Юрко Ганошенко
ЛІТО
(Відвертість)
це літо коли ти прощаєшся з тілом
коханим а тіло прощається з білим
а біле зникає у готиці зим
що звучать мов екзотика назв
куди відвезе тебе звичка прощатись
щоб засушити і так залишити той смак
від купання червоної тебе в червоній воді
і лягти на ряднині і бути твоїм
рушником і володарем лісу
де нас тільки двоє і квітка уже
розцвіла і тягне мене із середини
тебе і гріє і я її не відпущу
адже це літо літот усіх самообмежень
всіх слів патетичних і сентиментальних
що їх вінками понесе і втопить вода
паралельна до нашої хвилі
єднання між пір'ям що випало з крил
з якими нам завтра можливо у вирій
це літо коли ти прощаєшся з тілом моїм
і кров солодкаво співає і ниє
відірвана...
Вона
…принесе на тарелі із коливом
твою голову очі мов олово
дуже молодо голиш бороду
що у попелі сивини
не знайшов ти своєї війни
ні у білому сні на розбитому склі
ні в червонім вині на коні
ні в собі ні в мені
ні між ніг
що у бій
за прихильність тих вій
всіх повій
на повір
лиш в єдиній одній
тій так солодко-вогневій
і так золото-кам’яній
хоч убий не завий
їй слова мов трава
що ростиме нова
під серпом
мов крило
вигнутим
як душу із тіла вигнати
вирваним звіром стрибнути
і не виринути
А розплавитись блиском олова
помастивши святкове коливо
загубити в пожертві голову
і пожерти жнива
|