Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Наталка Янушевич

Наталка Янушевич

Ці весни давно вже, давно не тобі.
Що візьмеш у руку з буяння пустого?
Твій обрій давно вже до плоду добіг,
Твій колос давно при надії вже стогне.
Ці весни… Які вони… Хоч не живи.
Кожнісіньку гілку внесуть до кадастру
І квітнуть у товщі повітряних хвиль,
Вбираючи твій перестояний настрій.
Так мало – струсити зерно і плоди,
Лишити давно зацукрований побут,
І стати заради весни молодим,
Заради єдиної спроби!

Минає липень, минає липень
І спеку мостить у човен-чайку.
Останній вечір до вікон липне,
Холоне сонце в горнятку з чаєм.
В колиску хвилі за видноколом
Ховає липень засмаглі груди,
Такі ще теплі, такі ще голі…
Такого чаю уже не буде.
Минає тихо, легким вітрилом,
Гойдає чайок смолЕні стани…
А я для липня вікно відкрию
На цілий вечір його останній.

Як мислиш, чи зникне потреба кохати?
А що, як у когось настане швидше
Така собі посуха без багаття,
Такий собі загримований відчай?
Обвисне тижнів однакових нитка.
Не згірш, як у інших, та тільки паскудно.
Побудь вже, нарешті, довго і близько —
Врятуй мене киснем своєї присутності.

У тих садах, де ми були удвох,
Дерева п'ють своїм корінням вина,
Їх тільки-но зростив іще Пан Бог,
Вони ще й плоду першого не винні.
У тих садах, там тихо, як у снах,
Які ледь-ледь нашіптує світання.
Там кублиться блакитноокий птах,
І перший день — точнісінько останній.
Там невідомо, що таке печаль.
Там почуття не відкидають тіней.
І час не б'є суху свою печать.

День наробився, він хоче одного — спати.
Просто прийти і без зайвих розмов лягти.
Ніч — повна сили, у неї сьогодні party.
Вже увімкнула попсовий якийсь мотив.
Ніч не стелила м'яко – на шмати темні
Жилавий мармур неба порве от-от.
Ніч — істеричка, вмовляти її даремно,
Тіло її вимагає нових пригод.
День не змовчав — нездалі з роками нерви:
Чубились, гризлись, аж бризкав на землю сік.
Тільки під ранок зробили на сон перерву…
«Злива минула», — байдуже сказали всі.
Там лиш сади. У білому цвітінні.

Я цілий світ до ніг твоїх схилю,
Присплю серпанком спокою тривоги,
Шепну тихенько: «Я тебе люблю!»,
Хай тільки добрі стеляться дороги.

Не втомишся в щоденній суєті,
Ступай сміливо, поки я з тобою.
Тому, хто любить, значно легше йти,
Бо шлях один, а нас на ньому двоє.

Калейдоскоп подій, людей, хвилин…
Він міцно нас тримає у полоні,
Та можуть зупинити часу плин
Твої знайомі, лагідні долоні.

І щире слово тихо пригорне,
Дарма, що ми з тобою, наче діти.
Допоки серце в нас на двох — одне,
Не так вже й важко жити на цім світі!

Я б клубочком згорнулась і тихо-тихо
Завмирала б і слухала б, як ти дихав.
Але виплів неспокій діряву свитку.
Задихаюсь у ньому, в тісному звитку.
Всю розважливість клаптями з мене вистриг,
Я вже ниткою, я на тонкому вістрі.
Вже не йду, а спливаю, бо м'якнуть східці.
Мерехтіння в очах, мов дракони східні.
Опаную. Пройду. Тільки так буває.
Тільки так стрепенусь у собі нова я.
І почнеться тривоги зворотній відлік,
І від мене знесе її проти вітру.
Не сполохає більше нервово дзвін.
Я з тобою. Клубочком. Тихенько.
Інь.

ФЛІРТ

Овва! Попався? Я й не сподівалась.
Сильце прадавнє: всі жінки — кокетки.
А ти зібравсь під спільним покривалом
Помститися моралі й етикету?
Ти охолонь. Не треба все й одразу.
Я жінка, я прихована кімната.
А ти так-сяк зронив банальні фрази,
Які завжди сприймаються як натяк?
Ну, добре, гляну. Не чекай так млосно.
Я справжність роздивлюсь і крізь повіки.
Мені би тільки радість стоголосу,
Що я ще можу звабить чоловіка.
Нап'юся щастя. Щедро. Досхочу.
Джерельно. Буду дихати тобою.
Пестливим іменем тебе полоскочу,
Обіймами палкими заспокою.

Один лиш спогад — ти у мене є —
Примусить умлівати мою душу.
Немов світанок, що для нас встає
І свіжістю уміє так зворушить.

Знов радість сонцем заливає все.
І легко йдеться, а дрібниці - зайві.
Важливо, що життя мені несе
Твого кохання невмируще сяйво.

Подаруй мені день
У тісному конверті
Невідкладних причин упертих.

Подаруй мені день.
Але той, де нас двоє.
Буду пити його запоєм.

Подаруй мені день.
Хочу так небагато.
Просто дихати — це кохати.

Кирпаті носики моїх капців,
Кинутих абияк біля фотелю,
Який ще не випростався від обіймів,
Вологих і тільки наших…
Так от.
Кирпаті носики моїх капців,
Вишитих кольоровою гладдю,
З дрібними фігурними дірочками,
Капців, схожих на ті,
Що любила носити Шахрезада
Тисячу й одну ніч,
Таку, як наша, —
Тугу, густу, пряну —
Ти досі відчуваєш вустами її смак,
Такий сильний,
Як тижнева порція кофеїну,
Що тепер здається снодійним,
Але я не можу дивитися сон про те,
Як ще тільки чекала на тебе,
Бо, врешті-решт, оте,
Що ніколи не закінчується,
Ми знайшли десь зовсім близько
Біля кирпатих носиків моїх капців.

Магнітне поле між нами заміновано.
Випусти, врешті, на свободу кілька тих слів,
Що причаїлись у грудній клітці, — і буде легше.
Ти перестанеш захлинатись мовчанням,
Проникнеш за лаштунки моїх поглядів,
Розплутаєш вузли моїх обійм і збагнеш:
Кохатись — фізіологія, кохати — дар.

Думав "Чого тобі, жінко?"
І готовий був на півнеба, намисто чи кредитну картку.
Хотів, щоб усміхнулася.
Мав на вечір два квитки до раю — не те.

Показав, як бавляться інші:
Одна в бізнес-леді, інша в стильну штучку,
Третя в розлучену з приданим — не те.
Робив всілякі дрібниці-дурниці-марниці,

Та, врешті, наважився спитати у неї:
— Чого тобі, жінко?
— Тиші та спокою. Хоч на кінчику ножа.

Я тобі напишу. Обов'язково. Кохання потребує зв'язку. У будь-який спосіб. Ти чекатимеш на ті кілька слів, як я чекаю на твої. Класичний лист, скорочене повідомлення, телефонна розмова пунктиром — цього замало. Ми з тобою вловлюємо невловимі частоти.
Коли небо друкує дощем на білому ватмані підвіконня, це ти.
Коли гомонить стомлене надвечір'я, це ти.
Коли вривається насвистуючи вітер, це ти.
Промовляй до мене здалеку і зблизька. Не бійся повторитись – бійся промовчати. Бо любов говорить. Словами і вчинками, важливим і дрібничками, урочисто і наодинці.
Навіть коли унеможливиться жоден зв'язок, у нас зостається найнадійніший телеграф — молитва.
І я знов промовлю до тебе.
А ти знов промовиш до мене.

Ерос

Влови мій настрій. Прагну день у день.
Таке буває з жінкою нечасто.
Крізь тіло філігранно струм пройде
І заіскрить у схрещених зап'ястях.

Моя чуттєвість — порцеляна ваз.
Не поспішай їх стеблами зайняти.
Надихатись, натішитись ще раз.
Кохатись…

Чула десь, що поезія — це коли слова зустрічаються вперше. Мені хочеться писати саме так, але натхнення — річ вибаглива. З ним іноді непросто. Але і нічого не писати — не можу. Тому рухаюся у цьому життєвому океані слів, намагаючись влаштувати словам таку першу зустріч.
За фахом філолог, практичний психолог. Працюю в школі. Маємо з коханим трьох дітей і навіть мацьопу-онучку. Мешкаю в Дрогобичі. Початок творчості відшукати важко, бо дитячі спроби загубилися і забулись, а дорослі нагадували графоманію. Сподіваюся, колись мені таки вдасться вловити кілька тих чуттєвих рядків, які проникатимуть в самісіньке серце.
Щиро Ваша, Наталка Янушевич (це, до речі, псевдо).


*
Нагору