Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Анатолій ДНІСТРОВИЙ

 Анатолій ДНІСТРОВИЙ

Нерозривне

О. Б.

1
давай продезінфікуємо наші мрії люба
в них слабенька імунна система

неприродні дощі залишають автографи
в нашій пам’яті
печаль твоя несправедлива
напівпромоклі вуглинки очей
ледь жевріють
поволі втрачають тепло
не треба плакати люба
бо сльози – зайва вологість
при пониженому тискові

2
цілуй мене люба
бо незабаром жовч опанує твої думки

ти грієшся домашнім огнем
ти ховаєшся за старанно випраними скатертинами
з хлібом і сіллю

відпрасований спокій
зберігає думки про благополуччя

цілуй мене люба
поки в мене заплющені очі

3
я зрадив тебе люба
дощі змили з мене залишки твоєї присутності

і я відчув себе декоративною рослиною
у скляній колбі
не треба думати що я заховався
ні
я оберігаю тебе люба
від свого естетичного бруду
моя зрада
твій порятунок

 

Нічна новела

ми будемо разом на тлі фрагментів осені за вікном вузлом рук пов’язані спаяні червоними очима маленьких нічних надій коли сплять котики і мишки ностальгійних уяв якими ти судомно бавилася не підозрюючи що за дверима безголоссям відкритих ротів творять напружену тишу це ілюстрації до твоїх прозорих стін до яких липнуть чужі пальці до яких припадають гумові обличчя народжуючи ввічливі посмішки групові портрети без рамок раптом стукають у двері намацують клямку секунда друга приготуйся для створення присутності приготуйся для створення відсутності приготуйся для дотику приготуйся для подиху плечі твої пройме жаром і холодом сміхом і смородом кілька кроків до зречення секунда друга сльози твої занадто байдужі рухи твої занадто сміливі лезо місяця занадто принадливе що гріє холодним блиском впізнай мене впізнай мене в темряві

 

Спроба ніжності

1
звірятко твого неспокою тремтить
я завжди готовий його приголубити

в очах прохання бути відвертим
я боюся вести тебе до безодні
злегковажиш і кинешся

там немає мого голосу
тільки привид болю
тільки сльози докору
гнітюча самотність

2
мріяв сховатися у твоїх очах
коли монахом блукав мій неспокій

тривогу вселяють думки
про кінець невідомого

коли я кудись зникну
ти зможеш мене знайти
у таблиці менделєєва

 

Ненаписана картина

Катастрофічно самотній панні з третього поверху

метелик у маленькій кімнаті боїться гарячого дихання ледь торкається крильцями губ по тілу бігають неслухняні мурашки за цей вечір дозволили собі дуже багато зазирнули в її таємницю де тремтливий простір самотності зігрій його своїм забуттям яке охопило чорною вуаллю місто тіла мешканці чекають на теплі й ніжні пасати дивляться внутрішній телевізор де губи ніколи не розлучаються де жінки пишуть вірші про тіло без кості або дивляться у дзеркало а в бездонних печерах природа ховає дитячу недосяжність ми маємо лише видимість природи лише чуттєвість і присутність та прийде неждано зима волого-гаряча торкнеться твого тіла нечутними пальцями залишить сліди білі-білі що стікають сюжетами твоїх мрій і несуть у собі сенс вечірнього спалаху

 

Наслідування тиші
                                        
Оленці

1
я починаю понеділок
з твоїми важкими очима
з яких течуть каламутні потоки
виснажених днів і ночей
підхоплюють мене
несуть несуть
поглинають
тільки набряклий труп
мого мовчання на поверхні

2
потойбіч затишку
ти вела мене ніби сліпця
що довірився
тільки ноги мої несміливо ступали
коли провалювалися в тиші
коли ми канули в безоднях
наших відвертих очей
гукаючи страхом одне одному

3
треба мовчати
бо тоді ми почуємо
як хоче початися наш син
бо тоді вбережемо його
від злих людей
що язиками
перемивають кісточки нашої любові
потім відхаркують
на сліди наших поглядів
і починають знову

4
знову ридати мовчанкою
дивлячись на холодну кров
що тече з очей твоїх
якої ти не бачиш
ангеле мій тихий
з дитячими насупленими вустами
я не зумів стати годинником
бо день і ніч існують за нашими дверима
де зранку снідають
слухаючи новини
а ввечері позіхають над газетами
і непрохано провалюються в нашу байдужість

5
чорним снігом твого волосся
я зранку вмивався
розплющував очі
аби тебе не бачити
однак знову сліпнув
коли ти в гарячих долонях
тримала пригорщі моїх сонних слів
вони поволі вмирали
бо за стінами вовтузилося
пискляве пхинькання

6
стривожена
чи відчуваєш як ми холонемо
ніби серця наші працюють від струму
як іще нам любити
нашу сумну любов
неспокійну
коли розрізають мотуззя наших рук
коли наші очі закапують отрутою посмішок
в зимовому місті без снігу
де гумові мешканці
вчать нас рости

 

Потопельники

п’єш воду і думаєш про потопельників
уявляєш як вони куштували її востаннє

вона більше ніколи не приїде
хоча листи надсилає регулярно
тобі здається що на конвертах відбитки
чоловічих пальців

чому згадка про воду
відроджує в пам’яті її образ
може тому що вона добре вміє плавати

ночами бачиш як вона виходить із моря
зухвало відкидає назад голову
з каштанового волосся стікають
золотисті краплини сонця

скільки місяців це триває

з рядків її листів ти чуєш
дивний легковажний голос
який раніше був елегійним і засмученим

ти більше не можеш цьому зарадити
тому
п’єш воду і думаєш про потопельників

 

*  *  *
наші пальці довго розмовляли
під місяцем лампади вечірньої
над прірвою
яка дихає невідомим
яка під нашими тілами
мов небо чорне обертається

наші пальці-сироти серед холоду
бояться розлучитися

поки твій трепет у мене вливається
поки тривогою у твої карі проникаю
поки вулиці транспортом не прокинулись
і ми не отямились (усміхненими)
зі щойно згаслими очима

 

Лист до Соні Мармеладової

соню мармеладова
чому ти мене не любиш?
на людях не вітаєшся і не звертаєш уваги

я прийшов із втомленого часу
де майже не було райдужних кольорів
я прийшов із бетонного лабіринту
просякнутого людським страхом

заради тебе я хотів би навчитися добрих манер
заради тебе я хотів би працювати на заводі
після робочої зміни відмивати руки господарським милом
і поташем що нещадно врізався у мою потріскану шкіру
я приносив би до тебе свої втомлені руки
як чужорідні предмети
і вони б щасливі оживали

соню мармеладова
чому ти мене не любиш?
на людях не вітаєшся і не звертаєш уваги

я так хотів би стати іншим щоб тобі сподобатися
знову народитися й почати все заново
щоб моя мати була веселою безтурботною жінкою
я так хотів би дихати іншим повітрям
дитячий садочок забавки з  дітьми
школа і навчання з новими учнями
університет і читання незнаних книжок
все спочатку
як після всесвітнього потопу

я так хотів би сидіти поруч з тобою
і їсти однакові хотдоги пити пиво з однієї пляшки
або кока-колу

ти ж усе це пройшла і знаєш як буває важко
коли тобі ніхто не вірить

 

Пізнання

1
чорне вороння в твоїх очах
чорне вороння безнадії

будеш слухати мене німого
безпорадного
з несміливими руками

мої гарячі помисли
як піщаний годинник
ще трохи я втрачу голову і стану іншим

пучками пальців торкаєшся моїх губ
пучками пальців торкаєшся мого серця
я буду танути як липневе морозиво
плакатиму як приречений воїн
що бачить дівчину із чорним воронням
в сумних очах

2
наша печаль як поламана лялька
наші страждання як докучливі серпневі мухи
що дратують своїм дзижчанням

коли ми самотні стаємо маленькими
непомітними
беззахисними
хочу тобі розповісти про новий день
про потепління і струмочки
з паперовими корабликами

ти втомлено заспокоюєш
ще трохи
ми зникнемо

3
коси тобі розплітатиму
і плакатиму як у дитинстві
торкатимешся моїх сліз
грізними від ніжності молочними руками

я так тебе боюся своєю любов’ю
що не можу надихатися на повні груди
комір сорочки в’їдається в горло

погляди випадкових перехожих беруть мене на приціл
я забув зав’язати шнурівки на черевиках
може так я стану молодшим бодай на десяток років
і серце моє стане твоїм ровесником

коси тобі розплітатиму зі сльозами

 

Пошепки

1
вже не знаходжу собі місця
не можу звільнитися
коли бліді медузи твоїх рук мене обпікають
коли я кану в темряві і наді мною лише дві гарячі твої зорі
як над укляклим містом місячний пастух

хто ти з водою в голосі
присмерком у моїх скупих спогадах

ти шепотіла що я пропащий якщо покину
ти шепотіла що я майбутній якщо все забуду

2
у нашій невагомості не відчуваю власного тіла
закутаного в коси й пекучі медузи
лину у темінь повз понурі будинки що скупчилися
у мовчазному кам’яному хоралі
під чорною вуаллю сновидінь
лину у темінь повз вікна вечірні квартир
у них замислені курці
вечеряють сім’ї граються діти

так прагну розплющити очі щоб прокинутись
від мурашок що бігають по шкірі
від голосу твоєї води вона поволі вкриває мене
забирає у теплі безжурні глибини
добирається до губ і заповнює рот

більше не можу сказати жодного слова
більше собі не вірю що можу стати на ноги

 

Невелика любовна драма

я призначив тобі зустріч
у парку із запахом весняного бузку
коли довбойоби цитували бодріяра

ми блукали вузькими майже порожніми від людей
провулками їли морозиво
на площах годували голубів
а довбойоби цитували бодріяра

ми купалися голими в нічному дніпрі
дивилися на вогняні гірлянди міського мурашника
ти несподівано завагітніла
у розпачі зробила аборт переїхала до подруги
а довбойоби продовжували цитувати бодріяра

я п’ю вже третій тиждень
відтоді як ти мене покинула і повернулася
в рідне й далеке містечко
я геть запустив себе і перетворився на тварину
з диким і чорним поглядом
щоб відволіктися від свого горя
намагаюся читати дельоза
а довбойоби і далі цитують бодріяра

 

*  *  *

ми підемо з тобою у вечірню імлу
щоб мовчати
під шелестом листвяного вітру

ми підемо з тобою у вечірню імлу
щоб розчинитися
з деревами
прозорими від темряви

ми підемо з тобою у вечірню імлу
щоб спочивали твої очі
від моєї посмішки юродивого
щоб наші помисли як сліпці
одне одного шукали

 

Сполохана голубка

скоро ти станеш беззахисною
чекатимеш сонця ранкового
аби заснути зацілованою
виснаженою

скоро прийде сон
як чорна важка вода
сон який нікуди не зникає

твоє бажання повернутися додому
нагадуватимуть кадри німого
чорнобілого кіно
і сполохана весняним громом голубка
покине наше підвіконня

моя сміливість тебе залишити
безпорадна як кошеня що потрапило у воду

 

Любов і сіль

1
коли торкатимуся тебе сполоханої тремтливої
у помислах
як і в далекій безтурботній юності
ти завжди будеш чиста
з очима відкритими як безхмарне небо
з по-дитячому насупленими губками

сіль – пам’ять
яка роз’їдає мої вуста

ночі які виплакав на самоті
жінки прийдешні й минулі на берегах
безмовних пісків нашої розлуки
руки мої які погрубішали з роками
голос мій який став твердішим і стишеним
перша легка паморозь на скронях
все обернулося в сіль моєї гіркої пам’яті

я бачу наш літній дощ
під яким ми безтурботно блукали
мокрі до нитки
і грілися тремтливо під нашими останніми березами
як ніколи рідними пальцями витирали краплини на обличчях

я бачу колесо кіно-кадриків химерних годин і доріг
в якому як білка нещасна
не здатний добігти до тебе

сіль – пам’ять
яка роз’їдає мої вуста

2
не можу виговоритися тобою
слова мої – здеморалізовані і виснажені солдати
які не реагують на свого командира

допоки так буде?
допоки?

не можу напам’ятатися тобою
бо очі мої вкриваються запоною сліз

прошу лише бачити тебе
бодай заплющеними очима
реконструювати кожну цятку твого нетривкого
існування в моїй уяві

я не Евклід і не вірю в паралельні лінії
що ніколи не перетинаються

ми живемо в час аномалій
ми живемо в час вічних аварій на автострадах
наших тривог

допоки ще ось так?
допоки?

 

Новела про незнайомців

1
тихий човен кімнати випливає в імлу надвечірню

нам лише пів години
нам лише пів життя

2
коли погляди наші довірливо взялись за руки
коли дихання наше спинилося в наших очах
ми позбулись себе учорашніх
наче ті хто скупався у водах йордану
ми позбулися власних імен бо про себе нічого не знаємо
із яких ми країв
із яких ми родин і епох

спорожнілий провулок
кілька кроків на зустріч і я цілував рідне тіло
ще секунду тому невідоме чуже
ми не знали нічого
ні часу
ні простору

тиша
шепотіла що скоро почнуться слова
та усе зіпсують

3
ти за руку мене повела до будинку своїх таємниць

я ішов і тремтів ніби прапор солдата на вітрі
я ішов і забув про усе
про слова і думки
я ішов як дитя заблукале в зловісному місті
я довірився правді в подобі чорнявки-судьби

у кімнаті без стін роздягла ти мене мов востаннє
і ступила мов привид білява розкрита свята
я читав тебе пальцями і губами й очима вдихав

місяць мій конкурент
цілував білосніжну ключицю
я його відганяв але той все одно цілував

я до ранку стихав непомітно відходив у вічність
я сміявся і плакав водночас
нічого не знав

ми набрякли словами ніби соками овочі серпня
ми набрякли питаннями смутку розлуки й жаги

4
ти горіла очима
очима казала не йди
я ж мовчазно просив відпустити нічну таємницю
коли човен кімнати у сивій імлі
між минулим майбутнім
незнайомців колись повінчав

 

Востаннє

любити наче востаннє
найбільший подвиг на який може бути здатним навіть несміливий
а він так боявся підвести очі на задерикувату чорнявку
яка вибухала сміхом серед гамору веселих подружок

плакати наче востаннє
для цього не треба бути святим чи вчитися каятися за посібниками з етики

мріяти наче востаннє
усмішка буде така ж як і тоді коли лице було у веснянках
усмішка якої не видно ззовні

 

Пори року

чотири пори року знала
моя відчайдушна любов

весняний грім і блискавки чорних очей
літні розбурхані вітри довгого волосся
що текло дні і ночі крізь мої шалені пальці приблуди
і ставало моїм небом

осінні печалі що птахами летіли на південь
тужливим очима кликали до себе
мовчки кричали
що аж секунди сповільнювали свій темп

зимові холодні уста за вагонним вікном
не хочуть навіть здригнутися від моїх неслухняних сліз
які замерзають на щоках від морозу
вмираючи як моя неждана любов

вічна зима в якій гарячим диханням ми гріли свої змерзлі руки

 

Вулиця нашої юності

навпомацки йду
втягнувши голову в плечі
а за моїми заплющеними очима
твоє сонячне обличчя

дівчинко в коротенькому коричневому пальті
ти там же що двадцять років тому
на тихій осінній бруківці
сумирній
під моїми щоденними кроками
під моїми втомленими думками

дівчинко
яка більше не змінилася
і не подорослішала

вечірні сизо-туманні будинки
окутані ліанами неспокійної пам’яті
дерева вдягнули нічні сорочки першого блакитного інею
дерева знають коли людям особливо радісно чи болісно
свідки наших зголоднілих і відчайдушних губ
коли ми немов першогрішні
зливалися в ціле
устами хапали повітря одне одного
мов риби викинуті на берег

дихання в диханні
мовчанка в мовчанці
погляд у погляді
віра у вірі

сльози наші змішалися й стали сіллю
руки наші тремтливі сплелися плющем
так залишилося останнє дихання любові
у морозяному повітрі листопаду

час який вже не виплакати
час який не спинити
час який втратив час

вулиця нашої печалі
пульсує наче збуджена артерія
вона одна вкарбувала наші сполохані слова
що скачуть тепер бруківкою ніби загублений м’ячик
що скачуть тепер бруківкою купу років

що я загубив на цій бруківці
що посивілим шукаю серед будинків
що безкінечно втрачаю на вулиці нашої юності

 

ПРО АВТОРА

Анатолій Дністровий – романіст, есеїст, поет. Народився 1974 року в місті Тернопіль. Член українського ПЕН-клубу, Асоціації українських письменників, редакційних колегій низки наукових і літературних альманахів.
Закінчив Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя (1997), де студіював історію та філологію. В Київському національному університеті імені Тараса Шевченка захистив дисертацію, присвячену розумінню історії українським націоналізмом (2000). Кандидат філософських наук (2001).
Автор поетичних збірок «Проповідь до магми» (1998), «На смерть Кліо» (1999), «Спостереження» (1999), «Жовта імла» (2001), «Покинуті міста» (2004), «Хроніка друкарської машинки» (2009).
Автор низки – повістей, оповідань, романів, серед них молодіжної контркультурної трилогії – романи «Місто уповільненої дії» (2003) «Пацики» (2005, 2011), «Патетичний блуд» (2005), а також інтелектуального роману «Дрозофіла над томом Канта» (2010).
Автор низки есеїв і книг інтелектуальної прози: «Злами й консенсус: шість есе на захист ліберальної демократії в перехідних умовах» (2008), «Автономія Орфея: варіації на тему поетичної творчості і навколо неї» (2008), «Письмо з околиці: статті й есеї» (2010), «Глобус імені Карла Маркса: модерний марксизм і глобалізація» (2012, електронна версія), а також низки інших історико-філософських, політико-філософських, літературно-критичних публікацій у періодиці.
Коло особистих інтересів: соціологія глобалізації, теорія роману, світова поезія, історія націоналізму, історія ідей, вестерни. Твори Дністрового перекладалися англійською, вірменською, німецькою, італійською, білоруською мовами й відзначені кількома літературними преміями.

*
Нагору