Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Тетяна П’ЯНКОВА

Тетяна П’ЯНКОВА

* * * * *
Залипала-м у него — у мед залипали оси…
Щось було невловиме — мов сонячне мерехтіння…
Я не осінь йому… я не осінь… не о…
Ще досі
заростає мені того серпня гаряче тім’я
у столочених травах…
Стелив мені з того краю,
де похмілля солодкі — мов цноти тісна офіра…
Я не жона йому… я не жона… не жона…
Знаю —
божеволіють жовтим, коли підступає сіре
аж під горло…
І він божеволіє.
Боже, витри
ту сльозу, що могла би стікати життя…
Краями
я до него прийшла — як приходять не раз до тями,
а отямилась — ніби стояла нага на вітрі
вересневому…
Вереском листя була безкровним
на вустах, що мовчали так страшно і так пророче…
 Я не осінь йому… я не осінь... не… 
О, як повно
він мені у розламах надією мироточить…

tatyana_druz

Tatyana Druz

* * * * *
Та пустеля жива. Ти із болем її зрісся.
Ще і досі гірчить ковилою тобі в роті
Недостатність серцева… любові
Лише потім
Перейде у хронічну…
Панічно мене бійся.
Як війни,
Як хули,
Як проталин у кризі ока…
Як повернення в глину, котрою уже бути,
Як опівніч боїться фантомів
Свічок задутих,
Як кохати бояться у п’ятдесят років,
Хай боїться душа твоя чути мої кроки.
Хай — спокій!
Тільки скинуто, скинуто сорому чорні ризи…
Я — рана! 
За-лизуй!
Заколисуй, виповнюй вагою моє тіло…
Я — знизу.
На-низуй
Білих зір сліпоту на оголений нерв уміло
І покинь, як пустельні степи покидають леви…
Мов сивинам твоїм так ніколи і не боліло
Мідне пасмо у косах грішниці…
Culpa mea…
Culpa mea…

 

* * * * *
І не згасає-не заростає… Палить…
Муляє там, де шпилька, у ляльки-вуду…
Марно шукати... марно-примарно… Пам’ять —  
Голка, крізь вушко якої пройшли верблюди
Того, що просить — мов заклинає змія…
Будь що буде…
З ним, випадковим…
Пахне йому озоном
Жінка, що стелить на цукор гарячий хустку…
Буря піщана під лівим ребром сезонна…
Тіні над хусткою рухаються синхронно…
Жінка на хустці нестримно, неунісонно…
Хрипко-надривно…
Валиться крик між груди дюнам сонним,
Спраглим, голодним видіти, як ковтають,
Кривлячись-давлячись, щастя пекучі згустки
Ті, що бояться знову за межі хустки…
Тиснуть-втискаються, майже вростають…
Знають,
Завтра — пустка…


       

* * * * *
Тільки тобою, лиш у такім запої
Можна було померти іще міцніше…
Видиш — нагою спрагою молодою,
Пам’яттю — ще і досі жива живіших,
Тінню, котра між вами стоїть-не дише —
Я…
Біліша
Білої муки…
Позолочу вам руки
Щедрим мовчанням…
Рваного серця клоччя —
Руно —
На дотик спробуєш — залоскоче
І попливе — не вхопиш, а ніжно вмочиш
Пальці…
Хочеш?
Я тобі вшию
З теплих просонь перину,
Ночі…
Нею прикриєш напружені половини
Нижче спини…
Як рутинно!
Помежи вами…
Тихо!
Ой-люлі, лихо…
Ще б колисала трохи,
Бодай хвилину…
Тільки задуха, задуха, задуха… Я хочу диха…
Ти не винен…

josef_kunstmann

* * * * *
Я йому вірю — зашморгу вірить шия…
Воском гарячий голий живіт судомить…
Дивиться тільки — коло останнє ломить.
З нього виходжу — з шкіри виходять змії,
Щоб відродитися у голизні… Всихає
Сіль на віях…
Віє від нього димом не мого дому…
Ним безсоромно вигнута-розповита,
Я йому вірю, як вірять малі чужому
Діти…
Тому, котрому з іншого раю-краю,
З іншого тіста, іншої крові-плоті…
Пестить-вбиває  — наче за гріх карає.
Присмаком яблук крадених терпне в роті…
Молиться — мов спокутує і за мене…
Я йому вірю.
Я не згадаю потім
Ті напівподихи — мов по хребту пір’їна…
Руки преміцно за коси мене… за віжки…
Той, що на ранок стулить мої коліна,
Пам’ять покине — як покидають ліжко…
Тільки
Відлунює ним порожнеча тепла.
Трішки…

 

* * * * *
Цим стінам пороблено на глухоту... Кричи!
Так голосно, ніби народжуєш
Тінь від тіні,
Чи світло від світла,
Чи істин ясне горіння
Вночі, коли двоє схрестилися, як мечі.
Цим стінам пороблено на німоту...Проси!
Най скажуть, що стане, коли вже не стане сили,
З коханням, яке ти носила — не доносила,
Із тілом, якому збилися полюси.
Із голосом, словом, 
Із рваним намистом слів,
З теплом, що приймала, немов би приймала ліки...
....Болить, наче перше вторгнення чоловіка...
Котрий дотулився долонею і здурів —
Порушив цим стінам їх цілість,
Аби навіки
Сховати в розламах метеликів і птахів.
І біса з ребра, що так любить на висоті
Царівну гойдати, а їй і до ранку мало...
Цим стінам пороблено, щоби вони мовчали,
Як майже вмирали знекровлені і пусті...
Ці стіни намовлено нині, аби тримали,
Аж доки метелик затихне на животі... 

 

* * * * *
Вина молодого вина молода… Руки
Тяжкий оберіг над колискою тіла… Просто
Не знати б, як мариться сивим мокрінь ріки,
Котра на світанку вилизує камінь гострий,
Аби пробудити у нему… аби… аби…
Тій жінці болять, як мені, не її світання.
Тій жінці болить, як мені, марнота вростання
У сіль твого хліба і неба твого… Люби!
Люби — я сховаю, як північ красу зачать,
І не запечу, як пече буревію сосен
Ламка безпорадність…
Безсила і безголоса
По вітру, за вітром…
І води мої змовчать…
Тримала б.
Як птах рівновагу.
Як шию змій…
Та я відпускаю тебе — відпускаю коси.
Бо двічі не можна, бо сонце зійшло з-під вій.
Бо знаю, тій жінці болить, як мені, і досі,
Що камінь її зацвитає воді чужій…

 

* * * * *
Я його хитавицями з білого світу зведена,
Я його чарівницями слова у слові вречена,
Замикаючи коло на тридцять замків зсередини,
Відрікаюся-каюся-каюся… Бо приречена
Цілувати навідліг…
Мовчанням його обпечена,
Забуваюся…
Озиваюся…
Довгі речення…
Ми не встигнемо вигнути…
Вигнуте тіло глиняне…
Жінка — глиняна ваза для квітів-води озерної...
Озираюся,
До нудоти на нім повернена.
Повертаюся
На оголений спис розхристана…
І навідліг… Цілую навідліг…
Лежу, впокорена,
Як рука, що лягла на грудей полюси…
Полиняно…
Ой, полиннно-полинно полину у щастя вітряне
Налюбитися… До опівночі маю встигнути
Повернутись йому в зіниці…
І тільки віра не
Повертається, ніби жінка у дім покинутий…

 

* * * * *
Люби його, Маріянно…
Янголи крила скидають —
Вчаться ходити пішки.
Стопи вростають в глину.
Губи втрачають солод…
Коханки —
Замінники цукру твоєї присутності в ліжку —
Від білої смерті рятуючи,
Впіймають його на голод
Гарячої жінки,
Вірної
Неспокою межи ніжними
Триваннями-колиханнями…
Мов вирію запізнілого,
Так гостро жива душа його
Чекала торкання грішного…
А завтра йому не вижити.
І ти потечеш текілою
З очей його, Маріянно…
Ніч п’яна.
Тримай його у розлогах.
Час — манна.
Тримайся його, як лона життя…
Тільки
Півсерця — йому, на зраду…
Най стане
Молитвою за дверима його пекла
Любов твоя, Маріянно…
Ос… а… н-на…

 

* * * * *
Бачиш?
Сонце не доходить до серця,
бо ш т у ч н е дихання ляльки
між рипучими пружинами і твоїм торсом...

Старий кінь не псує нервів,
копитами вибиваючи ритми забутого
н е д о к о х а н н я
на боковинах хиткого човна...
усі простирадла спущено...
Борозда зорана...

Ортопедам сподобалась би твоя спина —
крива, небезпечно вигнута
над багаттям її молодого тіла визнай —
танець животів не запалює...

пристасті — сліпі, мов привиди
за фіранками в сірі горохи,
горохами моїх сліз вляжуться
на кахлі у ванній кімнаті,
що пахне зрадою,

як подряпина та твоєму плечі
від ляльчиних пазурів.

* * * * *
І, доки дихаєш, згадуй, як вириваєш
ймення своє із грудей її...
хрипко... хрипко...
Жінка, на кОтрій нІде тавро... знаєш...
любить мовчати із тим, хто виймає скрипку
вправно і грубо з футлярної оболонки,
що заважає ятрити струну сплячу...
Скрипка, на кОтрій нІде тавро... тонко
чує напругу руки скрипаля. Наче
в ній і воскресне,
як зрушиться діафрагма, криком роздерта...
Коли заболять стигми
низько,
в глибинах,
де знов вибухає магма,
і витікає в ущелини,
і не стигне,
і не дає дотулитися до живої
пам’яті шкіри, що стерлась покровом шкірним
з голих сідниць, грубо втиснутих не-тобою
в килим з колючим ворсом... п’ятиколірним,
мов її нігті, якими на спинах ріже
тим, що схотіли влади, скрипічні шрами...

Скрипка, на кОтрій...
не соло...
і не тобі вже...
майже вмирає, бо любить твою найбільше
гру щипками...

***

П'янкова Тетяна, м.Івано-Франківськ. Авторка двох збірок поезій "Заплакане щастя" (Нова зоря, 2003), "Цілунок в тім'я" (2015).

*
Нагору