Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Микола ДУДАР

Микола ДУДАР

***
Одинак завжди без повноважень.
Перевтоми статки переспілі...
Голова тріщить від суми вражень,
Але сни і досі чорно — білі.
День за днем зникає в круговерті.
Хочеш, Світе, стань мені співзвучним!?
Березнева синь така відверта!
А квітневий цвіт такий сліпучий!
Надлишки Весни віддам пінгвінам —
Всеодно зостанеться багато...
З косовиці — кілька днів до сіна!
На гніздо лелекам. Нам на хату...

***

Вагання...

Якщо тобі не плачеться, дивись
Як дикі гуси тягнуться у вирій...
У світі хмар рядочками сплелись...
І ми так само нині будем щирі...

Сльоза — листок пожовклий на вербі.
Його у невідоме манять хвилі...
Ми згодні опиратися журбі.
А гуси вже від пострілу за милю...

І вечір заповзає в очерет.
Зірчасте плесо. Неба тінь на ньому.
Сипнула Осінь пригорщу монет,
Щоб гуси поверталися додому...

***

Сімнадцять миттєвостей сумісності

Не вернусь я в наш дім без проліска.
Не вернуся обіймів без...
Є у мене ділити долю з ким
На цілунки сімнадцяти весен...
Не вернусь я в наш дім без сорому,
Покаянь не вернуся без...
Ми з тобою засуджені порівну
На цілунки сімнадцяти весен...

***
відтепер мовчання переповнене
чистої б води та перемін!
всі талановиті, безумовно, ми
бо життя ж ми пишемо самі...
хоч надпий, хоч випий — не до вибору:
все ж між нами келих, а не меч...
виверну себе до твого виміру...
суть відсутня, тож не супереч
недочасно кимось засекречено
азбукою чисел — протиріч
Господи, притиснемось до вечора
хай вже буде саме цьогоріч...
тільки — щоб Любові не зашкодити
тільки — щоб мовчаннячко текло...
тільки — щоб могло журбу розрадити
погляду беззахисне тепло

***
Дурні вітри — нема їм більше діла —
Як заганяти Сонце до води...
А Сонце — блись! На гойдалці злетіло...
І залишилось в небі назавжди...

 

***
Рука без пензля світ малює...
Шепочуть губи про німе...
Не поминай незнане всує —
Нарине враз, і як пройме...
На лов зберуться побратими...
Один казан і ложка теж.
І ти, закислий поміж ними,
Бажав би вмерти... а не мреш.
Бо щось таке у душу лізе,
Що хоч діли себе на "два".
Ключ загубився від валізи,
Де спухли з голоду слова.
Зв'язати сум — мотузка трісне...
Ні зойку — глина та струмки!
Віддай моє — хай навіть прісне...
Переплету усі думки...

***
Цей погляд півцарства вартий.
І запах найкращий тим,
що пив я його із кварти
Ковтками солодких рим...
І тиша була і Грудень...
Весна згодом змиє грим...
Ніколи вже так не буде,
Хіба що бабахне грім...
Забудем — звідкіль і хто ми.
Русалкою вийдеш — втіш...
Київ — Обухів — Житомир
Станеш не скраю, а між...
Відплатиш за Царство повним
Робочим до ночі — днем.
Зі мною поруч тритомник
Цікавих до смерті тем...

***
Коли настане ера вечора,
Я вимкну місяць. Лампа вмре...
І зійдеш ти із мого речення
У паралель від ноти РЕ.
Вітрила сну іще не піднято.
І поки ми одне — лице,
Ніщо не додано, не віднято —
Тобі подобається це?
Ой, горе нам — умов невільникам!
Серед тайфунів і пожеж.
Любові теж потрібні спільники —
А в темряві — шукати де ж..?

***

Ростки

Скупе і вкрай необтесане.
Пливе, похлюпує веслами...
Засад багато попереду.
А сад розквітне у середу.
Інь — Янь поєднати зможемо.
Пеан* співають не кожному.
Вітраж за сумісність кольору...
Вантаж ми розділим порівну.
Поснем, на ранок воскреснемо...
Усе починається ВЕС-НА-МИ!!!

(ПЕАН — у стародавній Греції хоровий гімн на честь Бога)

***
Вона замовила півсну,
А я її... цього не досить...
Вона замовила Весну,
А я її... на дворі — Осінь...
Вона замовила вина,
А я її... і трохи неба.
І пригорнулася. Сумна.
І зникла сповіді потреба...

***
Мить повагавшись, — напролом...
Зійду на сцену, мов на плаху.
Коли хрестити будуть цвяхом,
Я захищатимусь псалмом.
Знайшовшись в далечі ріки,
Пристань і ти на клаптик суші...
Ще так ніколи наші душі
Не задивлялися в роки...
Мовчання схлипне в унісон,
І потечуть сумні акорди
Пожовклим листячком аорти —
Життя одного спільний сон...

***

Послухай..

Перетни мене уздовж і впоперек —
Сліду там любові аніскілечки.
В затяжні дощі — знайдуся в опері,
В медоносні дні — я там, де бджілочки...
Світе мій, захоплений ловитвою!
Коли що — лови мене на слово ти...
Жив би я не хлібом, а молитвою,
Та молитву гріх уголос мовити...

***
Ностальгія...

А ось і вечір.Ти. Свіча...
Таємні знаки про минуле.
О Юносте! Поглянь хоча б
На тих, хто з радощів сутулий...
Диви-сльоза...То в'ївся дим...
Він у зіницях і на скронях.
Згадай, як часто серед зим
Тебе ми гріли у долонях...
Ні-ні! Не завтра, не колись
Сьогодні! Так! Лише сьогодні
В мою оскомину озвись,
І в тишу вечора Господню.
Нехай і нічка вже. Свіча...
І знов крізь Вічність промайнуло
Моє незламане дівча —
Моє закохане Минуле...

***
ну хіба що тільки зголоднію...
ну хіба що — з парусом й вітри...
ну хіба що — трішечки надії,
ну хіба трояндою щоб — ти...
ну хіба що — стріл із очерету,
ну хіба що — тину із лози...
ну хіба що — радощів поета
ну хіба що — чистої сльози...
цим перехворіти неможливо,
але, може, формула ота
відповість: навіщо нам, щасливим,
у житті дається самота?..
ну хіба що тільки зголоднію...

***
Особливі, кажуть, екземпляри ми:
То великі, то мікроскопічні…
Дивно, що розмножуємось парами.
Ми страшенно смертні. Але вічні.
Хай цькують услід міліціянтами —
Зміниться від того небагато…
Ми по світу йдем комедіантами —
В будень — завжди зайві... А на свято?..

***
чи від вітру цей струм у грудях?
чи від сонця, що ледве світить?
знов обскубаний, хмарний грудень
у неволі неволить скніти...
рівноправна ти в суперечках.
клаптик суші, чомусь безлюдний...
відбуваються дивні речі:
після грудня — одразу лютий...
ми тут — перші, тому що стрічні.
наша пристань — одне подвір'я.
приховай мене там, де вічність,
де моє і твоє сузір'я...

***
ЗА ТУМАНОМ

за туманом — знайомий вересень.
невеселий, які веселощі?
зливи знов опускаються вереском
із небесного свого селища...
досить щедрити! серцю тішитись
у теплі поміж власних спогадів...
голос мій не приймає рішення.
він давно не творив і сповіді...
сірий день хизується присмерком,
та на радість очам притомленим
на кінцевій зупинці виклику
ти — єдина — світишся променем
за туманом...

***
ЕЛЕГІЯ ЗМОВИ

закутались в тишу
і гріємо душі...
о лишенько! лишок
згортається в мушлі.
шкатулка і шкалик —
це дивні дві речі!
вповзе в гості равлик —
поділимо вечір...
посунемось — хрусне!
ти будеш нам свідком...
а ніченька згусне —
посіємо світло...

***
і спалахнуть вогні авіаліній
і двох півкуль позначать осьову...
золотоверхі вечори осінні...
вони — ще сон, а ти десь наяву.
а ти десь там, де гул аеропорту.
і твердь земна. і паморозі світ.
причетним до небесної когорти,
ти дивишся назустріч і услід...
мені не загубитись у захмар'ї, —
допоки кличуть рідні маяки...
блищать в безмежжя очі твої карі,
щоб з курсу не збивались літаки...

***
Зірки у небі неозорім
Так схожі формою і змістом…
Вони — як розсипи історій,
Що вкотре мусиш оповісти.
І навіть пам.яті не досить
Згадати вкрадені сюжети…
Дитинство зріле тільки й просить —
Щоб залишатися ПОЕТОМ...

***
На їх обличчях — туга, мов печать…
Вони не плачуть — звиклися й самі з цим…
Жінки, які все терплять і мовчать…
Чи хтось в раю поступиться їм місцем?..

***
а ти той день спровадила у тіні.
а я той день у пам'яті зім'яв.
були ще дні зимові і осінні,
лиш він один — закам'янів ім'ям...
а ти той день привласнила на згадку.
а я той день на душу простелив.
були ще дні завершення й початку
лиш він один — застиг серед імли...
а ти той день відзначила окремо —
літам на противагу і містам...
були ще дні: Хотянівка — Сан-Ремо...
лиш він один — майбутнім нашим став...

***
ніколи не кажіть, що я в пустелі!...
що я — в зубах, немов пісок образ...
що я пишу у техніці пастелі
з надією не згадувати вас.

ніколи не кажіть, що я в облозі...
своїм єством не виріс, а обріс...
що старцем бовванію на дорозі
і мрію повернутися на "біс".

ніколи не кажіть, що я в прокаті...
що я — вікно, зашторене у ніч...
і ви — не та, що виплигне з латаття
з надією знайти знайому річ.

ніколи не кажіть, що я в пігулках,
що я у шклянці — бульбашками вниз...
мащу себе на кожну білу булку
з надією зробити вам сюрприз...

ніколи не кажіть: ні — ко — ли!

***
Моя любов у спогадах подій
у завтра крізь сьогодні проростає...
в них досить від коханих і повій
жіночих таїн...
Моя душа — засмічений портал,
то море всохле, давній сон стихії.
зужитого життя космічний шал
периферії...
Мої думки — просвіти лабіринт.
криваві парадоксів забудови.
примара, що заманює на ринг.
заради слова...
Сумний мій голос — часу передзвін.
портфоліо вогню посеред криги.
у сповідях нічних — Вона і Він.
лицем до книги...

***
Перестань соромитися світла.
Подивись у небо й попроси…
Може, хтось тобі відсипле звідти
Блискіток захмарної роси…
Перестань на зойк відповідати.
І на долю плакатись дарма,
Уклонятись урочистим датам,
Наче й на кохання прав нема…
Не ціди проміннячко крізь сито…
Хай Господь…Його пріоритет…
Юність не зникає з депозиту,
Якщо власник акції — поет…

***
... І не мрій. Не втекти, бо загорнена.
Мусиш бачити. Мусиш пробачити.
В підземеллях Священного Ордена
Всіх засуджених перша оплачеш ти…
Лиш один із них — поза скорботою.
Чий слуга був — Перуна, чи Велеса?..
Щоби сяяла ти позолотою —
Він згорів на жертовнику Вересня...

***
Цей слід, мов сум...Трава прим'ята…
Роки — продовження сльози…
Палац дитинства мого — хата.
І щедрі грушами вози...
Рівчак, завжди чомусь глибокий…
Стерня пожухла й будяки.
І я, від гроз травневих змоклий,
І не причесаний такий…
І череда, що йде з нізвідки
( Пастух — один на два села)…
І на городі гарна тітка,
Що, поки виріс, вже злягла...

***
Надвечір'я перейде у ніч.
А вона нізащо не заплаче.
Боже, захисти. Не покаліч…
Затули її, бо світ побачить...
Хто ж відкрив немовлене мені?!.
Звідки нам чекати блискавиці?!.
Не приходь! — благаю уві сні…
Та щораз у неї інші лиця…
Не промити всіх безкровних ран…
Досить! Досить! Доки є ще сила,
..ось іде в околицю туман,
Той від злих очей сховає милу...

***
Приклич. Прийду. Поспівчуваю.
Я знаю мову скрипаля…
У звуках втраченого раю
Згадаєш, де твоя земля.
Ні, не відступляться печалі!
Лише світитимуть святі…
Ми в них пізнаєм все, що далі.
І все, що зникло в забутті.
Смичок злетить, помре, воскресне…
Щоб біль собою відболів…
І кожне слово буде чесне.
Чи взагалі не буде слів...

***
Ревнуючи, сповідую свій страх…
Тому в очах набрякла тінь спокути.
Мабуть отак і жив ночами Бах,
До звуків нескінченності прикутий…
Церковний хор навіється в село.
У димарях затісно стане вітру…
Прийдеш і скажеш: «Так уже було —
Світ вічний і минущий, мов півлітра»…
І гул торнадо, й скрекіт канонад —
Все перекриють нетутешні звуки…
Скрізь буде Бах. І дух його — як брат.
І час тектиме нам з тобою в руки…

***
У серпні — серп:
Життя і лезо?!.
В душі побільшало снопів…
Все, що було, і що не щезло —
Цей напівстогін, напівспів…
А в ніч поспи.
Турботи в тата…
В тих снах все рідше солод жнив…
У забуття вгрузає хата.
І те життя, що в ній прожив…

***
Авжеж. Вона й безлиста сяє,
Чим вабить звірів і царів…
Такі, як я, чужі у зграї.
Тож сам-один сюди забрів…
Неприпустимо, щоби згинув.
Неприпустимо, щоб забув —
Її, величну і єдину,
На щастя дану й на журбу…
Я втік від себе й від погоні —
Усі, що міг, спалив мости…
Та тихо падають на скроні
Пожовклі осені листи…

***
Рясніє на гілках колючий іній…
Ми квапимося, втішені: самі!
Великосердні стеляться нам тіні…
Нам заблукати хочеться вві сні…
А до тепла, до вогника — ще трохи…
Ще крок, ще раз… От простір перетнем…
І в царстві стародавнього Гороха,
Де нічка переплетена із днем…
Та нам ще йти, ще бігти коридором…
На двох ділити щастя самоти…
Втекти від себе — ну, хіба це сором?!.
От тільки чи зуміємо втекти?..

***
дощі в тумані — от тобі і на!
і цей міраж вітрам не розігнати...
секрет, крім мене, знаєш лиш одна ти:
в нас і в туману — спільна сивина...
відходить день на захід, у поля
вчорашній спів, як вісточка журлива.
а це на краще — що в тумані злива!
нехай росте — від неба до нуля!
пробач за те, що довго не будив —
беріг надмірно сни твоєї долі
обрав не Амстердам… Париж… а Хролін
бо саме в нім всетаїнства мотив…

(Хролін — село на Хмельниччині, місце мого народження)

***
Валерії БОГУСЛАВСКІЙ

ой ти, лихо моє недописане...
неопізнаний знайдений грибе...
я схиляюсь, повіриш, до висновку:
ти насправді, провіснику, — Либідь.

ой ти, горе моє недочитане...
неприсуджений золотовирок...
що не сказане — те й незапитане,
що неміряне — те не для мірок.

ой ти, пісне моя недоспівана...
зачарована кліткою птахо...
вже б давно всі слова переспіли нам —
але кожному слову ти — сваха...

***
на темних шибах — білі тіні.
і трохи холодно від стін.
вогню полін забракло нині —
занадто рано згас камін...
був юний день — став учорашнім.
перегорнув зорю і зник.
а сни зібралися на башті...
так часто бачилось, що звик...
я вже нічому не перечу,
та вам відкрию таїну:
чому я подумки щовечір
гукаю дівчину одну...

***
Затуляли собою Собори і Храми,
Й молитви зі століть проливалися в ріки.
А дубки, що зросли, прирікались Хрестами.
І спинити той хід і продовжити ніким...

І волали старі... і сміялися дітки...
Босоногі святі, пил ковтали, давились,
Та любові ж, любові узятися звідки, —
Якщо навіть богів підіймали на вила?..

Поміж вижовклих шпальт протискалися неба...
Бо єству всіх причин у словах було тісно...
Хоч не знали, кому, — але знали, що треба.
Не вставали з колін, адже знали, що пізно...

Мозолі на руках — все ще просять підпору...
Та колись, невагомим, чи просто — крилатим,
Крізь озонові діри полину угору,
Прихопивши своє, — аби Духам роздати...

***
Євгенії БІЛЬЧЕНКО

зачекай, любове, не спіши.
вечір я не можу зупинити...
личка вже зів'яли у шипшин,
але сяйвом досі їх налито.
я ішов, любове, навмання.
шлях мій затулили довгі лози...
судного не нам чекати дня —
хто б тоді дівчині витер сльози?
зачекай, любове...

***
Камінь

Вродився каменем лежачим…
І наче сню. А наче й ні.
Я наче є. Немає наче.
Спіткнеться хтось — завжди пробачу…
Так рік за роком. День по дні.
Їх незліченно. Та напрочуд
Всі непомітні. Не мої.
То ворон сяде — дзьоба точить.
То жабка щось своє торочить.
То шурхотне луска змії…
І раптом якось після зливи…
І раптом якось по весні…
Мене підняв ти, Майстре сивий!
Я знаю:має статись диво.
Тому так боляче мені…

***
...коли набрякне й лусне день,
і нічка вивільнить зап'ястя...
удвох нап'ємося пісень
і захміліємо від щастя.
ти, якщо хочеш, то навчи
мене по снах ходити босим...
зустріти сонце буде чим,
і розчесати йому коси...

***
за вербою заховався вечір.
сам себе боїться? чи мене?
хтось комусь приснився не до речі,
і відтоді жоден не засне...

дуб старенький робить потягушки...
у ставу плюскочуть карасі...
якщо й вас не тягне до подушки, —
то гайда гасати по росі...

***
Залиш мене у божім часі —
Ще не піднявся я з колін…
Тому і мед з моєї чаші
Смаком нагадує полин.
Нехай кричить блаженний півень —
Хропе й не чує п'яний люд…
Врятує нас не третій рівень,
А площина ЧЕРВОНИХ РУТ…

***
Сніг — під укіс. Укус зими.
Морози склалися у риму.
У центрі всього знову ми.
І до весни ще — як до Риму…
Чекаєм навіть не тепла —
Її поезії чи прози…
Ходімо далі крізь морози —
Туди, де вишня зацвіла…

***
Гублюся в темряві глибокій,
І знову свій шукаю дім...
Прости мене за те,що спокій
Не визнав досі я своїм...
За ті величні небосхили,
Яких я прагнув досягти,
Непевний в тім,що стане сили
У вічі мовити "ПРОСТИ"...

***
Я знаю: ви — створіння неземне.
І все, що я скажу вам — не до речі...
Ви вчасно попередили мене:
Нам небезпечно бачитись під вечір...
Заклавши камінь у безсоння храм,
Коли ще ціла вічність до світання,
Не можу відповісти на питання:
Чому я знов іду назустріч вам...

***
Ворожки безсилі
Супроти цих сил…
Злітаю на хвилі
Без весел і крил!
Не я це наміряв,
А доля моя.
Мені за повір'я —
Лиш чесне ім'я…

***
Пом'яті вітром небосхили…
У жилах кров із молоком.
Чомусь удень космічна сила,
Вночі — ні крапок, ані ком…
В очах набрякне знову натяк…
Цей Жовтень вкотре цупить шанс…
А ти тьмянієш, як багаття
А ти зникаєш, як аванс…

***
… вшетечниця доперо є горілиць
аж поки не зацвів єдваб в очах
така краса, святі, і ті дуріли
з полісся, чи то холмщини дівча…
хтось брмячим вітром всівся на будару
пливе собі до страти з тих з обійм…
так боляче, що хочеться за хмари
так солодко, що хочеться до вій…

Вшетечница — блудниця, повія
Доперо — до цього часу
Горілиць — обличчям догори
Єдваб — шовк
Будара — річкове судно
Брмячий — той, що бринить

***

Свята Трійця.
/Дитинство/
Черпали Сонце із Води
І пригощали Небо...
І заховалися б туди
Та ще померти треба...

/Юність/
Яра зоренька зорями хвора...
Ясик* витканий взорами неб...
Ясен-сон мій осиплеться скоро,
Як і Сонечко влітку на степ...

/Зрілість/
У цім Саду, що повен Травнем,
Не розійтись без поцілунку...
В рядочку Вірша буду крайнім.
А ось і ти...
— Рівняйся! Струнко!

***

Етика самотності

Некерована печаль —
Жаль.
Дощ залиже всі сліди —
Йди.
Проповідує тромбон
Сон.
На розведених мостах —
Крах.
Повний місяць, наче бра —
Гра.
Закінчилося вино —
Дно...

***

На випасі...

Перепілочки
Сиве пір'ячко
Полетіло в світ.
Як повір'ячко...
Полетіло в світ —
Сумував сусід.
Заспівались ми.
Та й пішли у брід...
Мені ж сіяти.
Вітру — віяти...
Зачарований.
Що мав діяти?..

***
Моє...

Зима — вже ні. Весна — ще ні...
Солоні погляди в незнане.
Вітри — бентежні і сумні.
Ніщо їм на шляху не стане...
Хіба що виникне ріка.
Не скоро ще, але навіки
Чиясь невидима рука
Насипле дріб'язку на ліки...
О дай не вимовить ніким
Акорди хвиль цих потойбічних!
Торкнутись променем до рим
Щоб не були такі трагічні...

***
Зриваю яблуко нестигле
(Ніхто ж від того не помер)...
Воно й злякатися не встигло,
А я сторінку Літа стер...

***
Дурні вітри — нема їм більше діла —
Як заганяти Сонце до води...
А Сонце — блись! На гойдалці злетіло...
І залишилось в небі назавжди...

***
...табунами сивогривими
і туманами рясно сивими
вечорами диво-дивними
в світ за очі…

Микола ДУДАР

Народився 9 травня 1950-го на Хмельниччині.

Набув професій: суднобудівника і музиканта (у тому числі -— співака).
Працював у Тернопільській, Хмельницькій філармоніях та в десятках ресторанів від Тернополя до Комсомольська-на-Амурі; у гуртах: «Збруч», «Карпати», «Червоні маки» ( Ворошиловоград), «Форсаж» — Кіма Брейтбурга — (перше "бойове хрещення") Багато років жив на Далекому Сході.
Дружина, син, донька... Оволодів усіма секретами лозоплетіння. Художній керівник Будинку Культури на Київщині.

Публікувався у пресі, періодичних виданнях та колективних збірках.

*
Нагору