Ярослав Корнєв
До Ізіс
стиглі пасма твого волосся
ніби шляхи у безвість, Ілея,
так, дихай з моєї руки,
перечікуючи з-поміж дзьобами
квітів, вони — гострі, ти — гостра
ніби скресла з кам’яної стіни,
богине, я веду тебе в лабріс
своїх очей й далі, до дзвіниці
чорного голосу, де у літері
плескає сум, а руки дзвенять
гіллям/ співоча кров твого
відображення у мені —
риє олтар тіні, принишклої
до грудей твох, ніби до
скорення
***
DANCE
танцюйте
зі мною у безумі
як танцює ластівка
над пустелею
поки тіло її — згоряє
безум
під довгасте тіло змії
що з неї виходить
найтонший звук,
голі й скривавлені
світлом черленої колісниці
під ритм: апеп\
раз…
апеп/
три! царі
с-по/ твореного
дому
пустельні
***
Зниклі у сарані
вогонь — погорда
не шукай їх
бо — зниклі у сарані
жодна мати та
жоден з тих,
хто має на собі плями
з найтемніших глибин
не прийде либонь відлуння
куди поховзуються усі
молитви та чернечі співи
трапляючи в безвість
шляхами закутими
у пітьму на золотавих
лискучих від поту й жаги
створіннях злетіли вони
до печер, де палає вічно
не шукай їх
бо зниклі у сарані
а ми — у рогозі
***
дерево має дві голови
довгу брунатну шию
прудке зеленаве волосся
тулуб як блискавка —
гострий
міцні вузлуваті пальці
щоб чіпляти ними
рвучку ходу повітря…
але — дві голови:
ту, що з вирізьбленими
очима, аби — рости
іншу, миршаву, аби —
померти
***
Кендра
мати кендра
тче у своєму домі
за дерев’яний місток
крізь болото
йтимеш
лакреву
у чоловічий
зріст:
чорною ниткою
колір дерев
зелений колір
води
птаха на тому
боці відтиснена
увійди, гостю,
не бійся
кутнього спомину
в чужу присутність,
у сні сина до матері
візьмеш рядно
по хижих стежках
ходять покуті звірі,
розпитують
не мене
|