Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Антонія ЦВІД

Антонія ЦВІД. Антонія Цвіт


„Її поезія настільки оригінальна, що важко віднайти аналоги в світовій ліриці”
(О. Мюнзберг, Німеччина)

„Ми звикли до того, що зірки любовної лірики приходять до нас з Парижа, тепер, завдяки Антонії Цвід, бачимо, що – з Києва”
(Едмунд Петрик, Польща)

„Творчість Антонії Цвід – це нова сторінка в українській літературі, справді цікава. Для неї уже відкрита  с в о я  дорога. Це той світ у мистецтві, який вона прокладає, який залишиться тільки за нею”.
(Микола Жулинський, Україна)

Іван ДРАЧ КРИНИЦЯ, З ЯКОЇ Є ЩО ПИТИ
Микола СЛАВИНСЬКИЙ ТАЇНА ПОЕЗІЇ АНТОНІЇ ЦВІД
Петро ПЕРЕБИЙНІС ЗОРЯНИСТИЙ СВІТ АНТОНІЇ ЦВІД
КІЛЬКА ШТРИХІВ ДО ТВОРЧОГО ПОРТРЕТА АНТОНІЇ ЦВІД Зі збірки "Графіті небесних амфор".


ОБЕРТАЛЬНИЙ ХРЕСТ або ФІЛОСОФІЯ ДВОХ Філософська поема-дилогія (Частина перша)

У чарах поезiй

К’єркегор:
„Двері до щастя відчиняються назовні”.

 

НЕФРИТОВИЙ МЕЧ

Вогонь танцює на свічі.
Вночі. Мовчи...
Твоя любов, як той вогонь,
танцює між моїх долонь...
Схолонь.

І схаменись – не розминись.
І обійди обліг біди.
І роз’ятри в душі вітри.
Протри
своє вікно – у чорну ніч,
де палахтить свіча з-під віч.
Ридай і плач, волай, кричи...

Вогонь танцює на свічі,
як юна діва уночі...
Твої слова – мов навісні –
кубло звивають уві сні...
А все, що інше – по мені.

Танцює діва уночі,
як на нефритовім мечі...

15.03. 2013 р.


НІЧ МАСОК

ніч масок – тяжіння земне
зіходять лиш зорі на мури
і хочеться щоб ти мене
кохав як Петрарка Лауру

незнаний непроханий не...
запалював поночі свічі
й кохав і кохав так мене
як Данте кохав Беатріче

а небо отруйне як ртуть
віддасть реверанси як мачо
кохай але – як в незабудь
Ф’яметту кохав лиш Бокаччо

В ніч масок в розгойдану ніч
як сукня спаде безпорадно
кохання на сотні сторіч...

Горбун так кохав
Асмеральду

9.04.2015 р.

Адольф Вiльям Бугро.. Викрадення Психеї

Адольф Вiльям Бугро.. Викрадення Психеї

МЕЛАНХОЛІЙНА НІЧ
                                               
„...з-під високих потоків
до мене біжиш,
на холодному склі залишаючи тіло,
все – розбризкане!”
          Василь Герасим’юк

...Меланхолійна ніч
                 впаде в гірські потоки...
Меланхолійно світ
                    зависне уві снах...
На ґудзиках небес повисівши ще трохи,
вмить схаменеться день
                           на сонячних ножах...

З потоків дощових,
                         нага, біжу на світло –
на шибі моя плоть, розбризкана, сія...
Ти відвернув лице від шиби
                              в мить досвітню.
Ти не впізнав мене,
                               бо то була не я.

Липень, 2014 р.

 


КРАТЕР

А ніч –
яко кратер,
з якого рине
розжарена сонця лавина...
І ти не спиняй мене, я не
спроможна утриматись – лину
смолоскипом сакральним
крізь серце сторіч...
Яка моя в тому провина,
що зорі – крізь очі,
крізь кратер – ніч,
 і я –
як нестримна лавина?!

26. 01.2011 р.

 

* * *

Вечір
розгортає тишу, як жінку.
Шелестить
шовками прозорих мереж...
На персах своїх
розтоплю тебе, як крижинку,
і ти – оживеш!

Голий місяць
приймає небесну купіль,
всім відкритий вітрам...

Вітер
розгортає жінку в пітьмі...
Розгортає, як храм.

7.07.2016 р.


"Тихо падав дощ".
Музика, аранжування, вокал - Віктор Ліфанчук, вірші - Антонія Цвіт

ШПАГА

І вийдеш з мене,
ніби шпага з піхов,
і гострим лезом простір перетнеш,
тебе закрутить між судомних віхол,
між водоспадів зоряних пожеж...

А я тобі голубкою туркочу,
саваном простелюся там, де йдеш...
І ти прикриєш розповиті очі
і знов у піхву шпагу заженеш.

25.11. 2016 р.

 

СОЛОДКА БРАНКА

«…коли тебе на сіні брав я,
як бранку лютий скіф бере».
                               Іван  Драч

Здригнулись трав зелені ґрати,
коли, як вихор, ти спопав.
Як бранку – скіф на полі ратнім,
як хорт, що в Бога кістку вкрав.

Ти брав – як владу імператор,
свою коронну правду гнув.
…Стомившись, вітер впав у трави
і тихо лапи простягнув.

27. 01. 2016 р.

 

ДВОБІЙ

В ко-ло-во-
                       роті
                                 трав,
             як хижаки,
дві наші тіні
             бились в дві руки.
І ти змагав мене,
                      але не зміг –
сама упала я
                    до твоїх ніг!

1.06.2015 р.

 

ЧЕКАННЯ

Чекання
наступає на мене
квадратурою стін –
до глухо-
ти!
Ліфт
свердлить душу, як дрель.
Ляскіт парадних дверей –
мов ляпас навідліг.

Але
по-
во-
рот
ключа в дверях і –
розлітаються врізнобіч стіни,
мов крила многокрилої птахи,
і ТИ
попадаєш у мене,
як нитка у вушко –
зашиваємо отвір розлуки...

 

*  *  *

На шляху до мене
ти пройдеш ниточкою,
мій коханий,
крізь намистини міні-спідниць,
спокусливих декольте,
підкреслених талій,
обіцяючих поглядів,
а зупинишся там,
де я зав’яжу вузлика
зі своїх рук...

Його зав’яжу тільки я,
бо ти скажеш:
«Віддайся мені, як Природі...»

I я упокорюсь твоїй стихії,
як піщина упокориться
морській хвилі.
Змий мене з берега –
я народжена,
щоб залягти на твоє дно!
Навіки і прісно.

 

АПОЛЛОН

...дух його
загублений ніччю
відчула прокинувшись –
під розчиненим навстіж вікном
спав Аполлон
я випорснула із власних рук
то вже не я прозора й трепетна
леготом обволокла його вітер
і довго й захопливо розтуленими губами
блукала між його барвами
навколо Всесвіту
що він аж стугонів між ними
і поривався у мандри
шурхочучи у кронах осіннім листом
і ніс і ніс тополину пушинку на собі
і гойдав і гойдав і гой-
дав!

1992 р.

Адольф Вiльям Бугро. День

Адольф Вiльям Бугро. День

НА ПУАНТАХ

На пуантах виходжу з твоєї душі,
на пуант – ах!
Моє серце у серці своїм задуши –
Забувай. Та…
Я легка, ніби лебідь, підкрилена вся –
білим-бі-ла…
Лебединого озера чиста роса,
що до неба добігла.

Я забулася, хто я на вічній межі,
не тутешня…
Білим поснігом помежи чорних жоржин –
може, вперше
зачиняю у грудях тяжкий буревій,
зачиняю…
В серце гупає, гупає, гупає Змій –
просто з Раю!

                                                       2010 р.

* * *

...я вузликом руки свої
на тобі пов’яжу –
отак перед смертю в хустинку
зав’язують долю...

* * *

Коли сідаємо очі в очі*,
простягнувши ноги поперед себе, –
утворюється човен:
твої ноги – весла,
мої – хвилі...
Кинь веслувати,
хай човник вільно
гойдається поміж хвиль…

Куди квапитися,
коли вже кинуто на дно якір?!

*  Вірш увійшов до антології
 „Перли лірики європейської” (Варшава).

* * *

Лечу тротуаром,
невикохана тобою,
зла і щаслива...
Чую,
як заціловують одна одну
мої збуджені ноги
і скресає лоно
пам’яттю твого язичка...

О, не приведи Господи
зустрітися тобі знов
на моєму шляху!

 

У вiчностi митi
* * *

Дихай!
Тарабаню в глуху стіну:
за нею – ти.
Бачу, –
притулившись з іншого боку,
наслухаєш моє серце –
хочеш в мене...

Дихай,
дихай всім ротом в стіну!
Ми продихаємо камінь.
Ми продихаємо крижаний заслон.
Ми продихаємо Землю
одне в одному...

 

* * *

Коли вибиваєшся
зі звичного ритму мого життя,
я сліпну
і, вдягнувши світ навиворіт,
кочуся під поверхнею перекинутих вод,
зірок і птиць – світ за очі...

Хто здогадається,
що всередині цього
чудернацького клубка
розривається
серце?!

 

* * *

Нас доля
загнала у кліть –
кожного в свою.
Цілуємося крізь ґрати
і прагнемо гріхопадіння,
з останніх сил
розгинаючи сталеві прути...
Та варто лиш прочинити кліті, –
розлетимося врізнобіч...

 

* * *

Ти торкнувся
білої клавіші мого тіла,
обізвалася ж
чорна клавіша моєї душі...

Кожен інструмент
має свого музиканта.

 

* * *

...Моторошно...
Виють вовки в хащах душі.
Затулю вуха мушлями –
краще слухатиму шум океану...
Ув акваріумах зіниць
спалахнуть вогники золотих рибок,
і вовки – втечуть!

Лиш не зіткнись із ними
на моїм порозі.

 

* * *

ДУША*
немов морська стихія
у саме серце б’є прибій
ні слова не скажу тобі
лиш захоплю тебе
як хвиля
і утоплю
в собі

*  Вірш увійшов до антології
 „Перли лірики європейської” (Варшава).

* * *

Погірдний – мов нарцис!
Бійся –
Богиня покарає тебе за це.
Не приходь до мене
з думкою про себе.
Я завішу очі чорним крепом,
аби не пробився крізь них
ані промінчик твоїх лестощів...

Не ризикуй залишатися в моєму смеркові,
якщо не зугарний запалить у мені
світло
с в о є ї  Б о г и н і!

Адольф Вiльям Бугро. Аврора

Адольф Вiльям Бугро. Аврора

Блискавка на асфальтi

БЛИСКАВКА

...вона сиділа –
                         така молода,
така зваблива!
Всміхалась звисока.
Мовчала. Як у лимані вода.
А з-під брів –
                        блискавка.

Від того спалаху – о дива! –
Ви замовкали й мружились.
Шукали в нетрях душі слова,
аби мовчанку її порушити.

І, вкрай знеможений,
                           без каяття,
обпікши вії об щемні виблиски,
упали їй на плече –
                                    життя
так рідко вганяє
                          у серце
            блискавку!

* * *

Оце так дощ!
За комір цідить –
Не видно Всесвіту за ним.
А ми удвох – єдине ціле
під білим явором одним.

Нехай гроза.
Хай грому кара!
Сама, як блискавка, горю.
Й тебе спалю.
Спалю й розкаюсь.

А виживеш –
однак спалю!

 

ГРІШНИЦЯ

Я суцільне жадання тебе.
Безвідмовне,
безмовне,
безмірне.
Я – рабиня твоя і царівна.
Хоч і в пекло з тобою тепер!
Хоч на плаху – мов кара, жага.
О, нема мені, грішній, прощення!
А покинеш –
піду я в прощання,
як на загнаний в серце
кинджал.

 

* * *

Пригаси мене губами –
як свічу –
розлітаюсь врізнобіч – врізнобіч лечу.
І свічу врізнобіч.
І зі світлом своїм бавлюсь.
Пригаси мене – губ-
а! – ми.
На стику губів – без останку –
продовж мене до світанку...

 

* * *

Душі так хочеться душі...
Чиїсь слова – як відсвіт болю.
А ти мовчи, ти не кажи,
що я давно вже не з тобою.

Іще спліталися тіла,
а душі нарізно блукали.
І поміж нами пролягла
ця недопита чашка кави...

 

Троянди на снігу

* * *

Люби – щоб перехоплювало дух
мені від щастя і від насолоди,
щоб освятилися світи холодні
вогнем любові в зорянім саду.

Вже возлюби – на всі літи й віки!
Воздай мені сторицею за втрату,
і я на тебе свій вогонь розтрачу
увесь, як є –
лиш возлюби й не кинь.

А як не в змозі викресать вогню
із каменя душі своєї – віддай:
я в ніч уся вишневим цвітом вийду
і розчинюсь, й тебе в нім розчиню,

й незримо будуть – як луна й луна –
дві тіні хилитатись край вікна.

 

ТРОЯНДИ НА СНІГУ

Я не прагну від Вас
ні жаги, ані жертв.
Ні кохання,
яке б спопеляло Ваш розум.
Ні червоних троянд – серед білих морозів.
Ну, вважайте, це примха моя,
це – мій жест.

Залишайтеся іншій – володар і друг.
А для мене Ви – згуба.
Незнайдена згуба.
Ну,   хіба лише…   губи.
Хіба лише губи
і вогненне кільце Ваших зімкнених рук.

О, те коло на талії –
коло вогню.
Лиш не дай йому, Господи, впасти дочасно.
Ліпше зіркою згаснуть у ньому від щастя,
аніж каменем грітися
коло вогню!
...Так, я прагну від Вас і жадання, і жертв,
і червоних троянд – серед білих морозів.
І кохання,
яке спопеляло б Ваш розум.

О, хай Бог від блаженства нас...
не вбереже!

 

ТАМ, ЗА СТІНОЮ

Морок –
у вікна,у двері, у душу...
Тиша.
Ось яка дивна,
болюча мовчанка в нас вийшла.
 Спина до спини.
Здається, ніколи-ніколи ти не обернешся.
Морок і тиша навколо...

Як тобі мається там, за плечима у мене?
 Може, любов твоя вершником стала в стремена
 й мчить на коні, що копитами
б’є в мої груди?
Може, її більш у мене
ніколи не буде?
Може, не буде, а мо’ й не було її зовсім?!

...Як ти мовчиш-ш-ш
на краєчку мойого волосся,
там, за плечима,
на іншій околиці міста...

О, як у грудях
дзвінку телефонному тісно!

 

РОМАНС ПРО ЗАКОХАНИХ

Сутуги своєї краплину у Вас переллю.
Великої туги краплина – то жменька печалі.
Так просто візьму і скажу Вам за чашкою чаю,
що я Вас… що я Вас…
О, я Вас, пробачте, люблю.

Опуститься ложечка в чашку і гримне, як грім.
І блискавка враз розсіче півнебес і півсерця,
безпека якого опиниться у небезпеці,
й так мало на світі цім місця залишиться грі.
І будемо довго спивати ми смуток із губ.
І будемо довго у вічі вдивлятись очима.
Та тільки такий мікрокосмос у нас за плечима,
що просто бере й розмикає наш замкнений круг.

Я Вашої туги краплину собі переллю,
подвійної туги краплина – то море печалі.
До Вашого берега човен мій тихо причалить,
але перевізника в серці своїм утоплю.

Пробачте, пробачте, що я Вас... що я Вас люблю.
Так просто візьму і скажу Вам за чашкою чаю.
Мій човен від Вашого берега тихо відчалить,
і я його – Господи! – я його благословлю.

 

НАД УРВИЩЕМ

Торкнусь
рукою блискавки й жахнусь.
І хрусну, наче гілка в тиші ночі.
А ти за руку схопиш:
 „Хочу!..”
Пусти мене, бо я... пітьми боюсь.

В мені з пітьмою наступає жах –
над урвищем тремтить моя дорога.
Облиш мене, щоб не гнівити Бога.
Облиш!
Кровить кохання на ножах.

Не чую я тебе – я згусток звуку!
...Вже стільки літ не чую –
вмовкли очі.
Єднає лиш напівзабуте: „Хочу!” –
Над урвищем розлуки.

* * *

ТАНТАЛОВІ СТРАЖДАННЯ

Я не боюся ні пристріту,
ні ворожінь, ні суєти.
Я хочу іншого зустріти,
щоб не карав жагою ти.

Щоб на Танталові страждання
мене навік не прирікав!
…Лиш так боюся, що нежданно
тобі розплачуся в рукав

і розповім (проте не вір ти),
що цю розлуку не знести,
що ворожінь боюсь, пристріту,
а ще найбільше – самоти.

Все’дно я Господа умовлю,
хай іншого пошле – прости.
Але за однії умови –
щоб іншим цим
був тільки ти.

ЖІНКА

Самоіронія

              О  жінка!
Це створіння сонцелике.
Такий талан вже –
         мучить чоловіка.
 Скінчиться на землі її дорога,
          на тому світі
        мучитиме Бога.

Адольф Вiльям Бугро. Ніч

Адольф Вiльям Бугро. Ніч

У чарах поезiй


СТАРОВИННІ МОНЕТИ

Очей твоїх старовинні монети
           бряжчать,
                  ніби в кишенях Рамзеса,
                        коли ти дивишся на мене.

                       Такі очі
            мали закохані велети,
які з валунами, більшими за себе,
                                на піраміду Хеопса,
                              я
                           с
                     л и
                    а
                р
          и
       д
и
в
лише за можливість
            єдиної ночі кохання
                             з донькою фараона...

МОРЕ

Море –
               баский жеребець,
розпустивши гриву
                           на вітрі,
              гарцює
б’є копитами в груди скель...

Я – його маленький вершник,
тримаюся обіруч загривка,
            аби не скинув…

А сонце обпікає губами
стегна…
O mein Got!

 

* * *

      п  л  а   
   з                с
о                     т а л а с я
Р
     під сонцем
на хвилі обрію

Штормить мене море
безжально жалить галькою
де ще пахнуть нічні цілунки
намиває синці...

А розжарене небо
             даждьбожить
гарячим лоном по мені
           смакуючи шоко-
         ладом
смаги

Грішник проситься до раю
а святий самітник –
              до пекла.

 

КОХАЛИСЯ

Кохалися – без вихідних.
До виснaги!
   Кохалися
як первісні люди нагі
    наснажено

Кохалися без берегів ро-
                        з л и в а-
                   м и
                           ж
                         о     н
                      б            и

повінню над                     цями
Затоплювали світ щастям
       божилися.

Невинні ми, що так сталося –
        ми кохалися.

 

* * * 

Наші безсонні ночі
                         розлилися
             у чари
поезій.
Їх
        ВИ -
                п’ють
ЗА НАС
в час нашого безсмертя!

"Райдуги по серцю".
Музика, аранжування, вокал - Віктор Ліфанчук. Вірш - Антонія Цвіт.

Антонія ЦВІД Антонія Цвіт

ЦВІД Антонія  (друкується також як Антоніна Цвид і Антонія Цвіт) –   українська поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач, громадський діяч; член Правління Національної спілки письменників України; голова Жіночого об’єднання при НСПУ імені Анни Регіни. Народилася на Конотопщині. Закінчила факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка, ВЛК при Літературному інституті ім. М. Горького. Автор півтора десятка книг, зокремароману-перформансу „Кохані жінки Тараса Шевченка” в трьох книгах:  „Возлюбленик муз і грацій”, „І темнії ночі... і ласки дівочі” та „Як русалки місяць ловлять”. Упорядник поетичної збірки „Вольтова дуга. 50 українських поетів”.  Її твори перекладаються багатьма європейськими мовами.
Антонія Цвід – лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Олександра Олеся за любовну лірику („Містер-і-я”), літературної премії „Благовіст” („Клич Майдану”, 2014 р.), ім. Катерини Мандрик-Куйбіди за патріотичну поезію („Графіті небесних амфор”, 2016 р.). Книга „Графіті небесних амфор” 2016 року була номінована НСПУ на Національну премію України імені Тараса Шевченка.   
Успішна презентація двомовної збірки поетеси "Сяєво твоїх пальців" відбулася в Берліні 18 травня 1993 р., після чого голова Берлінської організації письменників Олаф Мюнзберг запропонував їй спільно відкрити в Берліні Бієналє української поезії.
Поетеса – учасниця багатьох зарубіжних літературних симпозіумів у Європі, організатор Днів української поезії в Берліні. На Бієналє була презентована поема Антонії Цвід "Обертальний хрест, або Філософія двох" у перекладах Анни-Галі Горбач.
Її твори, єдиної із сучасних авторів, потрапили до антології „Niedo zlote ci otworze. Perly liryki europejskiej” („Небо золоте тобі відкриваю. Перли лірики європейської”, у когорті світових імен – від Сапфо і Шекспіра до Єсеніна, Цвєтаєвої (Варшава, 1993 р.).
Свій „Театр одного поета” вона презентувала в різних куточках України і світу. Її імпрези відбувалися у Берліні, Варшаві, Познані, Білостоку, Вроцлаві, Москві, Мінську, Владивостоці, Тбілісі, Махачкалі, Франкфурті-на-Майні тощо.
 Про Антонію Цвід  створено кілька телефільмів: „Так і живемо” (АSTV), „Антонія Цвід і її „Обертальний хрест” (увійшов до золотого фонду Першого національного телеканалу України). Телепрограми на різних каналах: „Бар Чорний кіт”, „Ток-шоу з Анною Безулик”, „Сніданок на 1+1”, „Ток-шоу з Віркою Сердючкою”, „Ток-шоу з Ольгою”, „Нічний канал” на „Новому каналі” і багато інших.
Статті про Антонію Цвід розміщені в енциклопедіях: „Сумщина в іменах” (Суми.: „Видавничий дім „Фолігрант”, 2003) „Кияни. Біографічний словник” (Київ.: „Фенікс”, 2004) „Літературознавча енциклопедія у двох томах” (Академія ВЦ „Академія”, 2007 р.), та інш.

 

*
Нагору