Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Валентина ЛЮЛІЧ

Валентина ЛЮЛІЧ

***

Щемлива мить в мені щемить
І виливається з-за краю.
Як біль у серці заболить,
Сама себе в собі сховаю.

І вже нікому не скажу,
Кому всміхнусь, за ким заплачу.
Печаль у вузлик зав’яжу,
Віддам вчорашньому на здачу.

Пізнаю кожну світлу мить.
Прийди до мене – вийду стріти.
Твоя душа в мені бринить
Усмішкою в майбутніх дітях.

***

Коли зіллються наші два лібідо
У серці безіменного вулкану,
Із полум’я в твої долоні вийду,
Ти потечеш вогнем в мені, коханий.

І лава захлисне прожиті будні,
Які полярно холодили спокій.
З підніжжя вийду прямо у майбутнє,
Чекатимеш у ночах темнооких.

Пульсує жар. І вже не втамувати
Реакцію горіння у любові.
У цім вогні так пристрасно палати…
А скільки сили ув одному слові!

***

І не сонце, а щастя вийшло.
Осінь золотом відцвітала.
Терпне присмаком п’яна вишня,
Філіжанка міцної кави.

А розмова дзюркоче дзвінко.
Сніг словами на серці тане.
Немов вишня, доспіла жінка.
Ув обіймах п’янив коханий.

В позолоті взаємин – вічне.
Нескінченність хмільної миті.
Каву пристрасті, п’яну вишню
Довго будемо разом пити.

***

Ти із мене писав портрети,
Зупиняючи час життя.
Буйно барвами силуетів
Усміхалась у майбуття.

Поспішали із часом разом,
Розбігалися хто куди…
Пишеш постаті на терасах,
Я у римах – нові світи.

Кілометрами стогнуть ноги,
Різні тліють ще почуття.
Мов намисто, сидять тривоги.
Лиш з портрета всміхаюсь я –

Тихий свідок мене самої.
Не тьмяніє та вічна мить.
Перед дзеркалом із собою
Сивиною печаль бринить.

Крутить далі жага фортуни,
І роки уперед спішать.
А з портрета, як завжди юна,
Усміхнулася вслід душа.

***

Ішли, палало листя осінню,
Горіло й серце в цім вогні.
Піднявши яблуко між росами,
Ти половину дав мені.

Вже й хуртовина коси плутає,
Зима по скронях потекла.
Очима душу ти закутував,
Свого вділяючи тепла.

А навесні, розквітши вишнею,
Життя уклониться літам,
Й тобі із вдячністю найглибшою
Його я повністю віддам.

***

І у житті буває так:
Ніхто нічого вже не просить.
День завершу, повішу знак
«Зачинено на переосінь».

Переживу, перелюблю,
Перечекаю, перебуду.
В собі цю осінь пересплю,
А взавтра знову завтра буде.

Мов у барлозі, у думках
Перезимую хуртовини.
Перекладаю у руках
Холодне літо – теплі зими.

А далі навстіж розчиню
Любов’ю вирізьблені двері.
Ось тільки осінь пересплю
На лаві спокою у сквері.

***

У пам’яті простим графітом
Малюю запах твого літа –
Натхненно лінії сп’янілі
Карбують запах твого тіла.

На полотні моїх ілюзій
Думки у чорно-білій смузі
Тонкі відшукують відтінки –
Прості бажання просто жінки.

Пишу обійми чорно-білі,
В яких тремтить тендітне тіло.
Штрихами пристрасть відтіняю,
Шукаю тон і відкриваю

У сірих лініях малюнків
До болю ніжні поцілунки…
І темний контур прокладаю
Крізь душу, де тебе чекаю.

В нічному мареві графіту
Залишу запах цього літа.

Жінка

Я – дівчина, богиня, просто жінка.
Руки не підніми, не оскверни.
Із мене починається стежинка
Твоєї чоловічої стерні.

Я – жінка, нероздільна суть Адама,
Ребром довічно серце бережу
І спокушаю райськими плодами,
Шляхи до щастя вірністю в’яжу.

Я – Муза, а тому, що просто жінка.
З долонь натхнення – мов жива вода.
Рукописів я списана сторінка,
Джоконда на полотнах молода.

Я – Геба, я – богиня, Афродіта.
В цілунку присмак меду і життя.
В мені ростуть твої майбутні діти,
Твій янгол-охоронець також я.

Я – ніжність, пелюстки троянд осінніх,
Весняний подих, рік гірських потік.
Я – жінка, вічна суть моя в цвітінні.
У тім, що просто поряд чоловік.

***

На склі вікна, розчахнутого в світ,
Творила свій рукою та вустами.
Тебе вписала, залишивши слід,
В прозоре серце з іменем Коханий.

Пісок долоні ніжно обпікав.
В обіймах вод трималася руками
За тихі букви, що приплив змивав
Твого ім’я єдиного – Коханий.

Жовтіє світ, дивлюся крізь роки.
Зустрінемось, як листя, між життями.
На світлий сон відкритої руки
Зорею зійдеш на ім’я Коханий.

Тремтить щось у душі на самім дні,
Тамую спрагу свіжими чуттями.
Я вірші перетворюю в пісні
З твоїм єдиним іменем – Коханий.

На склі вікна у вранішній туман
Пишу тебе й не сказане словами.
Крізь виміри віконних білих рам
Читаю Всесвіт з іменем Коханий.

***

Приспані в мені чужі надії,
Пристрасті зоря, та не моя.
Я люблю, допоки тліють мрії,
І живу, допоки мрію я.

То не наше зоряне роздолля,
Скошені чужих надій поля.
В очі нечужі чиєїсь долі
Усміхнусь, допоки мрію я.

Простягну на перехресті руки,
Під ногами вертиться земля –
Й неземні, понаднебесні рухи
У мені, допоки мрію я.

Запливу в ріку, що паралельно
Омиває береги буття.
Не чужим, своїм життям, напевно,
Буду жити, поки мрію я.

***

Руки пестять ліси і хмарини,
Як в обіймах усе охопить!..
Притулившись до серця країни,
У поезії тіло тремтить.

Відкриває себе, тендітна,
Перед нами уся стоїть.
Як, Вкраїно, тебе не любити!
Цілувати б тебе кожну мить.

Тільки б слів у душі вистачало!
Ця любов безневинна, проста.
Щоби слово її звучало,
Відкриває у світ вуста.

Де ще є поезія більша –
В поцілунку словами мовчать! –
Як тоді, коли сказані вірші
З вуст країни у пісні звучать!

***

Терпне присмак осені
У цілунку млосному.
Золотими росами –
На долонях світ.
Ти прийшов непрошений.
Погляд приголомшливий
У життя спустошене
Через сотні літ.

Дощовими пальцями
Ти мене торкаєшся.
У тріолях вальсових –
Надземний політ.
Дрібні краплі осені
Під ногами босими.
Крізь туман проносимо
Гераклітів слід.

Колискова для коханого

Ані словом, ані думкою
Сновидінь не потривожу.
Пелюстками-поцілунками
Застелю, коханий, ложе.

Буду поруч в пору гожу,
Не хвилюйся, спи спокійно.
Я тебе не потривожу,
Заколишу ніжно тінню.

Долю відведу ворожу
Вогником святої свічки.
Сновидінь не потривожу,
Затуляй, коханий, вічі.

***

На вустах червоне вино
Рубаями з Далекого Сходу.
Ми із істиною заодно,
Випускаємо слово у воду.

У мовчанні шепоче душа
Ніжним подихом поруч твоєї.
Трусить яблука, поспіша,
У Раю на багряній алеї.

Ти даруєш мені вогонь,
У руках – яблуневе сонце.
Тихе щастя з твоїх долонь –
Цілий Всесвіт в моїй долоньці.

***

У нашому морі невинності
стільки солі,
що зникають живі бажання
і залишається
лише суха сіль.
А мені б жменьку
солодкої свіжості,
настояної у воді
з Гераклітового джерела,
де знову опиняється
моя нога…

Персиковий гріх

Мене покликав, поманив, як вечір стих,
В солодкий сон, солодкий рай солодкий гріх.

Вдягнувши крила, давній з них струсивши пил,
Злетіла стрімко – дивна сила білих крил.

Слідами-зорями пливла до рук твоїх.
Ти персик дав – я прийняла солодкий гріх.

І так просторо в небесах твоїх очей…
Солодка істинність таких простих речей.

Зриваєш персиком з душі невинний плід
Й летиш у сад, мене покликавши услід.

Як соковито на вустах твоїх заснуть,
Відчувши спраглу соковитість твого сну.

Прийми цей персиковий гріх, прийму і я.
Тримай поближче біля серця янголя.

Тримай мене, тримай сильніше – не пускай.
Пізнаю гріх, солодкий гріх – солодкий рай.

***

Самоту відпускаю,
Розправляючи крила.
Про любов розмовляю,
Та іще не любила.

Знаю: крила я маю,
Та іще не літала
Поміж небом та Раєм,
Про які і не знала.

І в надії здіймаюсь,
Вщерть наповнена світлом.
Віра дух пориває
Над буденністю світу.

Білі крила натхнення –
Біло хмарками в небі.
У житті – рівнодення,
У душі – ніжний лебідь.

І летить над землею
Грішний ангел любові
Та й гадає зорею
Над моєю судьбою.

День у день сходом сонця
Він запалює очі.
Кличуть в даль горизонти,
І літати я хочу.

Нерозтрачена ніжність
На вселенській орбіті.
Віща крил білосніжність
І любов вже в зеніті.

Вектори

Цілеспрямованість твого вектора
поглядів, думок, намірів
протилежна напрямку руху мого –
вектора надій і сподівань.
Рухаючись в протилежних напрямках,
але назустріч один одному,
вони все одно перетнуться у точці,
яка на осі координат
зветься Любов’ю.

***

Шепотіла тобі уві сні.
Ти ж бо спав, не почув, не побачив.
В снах твоїх зашифровано дні,
У моїх – твої ночі гарячі.

Живемо в паралельних світах,
В небі бачимо різні світила.
Ти мені – палке сонце в руках,
Я тобі – гострі місячні стріли.

Ув одному зіллємось вогні,
В боротьбі за безсоння любові.
Ти – мої не прожиті ще дні,
Я – твої віщі сни кольорові.

***

Прохолода тріпоче кволо,
Закрутившись листком у коло.
Аквареллю малює осінь
Перші кроки в зимову просинь,
В позолоту фарбує тайни,
Вранці сонце ледь виринає.
І загорнуте вітром в осінь
Змерзле серце любові просить…

***

Розливаєшся сонцем у небі,
Полониш кожну мить, кожен сон.
Я чекаю, і ти мені треба –
Ніжний ангел, безумний полон.

Диким лебедем в осінь кружляю,
Розсипаючи в просторі крик.
Може, чуєш мене, може, знаєш:
Я чекаю тебе цілий вік.

А свобода в просторах – безкрая,
Тільки щастя – в долонях твоїх.
Я тепло твоїх рук вибираю,
А не небо – не можу без них.

Диким лебедем сумно кружляю.
Ув обійми розчахнутих крил,
Милий ангеле, я чекаю
І чекатиму ще, скільки сил.

***

Дівчина у сонячному платті
Зашиває променем латаття.
Ця химерна, дивна дама осінь
Чудернацькі сукні в жовтні носить.

В сонячному сяйві панна мила
Променем зимі убрання шила.
Вибирала дівчина тривожно:
«А мені вінчально-біле можна?»

Люліч Валентина Анатоліївна народилася 1983 року в смт. Афанасьєво Кіровської області (Росія) в сім’ї службовця. Закінчила в Харкові Національну юридичну академію України імені Ярослава Мудрого. Працює в Рівненській обласній прокуратурі.
Авторка книжки поезій «Світ у долонях» (2012).
Друкувалася в журналі «Дніпро» (м. Київ), в українсько-російсько-німецькому часописі «Склянка часу» (м. Канів). Дипломант Першого Міжнародного літературного конкурсу імені поета і філософа Платона Кускова, лауреат Рівненської обласної літературної премії імені Михайла Дубова.

*
Нагору