Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Лілія ДЕМИДЮК

Лілія ДЕМИДЮК

* * *

твоє обличчя
розцвіло гілкою жасмину
і немає китайської вази спокою
щоб занурити цю гілку
твоєї усмішки твого погляду
а вода мрійливості тече широкими ріками
весна надходить щоразу інша
і неможливо її зачерпнути
так щоб втримати назавжди
весна приходить щоразу
з іншою гілкою твого обличчя

* * *

І розпускаю коси,
і вкриваю ними плечі,
і ритуальний запах кави
пропускаю в кров.
Я ще німа,
я ще порожній глечик,
а голос вже росте
у травах за селом.
На ранок глек наповнять
молоком
і вкинуть жабу ще живу
на дно.
У глечика така ж безмежність
як в криниці,
тільки глина пам’ятає
не воду, а вогонь…

Варіації

я тобі назбираю листя
білого і чистого як сніг
прозорого як вітер
у холодному просторі днів
тобі затишно буде
ти писатимеш вірші
серед доріг
вкритих пилом і мохом обабіч
що на каменях сну виростає
і бере в свій полон
мовчання і тишу
що нас об’єднала

біле листя випадає у сніг
і падає з неба на місто
ростуть хризантеми вікон
і нас вже не видно
у світлі чужих ліхтарів
привезених з іншого міста
я тобі подарую вістки
назбираю в жменю як сон
заночує вкрите листям місто
у тебе в долонях
любов

Akiko Hoshino

* * *

Раптом стає боляче від слів
і від їх відсутності:
від того, що слова німі...
А як сказати істину?
Як її почути?
Якою мовою говорити з тобою,
мій єдиний?
Так, щоб сказати,
так, щоб почути.
В яке слово вмістити всесвіт
і дорогу в ньому?
Як знайти слово і дорогу?
Це єдине, що потрібно.
Ти вмієш мовчати, коханий.
А як знайти мову,
щоб тебе почути?
І в голосі твоєму — всесвіт…

* * *

Твій голос приходить, як видіння.
А мені потрібно встигнути
народитись в той день, що й ти,
бо ж наше життя, як один день
і мільйони шансів не зустрітись...
Мистецтво перемагає час,
деколи ілюзія прадивіша за життя...
Солодко вигадати тебе
і неймовірно солодко потім зустріти...
Літери втрачають форму,
тьмяніють слова,
любов перемагає час,
але так мало любові...
Твій голос — як видіння,
в житті так мало любові
і нас ще нема.
Встигнути народитись...
Можливо, обкрадений час
відпустить нас...

* * *

Невже це і є твоя вічність:
жити у моїх віршах?
Чути у них свій голос,
бачити свою сутність
чисту, незаплямовану.
Невже це твоя вічність?

Коли забуваю тебе,
коли мовчать твої фото,
коли згасає твій голос,
вичерпуються джерела зіниць,
невже вічність твоя —
жити у моїх віршах,
у кожної літери в крові...

Вірші розлуки
цикл

1

Трохи трави у волоссі
і смутку.
Як сльоза
день зникає за обрієм.
З усіх моїх слів
тобі зрозумілі
лише поцілунки,
я ж — одна,
з тобою — одна…

2

Трохи теплих слів для тебе
і трохи інею на гілках,
що пам’ятають тебе,
і нас пам’ятають…

Без мене виринає з моря
твій день.
Тобі холодно до відчаю
і безсмертно…

Ти не боїшся вмирати
поки хтось любить тебе…

3

Поки приходиш в думки,
поки снишся —
живеш…
У відлунні мушель,
у зойках птахів.
Як приречений на вирій
живеш.
Забираєш гори і небо
у ніч.
Світ не може
прийти до тями,
зрозуміти тебе…
Ти на скелі
висічений напис,
до нестями,
до провалів у слові
читаю тебе…

4

Троянди живуть дуже коротко
і безславно вмирають.
В пелюстках мало справжньої крові
і занадто багато часу…

5

Знаю, що зможу жити
без твого голосу,
твоєї усмішки…
Знаю, що зможу жити
без літа, без світла і тіней…
Я заблукала в дорозі,
ти зникаєш у вирії…
Мої слова тебе наздоганяють…
Вже не повернешся в літо,
у світло і тіні…
Висихають фарби,
які залишив на тілі вітер…

6

Хочеться теплого слова,
такого як хліб…

7

жменю ілюзії
собі вигадаю
розпорошу в пісок
заплачу одна
в піщаній пустелі
я не твоя…

8

колись ти прийдеш
я знаю
хочеться вірити
жити
любити
знати
що тіні з воску
минають
лишається світло

9

зі сліз народжується щастя
весна приходить з грозами
росте трава у ранах серця
і доростає аж до неба

10

запах спаленого листя
розлука
а світло від вогнища
розчинилось в повітрі

11

твої очі карі
як запах кави
якої ніколи не п’ю
тільки вдихаю
аромат
так я тебе люблю

* * *

Ти — це тепло,
що огортає мене несподівано,
коли думаю про тебе,
коли випадково зустрічаю тебе
на вулиці.
Ти — раптова темрява
перед схлипом,
коли вимушено
проходжу повз тебе,
не торкнувшись тебе.
Ти — заборонене світло,
до якого не можна мені
наближатись,
як до розпаленого багаття
у космосі.
Я ще не вмію літати.
Ти зупиняєшся на обрії,
випромінюєш тепло і світло,
яке прагне мене врятувати...
Простягаєш у долонях слова,
які я ненастанно
намагаюсь пригадати.
Одягаєш мені крила і я,
як і ти, розчиняюсь у часі.
Ліхтарі зависають над містом,
як сяючі мрії.
Ти і я — вічні…

 

* * *

Тебе не перейти,
як глибоку ріку.
Я залишаюсь
на березі.
Тебе не перебути,
як лінію всесвіту.
Малюнок землі
розкроює нашу
зустріч.
На шаховій дошці
ми і вітер
назустріч.
Ти повертаєшся
в гори.
Я не покличу тебе.
Мій голос,
як вода
промине,
наздожене...


* * *

Ми серед зим
найбільше видимі
найбільш тверді

М. Воробйов

А насправді була зима,
білий сніг вривався у світло.
З того боку хурделиці я,
а з іншого — ти в заметілі.

Падав сніг на наші серця.
Стиглий вітер ранив чекання.
Я приходжу у весну одна,
а ти — моя тиша остання.

Намело кучугури слів.
Ти таємно відходиш у гомін.
Я гукаю тобі навздогін...
Невже іній назавжди самотній?

* * *

Якимось чином означити
твою присутність
можна хіба словами.

Біла твоя втеча,
як іній,
як сніг.
Обрію безберегі стежки.

Спокою світла тінь
вирушає в ніч.

Якимось чином означити
твою присутність —
здивовано-злякано
прийти у світ,

запитати: де ти?
Чи ти...
Мій.

Те, що завжди зі мною
і завжди з тобою

Ти повіриш у казку,
яку я тобі розповім.

Ти віднайдеш її в своєму серці
живу, гарячу,
єдину, що буває в житті.

Ти повіриш у казку
з якою стільки років жив,
оберігаючи її від усіх.

Сказане стане правдою
і більше не знадобиться слів,
щоб розповідати казку
з якою ти жив,
за якою тужив
від усіх таємно.

Сьогодні я плачу,
бо знаю єдину у світі казку,
яку тобі розповім
колись...

Ти слухаєш її щоденно,
голос легкий вривається
у твою сутність,
змінює її...

Ти вичерпуєш долонями слова,
бо десь на дні захована казка.
Я тобі її розповім.
А після того...
Розпочнеться свято,
у яке повіримо МИ.

 

* * *

Я розумію
наскільки ти далеко,
відчуваю:
все-таки ти поруч,
але наша система координат –
у ще не відкритому всесвіті.
Ти з іншої галактики,
яку я віднайшла.
Ми поруч,
а між нами космічні віддалі.
Як це все збагнути?
Всесвітній час
розгубив піщинки
у наших серцях...

відстань

ти стоїш на землі
я ж лишаюсь у небі
супроти земного тяжіння
мене тягне до хмар

притуляюсь до них спиною
і бачу сотні будинків
у твоїх загадкових
з іскрою туги очах

ти стоїш на округлій планеті
наче зовсім одна
але поряд сотні людей

я б спустився до тебе на землю
але хмари тримають
а тебе переховує час

ненадійний незнаний невічний
непокинутий стривожений час

нам лишились хвилини до вічності
але відстань між нами — життя

* * *

вітер
безмежні його світи
і ти безмежний
у світі без імені

так буде краще
якщо я тебе не назву
так буде ліпше
якщо обмину

і впадеш ти як метеорит
у простори мої
у світи

а я скажу
ми не знайомі
чужі

і ти не повіриш мені
і я не повірю собі

метеорит

а земля насправді болить
і снігу довкола нема
не видно слідів
лиш трава
пропалена вся до дна

а ти і слова твої
залишились

йду у вітер
у бурю
у сніг
в добровільне вигнання
щоб тебе не згадати
щоб тобі не наснитись
в моїх руках планета
порожня лишилась
а ти метеорит
і безмежний той світ
де ми розминулись


жовта хризантема

сонячна квітка
з неї скапує мед
і на пальцях моїх
загусає

слід твоїх поцілунків

ти вічно живеш
коли сонце ловиш устами

доторкаюсь до часу
він схожий на ліс

на шершаве листя туману

на м’якій
встеленій мохом землі
крихти інію
і краплі світанку

сонячна квітка
росте крізь туман
і на смак здається
солодка

приручаєш долоні мої
до тепла
і цілуєш пелюстки
ще сонні

звабливо пахне нектар
ледь прозоро і ніжно

жовта квітка
забуває про час
і приручено квітне

***

Ми з тобою дві ромашки,
які постійно думають:
люблять їх, чи не люблять.

* * *

Можна прикласти тебе до серця,
як велику подушку —
серцю будуть снитися хороші сни.

Можна обняти тебе,
як м’яку іграшку
і згадати дитинство.

Можна підвести голову
і зазирнути в твої очі,
побачити там луг
чистий і світлий,
над ним пропливають м’які хмари,
з яких ось-ось випаде
теплий дощ
і пробудить усмішки квітів.

А десь далеко,
де мені поки не видно,
бігають стежками діти,
чутно їхній сміх,
і метелики разом з нектаром
приносять їхню радість.

* * *
Любов така невловима, як сарна,
що бігає гірськими схилами:
ось ми її побачили,
ось ми загубили її слід…
Але любов, як сарна
бігає гірськими схилами, —
бо вони — її батьківщина.
Навіть коли ми сарну не бачимо,
вона бігає гірськими схилами.


* * *

наче кава з молоком
цей день з тобою

трохи підсолоджений
і мені не зашкодить
моя залежність буде
біло-молочною
і м’якою

ти вкриваєш мою руку
своєю долонею
і мені здається
що ми обоє
тримаємо пальцями
зефір

ось він
запашний
солодкий
здається уже відчуваємо
як він тане у роті

але зефір ще у наших долонях
ми дивимося в очі одне одному
і розуміємо
що стали уже кавоманами
навіть молоко
нас уже не рятує

* * *

я вдячна тобі
що забрав мене з того життя
в якому я виплітала на обрії сни

ти повернув мені дійсність

я вдячна тобі
що забрав мене з того світу
в якому зрубані дерева
хотіли плакати і не могли

ти показав мені паростки

я вдячна тобі
що забрав мене з того часу
в якому я так хотіла бути собою

ти подарував мені впевненість
що ось нарешті я є

моя рука в твоїй долоні
я є
з тобою чи без тебе
бо ти усюди

я могла б тобі це все сказати
та мабуть ще не звикла
до свого голосу
який говорить такі слова
але я давно призвичаїлась до літер
тому ось пишу

подарую тобі слово
найцінніше що у мене є

***

суто жіноче

у тебе у ванні плаває восьминіг
ти приручила його і годуєш квітами
він любить веселкові кольори
і любить бути елегантним
тому ти йому шиєш рукавички
вісім рукавичок
для його рук
якими він любить тримати троянди
пелюстки троянд у твоїй ванні
мильна піна
і загадкове створіння
якому ти віддала свою ванну
а сама миєшся у тазику на кухні
зашторивши вікна
навіть без свічок
при звичайному електричному світлі
розглядаєш своє тіло
потай милуєшся собою
у маленькому дзеркалі з косметички
наче викрадаєш у світла уривки своїх зображень
і світло разом з водою
стікає по твоїх плечах
легкий вологий холод
перебирає пальцями твоє волосся
і ти затримуєш дихання
щоби відчути себе неповторною
без пелюсток троянд у ванні
без романтики і без загадки
при звичному світлі на кухні
із заштореними вікнами
у які все ж хтось
намагається підглянути
з далекого будинку що навпроти
ти здогадуєшся про це
і злегка усміхаєшся
від радісного
суто жіночого усвідомлення
що у тебе є вісім пар рукавичок для себе
на кожен день несподіванок


Демидюк Лілія Мирославівна

Hародилась 1983 року у Львові. Закінчила львівський національний університет імені Івана Франка. За фахом — літературознавець, авторка низки літературознавчих та літературно-критичних статей, кандидат філологічних наук.
Авторка збірок поезій «Авангарди пустель» (К.,2002), «Піраміди з піску» (Париж-Львів-Цвікау: Зерна, 2005). Переможець Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов” (2000 рік) та Міжнародного літературного конкурсу ім. Б.-І. Антонича (2003 рік). Редактор та упорядник літературно-мистецького видання «Грона» (Львів, 2006, вип. 1). Окрім численних публікацій у літературних часописах, вірші увійшли до Антології поезії 2000 рр. «ЛяЛяК» (Львів: Піраміда, 2010). Прозові твори опубліковані в альманасі сучасної української літератури «Нова проза» (Том 9, 2008 р.), а також на сторінках часописів «Дзвін», «Літературний Львів».

*
Нагору