Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Іван ЛЕВЧЕНКО

Курортний роман

Я знаю, що час – невситИма безодня:
Поглине і цю з-поміж сотень історій.
… На тихому березі наших сьогодні
Димлять головешки щасливих учора.
Нам так того щастя кортіло з тобою.
Ми веслами радості правили чОвна
До берега ніжності, в бухту любові
І все наражались на рифи гріховні:
Як солодко наші тіла трепетали
І плоть моя прагнула грішного лона.
І пінилось хвилями море, зітхало,
Дивуючись з нас – молодих, невгамовних.
Кохання жагу розпалило невтримну.
Мені від тих спогадів щемко і досі.
А серце б на крилах летіло до Криму –
В самотню тепер і незАтишну осінь.
Щоб знов опинитись у бухті любові,
Заплющити очі і слухати море
Про те, що нам випало щастя з тобою.
Тепер це – одна з-поміж інших історій…
Вони там блукають, як привиди, Кримом:
Одвічні й банальні – курортні романи.
А час підрізає-вкорочує крила.
Давно ти заміжня. Чужа. І кохана…

 Хай буде!
На згадку про гарненьку сусідку

Ти в домі навпроти, я знаю, жила.
Щораз на зупинці зі мною стояла.
Але абсолютно байдужа була –
Не помічала.
А в мене вселився немовби той біс:
Хотілось на себе увагу звернути.
Сподобатись навіть хотілось тобі…
Як бути?
Насмілився якось два слова ввернуть –
Злетіли здивовано брівки угору:
Мовляв, я не довідка, дядьку! Ну-ну –
Норов!
А згодом потому прийшла не сама,
А з хлопцем-сусідом. І так щебетала,
Що я десь затерся поміж усіма –
Відчалив…
Курйоз та і тільки посеред весни.
А серце є серце: кортить йому дива.
Я здалеку заздро дивився на них –
Щасливі!
Щоранку тепер вони поруч стоять,
Воркують-цілуються радо на людях.
І їхньому щастю всміхаюся я –
Хай буде!

* * *

Оце і є звичайне щастя:
Не спати, мучитись, любить...
Зійти зорею і упасти
В твоїх очей ясну блакить.
Твоєму погляду радіти.
До вуст торкнутись і сп'яніть.
І лиш тобою в цілім світі
Щомиті марить і горіть..
І вірить: пристрасть ця — взаємна.
Я весь в тобі, як ти — в мені.
Оце і щастя — ти у мене.
Зі мною. Поруч. День при дні.

 

ПРИХОДЬ...

Я зустріч нам наворожив,
Коли у вікна сон постукав...
Про те, як любиш, — розкажи,
І дай відчуть кохані руки.
Хоча б у сон на мить зайди!
Прохати більшого не стану.
Тепер немає більш біди —
На самоті зустріти ранок!
Дивлюся мрійно у вікно
І бачу — очі золотаві.
А хвиля вуст — п'янке вино.
Дай доторкнутись, хоч в уяві.
Довкіл усе — в глибокім сні.
Минай та швидше, довга ноче!
Без тебе ніч — холодна ніч.
А я холодної не хочу!
Мене зігріє погляд твій.
А ще — твій усміх, дотик, подих...
Ти — сонце в долі, у моїй,
Що, раз зійшовши, не заходиш!

* * *

І довгий день. А ніч – ще довша.
Мені до тебе, як до зір...
У шибу стукає пороша,
Вдягає в світлі шати двір.
А я без тебе – птах підбитий.
Спливає-плавиться свіча.
Прожити день. І ніч прожити.
А зранку знову все почать:
Чекати дзвоника від тебе
І набирати номер твій.
Ловити в трубці ніжний щебет.
В розлуці з розпачу сивіть.
І ненавидіть кілометри:
Що тут поробиш – далина.
Надія ж знов не дасть померти –
Вмира останньою вона...
Ще день мине, і кину все я.
Заб’юсь в омріяний вагон.
І завтра, ніжністю твоєю
Поборений, впаду у сон.
І буду радо просипатись.
І бозна що крізь сон верзти.
... Зостався день лиш зачекати.
І потім – ніч. І знову – ти!

 

ПРОЩАЛЬНИЙ ПОЦІЛУНОК

Ще й досі пам'ятаю на собі
Останній твій — прощальний поцілунок…
… Для мене час ледь повз, для тебе — біг,
І ти шукала вихід-порятунок.
Я ждав кінця. Боялась ти його:
Я відлюбив, а ти все ще кохала.
Камінний я і ти — вогонь
Прощально-мовчазні стояли.
Ну, от і все — спинивсь автобус мій.
Байдужим я пірнув між люди…
"Зажди! — у тиші мов прибій —
Одну лиш мить зажди, мій любий!"
І проштовхавши натовп весь —
До вуст моїх, мов до води, припала.
"Іч, мало їй!" — бурчало десь,
А ти все цілувала, цілувала…
З тих пір зійшло немало літ —
Солідності рокам відкрив рахунок!
Та й досі топить серця лід
Останній твій — прощальний поцілунок.

Безмежний океан: хлюпне – і захлинусь!
На вахті – поговір, недремний пересуд.
А «Ви» – воно ж як «Ти»…
Швартуйся – не швартуйсь:
Ніякі якорі на світі не спасуть!
Ой, людоньки, біда! Судіть і осудіть,
Поки ми ще на «Ви»…
Поки ще є межа…
А що болить щось там, болить – переболить!
Я чоловік – не їй. Вона – жона чужа.
Кохання що то? Мить. Життя ж одне навік.
Ускладнення – то зле: підозри, нерви, біль…
Але ж чому, як спить твій рідний чоловік,
Ти нидієш без сну, все бгаючи постіль?
Всевладні почуття!
Вогонь з вогнем зіткнувсь:
Щодень усе страшніш:
Жага в єство вроста.
Безмежний океан: хлюпне – і захлинусь:
Так близько брів розліт… Й запалені вуста...

 * * *

Аж скрикнув: сонячно! Ой, мамо!
Ти, люба, – диво-дивина.
Прийшла – і райдуги між нами
Стобарвно день повитинав.
Отак негадано-неждано,
Отак раптово – восени!
Веселки – зустрічі – тумани,
Густі ранкові тумани...
Такому годі-бо наснитись.
Але, їй-право, був би гріх:
Життя прожити й не зустрітись.
Довікувати між чужих –
І все... А тут – веселки свята.
Пройшли дощі – такий озон,
Що тільки дихать і сміятись.
Спинився час... Урвався сон...
І так горіти б – до останку:
Жаги, любові торжество!
Такий туман красивий зранку.
Такі щасливі ми удвох!

 

ТАНОК

Ти мені стрілась. Пройшло стільки років!
Хто твій супутник у вечір такий?
Чому тривога в очах і неспокій,
Погляд від мене приховуєш свій?
Вже оголошують танець останній.
Я йду до тебе, немов уві сні...
І спалахнули, як в юності давній,
Очі ласкаві, тривожні й сумні.
Люба, не бійся: ніхто не осудить.
Щастя так мало судив мені бог:
Доки звучати мелодія буде,
Доти нам бути з тобою удвох.
Поруч так весело пари кружляють.
Місячне сяйво, як срібна ріка.
Люба, не бійся, а хто розгадає,
Чому тремтить, наче змерзла, рука?
Я розумію: запитувать зайве –
Хто за танок розповість, як жилось?
То сивина чи то місячне сяйво
Чорних твоїх доторкнулись волось?
Ах не про те, не про те, не про те я!
Музика мовкне. Ти знову у путь.
Глека розбитого можна ще склеїть...
Щастя утрачене – не повернуть.
Правда то, люба. Спасибі за танець.
Дай тобі, боже, щасливі роки!
Що залишається нам наостанок?
Спогад. Твій погляд. І потиск руки.

 
* * *

Лаура. Беатріче. І… Любов.
Твоє ім’я – воно зрідні їм.
Я так до тебе довго йшов, —
Шукав тебе. Знайшов… Радію:
Та ти поглянь, як я ожив,
Які в очах – щасливі зорі.
А ще слова… Я їх відкрив,
Щоб почуття були прозоріш.
Сказать по правді – тільки й є
У мене, що слова та ніжність…
Милую все єство твоє –
Таке святе, солодке й грішне.
Але, по суті, хто я? Мить,
Яка приходить раз в ніколи
Сп’янить – розбурхать – розбудить
І стать частиночкою Долі.
Все, як було – все так і є.
В житті нічого не змінилось:
Так само день новий встає.
Так само ти – чарівна й мила.
Так само любиш і живеш.
А я тону – тону в безмежжі.
…Світ – то тісний, то він – без меж:
Кому які судились межі!
Літають сизі голуби.
Блакить. І сонячно. І люди.
Ти любиш іншого – люби!
А я – твоїм відлунням буду:
Минуть роки. Спливуть роки.
І, може, якось випадково
Хтось знайде сонячні рядки –
І оживеш ти в них, Любове!
І я з безмежжя обізвусь.
Прийду тривожний і щасливий.
За воскресіння помолюсь
І за любов – любов красиву.

МАРІЇ

Хтось цілував твої вуста.
Хтось обнімав твої рамена.
І дивувався, що свята
Була й зосталась ти для мене.
А я лиш руки твої тис.
В боязні червонів юначій.
Я так любив тебе колись!
Бо, справді, не умів інакше!
Маріє!
Як гірчить твоє ім’я!
Маріє – недосяжна моя мріє.
Маріє!
Доки дихатиму я,
Маріє, ти в душі моїй,
Маріє!

Я так любив! Та що й казать:
Я серцем – плачу за тобою,
Бо ти зосталась вікувать
В душі – юнацькою любов’ю!
Нехай те щастя не збулось.
Але і в дощ, і в сніговії,
І в ніжнім шелесті колось,
І в цілім світі ти – Маріє!
Маріє!
Як гірчить твоє ім’я!
Маріє – недосяжна моя мріє.
Маріє!
Доки дихатиму я,
Маріє, ти в душі моїй,
Маріє!

 * * *

Я питав сьогодні небо
(зверху там йому видніше!):
Чи де краща є від тебе?
Може, стріну де ріднішу?
Більш глибоку і відверту,
Більш довірливу й бажану:
От таку, що навіть вмерти
Можна з ніжностей незнаних...
І мені всміхнулось небо:
— Що тут радити-судити –
Запитати серце треба:
Серце треба зрозуміти!
... Лиш збагнув слова останні –
На порозі ти з’явилась.
Я завмер від хвилювання.
Тільки серце – билось-билось!
Ну, то що тут сумніватись?
Вмить в душі я сумнів стер цей!
От тепер аби дізнатись,
Що тобі підкаже серце?

 

ЄДИНА

Усе мілке щеза, як піна,
Як сніг на сонці розтає.
І тільки ти, моя єдина,
Коли ти є – навіки є!
Щасливі дні, щасливі ночі,
Твій кожен рух і кожен жест
Душа відчути знову хоче:
Їх пам’ять серця береже.

Я цілував – ти посміхалась.
З узвишшя сонце милувалось.
І тільки в берег били хвилі,
Кричали чайки щось своє.
А серцю праглося літати –
Усьому світу розказати,
Що ти у мене ніжна й мила,
Що ти найкраща в світі є!

Допоки ти мене кохаєш,
Тебе кохатиму одну,
Хоча життя, що проминає,
Як нашу юність не вернуть.
Та не зважай на те, кохана!
Бо доля множиться на двох.
Поглянь довкіл, – квітучий ранок,
Немов любові торжество.

Я цілував – ти посміхалась.
З узвишшя сонце милувалось.
І тільки в берег били хвилі,
Кричали чайки щось своє.
А серцю праглося літати –
Усьому світу розказати,
Що ти у мене ніжна й мила,
Що ти найкраща в світі є!

 

Невже можна так любити?

Він встав у готелі –
Продер зранку очі:
Лежало в постелі
Створіння дівоче.
Чарівне створіння –
Від литки до вії.
Таке, що зустрінеш
Хіба що у мрії!
І він став вдивлятись
У дзеркало миттю:
Кривеньке, пузате
Щось глянуло звідти.
До того ще й лисе.
І навіть беззубе...
Якого ж тут біса
Створіння це любе?
Дививсь він на диво
В постелі пригожій:
Невже це можливо
Любити так... гроші?!


Я тебе хочу!

Тіл наших розкіш. І розкіш бажання!
Це як постскриптум до шлюбної ночі...
Плоті це голос чи голос кохання:
Я тебе хочу!

Дай у волосся твоє запірнути.
Ох, безсоромно-жагучі ці очі!
Пестощі ніжні і рухи розкуті:
Я тебе хочу!

Порив взаємний і порив невтримний –
Кров, як у горні вогонь, аж гогоче!
Я упиваюсь вустами твоїми:
Я тебе хочу!

Лоно твоє чи то струм електричний?...
Стогін гортанний аж душу лоскоче.
Щастя й  блаженство на милім обличчі:
Я тебе хочу!  

Як же це любо, як солодко – млію.
Що вже, не знати, безладно торочу
І відірватись не можу –  шалію:
Я тебе хочу!

Як нагорода обом за чекання,
Ти неймовірна, нам явлена ноче!
Плаха – хай плаха. Останнє прохання:
Я тебе хочу!

30 серпня 2011 року

andre_gonsales_amore

Нірвана

Немає нічого прекрасніше в світі –
Торкнути вустами кохані вуста,
Коли, наче сніг, ти солодкої миті
У спраглому лоні жіночім розтав…

І стогін гортанний, як музика дивна,
Так млосно спалахує й плине до вух…
О, бранці  кохання, на честь вашу гімни
Розкутий, щасливий наспівує дух!

Немовби зоря, що невдовзі погасне,
В останньому леті осяявши путь,
Займається тіло від іскри оргазму,
Аби все на світі тобі позабуть

І в прірву нірвани летіти й летіти,
Як падає збитий у небі літак…
А круг рятівний найсолодшої миті –
Припалі до вуст твоїх любі вуста.    

О, скільки мене ці вуста полум’яні
Вертали до тями о миті такій!
Лиш хто не любив, той не був у нірвані
Й не здатен на гімни любові своїй.

Чаруйте її, наймилішу у світі,
Кажіть найзвабливіші, ніжні слова,
І гімн зазвучить незбагненної миті,
Прекрасніш якої в житті не бува.

Замружаться очі о миті жаданій.
І лона запрагне розбуджена плоть.
Дай, Боже, відчути вам щастя нірвани
І пристрасть, якої нічим не збороть!   

Щоб потім удячно припасти до неї,
У ніжних обіймах завмерти у сні…
Вертаю щасливий з нірвани своєї.
А вірш, щоб позаздрили трішки мені.

25 грудня 2011 р.

*
Нагору