Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Марина ПАВЛЕНКО

Марина ПАВЛЕНКО

* * *

Ріжок місяця впав у річку
і вколов моє серце.
Я і ти живемо на різних берегах.

* * *

На попелищі першого кохання —
Лиш трупи спогадів.
Ба, ні — он той ще дихає!
— Води?
— Облиш! Дай і мені померти.

 

* * *

Упала сніжинка з неба —
поламала собі ручки-ніжки.
Промінчик упав на воду —
поламав собі поперек.
Попалась душа у тенета любові —
поламала собі долю.

 

* * *

Не знаю номера твоєї машини,
але знаю: вона чимось схожа на тебе.
Як їдеш мимо, то мене ніби й не помічаєш,
але машина твоя чомусь усміхається.

 

* * *

Твої зіниці — чорні насінинки —
проростають у моїй душі
блакитними стеблинками
твого погляду.

 

* * *

Небо,
під яким тобі йти до мене,
позначу хмаринкою.
Вербу — листочком.
Будинок — грибочком.
Стежину — пилинкою
Щоб ніхто ні один,
і навіть ти сам,
не впізнав дороги,
якою до мене
йти.

 

Колискова для південного вечора
Клапоть місяця на шторі.
     Трохи смішно, трохи сумно.
Ніч веде переговори:
     Трохи тихо, трохи — шумно.

День прожито, й зараз мовби
     Трохи — вчора, трохи — завтра...
Є вікно, окраєць моря —
     Чи ж про інше дбати варто?

Трохи — в гостях. Трохи — вдома.
     Трохи — наче на міжводді.
Трохи — ми з тобою: хто ми?
     Трохи — пара. Трохи — ...
                         Годі!

 

Колискова для спогаду про тебе

Серце, не боли! Надіє, стихни!
Засинає спогад мій про Тебе!
Майте на увазі: я не з тих,
ні,
що страждати люблять без потреби!

Завтра встане спогад зовсім іншим,
я його і не впізнаю, може.
Буду щасна знов, як і раніше,
і себе ним більше не стривожу.

Спить мій спогад. Ти — Ніхто для мене.
Ніч тече між берегами сиво.
В неї очі — як Твої.
О нене!
Хто мій спогад будить?
Я ж просила!.. 

Марина ПАВЛЕНКО 

Листи

...хворію відсутністю листів                           
Василь Слапчук

     * * *

Безконтактним шляхом
ти заразив мене
хворобою відсутності листів.

 

     * * *

Біле сонце,
що так рідко сходить у поштовій скриньці, —
лист від тебе.

 

     * * *

Кохання минуло.
Моє серце —
порожня поштова скринька.

 

     * * *

Лист прим’ятий.
Хто скаже точніше
про свіжість твоїх почуттів?

 

     * * *

Конверт — мов крила для листа.
Лист без відповіді —
однокрилий.

 

     * * *

Старію?.. До тиші,
до мовчання в телефонній слухавці,
до порожньої поштової скриньки
звикаю.

 

     * * *

Два листи відразу,
і жодного — від тебе.
В усьому ціную гумор.

 

     * * *

Сніги випали між нами
білими-білими кілометрами часу.
Краще б — листом у конверті.

 

     * * *

Сніг випав мовчки.
Конверт — із шелестом.
А от візьму й не відпишу!!!

 

     * * *

Лист із радісною вісткою!
Всі надії довершив сяйливим німбом!
Догори дном перекинув сіру статичність буднів!

 

     * * *

Епідемія нудьги.
Роблю собі компреси на душу
із листів од подруги.

 

     * * *

Без виправлень, без сердечних виливів...
Бездоганний, стерильний лист.
Мов аптечний бинт.

 

     * * *

Цей прихід листоноші.
Чом би не записати
в розпорядку дня:
“Час чекання листа від тебе” ?

 

     * * *

Поображаємось, посміємось, попліткуємо...
Наші з подругою листи —
дві сороки!

 

     * * *

Лист від нього — синицею в жмені.
Лист від тебе — журавлем у небі.
Двох птахів маю.

 

* * *

Кленові листки —
твої листи.
Пиши розбірливо.
А то ще подумаю,
ніби —
кохаєш.

 

     * * *

Листи від знайомих — галасливими горобцями в кватирку.
Листи з дому — світлими голубами в душу.
Позлітались до моїх порожніх долонь:
птахівниця я, птахівниця...

 

* * *

О, ще настане той час, настане!
І твій лист приповзе до мене навколішках,
буде проситись, буде битись об шибку —
не пущу й на поріг!

 

     * * *

Понесу до ворожки клаптик твого листа:
чи можна з’єднати наші душі?
Понесу до ворожки жменьку попелу з твого листа:
чи ще можна відновити вогонь кохання?
Понесу до ворожки відсутність твого листа:
чи ще можна вернути мою безжурність?

 

     * * *

Ти не пишеш, бо образився...
Ти не пишеш, бо щось там скоїлось...
Твого листа загубила пошта...
Думаю, непокоюся, переживаю.
...Ти ж просто забув написати.

 

     * * *

Листування — це такий бадмінгтон.
Виграє тільки той,
хто не відбив удару.

 

     * * *

Якби всю цю твою дорогу
встеляти
моїми
невідправленими
листами,
ти б не витримав — повернувся.

 

     * * *

Лист?!?
Дяка Богові — не від тебе!.. —
Пережито вже стільки,
що й не знаю, чи змогла б відписати.

 

     * * *

Сухо пишу і стримано.
Холодні рядки, скупі.
Якщо мене в них щось і виказує,
то хіба що порожні проміжки.

 

     * * *

Якби ти надіслав листа,
я б прослала його рівненько
і мала б собі свято першого снігу.
Якби ти надіслав листа,
я б повісила його на ялинку
і мала б собі новорічну прикрасу.
Якби ти надіслав листа,
я б його пригорнула до серця
і мала б собі Різдво.

 

Водяні лілії

Під вербою кладочка,
під вербою.
Тут колись зустрілися
ми з тобою.
Дарував ти лілії
білолиці,
Витягав весельцем їх
із водиці.

Я питала:
— Ліліє! Мила Леле!
Як сніжок доріженьки
всі застеле,
Чи не буде милому
то завадонька?
І мені чи скаже він:
“Моя Ладонька”?

Відказала
Біла Лелія:
— Не скажу нічого я,
не зумію.
Ми на зиму будемо
вже далеченько:
Віднесуть до вирію
нас лелеченьки...

Я питала:
— Водо! Водице Дано!
Чи на зиму буду я
вже віддана?
Спробуй мою доленьку
відгадатоньки:
Чи ще буде милий мій
та й кохатоньки?

Відказала
богиня Дана:
— Ой, на зиму серденько в мене стане.
Цілу зиму спатиму
під крижиною
Й не скажу, чи будеш ти
вже дружиною...

Під вербою кладочка,
під вербою.
Тут колись стрічалися
ми з тобою.
Попливли лілеєчки
за водою.
В парі моя доленька
із журбою...

 

 

Вербова балада

                    1
Ой попід вербицею-вербою,
у моїй біді сестрицею-сестрою,
трішечки постою
в червонім намисті.
По жовтому листю,
по чорному листю,
по листю барвистім
босою ногою,
білою ногою
тричі пройдуся...

Ой вербичко-вербусю!
Хоч вві сні йому хай приснюся!
Ти йому у вікна зазираєш —
чом же не гойднешся, не замаєш,
не пошлеш від дівчини привіту?
Чом твої тендітні віти,
що вже мають
зародочки цвіту,
рук моїх йому
не нагадають?

Ой вербиченько-вербівно!
Ти йому у вікнах за царівну —
нею у житті йому хай стану!
Хай за ворожіння мене лають,
та твій стовбур —
гнучкість мого стану,
а дві зірки, що в міжгіллі тануть,
хай нагадують йому яснії очі,
вірнії дівочі,
довіку однині
щоночі й щоднини!

Ой вербо-вербино!
Безтямно й шалено
хай він закохається у мене!

                     2
Що воно за явище: в натхненні,
в мить оту, коли уже, здається,
істина сама з пера стриба,
коли жодні клопоти буденні
(хай із стелі навіть дощ поллється!)
не відтягнуть від письма, —
верба
враз обірве всі твої думки?
Чом ці віти, мов по серцю, крають
й наче подають якісь знаки?

Щось знайоме... ні... не розгадаю.
Наче помах милої руки...
А дві зірки так вже ясносяйно
з-між гілля, немов слова пророчі,
в морок цілять...
В мозок!...
Ні-бо — в душу!..
Пара. Лекція. Учора... О, звичайно!
Це ж студентки отієї очі!
Хто вона?
Дізнатись конче
мушу!

                    3
Ой то не солов’ї
заливаються-співають —
то музики на весіллі
тонко витинають!
Викладач то молоденький
на юній студентці
одружився...
А вже в мене —
горілки на денці...
Ой горілочки на денці,
на закуску — грушка.
А чи чули, що вербицю
узяли за дружку?

                     4
Вже і первісток-синочок
повзає по хаті.
А чи чули, що вербиця —
за хрещену матір?

                     5
Ой роки-літа за обрій —
наче білі гуси.
А чи чули,   що внучата
звуть вербу — “бабуся”?!.

 

Фіалки

— Чи він любив?
— Ще б пак! Не так-бо легко
йому було (накульгував ізмалку)
щоберезня до лісу йти далеко,
аби для неї принести фіалки.

— І що ж?
— Про це й не відала вона.
То тут, то там знаходячи букети,
чиї лишень хлопчачі імена
не називала. А про нього — де там!

— Як романтично! І коли зустрілись?
— Сусіди — тож стрічалися щодня.
У балачках пускав глузливі стріли,
не кажучи, проте, всього до дна.

— Ну, це вже зайве!
— Далебі — сміялась.
Мовляв, таки недобра з неї фея.
В його слова, як в дзеркало, вдивлялась —
криве. Й забула, наче не про неї.

— То, отже, заміж вийшла не за нього?
— Авжеж. Ще й на своє весілля навіть
його просила...
— Але він? —
— Нічого!
Подався до ставка.
— Топитись, мабуть?
— Чого ви зразу так? Піймав штук шість коропчиків.
— Їй на весілля?
— Ні.
— То, може, одружився їй на злість?
— Таж  ні,  кажу!
— Чогось це все мені
не до душі. Збагнути геть не годна.
Подією якоюсь проясніть!
— Нема подій!  Відтоді словом жодним
до неї не озвався. А в ті дні,

коли вона з’являлась у селі
ховався в лози, наче за фіранку.
У березні ж ходив далеко в ліс
і все збирав, і все збирав фіалки...

— Збирав для неї, звісно?
— Бог із вами!
Затямте врешті: іноді кохання —
це довге, перемучене роками,
байдуже зовні, зболене...
мовчання.

І не щораз — навік. Не завжди — змалку.
Не завжди — очевидне. От якби
листи, освідчення, щоберезня — фіалки...
А втім... Хто зна: любив
чи не любив...

 

Спогад погляду

Це навіть не сторінка для роману.
Тим паче — не роман. А скорше — спогад.
Серед вокзального людського вирування
об Ваш кричущий, відчайдушний погляд
аж зашпортнулась. “Упізнай!” — благали
очима Ви.
Стривайте...
Упізнала!..

...Сніг. Березень. До Львова півдоби
під поглядом оцим, немов під шаллю,
так тепло їхалось...
О вечоре, зажди,
у ніч перерости не поспішай!..

Якась із часом сталась плутанина,
і я не стрінута була. Трамвай
мене і Вас — ну, начеб ми у змові! —
до центру віз у вогняній імлі.
Коли зійшла я через півгодини,
Ваш погляд, віддаляючись, на склі
тремтів прощальніше
від будь-якого слова...

...І осьде — в Умані. У гаморі вокзалу.
“Ви... часом... випадково... не до Львова?” —
ото й усе, що Ви мені сказали.

На жаль, я інший мала вже маршрут,
дорога бігла ген за синій обрій.
А погляд Ваш зі мною був і тут,
аби мені було з ним добре-добре...

Цей спогад погляду...
Дарма що без кінця,
без “Як Вас звати?” й
“Дайте-но адресу!”
Та серце гріє таїна оця,
ця мить спочинку
під життєвим пресом.

Марина ПАВЛЕНКО

Павленко Марина Степанівна

Hародилася 30 березня 1973 року в селі Старичах Яворівського району Львівської області.

У дворічному віці переїхала з батьками на Черкащину. Протягом 1991-1996 років здобула вищу педагогічну освіту в Уманському державному педагогічному інституті (нині — університеті) імені Павла Тичини. З 1995 по 2000 роки працювала вчителькою початкових класів Уманської міської гімназії. З 2000 року — викладач кафедри української літератури й українознавства Уманського державного педуніверситету імені Павла Тичини.

Кандидат педагогічних наук, доцент, автор багатьох наукових публікацій, методичних рекомендацій “У країні Лісових Дзвіночків” (Умань, 2002) і монографії “Тичининська формула українського патріотизму” (Умань: АЛМІ, 2002), за яку удостоєна літературної премії “Благовіст”. Упорядник нових, незаідеологізованих спогадів про Павла Тичину “З любов’ю і болем” (Київ, “Міленіум”, 2005), нагороджених премією Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку.

З художніми творами друкується з 1990 року. Переможець кількох літературних конкурсів, у тім числі “Гранослов” (Київ, 1996, 2002), “Привітання життя” (Львів, 1996), конкурсу Української бібліотеки у Філадельфії (США, 1998), конкурсу на кращу поему, присвячену річниці незалежності України (США, 2000), “Смолоскип” (Київ, 2000, 2001, 2002), “Коронація слова” (Київ, 2004), Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО) (Канада, 2005), Всеукраїнського конкурсу сучасної новели імені Валеріана Підмогильного (2006), конкурсу для літератури дітей та юнацтва “Портал” (2006), міжнародного конкурсу ім.Богдана-Нестора Лепкого (Львів — Париж — Цвікау, 2007), конкурсу творів для дітей «Золотий лелека» (2008), Всеукраїнського мережевого конкурсу короткої прози «Євроформат-2008» (2009), конкурсу історичних творів «Ярославів Вал» (Київ, 2009), Третього Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси «Відродимо забутий жанр» (2009), конкурсу повісті про професії (Київ, видавництво «Грані-Т», 2012).

Авторка:      
книжок поезій: “Бузкові зошити” (Київ: “Гранослов”, 1997), “Чар-папороть” (Львів: “Каменяр”, 2002), “Душа осики” (2006);
книжки «дорослих» оповідань “Як дожити до ста” (Київ: “Гранослов”, 2004, перевидана в Умані 2012), удостоєної Міжнародної недержавної україно-німецької премії імені Олеся Гончара;
книжок прози для дітей: романів для підлітків “Русалонька із 7-В або Прокляття роду Кулаківських” (Вінниця: “Теза”, 2005, 2011 і 2012. Ця книжка разом зі збіркою “Як дожити до ста” удостоєна премії ім.Михайла Чабанівського 2006 року), «Русалонька із 7-В та Загублений у часі» (Вінниця: «Теза», 2007, 2011), «Русалонька із 7-В проти Русалоньки з Білокрилівського лісу» (Вінниця: «Теза», 2008 і 2011) та «Русалонька із 7-В в тенетах лабіринту» (Вінниця: «Теза», 2011); книги казок “Півтора бажання (Казки старої Ялосоветиної скрині)” (Київ: «Смолоскип»-2004 і “Грані-Т”-2007), повістей-казок “Домовичок із палітрою” (Київ: «Смолоскип»-2001 і “Грані-Т”-2007) та «Домовичок повертається» (Київ: «Грані-Т», 2007), повісті «Миколчині історії» (Київ: «Грані-Т», 2008), «Життя видатних дітей» (Київ: «Грані-Т», 2009); «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів? (Київ: «Грані-Т», 2011);
роману «Санта Лучія в кирзових чоботях» (Умань: АЛМІ, 2010).

Як художниця, ілюструвала чимало збірок, у тім числі й власні.

З 1997 року член Національної Спілки письменників України.

Має багато публікацій у періодичній пресі, мистецьких часописах («Березіль», «Кальміюс», «Дзвін», «Київ»), у тім числі у вірменському — “Гарун”, в італійському — “Артекультура”, в німецькій “Соборності”, у чеській антології сучасної української прози; в альманахах та колективних збірниках.

Лауреат літературної премії «Благовіст», українсько-німецької премії імені Олеся Гончара, літературної премії імені Михайла Чабанівського, премії Фонду Воляників-Швабінських, журналу «Березіль» (за 2007, 2009 і 2010 роки), премії імені Лариси Шахової (газета «Сільські вісті»), літературно-мистецької премії імені Володимира Малика (Лубни, 2012).
*
Нагору