Ганна ОСАДКО

Весняна відповідь
Іди слідами, мейлова любов…
Весна — поперед тебе, ти — за нею,
І Змій, що буде все-таки Змією
Покаже шлях… І знімеш портупею
Смішних дуелей… І у мій альков

По-королівськи увійдеш. І так
Щемливо, і нестримно, і байдуже
Я обніму тебе, ласкавий друже…
— Чекала?
— Так.
— А як чекала?
— Дуже…
Лелійне тіло. Губи – теплий мак.

Твоя непевність — грішна. Гріш ціна
Непевним. Бо не хлопчиком, а мужем
Тебе хотіла… Ти вже знаєш — дуже!
І сонечко від сорому примружить
Яскраві очі. Наливай вина

У біле тіло…Амфора пуста…
Пусті розмови зараз недоречні…
Коли зринають порухи сердечні…
Коли є руки, ноги, губи, плечі,
Коли є поряд Жінка Золота.

Філологічні студії любові
Мур-мур, бонжур, моншер і монамур —
А більше по-французьки я ні слова...
…та вже тактильно точиться розмова,
Мій маломовний хлопче-трубадур,
Рожева мрія малолітніх дур…
(«дур» – то русизм, «дуреп» на укрмові!
Філологічні студії любові).

Шерше ля фам! Мене шерше чимдуш
у шарудливих шепотах покоїв…
Ой Матка Боска! Що це ти накоїв?
Ми так не домовлялись! Ані руш!
Тепер мерщій неси мене у душ —
(душа моя в розпачливій борні
Не скаже заперечну частку «ні») —

Чи краще в ванну… Качечка! — гляди!
Гумова, жовта — із дитинства плине…
Ой ціпу-ціпу…. Починай зі спини,
Тааак, дуже добре, не шкодуй води…
І ще отут потри…і ще сюди…
(сполучники єднальні — «і», «й», «та» -
І аж муркоче панна Золота....

Ой! Протиставні — «а», «проте», «однак»...
А ви, моншер, вигадливий юнак...

По тому розділові — «то», «чи», « хоч»...
Звичайно хочу. І при тому часто
Вивчати спонукальні («нумо»!) частки,
Підсилювальні («адже», « навіть», « аж»),
Чи видільні («хоча», « лише»)...Приляж...
...запала тиша у лекційній залі...
Міцних обіймів непрозорий скотч
Прозоро натякає: Буде далі...

Сеанс гіпнозу
Земля кругленька, наче колобок,
Годинник перевернуто… пісок
Стікає долу (бо куди ж стікати?
Закон тяжіння діє де-не де),
І пані на кушетку упаде,
І ніжний дохтор буде колихати
У голосі своєму… обертони
Її наповнять – і вона потоне
У океані любощів… шалена!
Кохані ноги, груди і рамена…
Сторукий Шива зшиє тіла два
У досконалий витвір… хай трива
Ота любов довічно… і трава
Хай пророста… не простирадло — луки!
І він бере — її, дзвінку, на руки,
Вже півпрозору… сто життів підряд
Триває феєричний маскарад
Цих перетворень – вічних і незримих…
Міняються костюм і машкара,
Прем’єра знов проходить на «ура»,
І сонцесяйний вінценосний Ра
Їх повертає знову… Пілігрими,
Ще не збагнувши сенсу до пуття,
Знов чимчикують — із життя в життя…
Єгипет, Рим, вогонь середньовіч,
А скільки лиць довкруж! А скільки віч!
Відродження несе відро бажань,
І бавиться баранчиком бароко
Просвітництво просвітлює нівроку,
Як Едісона винахід… З наскоку
В обійми милі!!! Наче плющ, сплелись
(а як він цілував її колись!)
Це генна пам’ять (однозначно!) лізе
Як крокодил Геннадій… із заліза
Міцні обійми…гаряче печуть…
— До зустрічі!
— Ти ж тільки не забудь!
…Біжать чимдалі — двадцять перший вік…
І в білому — не ангел! — чоловік
Назад рахує – десять, дев’ять, вісім…
І доки він дійде до цифри «one» —
Розвіється мана, мине туман,
Западе тиша (щось умерло в лісі),
У підсвідомість влізуть кілька поз,
Очуняє на білому дивані…
— Ну як минув сеанс? Все добре, пані?
…Гіпноз – воно і в Африці – гіпноз…

Любисток і м’ята
Твій дивний мармуровий профіль.
Твій голос — баритон і м’ята...
Під ліжком — згублені пантофлі
І пачка з гумою зім’ята
Давно порожня... Ми — солдати,
Повержені на цьому ліжку...
Твій голос — перегіркла м’ята,
За ніч настояна в любистку...

Сіно-солома...
...Сіно-солома, запах трави,
Знічене “хочу”.
Слів оксамити, дзижчання бджоли,
Сором дівочий.

Крапля відваги, жменька тепла,
Губи і квіти…
Хвиля бажання тілом стекла:
— О, Афродіто…

Сонне осоння, сонях і кіт,
Днів веремія…
Тихий півшепіт. Голий живіт.
Психіатрія…

Скільки того літа....
Кохайтеся, чорнобриві, скільки того літа,
Пролетить і не помітиш. Золота Лоліта,
Як леліточка ласкава, леститься, лоскоче
Свого Леля молодого, і в лестиві очі

Зазирає, і лепече, і леліє з любим,
І цілує, і милує легковажні губи,
Як лебідонька до нього тулиться, лягає
На леваді, і ласкавець ладно обнімає.

Ластовиннячко із личка ласочки легенько
Виціловує лякливо, щоб не чула ненька,
Біла льоля з льон-травиці мокра, хоч знімати —
В теплих росах намочила. Як іти до хати?

Як із літепла любові повертати в зиму?
Лазурово, кольорово ніч пливе над ними,
Світить місяць, як лампадка, серед липоцвіту.
Та й поснули, обійнявшись… Скільки того літа…

Ранок
Ти нині зарослий, немов Будулай
(часу на гоління, як завше, не стало),
бо мало було (хоч від шостої — мало),
злетіли години, втекло одіяло,
і втраченим був невіднайдений рай.

Ми вийшли, за руки тримаючись, і
дрижали коліна, як зайцеві вуха,
та час на роботу (така от непруха),
ти ніжно серденько дівоче послухав —
і тенькнувши, впало воно до землі,

на друзки розбившись...Хвилина мовчання...
Та руки, як риби, просили води.
Не можна?
Не зараз?
Не тут?
Не туди?
Коханий, давай хоч дійдемо! Зажди!
І ми полетіли на крилах кохання

зривати чеку у чекання...І най
летять на підлогу суконка, беретик
та інші деталі ч/ж туалету,
і губи судомно вигукують: Де ти?
І мліє від шоку ранковий трамвай...

Наголос
Ой заплуталась ти, кобіто,
Ой у пеклі тобі горіти
За імейлові ці привіти,
І за ці, а іще – за ці —
Довго-довго (приблизно вічно),
Як зима безконечна в січні,
Так і мука буде одвічна —
Дохла мишка в моїй руці.

Не достукатись. Ти далеко.
І листа передасть лелека:
“Ще чекаю. У нас тут спека”
(Ще би! Пекло — тому й пече),
І паролі летять ключами,
Знову наголос я втрачаю...
Як там? Ночами чи ночами
Ти цілуєш моє плече?

Несуттєво. Ах ночі-ночі!
Мишенятком залізти хочу
В монітор – і тоді по сітці
Швидко-швидко тебе знайти....
Та довкола чигають глюки,
Сипле спами якась падлюка,
І летять вони, наче мука
(ні, мука) у чужі світи.....

Зустріч
Ти роздягаєш поглядом повільно...
Пальтечко, дев’ять ґудзиків, пасок,
Панчохи, сукня...Ніжний голосок
Тече по тілу — так тече пісок,
І тіло — ще несміле — божевільно

Здригається. І квіти в животі
Ростуть (бо квітень) — і шалена злива
Зі слів, цілунків, дотиків і дива
Накриє з головою! І зваблива,
І зваблена, впаду у золоті

Обійми Золотого...
Але — як
Я опинилась біля цього мужа?!
Якийсь він бомжуватий і не дуже
Поголений ретельно...Та, байдуже!
Це веееельми сексуальний маніяк...

Я дарую тобі...
Я дарую тобі, Золотий, небеса голубі!
Голубів в голубих небесах!
Тільки сонце і небо!!!
Ти не радий? Банально? Небес тобі,
кажеш, не треба?
Ну гаразд, то краватку дарую на свято тобі.

Може, квіти? Злітає душа!!!
(надчуттєвий гіпноз)
До небес (ти у першій строфі
їх відмовився брати)
Аромати бузку і конвалій
влітають до хати!!!!
Що? Зів’януть?
Окей, подарую тобі “Hugo Boss”.

Я дарую тобі, Золотавий, себе — навіки!
Виноград і троянди, красиву,
палку і корисну,
Тільки мругни мені, тільки пальцем кивни, тільки свисни —
І від заздрощів луснуть
довкола усі чуваки!

Що ти кажеш, коханий?
Я знову почула відмову?
Навіки забагато? Не хочеш мене навіки?
Не потягнеш так довго?
Хирлявий народ — мужики...
...Я дарую тобі колєжанку.
Блондинку.
Гумову.

Се ля ві...
Минуть токсикозів напади,
Ти будеш животик лапати,
Вірніш, животи менадові —
А що вже до грома їх!
У жовтні вони розродяться,
Минеться тоді пригода ця,
І памперси листопадові
Забілить, як Асом, сніг.

Тоді повзунки і брязкальця
Дістануть тебе. Та трясця їм!
Ти знову чкурнеш до Музочки,
Смішний ловелас-Амур,
І знову задуриш голову,
І піде роман по-новому,
І ніжно розстебнеш блузочку,
Любитель струнких фігур…

І знову — се ля ві :)
...Так, спершу в душ! А потім — до постелі.
Візьми он пінку. Кров-не кров — однак
На простирадлі буде чорний знак —
Його не відіпрати вже ніяк!
На всіх не напасешся “Аріелів”!

Це ж біле простирадло, мій солдате,
Це ж лебедино-чисте одіяло!
“Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла”.
Не в риму, кажеш? А мені плювати:)

Ой, хто це стука? Серце – тьох-тьох-тьох....
Це Командор уже тримає свічку...
Він, певно, також проситься на нічку...
Ну, знаєш, мій альков – не рукавичка!!!
І місця тут не вистачить на трьох...

Уже зайшов. Уже знімає лати.
Е-е!!! Жуан слабий, його не руш —
Тааак...Кроком руш — шуруй мерщій у душ,
І на підлозі не роби калюж —
Мені уранці все це відмивати!!!

Вони лягли... Плейбої! Королі!
...Та поки я косметику змивала,
Мої бійці уже позасинали,
Обнявшись... У алькові місця мало,
То ляжу на дивані. Се ля ві....

Про недоліки подружніх любощів серед білого дня...
І золотої, й дорогої
Тобі, на жаль, мене не жаль,
Твоєї жінки молодої,
Що під тобою… І печаль
Охопить душу — аж заплачу…
З-під тебе стелю я побачу —
Брудний могильник комариний…
— О, так! О, ще! О, мій, єдиний!

…Змінили позу… Гарцювати
У безладі цієї хати
Так болісно для господині….
— О, так! О, ще! О, мій єдиний!

Position three… Стіна нівроку –
Брудна, подерта, кособока…
— Ще хочеш знизу? Збоку?
— Ні!
Зміни шпалери на стіні!!!

Кохання в кавунах...
Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані...
О, ці таємні ночі на баштані,
Де ми з тобою — молоді та п’яні
Чергуємо любов і кавуни.

Таємний гріх, солодкі, теплі губи...
Тихіше, милий, сторож ще не спить...
Під головою светрика блакить...
Стисни сильніше... Чуєш, як рипить?
Кавун дозрів.
І я дозріла, любий...

Поміж вагітних ягід дикий тан
Двох спраглих тіл, котрі забули втому...
Чекає чоловік.
Піду додому
Удосвіта...
Посічкану солому
Везли з гармана — даленів гарман...

Вірш на сніданок
Забулькав чайник...Потім — засвистів
Так по-садистськи голосно (де-Садно)…
Зірвався з ліжка. Впав. Криваве садно
На правому коліні. І надсадно
Послав до дідька каву і котів,
Що під ногами плутались (вар’яти!)
Бажання двоєдине (пити-спати)
(у ліжко каву, Серце, то святе!)
— Ти з цукром?
— Так, дві ложки…а проте…
Давай без цукру…
і смагляве тіло
замінить смерть солодку (ту, що біла)…
…і чорно-біла круговерть (чи бій?)
— моя солодка…
— полиновий мій…
...п’янкі сніданки змореного літа:
Столичний Гумберт.
Галицька Лоліта.

Стахановець
Як це правильно, любий! Не варто купляти штольню,
Коли треба відерце вугілля, чи два, чи три,
Краще ввечері дівку до серця собі знайти,
Відпочити у клубі, приміром, – і ніч прикольна
Перекотиться в ранок, піде антрацит додому,
Залишивши у ванні на столику свій гребінець,
Це, погодься, палкого кохання не гірший кінець,
Ти спокійно доспиш, і забудеш ім’я по тому.
А проспавшись, насупиш чоло: “Вероніка? Катька?
Може, просто Марія?”. Не парся, Стаханов! Відбій!
Через тиждень знайдеться нехилий новий забій!
Бо на грома тобі ціла шахта проблем Засядька?

Буколіка Любові
— Скажи ж мені ти, кого покохала душа моя: «Де ти пасеш? Де даєш ти спочити у спеку отарі? Пощо біля стад твоїх друзів я буду, немов та причинна?»

І береш ти сопілку — калинову сопілочку Любові — і граєш ніжно-ніжно, як босоніж по траві ступаєш. А трава висока, ген по пояс, густа і гнучка. І срібні тронки калать-калать-калатають десь там, десь там унизу. Чи у траві недремній, чи в тілі моєму бурштиновому? А над усім — не миро і не ладан - чебрецева памороч розлита…

- Якщо ти не знаєш цього, вродливіша посеред жінок, то вийди собі за слідами отари, і випасай при шатрах пастуших козлятка свої.

І стерня гостра не ранить ноги, бо подорожником тулиться до них Любов. Бо лащиться конюшина, і ластівка зашиває чорною голочкою і білою ниточкою рани мої, болі твої. І біла кашка — наче манна небесна — осипається втишено, нахиляється люляно…

Ліва рука його під головою моєю, правиця ж його пригортає мене…

Яка ти доладна, моя ти подруженько, яка ти пригожа!
Очі твої — горлиці ніжні, пташечки туркотливі.
Коси твої — води джерельні, що спраглого поять, голого омивають.
Губи твої — наче маківка в полі — ніжні, п’янливі.
Шия твоя — як дорога донизу — легко стікає.
Перса солодкі — то яблука стиглі, соком налиті. Їх цілувати — щастя спивати — тепле, солодке.
Лона галява манить до себе — ляжу спочити, стиглу суницю любощів лагідних ротом зривати.
Лакітко моя, смаглява пастушко, вся ти прекрасна.

— Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, газелями чи польовими оленями, щоб ви не сполохали, й щоб не збудили кохання, аж доки йому до вподоби!...

І небо нахиляється над нами, і синьою ковдрою ангел нас накриває…
Трави наземні, води підземні, птиці надземні, злийтесь в єдине в танці палкому, жадливому танці…
Ти, що сопілка, ти, що босоніж, ти, що коханий, ти, що пастушиш дике мурашшя тіла невісти, знай-бо, у крові — там, усередині, годі дістати, глибоко в лоні — вухо притулиш — є муравлище. Спить-но допіру, спить невситиме, спить ворушливе, як голосільниці втомлені спекою чорно зітхає… Вирва недремна, спрага даремна — те муравлище, бо міріади приспаних воїв сплять і не знають…
Ти, що сопілка, ти калиново губи дотулиш, ніжно заграєш пісню тужливу, пісню шовкову… Гратимеш довго — груди і гори враз стрепенуться, жерло вулкана, паща мурашника тремом здригнеться…
Пастире добрий, вірний табуннику тіла жалкого, чуєш, під пальцями води вирують — чорні, жадливі? Дика навала, військо озброєне тіло шматує, сунуть мурахи — їх міліони, їх міріади…. Чорні мурахи з братами червоними стали до бою…
Стадник коханий кличе сопілкою, наче сурмою…

— Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, як мого коханого стрінете ви, що йому повісте? Що я хвора з кохання!

Чим коханий твій кращий від інших коханих, жінко? Від десятків і тисяч коханців, мужів, братів?
Голова його — щире золото, а кучері — то вовна лоскітлива.
Його очі — чорториї глибокі із водами оксамитними.
Губи його — стигла шовковиця, сонцем зігріта. Ніжно цілує, і від цілунків — тавра по тілу. Вже не відтерти, вже не забути дотик Любові.
Руки кохані — плющ темнолистий, певний і дужий, душу, як пташку, в тілі стискає, в небі гойдає.
Має він чари і серці і в тілі, щирий коханок, ніжно пастушить тіло прокляте, душу безсмертну.

- Поклади ти мене, як печатку на серце своє, як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть....

****
...позаду тебе сяду, притулюсь
духмяним тілом до спини твоєї,
щоб тісно-близько, щоб грудей моїх
ти відчував вібрацію дотульну...
скажу на вухо, пошепки, отак —
лише губами видихну: послухай,
я так тебе люблю, немов дитя,
що загубилось на вокзалі долі,
і хтось_великий, рідний та єдиний
узяв його на руки — назавжди...

я так тебе люблю, немов дівчисько,
найменше в класі — вчителя свого...

тебе кохаю, ніби наречена,
у переддень свого вінчання — леле!
коли чи ти, чи Бог — одне обличчя...

лютневі пейзажі
...тут небо — як розбавлений кефір
з полиці супермаркету:
благенька
прозоро-біла бовтанка,
бо так
тут забагато снігу та мовчання.
...немов у чані намочила прати
ті простирадла Пані Хуртовина,
де я колись із ним лежала в парі...
...тікає пара з коминків угору —
хатинок жменя, кинута недбало,
як зерна ті,
що вже не проростуть...
...сніги та небо,
та іще дерева,
що руки піднімають млосно вгору,
навшпиньках поставали, як дівчатка,
аби його за шию обійняти....

Метелику-Жуане, не боїшся?
Він переміг Господаря, і Церкву,
і ярмарковий натовп, що волав
когось спалити?
..............

…Ні, Жуане милий,
не переміг,
бо це — не бойовище,
не герць шалений, не мисливський шал —
дістати, упокорити, зловити
у клітку слів і поглядів дівицю,
довірливе пташа, яке не знає
полону, що солодший за любов...

…багато їх було у пташникові,
бо ти ловець удатливий, Жуане...

Тих відпустив, коли тобі набридли,
тих обміняв на вина андалузькі,
а ті сконали з горя, як лишив
їх без води своїх цілунків чулих…

… я — не така.
Бо я з тобою — рівна.
Бо чорна кров у тілі, бо жадоба
всього і зараз, і страху немає.
Таку ти не вполюєш,
бо не жертва
вона, Жуане.

Адже певна сили:
своєї і твоєї.
Не тікає,
а йде сама, куди вона захоче,
щоб на горі найвищій — онде, бачиш? —
владарювати тільки з рівним їй…

…метелику-Жуане, не боїшся?

…аквітанійський манускрипт відклала,
дивилася на море за вікном,
як човник — то приплине, то відплине
від берега скелястого…
і усміх
її дівоцький на вустах бринів…

гранатова любов
…надвечір цвіт граната принесла в мої покої вірна Маріквіта:

— Це вам, солодка донно, передав
сеньйор у масці, імені не знаю…
Зухвалий вчинок, адже всім відомо,
що квітка із граната — знак жаги…

…вощані пелюстки такі вабливі, як поцілунків памороч, очей
не піднімала, потемки чекала
його приходу, як зміїно_жала,
що душу вип’є з горлечка мого…

навпомацки
гранатне розбирала
доспіле тіло…

... Сік перебродив
у чорних венах,
і тужаву шкіру безстидні пучки вправно віддирали,
і роздягали донну молоду,
і млість текла притоками-руками,
і сонце пульсувало в животі:
— смалке заласся!
— ладо світлоокий!

…і ця жага розчахнута граната,
мінилася кривавою росою,
хребет дівоцький — тятива напнута,
а лук —
то тіло легіня, і лет
стріли жалкої серце роздирав їм —
надвоє, троє, п’ятеро, на друзки,
і їхній світ конав од хитавиці,
від надміру, від наміру: іще.....
іще-іще-іще-не зупиняйся....

...і бризнула гранатова знемога
на льон постелі, на пелюстя губ —
напіввідкритих, жадібних, дитинних,
і посміхалась донна, і повіки
її тремтіли, ніби мотилі...

перстень кинула в криницю
перстень кинула в криницю:
перса тугою повиті,
наче бинтом туго-біло,
щоб молозиво приспать...
сон короткий, невагомий,
по воді — по люстру кола
не дивись у ту криницю -
там живе тужавий біль,
там луною кам’яною
хтось зове тебе, тобою
хтось зітхає, і причинно
ходить в луках тінь чиясь...
перстень кинула в криницю —
і Зорею він озвався,
і руки її торкнувся,
і уже не відпускав...

ворожила-замовляла...
...ворожила-замовляла, як мале дівчисько вперте: води-луки-тіло-руки, поєднайтесь в круговерті сну вабливого, щоб зранку не розплутати нікому... сонце знову ставить кому, і за коси витягає із намріяного раю, із придуманого дива...
За вікном — промерзла слива голо світиться від тиші, листя — покотом, і миші з поля, як з Єгипту, сунуть, морем-по стерні — до дому
...
мого дому, що лишила, загубила, ніби шило, в скирті долі...
...
сон поволі знову склеює повіки... ворожила чоловіку по долоні аж до ранку: ця триватиме дорога, ця трава — волосся Бога, це коріння — слів предтеча
головних,
та не важливих...
...
Зацвіли у сні черешні, потім — в тіло одяглися, потім — соком налилися,
потім — усмішка сяйлива
вуст її-його...
достоту,
не збагнути, де чиї вже...

Туман
...Білим кістяним гребенем чесатиму волосся осіннього туману,
Він приляже на мої молоді коліна найніжнішим із чоловіків,
Лежатиме тихо, сонно, ані рисочка суму, ані чуття якого
Не ляже зморщечкою на його високе чоло,
Не схвилює його повних дитинних губ,
Не вкриє павутинкою шкіру біля очей.
— Люляй-люляй, туманочку,
Дівка вишила сорочку,
У любистку полокала,
Свою долю накликала...
Співатиму півпошепки, і чесатиму біле волосся,
А він вдаватиме, що спить, і посміхатиметься,
І барвисті метелики з його снів сідатимуть на мої руки,
І його тіло проросте в моє тіло,
І білий гребінь лунко упаде на долівку,
На ранкову долівку готельчика в БудаПешті....

бісер
Що ж тобі, любове моя, розказати?
За вікном півроку лежить скловата —
От погода галицька дурнувата,
Сіє-віє-дряпає і мете…
…Заховала душеньку в тепле тіло:
Щоби тихо, затишно, білим-біло,
Щоб смарагди снів мені не боліли,
Бо зелені в хаті — лише мате
І вазони, Серце.
Та це не те….

…занурюватися у себе — мацьопка комашка у золотий бурштин.
…складати слова — намистини круглі на волосіні,
…у фіналі — коштовні коралі! — донька_чоловік_син…
… а решта — так собі, копійчаний бісер…червоні, сині…

…тільки серце смикнулося — проте
найдрібніший бісер найгірше коле…
чи кілом у груди — оте «ніколи».
чи навиліт кулею — те «не те».


…засинати, ховатися у теплі ілюзії, підбирати слова, яких не скажеш, складати пазли вигаданих зустрічей…Пливти, пливти на спині океаном безмежним…І не розплющувати очей…Ачей приб?є до якогось берега… До якого ж берега, дівко?

…а от скажи… а от скажіть мені — мудрі, сильні,
Де ті води молочні, де — береги кисільні,
Де можна мовчати уранці, і взагалі — не го-во-ри-ти,
Не брехати йому, косуючи на любов-корито
(тріснуло, курва…і води не стримати — утече)
…і розридатися врешті у його — геть чуже — плече…
Не шукати винних — бо їх — винних - нема апріорі…
…бо всі ми, серце, (смертельно) на НЕЛЮБОВ хворі.
... всі минаємо — неминуче минаємо, невимовно…
…бісер колотий…
…гострим бісером серце повне…
…

Будяк

Це шарудить на ґанку осінь-мишка,
це листя поміж аркуші, це книжка,
де ми — герої, складені будь-як
в сюжет затертий. Вечір, як лампада,
і кров пульсує тілом винограду,
і сторчаком у нетрях того саду —
будяк

стояти буде. І жмутки осінні
(чи пух, чи пір’я), і коханці в сіні —
і синє небо — зимне, та рука
ще тепла… і кує зозулька досі,
і губи виціловують волосся,
і сонцем в серці найсвятіша осінь —
яка

прийде нечутно — як любов остання.
Її впізнаєш — глиця і мовчання
то є душа, простелена навзнак…
Бо так буває - слів уже не треба,
бо ця трава прострелена у небо,
бо соняхом схиляється до тебе —
будяк —

щоки щетина…Плахта, наче птиця,
впаде крильми у трави. І присниться:
Що це триває вічно: ніч і день.
Слова — сливе солодкі чорні сливи,
І день щаслива, потім ніч щаслива,
І осінь ця щемлива — пісня дива
чи сад пісень

що нині й прісно — увертюра духу.
Не чуєш? Притули до серця вухо —
Тук-тук… а потім — втік. А потім — так.
І колючки-слова услід летіли…
Коли? Вколи бажанням ніжне тіло.
Цвіте криваво, але любить — біло
будяк.

***

...це так п-о-з-и-т-и-в-н-о:
зустрічати сніг, що падає за вікном,
із сонною посмішкою,
потягнутися кішечкою,
уявити:
всі ці візерунки на шибі, крижані сердечка, прозорі квіти —
особисто для мене, ніби ти їх вночі малював
пензлем широким —
олійна фарба густа, запашна, лискуча,
малював із тамтого боку вікна-світанку,
невагомо витав (сьомий поверх!), як Дух Різдва,
чи сучасного, чи прийдешнього —
хто ж його добере серед ночі, якого саме?

..................
... а вранці — потяг, о п'ятій.
випита кава, спаковані речі...
не до речі — валіза щоразу худіша, як вірний пес,
що ж везти?
До небес — за лімом — одна сукенка,
По колінця, в горохи червоні,
Смішна, як я...
......................
... я —
що різна-залежна
від літер, від тебе_вітру,
невагомо витаєш
із пензлем
і пишеш мене:

коли твої вуста промовляють
«мале-е-енька» — звуки ладні, круглі, згортаються у клубочки;
«золота-а-а» — опиняєшся усередині дзвону,
він тебе втягує досередини — і тобою ж калатає;
«н-і-іжна» — ти прозора билинка, ти кашка солодка, ти бабка
срібляста, нечутна, тебе вже нема ніде...

прокидаєшся —
знову о третій —
де сніг іде,
де
ти в береті з різдвяною зіркою
береш мої сни за крильцята,
і розфарбовуєш їх
маковими цілунками
світанку.

Злива

Трах-тарах! –
Тидиш! –
і травнева злива!
– Щасти, щаслива...
Грім у литаври лупить щосили – бух!
Грім забиває дух...
Запах озону паморочить, волоче-мороче –
Хоче!
Ця весна
вабить феромонами,
бавиться, ніби цяцьками, гормонами,
і біжить дівчинка –
у халатику коротенькому –
(серце тенькає!) –
У обійми
(травневої зливи?) –
Нє, коханця шальоного, молодого...

– На Бога,
куди ти летиш, небого? –
Люди з-під козирка зупинки, як з-під грибочка казкового, що росте не по днях...

– Ах!
ВІН мене кличе!!!

....Злива стискає губки, у зливи криве обличчя.
У зливи пам'ять коротка, реакція хвороблива.
Мабуть, ревнує.
Знаєш, ця злива – така злива!
Злива регоче. У зливи істерика. Злива – жінка.
Зливає сльози свої нам на голови горопашні.
У зливи типова логіка й поведінка,
Як на блондинку. Зливу дратують любовні шашні
Ті, що не з нею... Тому - ані руш! Ти ж вар'ятка! Дурка!

– Та наплювати. Ну змокну, подумаєш! Ну й буду, як мокра курка!
Що із того? Він мене любить суху і мокру, із пекла, дощу та раю,
Він для мене – я точно знаю! – рушник наготові тримає,
А це, погодься, риса в житті важлива...

...Теплі калюжі лоскочуть ноги засмагі.
По спині періщить злива.
А дівча – як лоша! Як лошиця замилена,
Мчить навздогін,
Подолавши бар'єри цього іподрому – останню зону...
...І халатик до тіла приклеєний,
і у вухах – чи грім, чи дзвін,
І у венах – первісний поклик
любові,
немов озону.

Ілюстрації — © Ганна ОСАДКО

ОСАДКО Ганна Володимирівна — літератор, художник.

Народилася 4 червня 1978 року в Тернополі.
Закінчила Школу Мистецтв та філологічний факультет Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Кандидат філологічних наук.
З 2003 року — літературний редактор видавництва «Навчальна книга — Богдан».
Авторка поетичних книг «Та, що перевертає пінгвінів», «Знаки приватної пунктуації», «Лаванда & Розмарин» та 10 дитячих книг. Проілюструвала понад 30 художніх книг.