Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Русана ОСТАПОВИЧ

Див-на

Милий...
МурАхи по спИні
Не спиниш...
Губи від слИни
вологі
і прохолода
по шкірі
від язика...
Я така
Див-на.
— Люб... —
видихаю,
рот закриваєш
устами,
перстАми
вказуєш шлях
до "кохаю",
не помічаю
багато,
Див-на...
— Люб... —
— Мовчи,
не кажи,
зворожи,
вдихни просто... —
Пальці у простинь!
Стинати
стогоном сни.
— Не засни,
Див-на...
— Люб...-
— Знаю,
Кохаю...
Див-на...

Так!

Удари там-тамів.
Тіло, як резонатор
між Землею і Небом.
Душею до Тебе —
тіло лишати.
Карпати
засипані снігом,
струшують гори
сторічний сум.
Захекана
співом і бІгом,
ПерУновий струм
перетворює ноги у лапи.
Тільки Тебе б упізнати
Там,
куди добіжу.
Стережу
ще незвіданий Світ,
вухАми стрижу,
по вітру ніс.
Темний ліс
під білим синіє.
Дурію
від вібрацій і запахІв.
Ти захотів
Зустрітись,
від лету стомитись,
Заземлитись
у точці перетину снів.
Там...
Там-тами б’ють:
Там. Там! Там!
ТАМ!!!
ТУТ!!!
Під кригою Прут
і ЧерЕмош.
Мож!
Мож на
рухатись нарешті назустріч.
Зи ма
не перепона.
Повітря холодне
Зриває легені.
Пускаю корені
і росту
гілкАми
до Тебе.
Над нами Небо
Розвернулось.
Прокинулись
Всі, хто ще спав.
Ти — князь Хорса
Устав
і дивишся в очі.
Проти ночі
Світанки у мОїх кОсах,
Долоні у росах
І Бог сміється ліворуч.
Ми поруч.
Рука в руці.
Погляд в погляді.
По ріці
Коло з вогнів
В Ко-Ля-Ді.
У Диві. У Ладі.
Віщую.
Пророчу
З Тобою хочу
тамувати голод,
розвіяти холод,
створити Рід.
Прозорий мід
устами стікає...
Ти знаєш, я знаю,
ЩО з нами...
У серці
Вогнем намальований знак.
— ЛюблЮ
— Кохаю.
— Так!
— Так!


Яблука моїх грудей…

Яблука мОїх грудей
Котилися
Битими шляхАми
твоєї спИни...
Не зупиниш
океанських хвиль
натхнення,
зІтканого
з вібрацій наших тіл.
Від сотні кіл,
що по воді
наших сердець
розходяться
у Простір нашого
Кохання.
Коріння
з ніг і рук.
Вростання.
Звук.
Розлук
не бУде більше,
Бо Ти дощем
пройшов —
зволожив лоно
і зливами
переспівав мій світ.
Слова, позбирані у грона...
І вдарить тіло громом,
І трісне під Тобою Лід!
ВпадЕм на Землю цю грозою,
І розтечусь
для Тебе
Я
Весною...
І рОсами знову заіскриться луг.
Небесний Плуг
зорАє запахи Землі,
І в цій ріллі
твоЇ й моЇ
Долоні
ЗЕрна засівають.
СерцЯ кохають,
а душі відають
й ведУть.
“У Добру Путь”, —
Старі речуть,
перебуваючи
в деревах і птахах...
ТечУть...

А груди мої
яблуками Сонця
Знов покотились
по твоїх шляхах...

Спокій

Море Спокою
ГлибОко я
Споконвіку
до закінчення віку
Чоловіку
Любов дарувати
Літати
вІрші як крила
уверх підіймати
розправляти
Пірнати
у Тебе
як у води бездонні
Руки холодні та сонні
равликами шукаютиь Тебе
Ніч мине
і Світанок
розплющить очі
Я Тебе хочу
прошепочу
і Ти
Почуєш
Прочитаєш
Рунічні ПисьмЕна
на моїй шкірі
В Прадавній Вірі
Є Зміст
Міст
від Тебе до мене
Древні племЕна
Знали все наперед
Наш портрет
закарбовано
у Небі
Світилами
Милий мій
Мимоволі вібрую від зустрічі
Люди по зУстрічній
йдуть туди
звідки я вже прийшла
Віднайшла
Бога в собІ
Вогонь у Воді
Люди у рОді
При Батькові Роді
Звільняться
отримають Долю
і свої крила
Не стримають
Я за Тобою
Водою
Течу
Птахом кричу
Кличу
Лечу
Вперед і Вгору
Райдію
Нарешті
Ти
Поруч


Дихай!

НадихАтись.
НадИхатись Тобою.
НапивАтись місячним сяйвом,
наче Водою.
(Щастя синє-синє!)
Вночі
Ми неймовірно Дикі,
Багатопрявні,
Столикі.
Ти — Чоловік.
Я — Жінка.
Тумани малюють по мЕні
Зорі
Сині й зелені.
Твої рамена
торкаю,
коли Ти
виходиш з Вогню.
Я так люблЮ
зливатись у Диві
тілами,
танцювати Світами
у невагомості душ.
Не поруш...
Не порушимо Тиші
Мовчанням
кричатимемо про Кохання
Кольорами
Метаморфозами
Метастазами щастя
Від Зірки до Зірки.
Відстань, як до твоєї руки.
І на плесі ріки
Коні пасуться,
злизуючи сіль
з Чумацького Шляху...
ДУбові крони, як дАхи,
зАхисти і затИшки.
У серцях наших
Книжка,
що Призначена НАМ
двом нОвим Богам,
що дивляться в вічі
поглядом віщим і вічним.
Задмухни-но свічку...
Полум’ям лишиш
Знак на спинІ.
Засвітися в мені
Вода у Вогні
Повітря в Землі
Корінням у Небо
І я — в Тебе
Усім цим — одночасно
Вчасно
Спокій.
Щастя.
Молитва на санскриті
Двері. Всесвіт. Душі. Тіла.
ВІДКРИТІ.
Дихай!!!
Дихаю.

У спіралі —
три кольори —
пульсуючі квіти —
Правди нІде дІти,
Коли
голим лежиш
і поринаєш
у Всесвіт,
Коли
товщі вод
забирають у себе
і забуваєш
як
То —
Дихати?
Волосся перебирати
не пальцями,
а вічностями.
СантиметрОві відстані
стають ПрОсторами
по-між нами.
Вени кольоровими кабелЯми
обплутують тіло —
перетискаю їх вміло
твоєю рукою
і у спокОї
не задихаюсь,
а...
Дихаю...
Любов’ю Сильною й тихою...


Фреска

Вмістити б у кількох словах все те, що я побачила, відчула і створила за один тиждень. Та чи вдасться? Хіба фрагментарно, точково, на тонкій емоції, наче такий собі
3-Д пазл.
Сонце за низькими хмарами. Вокзал і вітер першого обійму — тісного і, водночас, Безмежного.
Стіни старезного, чи то пак, древнього замку. Коли торкаєшся до них, то наче забирає тебе в ті далекі часи і чути брязкіт металу, запах давнини та шурхіт старих одеж. А коли ще й ти притискаєш мене раптом до теплого порослого мохом муру, запаморочливо цілуєш, то видіння так і ллються в мене, наче в срібну чашу. І Вітер стало виграє дивну мелодію на голках сосни. А ми збуджені і піднесені зазираєм у глибочезну криницю і потрапляєм у зовсім інший світ, де за нами спостерігають і ми, втікаємо від тих поглядів покрученими стежками нагору, щоб подивитися на себе з іншого боку.
Через деякий час перед очима повстає наша персональна Швейцарія. Місця Сили і неозорий краєвид зі скелі, намальований синьоокою Тівер, її звабливими водяними вигинами і кам»яними профілями сотень жіночих тіл. І я, як частинка того дивного пейзажу — лежу горілиць, серед пряних пахощів трав по дощі і Боги сіють на мене зернами з Неба, а я запалюю і несу вогонь у серця. А ти, стоїш неподалік, на обрії, на краєчку бачення — дивишся і мрієш. І от-от вхопиш саме те, тільки тобі одному відоме чуття, щоб потім, перед нічним розлогим небом освідчитися ним у коханні... Земля пашить днем, ніч замальовує крапки зіниць у свій колір, Простір мерехтить невидимими сутностями і нашими надіями, напівколо Хорса тихо готується до купелі в таємному місці повільної ріки.
Вогні, вогні, вогні...
Вогні-ватри на пагорбах; підводні вогні найбільшого, яке бачила святилища; вогні з очей звірів навкруги; вогні наших сердець, які зливаються в одне і б’ються з такою силою, що земля дрижить та міняється на очах; вогні , що витікають з новонародженого Світу... Колискова низьким голосом...
Диво-Дорога, яка стелиться під ноги і веде саме туди, куди потібно двом душам, зодягненим у старі вишиванки.
Обійми рідного Міста, яке приймає і дивується : кого привела до мене? Сонце під ногами, закуте людьми тисячоліття тому. Виривається енергетичною магмою крізь асфальтові плити, проситься на волю. Ще трішки і тут засяє золотом Яра Сила, яку мало хто бачив в цьому часі.
Гори. Як то їх бачити вперше? Відчувати їхню вібрацію і вбирати-пропускати крізь себе кольорові потоки. Чудуватися від одного вигляду кам»яної Лади з Драконом. Чути присутність Великої Матері так близько, що й дихати зачинаєш повільно-зосереджено, наче молишся... Розпростертися на теплому камені, як на плоті, пливучи призахідним небом. Раптово розчинитися в Матері, заціпеніти на вічність, втратити себе, щоб потім зібратися зовсім новою. А ти в той час, тримаєш мене серцем над краєм прірви і бачиш в реальності чари, бачиш густину повітря і ловиш останній промінь Сонця в свої долоні, аби відпоювати ним мене біля ватерки, наче цілющим чаєм.
Холодний потік щоранку омиває наші сонні оголені тіла. Ти тягнешся власною молитвою до неба. Дана посміхається і простягає на долонях дарунки для обох... Сонце тінями від густих дерев малює по нашій шкірі дивовижні малюнки. Звук дзюрчання води в цьому місці таємничий і позаземний. Ми вслухаємось і... на вічність зливаємося з цим місцем, одне з одним, стаємо двома точками опори, ти береш мене... береш мене за крила, розводиш їх широко, як тільки можна і я приходжу до тями вже в польоті. Серце стишується, завмирає, зупиняється... У повній Тиші в нас вкладають Сонце. Я не можу відірватися від тебе. Та чи є потреба в тому?
В розкриті долоні вмощується меліса і чудом вигулькнутий в кінці серпня чебрець. Обриси гір назавжди врізаються у пам»ять, наче витинанка. Теплий камінь знову приймає нас у своє ложе і насичує тремтливою впевненою силою Всесвіту. Ось воно — Щастя.
Дерев»яна підлога шорстко торкається рук. Прілий холодний запах зворушує уяву. Синя зірка мигтить пів ночі, відлякуючи непроханих гостей. Щось відбувається вперше. Щось не забудеться ніколи...
Вокзал. Дерево і смак морозива. Переплетіння пальців. Стук серця і потягу стоншується в одну пісню. Сльози застрягають десь в блакитній чарі, розчиняються Любов»ю з зеленої і випадають росою на мої ще не народжені вірші тобі.
У моїй кишені, між сторінками такого рідного нотатника, спогади про твою молитву перед кожним споживанням їжі, наш спільний запах — терпкий і такий зоряний, та ще листочок, формою схожий на Дракона з двома головами...
Ще трохи і ми побачимось знову, на цьому ж вокзалі з тісним і , водночас, Безмежним вітром першого обійму. Наша Любов напише нашими душами ще одну історію, яку ми вклеїмо у свій сімейний альбом з фотокартками та листами.

Оголеність

Оголеність.
Одежа стікає
по сходах,
як водоспад.
Волося втікає
з-під неслухняних
гумОк, шпильОк, прикрас.
Ще один раз
до серця роздітись,
не розгубитись,
Тебе пригубити,
не загубити,
перед тим,
як у мрію втікти,
у себе перетворитись,
В твої очі дивитись —
Чи доженеш?
Чи повіриш
у повній мірі,
що моїй довірі
не має меж...
Що мою Любов
не зітреш
ні з тіла, ні з снів...
Простір зомлів
у пахощах слів.
Ти хотів
мене вчора, як зАвжди.
Я знаю ПРАВДУ!
Що,
коли ми удвох —
МИ — БОГ...
Оголеність...
Душа на тарелі.
Пташині трелі
І Спокій..
За правим вухом
заплутались телефонні дУхи,
Між пальців
застрягли листи...
Як донести,
Що в мені є ТИ?
Дорости
до НАС
ЧАС.

Тіло

Тіло...
Двоє в одному.
Як прагнути дому,
ТАК хочеться Тебе
торкатись,
текти по пальцях
цілунками,
водоспадами по руці,
по щоці —
Сльозою.
Виплакати б осінь
на Твоєму плечі
до останнього
запаху задимлених згарищ!
Минуле вміщається
у рамку слова “Мариш”.
Ти ж Віриш
усім собою,
Свободами міряєш
зустрІчні вітри...
Крапає Вічність
в пустелях вогнів
зі звуком
Планети, що обертається.
Що залишається?
Блукання долонь
по вигинах тіл.
Ми заховалися
Одне в одного.
Натяку жодного
на те, де МИ Є.
Минуле ВІД
МИ
РА
Є,
наче гілка присохла
на дереві, біля струмка...
Лиш Твоя рука
торкнеться її,
зупиняючи Час...
Напружиться Всесвіт,
щоб укотрЕ
знов народити НАС.
Спалахне сірником
МИТЬ.
Не згорить,
а відродить полум’я.
По воді колами
Стук від наших сердець.
МИ Є.
Що не треба — згоріло...
Двоє в одному.
Тіло...

 

Ах…
Безконечники
пАльцями
по твОму тілу
вишиваю
малюю
грію
тлію
жариною
Щастя
у твОїх руках
Ах…
Раптово впускаю
у себе
твОє проміння
нетлінне
знання
про Любов
нижче серця
у місці
причинному
безпричинно
зустрілися
наші вуста
неспроста
не проста
покручена
дорога Любові
кусаю губи
до крові
аби не
здійнятись на крик
тої пісні
яку чутно
тільки тобі
Далебі
не просто
тебе полюбити
як по вуглях
по колу ходити
заки’м зловиш
за оголену
литку
і
до останньої нитки
не постягаєш
всю одіж
Їж!
Їж мене поглядом
і цілунком-вулканом
паркАном
між нами
мОї коліна
зраджують
падають вежі
перед тобою
Належу
чи
неналежу
тремчу
у твОїх
обіймах
цілунках
руках
Раптово впускаю
Ах…

ВПЕРШЕ…

Вітри зніматимуть сорочку
І градом вкриють грішне тіло
І громовиця вдарить в серця точку,
Дощами зацілує міцно-вміло.
Так я кохатимусь з тобою вперше,
Впускаючи усі стихії в себе.
І свОє лоно, наче вершу,
В воді сховаю лиш на тебе.
Впаду потоками гірськими
На голову, на спИну, плечі,
А потім розстелЮсь, як кИлим
Пахучої трави над вечір.
Як полум’ям тебе хотіти,
Щосили кинутись у твОю ватру,
Із попелу нанОво відродитись,
щоб впОперек сходить твоЇ Карпати.
Ділитися на все своЇм повітрям,
Щоб Всесвіт наш не задихнувся,
Зачати раптом новий Вітер
У мить, коли у мене б ти вернувся.
І мОє Сонце створить Обережне Коло,
Вологий ліс прийматиме, як в хату,
А Бог зупинить час навколо,
Коли уперше бУду я тебе Кохати…

Триптихи вчорашньої ночі

Знов зачинати
кожен Божий день
із благословення
Твого доторку
й бажання
Посміхнутися і Жити,
раптово згадуючи
якусь з щасливих
митей,
укритих таємницями ночей.
Й від того
раз по раз
зітхати і тремтіти,
слова твоЇ
устами шепотіти,
аби хотів
вернути їх не раз…

***

По-між віків всі наші вІрші поблудили.
Я розчахнула, як ворота своє тіло.
Слова своЇ вкарбовую пальцЯми в твОю спИну.
ТвоЇ ж — з цілунками падУть в моЇ гірські долини.


*
Нагору