Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Ірина ЧЕРВІНСЬКА

Ірина ЧЕРВІНСЬКА


Імпасто

Розмащуєш ласку по мені
Як мастихіном олійні фарби
Імпасто
Моя техніка граттажу шкіри досконала
Крапельки крові на язиці
Молекули поту
Звуки в синкопі б'ються об стелю
Контральто
Пальто
Сіре на вішаку
Заквітчана чиста білизна не нова
Всохлі віконні рами
Балкон і січневе болото двору
Усе в гармонії
Усе природньо
Усе в мені дотепер
Навіть ретуш зимових промерзлих дерев
Покручених паралітиків ночі...
Втираєш мене у себе
Мов ґрунт у незайману плоть полотна
Лазур стелі, кармін підлоги, цинамон меблів
Запах секрецій переслідував навіть після вертикальних водних потоків
Два дні
Два місяці раптом збігло
Праженим молоком самотності на плитку невизначеності
Два тижні — озеро
Чорне озеро з чорним намулом
Омиває береги мого шалу
Досконало
Усе доконало
Доконаний вид обов'язково почнеться із понеділка
Згіркла
Солодка вишня
Але ти віднедавна із Усевишнім
В парі
Й надалі
Ланц натягнути змастити педалі
Нашого парного велосипеда
Хочеш?

15.03.2015

мейбі і я
мейбі і ти
тут паралельні світи не світи
тут паралельно — світи не світи
будь-які сни не за фрейдом не з віри
в дерево радості в птиці з зефіру
в голос за кадром подвижницьких фільмів
у піонерів шляхів караїму
віра не віра не спів звіздарів
поміж горбами там слід лихварів
поміж лю й боєм багато гачків
ниток зачіпок і світла і слів
2.12.2015

не боюся неправди
байдуже
я слова запиваю вином з цинамоном
алкогольні етюди вишукані
і одягнені в тканину ілюзії
ілюзорного покриву й пошибу
зшиту нитками зовсім не білими
не шовковими
не батистовими
оптоволоконними
уламки літер висипаються з мене
просочуються крізь дрібні отвори
піском годинника з рук шизонутого годинникаря
години — віск розплавлений на шкіру спини
хвилини — татуаж без знеболювального синьою фарбою
боже, я ж чекала тебе!
як же я чекала тебе!
а ти сів у човен на початку ріки
на початку грудня в пластмасовий човен
без монет для повернення
без карти
без мене
у безмірний простір смогу іншого міста
на берег чужий
тільки я не ассоль...
3.12.2015

я не перша
хто виливає помиї крізь сито з великими
отворами
безіменні люди причинно дивляться під пальці і
нігті
шкребуть шкіру тупим боком ножа з надією
вигнати з пор блощиць
тарганів із ран
шлярки нижніх спідниць їхніх лярв
змітають болото з доріг у
стічні канави
стоки течуть повз будинки з кімнатами-світами
космосами з трьох односпальних ліжок і
чорних трюмо з
одним дзеркалом епохи
Вікторії першої
я не друга
на нерозстелений постелі твоїй
застебнутій на чотири гудзика
зі смугастим матрасом де
в наматраснику зламалася блискавка і
стовбурчиться сіре сіно
з дрібних дірочок і
лоскоче ноги
лоскоче сідниці
лоскоче живіт
я не друга
хто бачить як
світло створює ауру
день крізь вікна влазить до
спальні обійняти
тіло твоє навпроти і
додати контрасту
живих і мертвих
дещицю чорноти раптового сну
легко тримати
дух лібідо
вічний
безіменні люди стукають
обцасами по бруку міста
свого за стіною нашого дому
коні іржуть тягнуть цяцьковані брички з
жінками при білих обличчях псевдоаристократок
з німими прикрасами на
білих тілах
вони поправляють панчохи із шерсті
перев'язують пояси зачіпають
чорне волосся трикутника
м'ясники із великими тесаками у
шкіряних фартухах
заглядають крізь гасові фіранки у
бричках відчувають тиск у скронях у
серці у паху цілий світ піднімається
підлітки-хлопчики з мамами за ручку обертаються на
великих дядьків вгадують що
вони бачать крізь тоненькі гасові фіранки
лярви шлярками нижніх спідниць змітають з
дороги болото в канави стічні
і я не перша хто
виливає помиї надвір
і ми точно живемо не
у Парижі
28/11/2015

Я — місто з колонами, вікнами і парапетами
Ти — місто з дорогами-зміями і горизонтами
Існуємо, плавлячи шкірою формули й вето, ми
Єднання під штампами-мінами і заборонами
Я — поле цикути, на смак молоко-суміш-з-кавою
Ти — поле війни, полігон рефлексійних випробувань
Я хочу для тебе залишитись вічно незнаною
Досліджуй, як геній, що ставить на досліді пробу знань
Дивися за мною, зі мною, у мене у сутінках
Заглиблюйся глибоко, так обережно тримаючи
Над небом води і над прірвою голосу музики
Давай будем нині, бо завтра настане не знаю чи
Давай станем світом і світлом у тім мікрокосмосі
Приглушеність тону не сліпить очей навіть поночі
І риби у наші міста запливають і гостяться
Губами хапаючи крихти щасливої немочі
А ми лежимо на долівці і мріємо векторно
І напрями два — паралельно прокладені колії
Я — місто, де ти промовляєш себе по селектору
Ти — поле, де трави пропахли свободою й волею

Труби на естакадах
Машини на естакадах
Будинки на естакадах
Люди на...
А яка різниця, хто на кого подібний і хто кого любить, якщо
Люди по естакадах
Ходять, як бузьки по травах...
Слова — це сонна потрава
Отрута і ЛСД...
Де ти, milácku1, де?
Ти теж там — на естакадах
Без рятівного пояса
І розляглись тривимірно
Перед тобою поля...
Поль Елюар і земля —
Дотичні до світу, в якому ти
Вільно на естакадах
Прірв і глибин несвідомого
Говориш з надуманим богом...

1. milácku (чес.) — коханий, милий.

 

Ми любити могли би... крапку, у якій сходяться горизонти
І топляться у помаранчевогубій посмішці звітреного вечора
Ми любити могли би... вчорашні дні, рахуючи згуби
Перли, слова і ... в губи — скільки їх було?
Скільки направду наших?
Скільки у звуках фальші?
Рахуба... брутально і грубо
Любий...
Ми любити могли би... сонце в зеніті, в цейтноті, в дорозі, в жовтому кольорі...
Гóвори, поголос.
Pozor!
Nekdy jsem špatná zena, ze to je od nudy.
Prominte1.
Ми любити могли би... усіх нерожденних і мертвих
Усіх, хто у серці з посланням
Та діла нема до них
Нам би вижити у власних світах
При світлі й без літа, де літри і метри, й за дерті пакунок
Башляєш останні, аби поза кліткою часом не вмер синій птах...
Smrt má strašidelní krásu. Smrt je vule2.
Ми любити могли би...

1. Pozor! Nekdy jsem špatná zena, ze to je od nudy. Prominte. (чес.) — Увага! Деколи я буваю поганою жінкою, але то від нудьги. Вибач.
2. Smrt má strašidelní krásu. Smrt je vule. (чес.) — Смерть має моторошну красу. Смерть є воля
.

Сидіти на дротах, звісивши ноги
Махати крильми у передчутті вітру
Ловити ротом смоги і пил доріг усього світу
Де світло
Де світло? — питаю я перехожих
Під ковпаком і замком
Як папуга у клітці на ніч
Де душа? — питаю я у трави
Зафіксована на орбіті планети на чиєсь ім'я
Де слова? — питаю я у афіш на стендах
Загорнуті в креп
Закопані на подвір'ї під грушею
Як скарб на чорні дні
Де він? — питаю я Бога
У сірім вагоні метро
У текстах Моррісона і МакКартні
У краплях Jack Daniels
Там, де мене нема
Tato dlouhá cesta domu1...

1. Tato dlouhá cesta domu (чес.) — Ця довга дорога додому.

Електромагнітні поля впливають, будь певен
Тонко звужують простір до двох активних субстанцій
У протилежних точках цієї країни
Над якою висне чорно-біла дротяна павутина
Слова і літери вже не просто написані — зчитані
Гіпофізом, мозком, правою півкулею і в загальному
Повзуть у вербальний мурашник, жалячи гостро
Не вистачає. Не вистачає. Не вистачає просто
Шрифт змінює атмосферність настрою, викликає питання
На які часто немає ні відповідей, ні причин фідбеку
Так і голос незримий змінює власну тональність
Електронне мовчання — це теж свого роду сакральність
Вочевидь, ми минули нашу галактику Гуттенберга
Вочевидь, ці невидимі атоми створюють сітку
Оптоволоконним масивом прошиваючи наскрізь
Згущуючи чуття, роблячи проби на в'язкість
Створюючи зв'язок, вищий за просте розуміння
Майже присутність у диханні, рухах і межах
Граничної концентрації того, що нам ще належить
А, може, за цим ізгори безупинно хтось стежить?

Ми — спаяні споєні випиті строго до денця колодця під звуки природи вітрів чорно-білих кіно
Ми — світ вітряків донкіхотських без стержня ідем навпростець через поле крізь душі померлих картин але нам все одно
Ми — слем реалізму і сюрреалізму в обіймах словах холофразах розтоптаних мештів у потягах пилі доріг
Ми тільки назустріч навзаєм по-новому тільки по-справжньому і по-дорослому стогоном вірою мірою теплою міряєм сніг
Ми — швидко і лагідно швидко і поспіхом висохлі губи зволожені очі подихи подихи грами в руках
Швидкісний мчатиме швидкісний стукає рейки вібрують і дроти гудітимуть попри цей шлях
Босими й голими двоє в кімнаті ми сплетення фібрами шкіра до шкіри і губи до губ
Все що нам треба і все що ми маємо цільно і щільно зрослося з тілами і світом довкруг

Дев'ятнадцята двадцять чотири —
Сакральний час для концертів душі
Ноти з паперу згортаються, зриваються, падають
Нижче підлоги

Дев'ятнадцята двадцять п'ять:
Люби мене чітко, агресивно, сильно
Навівши різкість на тілі навпроти вікна
Розпанахавши світ навколо пальцями дотиків
Дотиком погляду

Дев'ятнадцята двадцять шість:
Містична хвилина для зачинення створок
Дверей квартири на ключ і замок у ключі
Не виходити ні в якому разі
Не зважати на приписи ззовні
Не перейматися звуками вічного міста
Не знати нікого, крім нашого свята
Спокою свята, святого спокою

Дев'ятнадцята двадцять сім:
Годуємо ніч помаранчами
Запиваємо ранок рожевим вином
Заїдаємо шкірою і секреціями
Сніданок для втомлених
Сніданок посріблений
Туманом опів на шосту сонцесходу
Присмажений холодом квітня
Приправлений актом навиворіт
Інакше не буде

Дев'ятнадцята двадцять вісім:
Пишу і думаю, думаєпишу
Нескоро вже завтра з нагоди, коли
Ти прийдеш

Я відчуваю твій подих в моєму вусі
Я відчуваю твою твердість в моїй розкішниці
Ноги схрещені
Білий день пожирає хвилини
За вікном ходять люди одягнені — холодно
Стіни всотують звуки, контральто повзе по шторах
Шкіра тепла на дотик, і погляд пронизує синістю
І браслет шкіряний на підлозі самотньо лежить
Пазли, пазли складаємо в калейдоскоп
Аж повітря загусло, як патока, цівками поту
Розтікається небо по тілу, з динаміка — боп
Розганяємо простір, пульсуємо ночі навпроти

Роздруковане небо на чорно-білому принтері
Згортаю корабликом, на калюжі пускаю — поплавати
Листя з дерева твого махає крильми необрізаними
Пришиваючи гілками погляд до дужого стовбура
Голова твого дерева кругла, на дотик зволожена
Білим мевом дощу, перламутр його не встиг іще висхнути
Легко кінчиком язика зібрати ті краплі, напитися
І ходити весь день з терпким присмаком в роті від літа твого

Зачинити б той орган
На товстезну колодку
І ніколи більше ніколи ніколи
А то лиш підозри
А то лише мука
А то лише п'яні думки
Скорочується частіше
Адреналіну більшає
Чужі сторінки — не радість
Забавка для мазохіста
Хто я? Де я? Навіщо?
Одвічні питання
Не сплю
У думках виливаю з чавуну найміцніші замки
І всі вони кришаться
І всі вони ламаються
І всі вони не туди не такі не в той бік
Все одно всі курсори там
Все одно всі вказівники туди
Мисленнєві шляхи не мають крутих поворотів
Бо ти ще навпроти
Бо ти лише погляд
Бо ти лише голос
Голос
Голо...
Голограма мене і у мені
Зі снів зі слів з надуманих сцен...
На серці обсценно...

Я залишаю після себе проколоті наскрізь візії
Пробиті атомами лакуни пам'яті
Транскрибовані морози і вариво з ягід сну
Пий мій нектар
Упийся, нарешті, або вилий до помийної ями трунок прогулянок самотнім містом
І я піду
Розвернусь на 180 градусів
І піду
Ти залишаєш післясмак
Незрозумілих до часу почуттєвих подій
Нерозумна
Поринула навіть не в душу — у плоть
Впорснулась під шкіру реакцією на дозу того, що ніколи до цього ніхто
І розпорошилась по крові і лімфі
Як вірус. Як віру...?
Я вірю
Тобі
Але ти, як заведено, перебільшуєш всі означальні
А означувані втекли в суб'єктивність
І нема на то ради
Інтертекст
Я побачила небо крізь прочинені двері
Я розшарила зорі по цілому фейсбуку
Я принишкла травою, проростаючи з торфу надії
А вона агонує і не може ніяк лягти до обтесаної ранами труни
Боже, яка це дурня!
Писати про те, чого нема і бути не може
І це наша остання зустріч
І це наші останні кроки
По бруківці заснулого міста
Я залишу в лакунах пам'яті
Проколоті наскрізь візії
Вибач, я більше нічого не маю
Бо я більше нічого не маю

 

Ми в контрапункті
Паралельне звучання
Контрасти доповнюють трасти
Трести
Концерни
Довіри
Ей, дядьку!
Не шукайте вчорашнього дня
Не знайдете
Бах за оргáном
Бах у оргáні
В óргані
Ритмомелодика
Серцем кидає об стіни
А ви не знаєте, де в цьому місті театр?
Он там за рогом
Пороги
Чужі
Як переступиш — назад — невідомість
А вистава — в очах
Скачуть бісики
Плачуть котики
Іскри гаснуть строго опівдні
Скільки коштує півень?
70 су
О, Еспаніє
Нащо тобі його в собі тримати?
Мене ж підкорила Прага
Тільки заради...
А от не скажу
І що ви мені зробите?
Маячня...

Без одягу не бережу перстенів.
На перса — віск, вода і знову віск,
І глибина проникнення шалена,
І колір перемоги — білий сік.
У скронях — Морзе зваби, Ворхол згуби
Фотографує твої імена.
Ти — гріх, але ті очі і ті губи —
Це чаша, ще не випита до дна.

 

На милицях канатоходці…

На милицях канатоходці йдуть: один і два, і три...
Б'є барабан, співають труби, басять габої і віолончелі...
На весь театр цирку — ти такий один:
Без пояса і в небо — збирати акварелі.
Ідуть канатоходці: чотири, п'ять і шість —
Число магічне, диво теж невідворотне, як на зло...
Учора — день, сьогодні — щебінь, пісок і біле тло
Перегорілих літ, перепрасованих і репресованих століть
На віражах, без міражів, як безмір за вікном,
Де пари по алеях і в альтанках, й просто так...
А на рецепторах — Шопен з мітральним клапаном Ніко
І цілий світ на аркушах вручну, вночі, коли вже світ не світ,
А тиха гавань під шатром, під наркотичним ковпаком...
Не зупиняй часи, нехай собі ідуть,
По стрілках, циферблатах хай стікають під паркет...
Не зупиняй мене, я нині утекла з рікою в суть...
Звільни волосся, розшнуруй корсет...
Я все-таки прийду...

Приват

ношу я тебе усередині
десь за ребрами, під печінкою,
на плечі — з крильми, на перетині
несвідомого з демо-лінками
у примарності і несправжності,
показовості 2D-вимірів,
в молоко думок, цільно спражених,
перемелених, недовірених.
ношу я тебе у закінченнях,
у нервових і слово-реченнях,
що здавалися вчора вічними,
а сьогодні вже — недоречними.
ношу я тебе, вколисковую,
запаролюю: спиіневставай,
зашифровую весни знову я:
folder innocent/holy private file.

 

Час зупинився
Час не тече
Годинник не цокає
Сни

Ти містом ідеш
Я кличу тебе на ім'я
Я смакую його
Як виноград
Як шоколад
Як...
Ти обертаєшся
Роздивляєшся
Посміхаєшся
Йдеш

Час уповільнився
Кварки секунд
Відчутні на дотик
Як і тіло твоє
Що за замками
Сімома
Десятьмя
За стінами і
За дорогами

Тривога — ми
Солодка тривога
По жилах
По шкірі
У пальцях
У всьому чого
Торкатися можна
І з неба — стронцій
Відмоніторені душі
Профейсбучена радість
Майже реальна
Тональна
Фалічна і вагінальна...
Рай...

 

Дрейф (V.M.)

Я йду по дорозі, говорю з тобою, ми разом зійдемо із розуму —
Ти там, а я тут, поодинці, та все-таки разом. Не дрейф.
Дрейфують човни, переповнені часом, їх чорні обсмалені контури,
Колишуть на хвилях, ховають у скрині, у онтологічний yourself.
And other, and other, і так все до разу, до першого разу — без спротиву...
So what? Mám ta rád* ... У вербальних цих пестощах, як у вині...
And over. For over. Not covers. Yes. Lovers! І дотики... Дотики. Дотики!
Я марю в дорозі, говорю з тобою. Ми разом. Зійдемо. Одні...

Mám ta rád (чес.) — я тебе люблю

Червінська Ірина

Червінська Ірина, народилась 23 серпня 1980 року в м. Калуш на Івано-Франківщині, де і проживаю. Закінчила Калуський хіміко-технологічний технікум у 1999 році. З 2001 року працюю на ТзОВ «Карпатнафтохім». Закінчила ДВНЗ «Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника», Інститут філології, спеціальність «Українська мова і література», магістр.
Вперше надрукувалась у калуській газеті «Дзвони Підгір'я»у 18 років. Також були публікації в пресі Калуша та Івано-Франківська, зокрема в газеті «Вечірній Івано-Франківськ», де я 2008-2009 роки була дописувачем. В 2002-2004 — учасниця «Клуба любителей славянской поэзии» (Івано-Франківськ), друкувалась в альманасі «Клуба…». В 2004 вийшла самвидавом перша збірка «Каштанова любов». Також твори увійшли до альманаху «Скіфія 2013. Зима» від видавництва «Склянка часу» (Канів), журналу «Мистецькі грані», збірки патріотичної лірика «Небесна сотня. Антологія майданівських віршів», журнал «Золота пектораль» (Тернопіль), «Хмелліт» (Богородчани), «Перевал» (Івано-Франківськ). Друкуюсь на поетичних інтернет-ресурсах («Клуб поезії», «Поетичні майстерні», інтернет-видання «СТОС», літпортал «Проба пера», «ЛітМайданчик», «Juramax» та інші). Дебютна збірка «Приват (folder innocent/holy private file)» вийшла друком 2015 р. (Місто-НВ, Івано-Франківськ), є співавтором поетичної збірки «Нас.Троє.» (2015) разом із Оленкою Бараненко та Остапом Микитюком. Дипломант міжнародного конкурсу «Гранослов — 2015» в номінації «Поезія».
Окрім поезії пишу короткі прозові твори, оповідання, новели, критичні літературознавчі статті («Буквоїд», «Збруч»).
Також я є засновником та керівником літературної студії «КА-МА-ЛІ-я» (Калуські Майстри Літератури) в рідному місті, маючи на меті згуртувати поетів та письменників Калущини. У рамках співпраці з Калуською центральною бібліотекою ім. Т. Шевченка організовую та проводжу творчі зустрічі з письменниками та поетами.

*
Нагору