Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Оксана КУЦЕНКО

Оксана КУЦЕНКО

ЗАЛИШИСЯ

1.
Чекала з молоком вечірня кава. Вона і я — не спати цілу ніч. Тому що я до березня не спала. Від січня. Карнавал твоїх облич. Парад твоїх необережних рухів. Кіно твоїх страшних і ніжних слів. Усе життя їх чути і не слухати. Усе життя дивитися цей кліп. Не вірити йому, бо він правдивий. Звабливий, мов чужа тобі земля. Цей епізод — вовки і з ними Київ. І мови світу, мовчимо якими. Мовчу. Без молока. Вечірня я.

2.
Я — не я. Ти зникаєш уже. Чи тебе забуваю. Заборонено сни, заборонені сни—конвалії. Я — не я. Лиш надтріснуте скло. Медитацій тепло у жилах. Опускаюсь в метро, де з тобою жили і любили. З нього вихід один — переміщення тіла вгору. Мій тунель — мого духу годинник — твоє надзвичайне горе. Це якийсь дискурсивний обман, обезглавленність долі… Я — не я. Починається стан, де суцільні бемолі. Самогубці-тварини. Плантації всохлих каштанів. Летаргійне кохання. І Київ — зміїний камінь.

3.
Відкриваю розлуку… Крізь мене текла ріка. І мене залишила остання її рибина… Позостався хвилястий пісок. І жорстка осока. І поранені нею печальні мої коліна. Ти зайшов мені в кров. Ти у неї забрів до брів. Вони стали відтоді здивованими й чужими. І пульсуючий шов, і душа, що стікає шовком — все відтоді, як я загинула…
Коли світло далеко й оманливо потече, і долоні замерзнуть, як вишні в зимі безсніжній, — вже ніхто не відніме у мене земної тиші — найкоштовнішої, найбільшої із забутих тобою речей…

НАЧЕ ВЕСНА

Мені підморгнуло зернятко баклажанове,
Знак, аби підійшла до вікна.
Посміхнулася від здивування — осінь, наче весна.

Дякувала, дякувала і сміялася —
Не копати картоплі. Не прибирати городу.
Вона сьогодні така … така уся — врода й свобода.

Балакуча й розчулена в той же час,
Напускає дими, сипле каштанами,
Пахне перцем і ананасами, — осінь, наче весна.

Сьогодні не змовкне і не зупиниться —
Битиме скло, питиме теплі вина.
Підставлятиме вітру коліна й вилиці, коли йтиме

Поміж левів і велетнів, між фонтанами,
І коли танцюватиме у провулках.
Зернятко баклажанове і вона — дві пігулки.

Дві квасолини — закотяться і бувай,
Що не стається в світі — так тому й бути,
Пам’ятаючи дати та імена,
Матиму що забути.

МОЯ ВЕНЕЦІЯ

Моя Венеція давно на дні —
тримається за весла, засинає…
Сніг, мандрівний і юний, укриває
тьмяну засмагу витончених ніг.
Дубову мідь — раптовість білопінна…
Вслухаємось, впиваємося в час
повільними ковтками капучіно.
Із неба посміхається до нас
дзвіночками венеціанська маска.
Час карнавалу — значить хтось із нас
їй відповість крізь марлеву пов'язку…

ПЛЯШКА

Неподільне, як небо у дощ — велика вода, срібло сіроокого позачасся —
Моє сьогодні — лишитися в самоті, омріяно чистій —
Триватиме довше за звичайне людське життя — може іти без тебе п'яти мої навчаться —
Білим аркушем нескінченним, на якому ніколи й нікому не буде задушливо або тісно…

На що я схожа зсередини? — Мабуть, на пляшку,
Повну листів, закорковану, якій відкрилося море.
Не рятуй мене в ньому — моє сьогодні минатиме легко і важко,
Розгойдуючись на хвилях, прислухаючись до голосів,
Що у мені так давно і таке говорять...

Вони наговоряться і нарешті змовкнуть.
Море їх колисатиме, втомлюючись надвечір, зливаючись з небом...
Я їх поховаю у тиші, нерозділеній, жадібно пережитій, до ниточки змоклій,
Щоб якось тебе забути і знову прийти до тебе.

ДАРУНОК

Ти той звір, що приніс на хвості мені зиму...
Хижий звіре, напрочуд сумний і хороший...
Дім, з якого я вийти до тебе не можу —
в лікоть стіни...

Я шкребтиму велику і вимерзлу тишу,
її хворі хребці,
її зморшки коричневі —
хай на виході ти мені пальці оближеш
і зігрієш обличчя…

І зупиниш солону свободу падіння,
розстеляючи ніч під хурделиці місиво.
Ти той звір, що мене понесе на спині
у замети сині
під сонним місяцем.

І, у тебе вірячи щохвилини,
я шкребтимуся в тишу свою і душу.
Ти той звір, що приніс у дарунок зиму,
як старий Миколай — під високу подушку...

НА МЕЖІ

Ти чекала снігу. Довго. І от він ліг.
Упокорював, шепотів твої імена…
Білим хлібом був для птахів і для риб твоїх.
І ти знала добре, мружачись край вікна,

Що за нього вірнішого — не було й не жди.
Що завжди на ранок чи посеред якогось дня,
Він до ніг тобі ляже, з далини чи із висоти,
Завернувши фуру свою чи свого коня.

Край вікна — це край світу. Попереду — битий шлях.
Дух далеких рейсів і важких вантажів.
Тільки він тобі скаже — побудь зі мною отак,
На межі цього світу, на білій такій межі…

ТЕМНІ ПОЛОТНА

Останнього літа
я плакала над “Лолітою'.
Всьому виною
постійна туга за Гумбертом…
Приватність його колекцій
мені замикає губи.
Я думаю — це надовго…
А потім — навіщо все-таки
мені життя нудьгувати, неначе лекцію?

Жовтки кульбаби —
його засліплені мандри.
За ними жаби
ставки переполоскочуть…

Дуби і граби
опустять від сорому очі,
коли він опустить
свої безпритульні фарби
на темні полотна
першої ночі літа,
втомлений Гумберт
втраченою Лолітою.

З книги «Балетна школа»

***

Ця квітка у мені мене перероста —
З нас жоден не хотів її, не сподівався.
Її тяжкий дурман,
Сльота на пелюстках
Розріджують туман
Тривимірності вальсу.

Клінічної весни сльоза і бірюза...
Ця квітка у мені мене переманила.
Біда б її вхопила —
Шкода таку зрізать.
Мене перемага її дитяча сила.

Тому не спопелю її такі вуста пухкі.
Не зав’яжу петлю на це свавільне зілля.
Ця квітка у мені — дарунок божевілля
З гарячої руки.

***

брудний зефір зі снігу і дощу
і неба депресивна ейфорія
це та весна котрою не хворіють
а марять і страждають
відпущу
пробачу
передбачу
пожалію
її в тюльпанах
між бузкових крил
її у незаплетенім волоссі
і дім її
де прохолодна постіль
і звільнений з-під пилу думки стіл...
мене направду позбавляють сил...
неначе у плече не в скроню постріл...

ці звабні необіцяні принади
що запахом принесені здаля
вбираю в себе мов стара земля
і мов маля гарячим шоколадом
бруд називаю
що мене встеля

***

І дихання твоє мене приспало...
Пливли човном, пливли бузковим плесом
На дно зими, на дно скляної зали,
Де стіни у графіті есемесів
Віднині так багато пробачали...

Коли на груди яблуко скотилось,
Пішла луна, пішли водою кола...
І дихання твоє на мить спинилось,
Щоб я відчула, що без тебе хвора,
Про це співали дітлахи із хору.

Така прийшла пора — такі й хорали.
Тому, на дні зриваючи корали,
Згубила чарівним хвилинам лік.
І дихання твоє мене пустило,
Стояла ніч, і місто, мов могила,
Мовчало з-під заплющених повік

***

Міцніше за настояні напої
Твої передчуття в мені давно.
І я люблю губити це вино,
Тому твої передчуття настоюю…

Чеканням, як чеканкою тонкою,
Гаптую чаші дві або одну.
Одну на двох — котра веде до сну,
На дно ріки й сама стає рікою.

Натомість п’ю буденність каламутну.
І не забути мрій, і не заснути...

***

Місяця повне озеро. Йду його водами, йду.
Різні виміри часу — трояндовий і червоний.
Дім за глухою сті... Саду квітучий дух.
Я не знаходжу, не можу знайти тебе в ньому.

Звір, коханням впольований, загнаний пристрастю — я,
Звір, що дивує тривожним людським обличчям.
Хай моя квола жадоба — підступна змія,
Води її заспокоять і возвеличать.

Місяць зупинить цей вихор, цей рух навспак,
Рух ніколи назустріч, насправді зустрічний завжди.
Дім за гратами, за голосами сліпих собак,
Я іще у лісах, я лише у лісах — спрагла і справжня.

***

скільки шмарклів і сліз
скільки ніжності слів у моїх подушках
я хворію на тебе
червоним по чорному хвора
у бездонну глибінь
заповзає павук-потвора
вишиваючи квіти
по темних її кутках

все одно ця душа
невідчинена буде ніким
все одно цього серця
нікому крізь дим не видно
лиш коли пересипле годинник
гарячі піски
опечешся і звариш
з моїх пелюсток повидло

***

Вони цілувалися в парках, садах, у скверах.
Вони відчиняли двері, які не можна.

Вона була хижа і чорна, немов пантера.
Він був сонцесяйний і вічний, немов художник.

Вони розлучалися бути ночами разом,
У снах імена шепотіти, шукати долоней.

Він зранку голився тоді, як вона щоразу
Кудись поспішала вчитися — перший дзвоник.

Їх просто занесло у квітень вітрами, снігом,
Затемненням сонця, безвиході високостю…

Його зустрічала оселя дитячим сміхом.
До неї надвечір заходили чемні гості.

Він потім назвав це “гріхом', а іще “інтригою'.
Вона це назвала просто і сумно — “досвід'.

***

я голосу твого тюльпанка-хуліганка
школярка слів твоїх веселих і сумних
який нестримний сміх мене о п’ятій ранку
розбудить і мине неначе дощ і сніг

летітиме весна дзвенітимуть дороги
і я не озирнусь і озирнуся ‘мо
я голосу твого мовчання і тривоги
фіалка у трюмо

***

Так і помремо, наче два паяци,
Дві клоунади, дві шехерізади.
Літали фейєрверком над палацами.
Шукали світляків у нетрях саду.

Але себе не загубили в ньому.
Але себе не втратили — нізащо.
Два цвіркуни, два королівські гноми
І дві душі пропащі.

***

Я не можу повірити в те, що ти є.
Ти існуєш насправді.
Сумлінно і довго
Доглядаєш за садом, вбираючи в тогу,
Кожне дерево, кожне безвір’я моє.

Перезрілого плоду, мовчання бджоли —
Поміж нами Ніколи, Ніде і Нічого.
Неприборканий звір підіймає на роги
Неприборкане сонце, коли

Прокладаєш канали, вивчаєш грунти,
Ручаї відпускаєш свавільно текти,
І мене розмиває вода світлоока.

Я не можу повірити, з іншого боку,
Що мій сумнів тамуєш не ти.

***

Так легко її покохати, коли вона вся
Ляга перед очі, тендітна і ледве голодна.
Так легко її доторкатися попри погодні
Ускладнення й місяця чверті, і спів горобця,

І шурхіт осінньої ночі розважливих крил…
Пробач їй востаннє — вона ж тобі ще не простила
Твоєї розваги, твоєї жадоби могилу,
Твоїх карнавальних вітрил.

Так тяжко забути її і забутися з нею…
Її пробачаючи, вловлюєш спрагу камеї.
Її пробачаєш, вбираючи прах і тепло.

Із тіла її виокремлюєш ноти і звуки,
Які твою пам’ять усе ж прирікають на муки.

І ти пробачаєш їй те, чого і не було.

***

Оксана Куценко — поетка, Україна, Остер-Чернігів-Київ, дві книги поезій, двоє дітей, дисертація з філософії, робота на користь Батьківщини, мрії, ілюзії, мінливість настрою, непосидючість, азартність. (Інформація на початок 2012 року).

*
Нагору