Оксана СМЕРЕК

***

Зрушити з місця камінь свого тіла
Збільшити силу його тяжіння
З сили малої зробити таке сіло
Щоб упіймати власне спасіння
Потім тяжіти сонцем або луною
Так аби серця мого повітряна куля
Камінь тримала але була легкою
Наче солодка дідова груша дуля

***

День благий і блаженний
Із серця летить тирса
Хтось вирізьблює тіні денні
І пускає у вир сам
День сипкий і скінченний
Тільки вихор у вусі
Хтось вирізьблює тіні денні
Постаменти у русі
І мені доконечно треба
Пережити його диво
Не принісши комусь треби
Рух довільний і я щаслива

***

Чи маєш ти ворогів
Отак зненацька запитують
Серед людей дзеркал птахів
Опісля дня пережитого
Ні чорне за нігтем нема
Хіба на серці розсадою
Жовкне пижма габа
Що завтра стане досадою

***

Зима не біла сіль у твані
Ворони чорні по стерні
На небі хмари рани рвані
Сліди сторонніх іменні
У них загублені трофеї
Обличчя тіні тілеса
Зима у скорченій алеї
Фігурка Будди буда пса
Усі вони лише облуда
Не викорчовуй чудеса
Кінця нема кінця не буде
Позавтра виросте трава

***

Кучерява дівчинка
Без дна очиці
У них форель водиться
Водорості пальці мамині
У хвостик пасмами
Зрачки-медузи
До тіла липнуть
І не пече від них зовсім
Тільки пісок в пасочки
Небо до литки
У воді плаває
Рибалки жодного
Лише дівчинка
Доросте до хвилі
Форель у море повернеться
Небо з мілиною
Канат тягатиме
І там приляже
Де хвилі за людину
Вищі…

***

Сніг як сумнів мій і пташки тієї
Що з богом мовить
На безбожно довгій дистанції
Поділися зерном із нею
На мене зорить
І злети на останній станції
Я звичайно подам знак
Що сама собі зерносховище
Але він читає навспак
Відкладає моє видовище
І мені вже бракує рук
Відсипати зерно долонею
Я у сонмі божих наук
Як у схроні під охороною

***

У небі сіно розкидане
За рубежем далеко
І молоко до снідання
Бог наливає в глеки
Потім складає скирти
Миє брудне начиння
Так ніби запах мирти
Творить нове значення
Тим що були в раю
І не ввібрали пахощів
Бог віддає ріллю
Висіяних радощів
Прошу чумаче сіль
Маєш торговцю сіно
Місяць зійшов до піль
Завтра у денну зміну

***

Коли трава у ставі мутному
Лягає плазом до дна ближче
Меншає день шляхом додому
Сонце прикручене нижче
Осінь спускає жовту провину
Із павуком літа
Скрипка з чохла з мене дитина
З паркових тіл квіти
Бог на одвірку сушить траву
Ліки на свій вирій
Пізній чебрець і кропиву
Сіє туман сірий
Думаю Боже раптом мені
Бракне твого чаю
Стій при мені як при стіні
Доки я трави збираю

***

Людино смертна не маєш дна
По штормі раптом зрозуміло
Ти далі дивишся з вікна
Як фрукт на таці твоє тіло
Безсиле дно коли одно
Рукою виймеш наче з миски
На кожен вік своє судно
Старому віддано і близько
Як зерна птасі на руці
Малому синь і далечінь
І від колиски довга пристань
А потім смерть цілком одна
Як дно без дна

***

Хмари божі так низько,
Петлі довгі повітряні.
Збоку сидить котисько,
Крутить хвостом вітряно.
З хмари ростуть ноги,
Вуха, очі та голови,
Мушлі, равлика роги,
Душі з теплого олова.
Леви, пси, горобці,
Краби, рисі, пантери.
І на душу ловці,
І на плоть сутенери.
Ще на хмарах отих
Парки, арки з колонами.
Світлі чола живих
І неживих з коронами.

Оксана Смерек – поет, прозаїк, перекладач.
Донедавна співробітниця Інституту Івана Франка НАН України. Перекладає з англійської, нідерландської, фламандської та данської мов.
Авторка поетичних збірок «Памфіла» (2003), «Літо моєї інакшості» (2017), прозової книжки «Мірки і лекала» (2017), монографії «Романи Емми Андієвської: Художньо-філософські шукання» (2007).
Друкувалася в часописах «Сучасність», «Літературний Львів», «РІЧ», у збірнику поезій «Привітання життя».
Готує до друку книжку дитячих казок.