Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Людмила ТАРАН

Людмила Таран

* * *

Який глибокий  корінь поцілунку!
Щоразу дотикає землю струм.
І значить — я ніколи не помру,
Енергію чорнозему віддавши.

А ще коли травою я була —
Високим людям заздрила невміло.
Та пам’ятаю: я сама тремтіла,
Коли рука торкалася руки…
1980

 

* * *

Так настирливо рине тривога —
         допоки в мені Ви.
І допоки мій голос негордий
         гукатиме Вас.
І допоки Ви деревом древнім,
         сумним, іронічним,
Розіп’яті на рамі мойого вікна.

Будьте! Будьте! Забуду —
         Сама загублюся.
Будьте! Будьте! Допоки
дерева ростуть.
І допоки люблю, і допоки
Вас ніжно боюся —
Значить —  доти і Ви. А інакше
         Немає обох…
1980

 

* * *

Моє рожеве плаття на стільці —
Така холодна і чужа личина.
Ридаю ридма, голо-безпричинно —
І ні сльози в малому кулаці.

Поплач — і ти відкупишся від болю.
Чи варто сліз усе, що промине?
Байдужою  рожевою красою
Дратує плаття вранішню мене.

Ти — тільки річ. Оправа мого тіла,
Та знаєш присмак чоловічих рук.
Невже це ти підступно захотіло
Штовхнуть мене
                        у цю банальну гру
Зустрічних поглядів, мовчання голосного
І музики, що коло замика?
Кому тепер належу і для кого
Тремтить моя розпачена рука?

1980

 

КУПАЛЬСЬКА НІЧ

І кріп — в окріп! Все химороде зело:
І пустотіле тіло бугили, і липи цвіт,
Зіниці бузини, і кропиву —
                           у вариво лукаве —
Набубнявіє плотський дух її.
Любистку блиск — вночі так плечі сяють —
Ошпариться, померхне і зійде.

Зате,
 коли прокільчиться світанок,
Я зілля вип’ю. Загуде трава.
Себе не упізнаю: босорканя
Із мене стане. Я злечу, як птаха.
Ти глянеш — спалахне у небі темнім
Моя руда гаряча голова.

Я ангелом була, тебе кохала.
Не бачив, не любив — не
                                      не нарікай!
Клубочиться, двигтить моє волосся.
І як огонь — палає голова!

1980

 

 

*  *  *

Ти мимо мимо пролітаєш
І ти не знаєш пролітаєш
Черкнувши серце ллється знак

Я брилу голосу не зрушу
Я тихо заридаю в душу
А ти не знаєш ти летиш

Все мимо мимо тінь палима
Не був моїм і не покинув
Рідніш Усесвіт аніж я

Це щастя як нещастя впало
Так обняло немов украло
А ти не знаєш ти летиш

Ніхто не знає заклинаю
Ніхто не бачить прикипаю
П’ю воду з милого сліда

1980

 

БЛЮЗ          

Рухами, жестами
виліплюю лінії музики,
Підперті нитками голосу, вертикальним промінням,
Плавною порослю звуків, яка набігає згори.
Левада радості
Заростає струмистою зеленню.
І, мерехка, гойдлива, тихо несе
                                                   мене.

Стан закохання  — це блюз.
Спазми ніжності перехоплюють горло.
Синкопи смутку і жага водночас.
І вуха повні зустрічного вітру.

Вибрести з нестерпного лісу людей,
Зірвати ошийник — не дамся!
Розпадиста сальва — о, цей саксофон мерехтливий!
І вимислива мелодія лащиться. Треться о серце.
Ласа на ласку, жадаю роздати її, що прибуває.
Стан закохання — це блюз.
Встигнути кожен може збожеволіти з болю і крику.
Синедріон дрімає — ти ж бо живи!
Вічноголодне серце здерло прокляту маску —
Яке ж воно беззахисне і бліде.

Як я люблю заглядати в сумну оркестрову яму:
Тільки стільці і пульти — тайна іще дріма.
Кров же тремтить і хоче — ось я розповиваюсь,
Ось я ліплю мелодію — чи ліпить вона мене...
Стан закохання…

2003 

 

*  *  *

Я акварель по мокрому люблю,
Коли розмиті контури пульсують,
Коли рослини на папері чують
Живого вітру дихання живе.

Отак і я здалася аквареллю
Тобі, як ти дивився у вікно.
Був дощ — і кожна лінія давно
Перетворилась на суцільні сльози.

Стояла я, а ти — спостерігав.

 

*   *   *

О, знову це очікування ночі —
         І радісне, і темне. Золоте
Проміння переповнює уяву.
         І стогне серце. Ось воно, іде,
Неначе дзвін таємний, попідземний,
         Неначе дзвін, і він мене гойдає,
І соромом солодким набрякає
         Душа неоскверненна. Де  в і н, де?
………………………………………….

Русалка, ти пливла, і вже луска
         Поволі переходила в гарячу
І люблячу, і шовковисту шкіру.
         І тіло тайни прагло. І хотіло
Зустрічного нестримного соку.
         І серце переповнило єство.
Та плавники уперті, непокірні
         Супроти пристрасті, і супротив
Природи
Тебе відносять геть — од   н ь о г о  пріч.
І ти ридаєш у холодне море.

1988

 

КРИНИЦЯ ВНОЧІ

Клубочиться і пилом зароста
Собак опівнічніле валування.
Згорнулося… Замлоїло на сон.
Загоїлася тиша, наче рана.

Тоді криниці пристрасть вироста:
Нуртується глуха підземна хвиля.
Кипить вода. І поштовхи нагі
Підважують розморені цямрини.
Клекочуть закодовані ключі.
Стримить, як ніж,
          сталево-сизий струмінь.
Надломлюються надра. Гоготить
Обвал піску, чорнозему і ріні.

Аж на світанку стишиться криниця.
Спокійна вільгість кругло опаде.
Кого ж вона чекала цілу ніч?
І хто побачив
вільні її груди?

1980

 

*  *  *          
                                      В. Ш.

…І там об одинадцятій годині…
І вже пізніше, в глибині пітьми…
І світло, що тече само з руки,
І роєм одлітає поміж листя…
Там тіні сновигають під ногами:
Старезні, неоформлені, смутні…
Допоки тут, допоки на землі…
І сховки золоті повідкривались…

У ніч таку дівчата відкривають
Священні таємниці і стають
Беззахисні, прозорі. Нетерпляча
Пора сьогодні вдарила вночі.
І груди переповнені жаданням
Лиш доторку: чи губ, чи млосних рук…
І достигають уночі суниці —
І вікриваються: ввіходять всі.
                              Летить
Там інший час. Взаємне коливання
Розквітлих крапель. Радісно тремтить
Гарячий хаос.
Все переплелось,
Розплавлене усе, перетікає
В гарячу землю — суглинок — пісок —
Граніт і мармур.
                            Прожилки червоні
Вже мучать камінь: хоче він любить…

1988

 

*  *   *   

Ти пам’ятаєш золоту весну
Вісімдесят четвертого? Блукали
Ми попід мурами Печерськими. Весна
Була крута, шалена і висока.
Все лагідне було від листя. Ще
Такого молодого. І дерева
Лише хотіли скоро завагітніть.
Трава була податлива, м’яка,
І зовсім безкорислива. Рука,
Твоя рука любила мою руку.

         І видно стало нам усі краї.
І скільки віри в щастя! Як Дніпро,
Текла вона, багата і глибока.
Ти пам’ятаєш: все за нами пес
Нічийний біга. Як до нас пристав —
То все назирці біг і зазирав
Ув очі. Мовчки. Шкутильгав.
Боки були залежані,
Аж наче із сивизною.
                                      Усе
На світі нам належало тоді:
І молодість, і щастя, і надія,
І золоте, не вичахле тепло.
І тільки не було
Черствої
                   чорної
                            шкоринки.
1988

 

ПЕЙЗАЖ

Се вертикальне озеро  — м’яка,
Податлива, жіночна амальгама.
Усе є знак, тлумачення і сум...

Архангела невидима ракета
і Бог з машини  — тиша, благодать.
Не оплавляйся, як огонь узрієш.

Ці тайни, шифри, темні анаграми...
Веде своє скорботний контрабас.
Зі страху жив, зі страху — помираєш.

...А вікна ці стоять собі в повітрі
І двері незакріплені стоять  —
І раз у раз оплакують минуле.

 

*  *   *   

Життя дерев, і коренів, і рук,
І смерті незавершене життя
Клубочаться. У безнастаннім русі
Твоє обличчя виринає, тоне
І знову піднімається над ним —
Потоком безконечним і шаленим.

Бодай сумну історію мовчання,
І спокою, і безруху, недії —
На мить застановитися. Несе,
Несе тебе, волочачи по ріні,
Утомлене до крові бідне тіло
І зчесану до саден тиху душу
Жадаєш обернутися на прах.

Але із глини зліплений і Словом
Оживлений, ти віднаходиш сили,
У Господа благаючи: не дай
Самому пожирати власне серце…

2003

 

*  *   *   

Рожева година із присмаком ледь попелястим
Спадає на острів.
              …Хіба ти не прагнула жить
У праці, яка б розросталася до насолоди?

Свободи від привидів, од невтоленних бажань
Жадала ти вічно.
І скільки за нами стоїть
Невтомної смерті — що спокій
хвилює, мов ласка.

Пташиним обличчям обернешся в дальнє життя —
Ті самі страхи подорослішали, обважніли.
…Пророки проходять у золотошитих плащах.
І ангели — просто в повітрі відбілюють шати.

Кажу я: подалі від скарг і скандалів, пророцтв,
Плекання плебейства —
               і вечір біблійний спадає.
І цівкою жовтою віється жовтий пісок
І десь там із кості моєї — замислений кремній.

2003

 

*  *   *   

Долинали іздалеку голоси, западали
               в долину і слались.
Тремтіня і змора опосідали село,
Кожну жилку його охопивши руками.
Все м’яке і розмите, податливе і молоде —
Тіло літа.

Наші теплі корони і медоточиві уста,
Наші повні столи, наші руки, текучі іщирі, —
Долітає ще досі відлуння сюди,
На вершечок зими.

Ця пригніченість, ніч і скляна закоцюбла дорога…
Знаєш: овид — не місяць, не сніг і не лінія рук,
А тривале тривожне мовчання струни.
І хіба що згорнутись і спати, але що то за сон —
Бестіарій і тлум, і зсередини рвуться на волю
Неприручені пси…

2003

 

БЛЮЗ         

Рухами, жестами
виліплюю лінії музики,
Підперті нитками голосу, вертикальним промінням,
Плавною порослю звуків, яка набігає згори.
Левада радості
Заростає струмистою зеленню.
І, мерехка, гойдлива, тихо несе
                                                  мене.
Стан закохання — це блюз.
Спазми ніжності перехоплюють горло.
Синкопи смутку і жага водночас.
І вуха повні зустрічного вітру.

Вибрести з нестерпного лісу людей,

Зірвати ошийник — не дамся!
Розпадиста сальва — о, цей саксофон мерехтливий!
І вимислива мелодія лащиться. Треться о серце.
Ласа на ласку, жадаю роздати її, що прибуває.
Стан закохання — це блюз.
Встигнути кожен може
збожеволіти з болю і крику.
Синедріон дрімає — ти ж бо живи!
Вічноголодне серце здерло прокляту маску —
Яке ж воно беззахисне і бліде.

Як я люблю заглядати
в сумну оркестрову яму:
Тільки стільці і пульти — тайна іще дріма.
Кров же тремтить і хоче — ось я розповиваюсь,
Ось я ліплю мелодію — чи ліпить вона мене...
Стан закохання…
2003 

 

З циклу «Колекція коханок»

 

*  *  *

Зі складок темних ночі, із глибин
Сяйливої пітьми — бо травень, бо знемога
Від запахів! — виходимо на світ,
Вилущуємось
                   із тісних квартир.
О саксофона переблиск, гортанне світло
Аж хриплувате: з пристрасті, з вогню
Заходиться… Кипучий саксофон:
Вібрує шкіра срібна.
Із печер
На лови сунуть. Піжмурки — і кров
Випростується і напоготові
                   стоїть і жде
В печеристих тілах…
         Дівчата йдуть — і крізь веселі блузки
         Просвічують
Пружні, рожеві, радісні
Серця.
…Із гострими дитячими грудьми,
Із пазухами хтиво-колихкими… —
Вигадлива природа. Мудра мати!
         Мадонни сексапільні. Саксофон
         Заходиться, гетери есмеральди
         Летять на світло, ловлячи крильми
         (Чи вусиками?)
Струм зустрічний.
Кругом пантрують пастки: на пантер
І на палких левиць… Кицьки розкішні,
Випещені псиці — у темний вир!
Вузькі хорти із лагідними язиками…
Солона млосна кров кипить — але не видно.
         Виходять із метро — потоком, плавом; вал
         Збиває з ніг і знов накочується хвиля
         Дівчат, жінок і золотистих юнок.
         Шаленство! Я б усіх узяв…. Перелюбив…

Зі складок темних ночі, із глибин…
Потік усіх засмоктує, несе у горло
                            саксофона, у нутро
Його червоне, спрагле.

         Юнаки із дорогим життєвим скарбом
         У ніжному лякливім оксамиті.
         І юнки спілі
З оманливими жовтими очима, як у змії…

А саксофон розбризне хотіння, вивергає
Веселі сальви.
Мускусом важким повітря повне.
Вже несила ждать
Розрядки: грому, блискавки і зливи.
Закохані злітаються. Щасливі
В палких обіймах їхні кістяки…

Зі збірки «КОЛЕКЦІЯ КОХАНОК» (Кальварія, 2002) та «КНИГА ПЕРЕТВОРЕНЬ» (Факт, 2004)

***

Тканина пересичена вином.
Воно із неї крапає, мов кров,
І ти у платті — ніби жертва свіжа.

Але весела жертва і хмільна,
Що всім дає гарячого вина —
І я ревную до усього світу.

Моя ти королево потайна,
Таємна, темна посередо дня,
А серед ночі — світла, як молитва.

Наближення повільне, мовби сон.
Я пійманий твоїм ясним вином.
Та впитися
мені шкодує
доля.
***
Я все випробував: і волосся, і душу Сатурна,
Часникове коріння, марсіанський шафран і сурму —
Все у ступці змішав і на травах огненних настояв.
І даремно.
Не любиш.
Тепер я, мабуть що, помру.
Але ж як я помру: ти тримаєш палаюче серце
У холодній руці. І воно, ніби пійманий черв,
У долоні звивається, плачучи, дико танцює.

Чи забігти у ліс — і на дереві жити і вити
Серед ночі: кохання — це люте і темне виття.
Чи забитись у гори, печеру, слизьку, ніби паща?

Ти — спокійна, мов лід. Милосердна сестра-жалібниця:
—Там, де пристрасть людська, там для Господа серце закрито...

Наче сонне дитя, ти погладила по голові...

***

Гордовита постава мулатки і спілі перлини,
Що стікають між перса і там закипають, як сніг —
Грає кожна клітина і зваблює лінія ночі.

Заборонений плід, а під шкіркою бурхають соки.
Стигла м’якоть пружна і вологий уяви язик...
Цей лискучий, мов гріх, і налитий розкошами овоч...

Заковтнути, втягнуть, увійти у гарячі ворота.
І до виснаження, до конання її танцювать,
Щоб мені закричала у вийняте пальцями серце.
...Спопелила мене
білим полиском
довгого ока.
І відкинула тінь мою
тінню своєї ноги.

***
...А плоть її пасе пастух старанний,
І не дає, аби їй досаджав
Сліпий хробак досади і печалі.

Соски важкі, неначе у зулуски.
А кров — легка, летюча, мов огонь.
Вона мені приснилася — так близько,
Що я вже танув од самої тіні,
Од коливання голосу, грудей,
І межи них
сховатись, мов дитина,
Я зажадав.

Але мене, мов кошеня шкодливе...
..............................................................

***

Паскудниці, розпусниці — усі.
Зумій лише під’їхати: самиці
Як віяла, розпушують хвости.

За пару слів — про очі волоокі
І про чутливу душу — віддадуть
Розмлоєне, посоловіле тіло...

Вони — ненатлі на дешеву ласку.
Я стільки перемацав, перемнув —
Як скульптори
не перемнули глини.

...І випили, і висотали силу.
І ось тепер на лавочці сиджу —
Як інвалід. І поглядом ловлю
І проводжаю
кожні
свіжі
ніжки.

***

Рибо-недоторкливице,
ти все вислизаєш із рук.
Гру можна продовжити, але ж не смерті.
Може, в тебе і справді — риб“яча кров
І серце, закохане в себе?
Чи наніч знімаєш плескату луску,
Холодну, немов кольчуга?
Чи так і спиш — русалчин хвіст,
Який стереже цноту?
Хотів би я знати, що вночі
Роблять старі панни...
Ах, це визволяння вічних дів —
Не з пащі дракона, а тіла.
Їхнього власного тіла...

***

Поволі свічка догасала у ніжній плящці з-під вина.
Вона боялась і чекала.
І він — боявся і чекав.

Само собою мерехтіння непевних жестів, а чи спроб
Вихоплювало складки, запах
Тонкого зближення і тайни.

Оце — коштовність. Ця оправа дорожча понад самоцвіт,
Що наливається і зріє
Миттєво — в грішній глибині.

***

Тільки ти, тільки ти — навіть нутрощі темні волають.
Кожна жилка твоя — це коштовність моя. Тільки ти.
Всю, як є, — цілувать, увібрати у себе, привласнить
Тінь твою на землі — тільки ти! — цілувать.

Я тобі — цілий світ. Білий світ зав“яжу — ані кроку.
Ані руш, ані диш — я з тобою одне. В унісон
Наші сни, кожен вдих, кожен видих із наших легенів,
Кожна мить, кожен день. Моє серце живцем приросло...
................................................................................................
...Чого ж ти утікаєш?!

***

Несуєтна і чиста —
невже такі ще бувають?
Ти, мабуть, не з цього століття.
Випала із небес.
Як ти жити відважилась
у нашій стічній канаві?
Чиї вали оборонні
крихку оточили тебе?
Наблизитися боюся —
повітря не забруднити:
Аби ти могла ним дихать,
лілеє. Але скажи:
Невже ти не знаєш спокуси —
лукавих її пазурисьок?
Розкладений крам життя
очі твої не краде?
Кругом — така веремія,
у кишлі — розбещені бестії,
Драпіжники і гульвіси,
заковтуючий набрід...
Ти — наче сади літаючі,
наповнена тихим світлом.
Від сяєва хочу плакать...
Невже ти колись умреш?

В О Н А

Від брів до підборів —
любовний гобой задихнеться
На пристрасній ноті.
Ніхто не повірить у страх
Її перед кожним, хто пахне мужчиною, манить
Оманою сили і щедрості.
Клинчик жіночий
тріпоче між складок, але розпаношений страх
Жене її пріч од спокуси гріховної плоті.
Задихана, втиснена в темний, глухий гобелен,—
Лиш гупання серця. А гріх прибуває, одначе —
Не в тіло, а помисли,
що потаймиру плекає,
Розводить у снах, у підводних
зачаєних мріях.
Позбутися плоті чи серця? Чи мозку, який
Спливає жадібними соками яви-уяви?

Вона все розчахнута страхом
і млостю. Летить
На груди метелик
із рильцем
в пушку
золотому.

***

Кому вона нічого не сказала,
Не подала шовкової руки
І не була коханкою ніколи?

Але кого у серці заховала,
Що з ним зрослася — і на два життя
Їй стане страху, сили і любові?

Нікому і нічого? У броні
Цнотливиця? розпусниця таємна,
Яка плекає невідомий гріх?

Вона живе так тихо, потаймиру,
Як розучились
жити на землі.
Це їй ридать од білої лілеї.

***

У кришталевій домовині її червоне серце спало.
І сон, упорснутий у жили, зсередини їй шепотів.

І чистота її ляклива, невипробувана, — як вата:
М“яка і біла, — також спала в невіданні, як одноріг.

Ти бездоганна — та не ангел, бо ти гріха не подолала,
І не згорали під тобою любовні трави — на полин.
.......................................................................................

Навіщо ти мене збудив і вилущив
з кристалу сну,
І збурив у мені потік гірського темного шаленства —
Аж сам злякався?..

***

“Яка прекрасна смерть“, — вони казали,
Мов заздрили моїй легкій кончині
На пристрасному ложі, на руках
Вогненної таємної коханки.

...Я бачив тіло, раптом посиніле,
І щелепу одкинуту, язик
Звисаючий, мов причандалля честі
Мужчини у соку — та п і с л я справи,
Котра ще називається любов'ю.
Ридав я понад тілом — і мовчав.
Покинута зужита шкаралуща,
Чи ти запам'ятала той ривок
На дибу остаточного шаленства,
Останнього? І де ти записала
Свою останню славу, мертва плоть?

Як пізно я побачив з висоти
Марноту і життя підсліпувате,
Розтринькане дорогоцінне сім’я...
Та ще в о н а...
Тепер усі мужчини
Смердітимуть їй смертю...

 Б Л Ю З

Рухами, жестами
виліплюю лінії музики,
Підперті нитками голосу, вертикальним промінням,
Плавною порослю звуків, яка набігає згори.
Левада радості
Заростає струмистою зеленню.
І, мерехка, гойдлива, тихо несе
мене.
Стан закохання — це блюз.
Спазми ніжності перехоплюють горло.
Синкопи смутку і жага водночас.
І вуха повні зустрічного вітру.
Вибрести з нестерпного лісу людей,
Зірвати ошийник — не дамся!
Розпадиста сальва — о, цей саксофон мерехтливий!
І вимислива мелодія лащиться. Треться о серце.
Ласа на ласку, жадаю роздати її, що прибуває.
Стан закохання — це блюз.
Встигнути кожен може      
збожеволіти з болю і крику.
Синедріон дрімає— ти ж бо живи!
Вічноголодне серце здерло прокляту маску —
Яке ж воно беззахисне і бліде.

Як я люблю заглядати                
в сумну оркестрову яму:
Тільки стільці і пульти — тайна іще дріма.
Кров же тремтить і хоче — ось я розповиваюсь,
Ось я ліплю мелодію — чи ліпить мене вона...

Стан закохання...

                                      ***

У мене серце ревністю побите —
Зіжмакати, зімнути, як фольгу
Із мовчазної плитки шоколаду,
Тебе я хочу!

Аж ніздрі розриває лють оката,
Яка тебе вистежує в кутку:
Я бачу, бачу: як хупава пава —
Ти перед ним.

Зіжмакати, зімнути, залишити
На білім тілі —
знаки, мов тавро:
Моя! моя! І нічия ніколи.

І поглядом прохромлена моїм,
Ти озирнулась.
І стовпом огненним
Аби ти загорілася умить!

                                                ***

Гарячим язиком — по шовку
Лякливого пругкого шва,
Водночас пестячи атлас
Тонкої божої роботи —
Це тільки ти умієш так.

Стою попід ворітьми раю —
Збиває з ніг сліпуче сяйво —
Ми падаємо в небеса.
Та нас підносить чистий вал
Повторного народження.

...Це вже опісля я гризу
Себе самого: хто навчив
Тебе таємної науки?

Не у пісних бібліотеках
І не на лекціях нудних
Ти цих премудростей училась.

Я бачу в кожному — й о г о,
Твого навчителя, тебе
Я бачу розпростерту в ложі —
І занапащується рай.

***

Людмила Таран – поетеса, прозаїк, журналістка. Член Асоціації українських письменників та Національної спілки письменників України. 
Закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, відділення української мови та літератури. Вивчала чеську мову у Літній школі слов’янських студій  Масарикового університету  (м. Брно, Чехія). Працювала вчителькою в одній із середніх шкіл м. Києва, провідним науковим працівником Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського, керівником прес-центру Національного університету “Києво-Могилянська академія“, редактором відділу часопису “Українська культура“, оглядачем газети “Вечірній Київ“, ст. науковим співробітником Українського Центру культурних досліджень Міністерства культури України.
Авторка сімнадцяти книжок поезії, прози, літературно-критичних статей, інтерв’ю.
Останні за часом публікації:
My autobiography, The return / Herstories // An Anthology of new Ukrainian Women prose Writers// London, Glagoslaw Publications, 2014, pp.68-87.
Добірка поезій у кн.: Portret kobiecy w odwróconej perspektywie /12 poetek z  Czech, Slovenii i Ukrainy // Katowice, FA-art, 2013, s. 330-353.
Колекція коханців / З непокритою гловою // Українська жіноча проза // К.: Комора, 2013, с. 327-340.
На порозі, Фавн / Острів зимового мовчання // Антологія жіночої прози // К.: Преса України, 2013, с. 287-316.
Добірка поезій у кн.: Сама //Антологія сучасної української жіночої поезії // К.: Преса України, 2013, с. 270-275.

Твори перекладалися англійською, литовською, польською, чеською російською мовами.
Нагороджена Орденом Св. великомучениці Варвари; лауреат мистецької премії “Київ“ ім. Євгена Плужника (2005), премій ім. О. Білецького (1996),  ім. Василя Мисика (1996),  журналів “Кур’єр Кривбасу“, “Березіль“ (2004), “Українська культура“ (1998), “Україна“ (1994). Переможниця конкурсу для журналістів Програми ООН  “Ґендер у розвитку“ (1998).

Член журі секції Літературна творчість (відділення літературознавства, фольклористики та мистецтвознавства) Малої Академії наук України.
Член Наглядової ради Київського інституту ґендерних досліджень.

*
Нагору