Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Володимир ГЕРМАНОВ

ПОРУЧ

Хтось має бути поруч
у просторі будинків,
на манівцях маршрутних,
у дзеркалі вітрин.
Хтось має бути поруч
з тобою наодинці,
щоб вдіяти щось путнє,
забути часу плин.

Хтось має бути поруч
в задимлених кав’ярнях,
в таксі, що мчить крізь місто,
коли життя — екран.
Хтось має бути поруч,
коли, немов востаннє,
збираєш жовте листя
до сотень екібан.

Хтось має бути поруч,
коли купуєш квіти,
коли рахуєш зорі,
коли не треба слів.
Хтось має бути поруч,
один єдиний в світі,
кому даруєш море
з намистом кораблів.

 

ПРИЧИНА

Ти так любиш збиратись востаннє,
До валізи складаючи одяг.
Наче вперше нас осінь застане,
Наче вперше з перону йде потяг.

Ти так любиш дивитись крізь очі,
Ти так легко у сутінках танеш!
Наче вперше ллє дощ серед ночі…
Ти так любиш збиратись востаннє.

Листя клену — остання причина,
Наче осінь ця знову остання.
Просто зникнути ти не навчилась…
Наче вперше, а наче — востаннє. 

 

ВІДСТАНЬ

На відстані скоєне щастя,
На відстані сотень думок.
Триматись на відстані краще —
від даху до сотень зірок.

На відстані погляду — мрія,
що тижнів пришвидшує рух.
Ти — є, значить, є в мене сили
віддати тобі небо з рук!

Тримати в собі дощ із градом,
Триматись, бо скоро зима.
На відстані скоєна зрада,
Ти — є, значить, буду і я.

 

НЕЗУМИСНО

Ти рятуєш мене від дурних балачок,
сотень спогадів простору й часу.
Мені хочеться мовчки сидіти удвох,
просто так, бути поруч і разом.

Ти рятуєш мене від морозів та злив,
штовханини в ритмічному місті.
Мені хочеться бути… навколішки сів…
Бути поруч, мовчать неумисно.

Ти рятуєш мене вже укотре за рік,
Безліч помилок — зронене листя.
Я від осені-пам’яті знову утік,
щоби поруч мовчать неумисно.

 

КОЛИСЬ. ЗАВЖДИ

Безлюдний пляж,
Вогкий пісок,
Неспішний бриз.
Цей берег наш,
Один на двох,
Завжди й колись.

У барві хвиль —
блакить небес,
Блакить наскрізь.
Довіль, Трувіль —
лаштунки п’єс,
Завжди й колись.

Уривки фраз…
Не стався лист,
Коли є ти!
Цей світ для нас,
Блакить наскрізь,
Колись, завжди.

Порожній пляж,
Холодний брют,
Кришталь води.
Десь там Ла-Манш,
А ми десь тут:
колись, завжди. 

ГРУДЕНЬ

Я не знаю про тебе нічого,
Я не знаю про тебе щось зайве.
Холод змусить тулитись пліч-о-пліч,
щоб зігрітись, неначе востаннє.

День і ніч — це морози із лишком,
Стовпчик Цельсія. Січня екватор.
Я не знаю про тебе нітрішки,
Я не знаю, чи щось знати варто.

Всі думки в межах стовпчиків ртутних,
Обіцяють морози сильніші.
Тільки знаю, що твій місяць — грудень,
Не спитаю у тебе щось інше.

 

НАРЕЧЕНА

На весіллі вкраду наречену,
якщо сонце можливо украсти.
Бігти з травня, сховатись у червні,
якщо втеча насправді є щастям.

Пильнувати, чекати нагоду,
Потім щезнути разом з весілля…
Якщо втеча насправді — свобода,
якщо втеча — це крок дуже сильний.

Кожна вигадка — це вже є вчинок…
Знов до сонця піднятись і впасти.
Якщо втеча — це справжня причина,
щоб нарешті знайти своє щастя.

 

БУДЕ КРАЩЕ

Вирвати з м’ясом сумніви,
Вдертись у серце щастям.
Губи нервово стулені:
«Так буде кожному краще».

Біль аж до кістки вигризти,
Впитися радістю в душу.
З пам’яті речі винести,
Спогади змити під душем.

Зрізати набряк сумніву,
Липнути жовтнем на грати.
«Так буде краще» — думати,
«Буде, як буде» — знати.

 

ПОШУК

Ти заклопотана радістю,
Ти перелякана совістю —
Щезнути б в щасті за обрієм!
Молодість вічна, до старості,
Впорались ревнощі з гордістю,
Як перетнулися колії.

Серце сховати в рукописах,
Долю знайти серед холоду,
Знати: нарешті це сталося!
Йти по калюжах удосвіта,
Старість навіяла молодість,
Пошук увінчаний радістю.

 

ПРОЛІСОК

Невичерпна впевненість, що себе не тратимо.
Розказати вчинками й доторками губ.
В передмісті затишно, розкажу, ти знатимеш,
Там не слід ховатися в звичках шкаралуп.

Там немає натовпу, совість незаношена,
Не руйнують спогади, звички не женуть.
Що скажу — те збудеться, навіть тихо, пошепки.
В передмісті затишно, в передмісті, тут.

Невичерпна впевненість, у долонях проліски.
Розкажу, ти знатимеш, буде саме так.
Розказати пошепки тихим-тихим голосом…
Назавжди залишимо проліски в руках.

 

***
Ми не зустрінемось більше.
Сьогодні. І вчора.
Протягом декількох тижнів.
Минулих. Зимою.
Ми не побачимось, чуєш,
учора та нині,
більше в заметах вулиць.
Не буде весілля.
Не розмовлятимем вічно.
Короткі години…
Все буде надто звичним.
Учора та нині.
Ми не зустрінемось раптом.
Ніколи та знову.
Сміливість для когось вада.
Сьогодні і вчора.

 

НЕВИЛІКОВНИЙ

Невиліковна здатність вірити,
Невиліковний нежить березня.
Тобі віддати мозок зцілений,
І вірші, поспіхом закреслені.

Невиліковний ступінь щирості
серед гримас, посеред лютого.
В хвилини смутку вдерлась стриманість
з лапатим снігом із майбутнього.

Невиліковний нежить совісті…
Лапатий сніг даремно падає.
Тобі малюю ніжний пролісок,
Тобі дарую душу з вадами.

 

***
Сонце своє обіймала.
Це трапилось на Покрову.
Нам вдруге принесли каву,
Кава у мить охолола.
В сонце занурила пальці,
Щоб серце своє зігріти.
Навіщо нам по сімнадцять?
А кава схолола миттю.
Вплелася до сонця в промінь.
Без цукру пили, холодну.
Сонце цілує долоні
У схованці теплій, в жовтні.
Ми обіймалися в жовтні.
Закохані, рідні знову.
Кава вмить стала холодна.
Це трапилось на Покрову.

 

***
Ми вилучаємо розмову
про те, що коїлося з нами.
Конвульсії сплели судоми,
Як тиша сплетена з мовчанням.
Ми вилучаємо дрібниці
про те, що коїлося з нами.
Вертатися й тікати звідси,
Вчепитися в життя востаннє.
Ми вилучаємо раптовість
із того, що лишилось з нами.
Самотності надмірну користь
ми вилучаємо на пам’ять.

 

***
Потрібно, щоб ти знала…
Лист написав недбало,
Нахабно і зухвало
зірвав вервечку днів.
«Потрібно нам так мало», —
сказав, хоч не питала.
Чекав і це вже сталось…
Без щастя знахабнів.
Світанок в порожнечі,
Зухвало, недоречно
і вогненебезпечно
притис до світла тінь.
Непотріб, зайві речі…
Лист написав неґречно,
Удосвіта й надвечір,
У вересні один.
Листи — це просто впертість,
Нахабно осінь вдерлась,
Розірвані конверти
на клаптики, сміття.
Потрібна ця відвертість
у помилках затертих…
Життю замало смерті,
А смерті — для життя.

 

***
Нам просто достатньо наміру,
Щоб втриматися від розлуки.
А совість — як фотокамера, -
фіксує у щасті муку.
Нам варто сказати поглядом,
Щоб зайве не мовити раптом.
Нам разом безпечно в холоді,
На фініші, і, певно, старті.
Нам знову достатньо погляду,
щоб втриматися від пробачень.
А на фотокамері — спогади…
Фініш нічого не значить.
Ми успадкуємо розпачі,
Ми успадкуємо наміри,
А зайве лишилось несказаним
на вимкненій фотокамері.

 

***
Раптом побачити…
Спогади — спадщина,
В серпні завбачливо
викреслить сум.
Раптом побачити
в знайденім — втрачене.
Сльози без значення.
Опіки. Струм.
Раптом зустрітися…
Візи і митниці.
В тижнях розписаних.
Посеред свят.
Раптом зустрітися…
Доля на милицях.
Серце знесилене.
Біль. Зливопад.
Знову застуджений…
Правопорушення
снігом й калюжами
не перейти.
Знову застуджений…
Будемо. Змушені…
Листоверть збуджена...
Жовтень і ти.

 

***
Вибач, коли надто високо,
Вибач за те, що вже падаю.
Ангел із шармом пройдисвіта
із перевагами й вадами.
Вибач, іще не застрелений,
Вартий лише в звуках гамору.
Зимно, хоч ліжко розстелене,
В холоді пристрасті згаяні.
Вузол, зачеплений високо, —
долі нервове закінчення.
Вибач, співав п’яним присмаком,
Вибач за п’яне освічення.
Крикну повіям захоплено
вірші для тебе написані.
Вибач, я падаю стомленим, —
ангел із шармом пройдисвіта.

 

***
Ти потрібна. Це вирок.
Ти у серці. Це промінь.
Листопада відтінок
з сивиною на скронях.
Ти потрібна. Назавжди.
Ти у серці. Незвично.
Все минуле — несправжнє,
Що було — те не вічне.
Ти потрібна. І годі.
Ти у серці. Так сталось.
Ти — мій пошук в негоді,
Рими дотик недбалий.
Бути разом — це вчинок,
Щоб непотріб затерти.
Бути разом — причина,
Щоби жить, а не вмерти.

 

***
Зникнути в просторі. Зникнути безвісти
десь на перетині наших шляхів.
Знову при пам’яті в приймах тверезості,
Святість уявна посеред гріхів.
Зникнути в просторі, зник із запізненням,
Ти не помітиш: вже сталась зима.
Те, що був поруч, вже важко не визнати,
Тих-бо згадають, кого вже нема.
Я буду поруч з тобою, на відстані.
Місце у затінку замість обійм.
Серце розчавлене знову у тисняві,
Зникнути в просторі посеред зим.

 

***
Я хочу сказати віршами,
про те, ким я мрію стати
для тебе і громом-тишею,
сестрою і, може, татом.
Я хочу цілунком мовити
все те, що дарує щастя.
Щоб сліз невичерпні повені
спинились, неначе в казці.
Тобі подарую сутінки
і теплий весни світанок.
Я вірю у те, що будемо
щомиті, немов востаннє.

 

***
З’явилась. Чи лишишся?
Бажано. Стримано.
Покличу знов тишею
тебе несподівано.
З’явилась. Зостанешся?
З ночі чи вдосвіта.
Стримано станеться
наприкінці осені.
З’явилась. Не вигадав?!
Цілунок завбачливий.
З’явилася райдуга —
листопад не втрачено.
З’явилась… Залишилась
сотнями поглядів.
Говоримо тишею
в кожному спогаді.

 

***
Я вийду тебе шукати
у дощ без плаща чи шарфа.
Я вийду у листопаді.
Це буде сьогодні-завтра.
Ніхто мене не помітить…
Крізь дощ дисонанс періщить...
Це буде весною-літом,
Це буде не тут — в Парижі.
Я вийду тебе шукати,
Для нас так, напевно, краще.
Я стану для тебе татом.
Моєю донькою станеш…
Це буде в Парижі. Скоро,
у грудні чи листопаді.
Без шарфа чи парасолі
ти вийдеш у дощ шукати.

 

***
Може вартий цього дарунку?
Не тікаю уже в нікуди.
Цілувати зап’ястя, руки…
Жити легко чи просто бути.
Чи потрібне оце сум’яття?
Листопад з нетривалим снігом.
Мрії чисті — весільне плаття…
Бути разом у щасті з лихом.
Ти повіриш у те, що вірю.
Не вигадую… Легкий нежить…
Самозречення… Снігу пір’я…
Все твоє, що тобі належить.

 

***
Я досі збираю речі,
А це, переважно, мотлох.
У грудні усе доречно:
твій погляд і ніжний дотик.
Негода не так важлива,
Як те, від чого тікаю.
У грудні і сніг, і злива
із сонцем за небокраєм.
Я досі збираюсь. Вкотре
навмисне спізнюсь на потяг.
Ти в серці серед негоди.
Візьми собі весь цей мотлох!

 

***
Раптові зустрічі в раптових намірах
запам’яталися заздалегідь.
Лишатись подумки завжди пораненим…
Такими пристрастями повен світ.
Раптові зустрічі. Раптові посмішки.
Раптові доторки розпалять хіть.
Тобі сказати це раптово, пошепки…
Такими пристрастями повен світ.
Раптові сумніви, раптова впевненість
запам’яталися серед дощів.
Ти ще повернешся… сказати впевнено…
Сховавсь в раптовості своїй мерщій.

 

***
Сонце впаде в море. Захід.
Плюхнеться. Згасне.
В готелі зібрати лахи.
Втеча завчасна.
Сонце впаде в море. Зникне.
Під вечір. Часто.
Тікати, щоби не звикнуть.
Втеча завчасна.
Сонце впаде в море. Птахом.
Плюхнеться. Щастя?
Вірші для тебе — лахи.
Втеча завчасна.

 

***
Я не здатен випросити щастя,
Я не здатен випросити вчинок.
Я не зможу зруйнувати, вкрасти,
Хоч на двох у нас одна причина.
Я не здатен стрибнути із вежі,
чи цвяхи нанизувать на руки.
Я не здатен зрозуміти вперше
чи спинитися у щасті й муках.
Я не здатен випросити долю
і зробити все на власний розсуд.
Не спинитися у щасті й болю,
Не сказати серцю: «Мабуть, досить!».
Наодинці. Сонце наче тепле.
Грудень рухає повільно нами.
Народитися  в тобі у серпні…
Першим словом буде слово: «Мама».

 

***
Умерти, щоб не розлучатися.
Умерти, щоби залишитися.
Умерти з відчуттями радості,
Прощатися та не проститися.
Умерти, щоби повернутися,
Умерти, щоби народитися.
Ти є… Я вірив в те, що збудуться
всі мрії на одвічних милицях.
Умерти, щоби знов не знищити…
Від твоїх сліз, добра і ніжності —
умерти або просто вижити,
Чи народитися й залишитись.

 

***
Початок лише по завершенню,
Все повертається повністю.
Планеток дві копії зменшені
В орбітах сердець, як коштовності.
Початок — це дії в обставинах,
Це рух між людьми, між заметами.
Початок — це виняток з правила
з падіннями, кроками, злетами.
Планеток дві копії зменшені,
Орбіти вузлом переплетені.
Початок лише по завершенню.
Початок — десь тут — посередині.

 

***
З вершини болю падати у щастя.
Неначе в море, наче в океан.
З вершини болю хочеться упасти…
У штольні серця вибухне метан.
З вершини болю рахувати відстань,
Відтяти серце ножицями мрій.
З вершини болю падати, мов листя.
Моя назавжди. Я назавжди твій.
Терпляче стиснути кермо падіння.
Не відмовляє доля повсякчас.
Ти знаєш, небо стало темно-синім,
Вже вечір огортає ніччю нас.
Відтяте серце… золота обручка…
Вже кілька тижнів безліч запитань.
Вершина болю, певно, не розлучить.
Аорту стиснув, вибухнув метан.

 

***
Ти навчиш мене жити мрією,
Ти навчиш знову вірить випадку.
Моя зачіска стала сивою
від хурделиць-негод і вигадок.
Ти навчиш цінувати знайдене,
Ти навчиш жити кожним дотиком.
Я віддячу собою вкраденім
у життя без синців та опіків.
Я віддам тобі те, що сховане
десь у грудях, — життя годинничок.
Я піду п’яним і закоханим…
Перев’яже вузлом судини час.

 

***
Запечений надлишок крові,
Роздерті серця на шмаття.
Сніг падає, сипле навколо…
Твій Ангел себе перетяв.
Запечений надлишок віри
між груднем і січнем — це ти.
Сльозами вмиватися, миром…
Сніг падає, сипле між тим.
Поволі тікає свідомість
в засніжені схованки мрій.
Запечений надлишок — совість,
розкаяння, сумніви, біль.
Візьми собі все, що найкраще,
Цінніше за серце моє!
Без надлишку жити не важко…
Я буду, бо знаю: ти є!

 

***
Не має слова «невчасно»,
Не буде слова «даремно»…
Ти поруч — це справжнє щастя,
Є світло — не буде темно.
Не буде слова «даремно»,
Не має слова «невчасно»…
Гибіти, коли окремо.
Ми разом — іти, не впасти.
Не матимем слова «відчай»,
Не буде слова «розлука».
Поглянути вічі в вічі,
Міцно тримати за руки.

 

***
Нам хотілося свіжих вражень:
в теплім грудні обійми кволі.
Наче байждуже, хто що скаже…
Новоріччя настане скоро.
Нам хотілося свіжих звершень,
Перемоги зітруть поразки.
Умиватись сльозами Хрещень
і повірити в справжність казки.
Нам хотілося випадкових,
Не сумісних з життям побачень.
Ми в обіймах туманів кволих.
Ця взаємність, як щось вінтажне.

 

***
Коло розірване: наслідки, висновки,
П’яні істерики, нежить і крик.
Січень в помаді з трояндовим присмаком,
В конвульсіях Цельсія — Бог-єретик.
Коло забруднене: сльози, обставини,
Вирвані з коренем тижні з років.
Багаття із віршів, листів буде спалене,
Гирло розкаяння без берегів.
Коло розірване: сніг тане в пригорщах,
Біль тане в радості бути удвох.
Життя на загал, на поталу, судилище,
Кров’ю із вени писати: «Пролог».

 

***
Ми помилились. Нас скоро не буде.
Слова марнотратні без вчинків.
Хибними видались січень і грудень,
Ти — щастя — найбільша помилка.
Ми помилились. Обрала, що мала.
Абетка цвяхами у слові.
Похибок надто, авжеж, не замало,
Хурделиця теж помилкова.
Ми помилилися в тому, що сталось.
Нам треба було помилитись.
Помилка на двох: багато, замало,
Ти — щастя, а я твій пройдисвіт.

 

***
Весна без краваток,
В бузковім намисті.
Ми будем літати
над травнем у місті.
Весна без розлучень
та зайвих пояснень.
Мовчиш, а я чую
твій голос так часто!
Весна, цвіт конвалій,
Зберемо у кошик.
Знов віршами в травень
розплачеться дощик.
Весна без обмежень
для доторків щирих.
Сніг сипле з черешень,
Ось тут, певно, вирій.
Весну назбирали
в букети для рідних.
Ти поруч. Навіки
у Лондоні, Відні.
Весна в пірамідках
сторічних каштанів.
Дощ падає зрідка
на аркуш листами.
Мій стомлений почерк
на білім і чистім.
Ти поруч. Щоночі
літаєм над містом.
У віхолі вишень,
хурделиці яблунь
згадаємо квітень
у Лондоні, в травні.
Кирилиці хвильки,
Лист в декілька речень.
Ми разом навіки.
В рожевому вечір.
Мовчиш, а я бачу,
що погляд шепоче:
«Ще слово й розплачусь.
Сховай свої очі».
Бузок осипався
з букетів так тихо!
У віденськім вальсі
ми разом, навіки.

 

***
Мій берег тобі належить:
тут опади, вітер, світло.
Тут човник, закутий снігом
із тишею самоти.
Мій берег тобі належить…
Достатньо, напевно, миті
Аби запалало серце,
з’явилася саме ти.

Мій берег — порожній острів,
вітрила роздерті вітром,
Роки розгризали човник,
он, бачиш, оці рубці!
Мій берег — порожній острів,
іржавий схід сонця — бритва,
Небес сукню розтинає,
позбудеться покупців.

Мій берег тобі віддам я,
неначе в ломбард заставу,
За погляд, цілунок, дотик
віддам тобі, ось, візьми!
Мій берег тобі віддам я,
достатньо лише підстави,
Аби бути поруч, разом,
аби було слово: «МИ».

 

***
Що буде в залишку? — Зникнення безвісти,
лютий без повені, сльози фо-но.
Подих тамуючи, бачити первісток —
запонку березня… Сніжне рядно.
Що є в чисельнику? — Рими, мов паливо,
печиво Місяця — крекер сухий.
Що там в знаменнику? — Літо віддалене,
Щастя очікувань замість гріхів.
Що буде в залишку? — Будемо справжніми,
Щирості відповідь —  в пам’яті ти.
Що нам зостанеться? — Ніжності важелі.
Первісток в зошиті тільки один.

 

***
За кількасот метрів від неба
стояти на змерзлім даху.
А зорі пірнають до тебе
крізь пінку вершків завірюх!
За кількасот метрів до тата,
до мами, до рідних моїх…
А зорі згасають у ваті,
в бавовні, пірнаючи в сніг.
За кількасот метрів вдивлятись,
Шукати для себе шпарин.
Як зорі без опіків взяти,
в бавовну не впасти згори?
За кількасот метрів від неба
де дах — це землі антресоль.
Так важко не впасти до тебе,
з дієзу пірнувши в бемоль!

 

***
В подачках її уваги
колись здетонує гордість.
Із розмахом свято краху,
Що ж, п’яна в веснянках морда.
В подачках дозує щирість,
Гординя кричить: «Геть звідси!».
На виклик «швидка» просилась,
Щоб в’язнути в «корку» міста.
Без сонця скінчився грудень.
В подачках, у недоречних,
Гординя кричить: «Ти Юда!».
Дісталась «швидка» під вечір.
У п’яного морда в сонці —
весни золоті подачки.
Колись здетонує гордість,
А поки він просто плаче.

 

***
Немає слова «невчасно»,
Не буде слова «навіщо»...
У серці тримати щастя,
яке нікому не знищить.
Немає слова «навіщо»,
Не буде слова «востаннє»...
Цілую твою усмішку,
Цілую твої веснянки.
Немає слова «востаннє»...
«Знайти» — це не значить «вкрасти».
З’єднатися знов вустами
і в серці тримати щастя.

 

***
Вишеньки в долоні —
це тобі та доні.
Сонечко-веснянка,
поцілуй Світланку!
Вишеньки смачненькі
для дівчат рідненьких.
Крихітка всміхнеться
нашим щастям серця.
Сонечко навколо
обіймає долю.
Вишеньки в долоні,
рідні, ви зі мною!
У веснянках личка,
носики та щічки.
Промінь сонця ллється —
ви назавжди в серці!
Обійму вас, рідні,
золотом, блакиттю,
сонечком і небом,
обійму у серпні.
Сонечко слухняне —
донечка Світланка!
Доля усміхнеться…
У долоні — серце.

 

***
Небо ковтне пігулку —
сонце, зап’є дощами.
Знову ревти без звуку…
Ти вже, напевно, мама.
Вересень змінить серпень
жовтими олівцями.
В мозку рефрен упертий:
«Ти вже, напевно, мама».
Осінь зникає в грудні,
Каву заллє вершками.
Шепіт в свята і будні:
«Ти вже, напевно, мама».
Серце торкнеться серця
поглядами й вустами.
Злива без звуку ллється…
Разом. Ми — тато й мама.

 

***
У вересень не перейдемо,
Серпень викопує прірву.
Для часу ми просто екзема —
невиліковне безсилля.
Ми в осінь жбурляєм каміння,
Прірва-криниця ковтне їх.
Навколішках перед безсиллям,
В мареві серед пустелі.
Лишаємось знов наодинці
дбати про відстань між нами.
Вересень зливою злиться,
Прірву затопить дощами.

 

***
Осінь пройме мінливістю,
звичками, самодостатністю…
Серце на мить зупиниться
з болю чи, може, радості.
Наче з солодким присмаком
стерта із вуст серветкою —
Осінь. Ми надто високо.
Осінь з дощами впертими.
Осінь — подразник відчаю
в звичках, самодостатності.
Осінь для нас позичена
з болем чи, може, радістю.

 

***
Білі плями на синьому —
це гуаші вітрила.
Мрії стали осінніми —
так схотів, ти схотіла.
Білі плями на синьому —
пелюстки акварелі.
Хвиль здіймання нестримане
до небесної стелі.
Наковталися моря
акварельні вітрила.
Сині хвилі навколо,
Намальовані хвилі…
Мрії стали осінніми —
так схотів, ти схотіла.
Білі чайки над хвилями,
Малюватиму крила.
Білі плями на синьому.
Хвилі рвуться угору.
Стали в слабкості сильними.
Наковталися моря.

 

***
Знов закохатися, не розлюбивши,
Серця тремтіння уже восени.
Голос почути усупереч тиші,
Знову реальність так схожа на сни!
Знов закохатися, ще раз зізнатись,
Дихати жовтнем, тремтіти в дощах.
«Не розлюбити, довіку кохати», —
Мовити поглядом, бачить в очах.
Зграї — у вирій, очі під стелю,
Знов закохатися в неї, ще раз.
Не розлюбити під снігом хурделиць.
Вічно кохати із вірою в нас.

 

***
Не бійся сказати, що серце бентежить.
Не бійся мовчати — це краще неправди.
Ми поруч. У жовтні. Неначе уперше.
Ми поруч. У жовтні. На двох одна радість.
Не бійся сказати, що є поміж нами.
Не бійся мовчати, коли слів замало.
Ми поруч. У жовтні. Дощі в Амстердамі.
Ми поруч, ніколи щоб не розлучатись.
Не бійся сказати одне лише слово.
Не бійся мовчати в єднанні вустами.
Ми поруч. У жовтні. Навіки і знову.
Ми поруч. У жовтні… Дощі в Амстердамі.

 

***
Малюю у вазі соняхи,
Серцям вашим стане затишно.
У жовтні вокзали, потяги…
Зоставлю в них смутку залишок.
Малюю руденькі сонечка,
Сльоза доторкнеться посмішки.
Ви поряд — кохана й донечка.
Поснули, а я навколішках.
По пам’яті намальовані
ці жовто-гарячі соняхи.
В очах заблищали повені.
Молитися вам навколішках.
Вже скоро, в зимі засніженій,
В холодних грудневих доторках,
Зігрію вас серця ніжністю
в цілунках, обіймах,.. соняхах.

 

***
Злизувать з пальців запахи,
Пристрастю захлинутися.
Душі, серця розпахнуті —
Голі посеред вулиці.
Злизувать з пальців доторки,
В пристрасті розчинитися.
Посеред міста. Потайки…
Щастя укотре визнати.
Злизувать з пальців… Спогади.
Кожна миттєвість пристрасті
з’єднує нас, засмоктує…
Разом заснем/прокинемось.
Злизувать з пальців запах твій
в серпні, у грудні, лютому…
Доля — це наша знахідка.
Разом. Назавжди. Будемо!

 

***
Так буде легше:
сховатись у мріях.
Востаннє. Уперше.
Став рідним у приймах.
Так буде краще:
сховався в листопад.
Хай навіть і важче
із груднем навпроти.
Так буде вірно:
ховатись в причинах.
Тепло наше зимне,
Як вчинок без вчинків.
Так, наче, треба:
став рідним у приймах.
Сховатись під небом:
між жовтим і синім.

 

***
Годинник рахує час,
Сонце сховалось у хмарі.
Вечір. Нехай. Гаразд —
ми краща з тобою пара.
Вечір, нехай, настав,
Спокута мов після кари.
Щось скажуть твої вуста…
Найкраща з тобою пара.
Сонце в кишені хмар
між мотлохами негоди.
Ти крила, а я Ікар,
Найкращі з тобою й годі!
Вечір. Гаразд. Нехай:
все рівно немає сонця.
Ми пара з тобою й край.
Ми трапились в цьому році.

 

***
Серце тримаю в долонях:
візьміть його, воно ваше!
З очей навіжена повінь —
це віра в усе найкраще.
Серця тремтіння у пальцях —
це все, що я зміг віддати…
Сніжинки танцюють вальси
у біло-прозорих платтях.
Серце з грудей дістати,
Воно вас зігріє в грудні…
На штучних ялинках вата
в святах і, напевно, буднях.
Серце тримаю в долонях
під небом яскраво-синім.
Від щастя і взимку повінь.
Візьміть його, мої рідні!

 

***
Якщо ти минуле, то не повертайся.
Якщо ти майбутнє, то більш не зникай.
Вона з чоловіком ялинку прикрасить,
А я переллю мрії знов через край.
Якщо ти минуле, то хай так і буде.
Якщо ти майбутнє, хай станеться так.
Крижинкою серце стирчатиме в грудях,
Його я до болю затисну в кулак.
Якщо ти минуле, то більше не треба.
Якщо ти майбутнє, хай буде іще.
Ялинку прикрасить сніжинками з неба,
Сріблястим і довгим осіннім дощем.
Якщо ти минуле, то не повертайся.
Якщо ти майбутнє, то більш не зникай…
Ялинку прикрасить хурделиця вальсом…
Ти — Герда із казки, чи, може, я — Кай?
Якщо ти минуле, в зимі заховаю.
Якщо ти майбутнє, то буде весна.
У цим Новоріччі хтось лишиться з краю,
Чи в мріях проллється в собі через край.

 

***
Грудневі дощі, наче лондонські,
Січневі морози — Антарктика.
До тебе крізь хмари навпомацки
тягтися з букетиком «братиків».
Груднева вологість очікувань,
Січневі морози як в казочці.
Мій мозок — знеживлений викидень —
римує що сталось і станеться.
Крізь лондонські зливи на човнику,
У січень ввійти криголамами…
Знеживлений мозок — субтоніка —
відлуння в коханні пораненім.

 

***
Ми ковтаємо кисню порцію,
Щебінь-сніг назбираєм жменями.
Не знайомі, лише емоції
в ліжку віхоли незастеленім.
Ми ковтаємо лід-льодяники,
Розділивши бурульки порівну.
Не знайомі. В заметах — паніка.
Трафік віхоли — закорковані.
Проковтнемо з небес метеликів,
Сніг завалить асфальт розмічений.
Не розтопиться крига в келихах.
Не знайомі, а так — позичені.
Ми ковтаємо кисень дозами.
Не знайомі. То й що? Що, зрештою?
До обвітрених губ з морозами
доторкнешся цілунком першою.

 

***
Серце обпечене. Стронцій.
Моя променева хвороба.
Дістатися рідного Сонця —
це ще одна здійснена спроба.
Небо в хмарин оболонці,
Стеля життя бірюзова.
Тягтися до тебе, до Сонця,
Я спробую знову і знову.
Серце у опіках. Рана
роз’ятрена. Розпачу скальпель.
Земля у обгортці туманів.
Роса, наче ліки у краплях.
Тягтися до тебе, до Сонця,
Від випромінення впасти.
Пишу на зім’ятій картонці
з-під цигарок слово: «Щастя».
Серце уражене, стронцій,
Роси концентрована жалість.
Кохаєш мене, моє Сонце,
Мій променевий діагноз?!

 

***
Пам’ятаю раптовість холоду,
Видавались всіма забутими.
Пригадаю осіннє золото,
На яке впало срібло лютого.
Пам’ятаю раптовість спалаху,
Пам’ятаю раптовість погляду.
Як дивились на небо здалеку,
Ну, а потім нам стало холодно.
Пам’ятаю: шукали в холоді
Місце в небі, яке незайняте.
Пригадаю кохання в погляді,
Що назавжди лишилось в пам’яті.

 

***
Здаля посміхнусь до тіні,
Здаля цілувати обрис.
У неба назавжди в приймах,
Прожитих років кошторис.
Здаля посміхнутись в вічі,
Здаля цілувати запах.
Слова, наче щастя й відчай,
Прострочених мрій застава.
Здаля посміхнусь до тебе,
Щоб разом буть — зайві візи.
Цілунок здаля до неба,
Ім’я вимовляти: «Ліза».

 

***
До неба — хитка драбина,
До Сонця — дитячий стільчик.
У віршах моя провина,
Бо долю чужу скалічив.
Стрибав в небо, щоб дістати
і вкрасти. Це так огидно!
В легені набрав пасатів,
Щоб крикнути слово: «Рідна!».
Від поспіху впав на східцях —
так Сонце хотів дістати!
Розбити у кров колінця,
Від болю аби не спати.
Стрибати, мов божевільний
і каятись за каліцтво.
Вигадувати весілля,
Тримаючи Сонце міцно.
Це сліз бірюзові хвилі,
Від них доля розсміється.
Безвітря в здоланних милях,
Де м’ячик стрибає серця.

 

***
Не виженеш ще раз.
Позбулася — й годі.
Дощами роздерлась
хмарина погоди.
Не виженеш більше.
Повтори тут зайві.
Сплюндрована тиша
у зливі гаркавій.
Не виженеш. Нащо?
Позбулася вкотре.
Самотність найкраща
для тих, хто самотній.
Не виженеш вчасно,
Не виженеш пізно.
Самотність у щасті —
подолана ніжність.
Не виженеш. Мовчки
й без сліз твоїх майже.
У дощ серед ночі
залишиш назавжди.

 

***
Сонце наллє божоле
у келих світанку.
Між нами є Па-де-Кале:
коханець, коханка.
Вранішній колір вина
наллється по вінця.
Щось більше, ніж просто зима,
Щось більше насниться.
Замети, мов липке желе,
Обличчя заюшать.
Між нами є Па-де-Кале —
протока у душах.
Ми п’яні. Па-де-Кале.
Ще з ночі, чи з ранку.
Дієзи проміж «до» і «ре»:
коханець, коханка.

 

***
Побачення — перемовини,
У кожного свій аргумент.
Хіба дощі серце стомлюють?
Хіба сніг став цукром в абсент?
Побачення стануть частими…
Побачення — самміт в верхах.
Хіба дощ назвуть «нещастями»?
Хіба сніг не тане в руках?
Побачення протоколами
триває, неначе у сні.
Хіба дощ змішався з «колою»?
Хіба сніг не вартий весни?
Побачення — долі винахід.
Нам тепло у грудні іще.
Хіба дощ — калюжа з лихами?
Хіба сніг змішався з дощем?
В побачення пункти вміщені,
Замітку про самміт пишу.
Хіба дощ щось спільне знищує?
Хіба сніг не вартий дощу?
Побачення повне чистими
думками: «Нам тепло. Удвох».
Хіба серце бракне змістами?
Хіба сніг не вартий цього?

 

***
Байдужість. Причина. Слідство.
Пасхальний гультяй обабіч
обійм її аж за вінця
й кількох поцілунків на ніч.
Байдужість. Мов квітка з віхтя.
У штучності перетнемось.
І Місяця рваний ніготь
у небі, як щось окреме.
Байдужість — чисельник квітня,
Поділений нуль на вічність.
Пасхальна самотність — злидні —
гультяєві добре личить.
І ще раз — ота ж байдужість,
Зумовлена Великоднем.
Хтось на ніч цілує дужче,
Хтось порпається в безодні.
Причина та слідство свята
у крашанках, скибці паски.
За скоєне мушу грати
гультяєву роль без маски.

 

***
Закоханий в Сонце небіж
хіба заважає жити?
І сльози, і сміх впереміж —
платіж за кохання вжите.
Закоханий небіж дивний,
Невже заважає жити?
І сльози, і сміх опівдні
від Сонця, що в небо вшите.
Закоханий в Сонце дурник…
А Сонце теплом засніжить:
у губ пересохлих кутик
цілує промінням ніжно.

 

***
Задихатися вірою в щастя,
У легені набрати надії.
Усміхатися Сонцю так часто
у волошках небес ніжно-синіх!
Усміхатися Сонцю з причалу,
Вщерть набрати повітря й пірнати.
Задихатися дивом, що сталось
і від радості гучно кричати!
Задихатися ніжним цілунком,
Набирати повітря, щоб жити.
Цілуватиму Сонечку руки
та пірнатиму серцем у літо.
Задихатися вірою в щастя,
Коли вщерть серце сповнене киснем.
Цілуватиму Сонце так часто
та складатиму Сонечку пісню!
Задихатися щастям безмежним
і віддати себе тій єдиній,
Котрій серце віддати належить —
Сонцю в небі волошково-синім.

 

***
Загублений в океанах
раптово побачив Сонце.
Забувся про біль і рани.
У серці так тепло! Що це?!
В незмінних рвучких пасатах
порізаний по живому.
В бажанні своїм кохати
забувся про крапки й коми.
Зізнатись собі і світу…
Пасати зробили віхтем
його душу пізноцвітню…
Зізнатися Сонцю тихо.
Так тепло у серці! Що це?!
Якби ті слова дібрати!
Він в небі побачив Сонце
в безвітрі поміж пасатів.

 

***
«Обережно! Дахи у накриженні!
Обережно! Можливе падіння!»…
Лютий з Сонцем на відстанні зближення.
Ми цілуємося без упину.
«Обережно! — на дверях написано. —
Обережно! Слизота на сходах!»…
Цілуватиме Сонечко пристрасно
тьмяні сутінки власного сходу.
«Обережно! Снігів різьке танення!
Обережно! З дахів сипле крига!»…
Наближається березень заново,
У якому цілуємось тихо.

 

***
У травні гуаш бузкова
на висохлій акварелі.
Гроза — щось обов’язкове
й каштанів цвіт карамельний.
У травні ти скажеш ніжно:
«Я жити для тебе стану».
У серці розквітнуть вишні
від щастя на двох. У травні.
Нас Сонце цілує зрання,
Ти скажеш і я відчую:
«Я жити для тебе стану».
«Для тебе живу» — почуєш.

 

***
Вуглець перемінить кисень
у подихах безперервних.
Дощі розіллються змістом
серцево-судинних впевнень.
Тривалість життя — ерзаци
у виписках і нотатках.
Прийняти весну — це праця
в редакторських серця правках.
Прийняти весну і травень
у подихах безупину.
Серцево-судинних марень
надії такі безвинні!
Змістовністю слів в ерзацах
вуглець перемінить кисень.
Хіба нам тепер 17-ть?
Чи станеться щось опісля?
У запахах травня ніжних
ми дихаємо так вільно!
Коли віддаємо з лишком
тривале життя в цвітінні.
Вуглець перемінить кисень
у подиху нашім спільнім.
На аркуш рядок із пісні
карлючить гроза весіння.

 

***
Наздогнати містраль лише в мріях,
200 діб поспішати за вітром.
Проганяє від тебе гординя
Босоніж по зимі, наче бритві.
Наздогнати містраль. Намагатись…
200 діб промайнуть дуже швидко.
Утікати від тебе й вертатись,
Наче в прожите вкралась примітка.
200 діб поблукать власним світом,
Наздогнати містраль й повернутись.
Босоніж зима схожа на бритву,
Тим, хто сніг відчуває роззутий.

 

***
Волосся, заплутане вітром,
До мокрої липне щоки.
Вино не рятує від світу,
Що сплівся у косу років.
Ти плачеш. Відразу помітні
фарбовані тушшю струмки.
Волосся заплуталось вітром,
Неначе в стихії думки.
До зачіски вдерлись пассати,
Вже берег за спиною зник.
Ти плачеш. Не звикла тікати,
То й липне волосся до щік.

 

***
Коли ні на що вже не здатні,
Кохати — це все, що ми можемо.
Самотності тиша кімнатна
у свято сльозами зволожена.
Нічого не матимем більше
і що з нами станеться байдуже.
Кімнатна самотності тиша
й кохання — це все, що у залишку.
І байдуже будь-яке свято,
Коли серце з’їдене прожитим.
Залишилось просто кохати,
Це, мабуть, і все, що ми можемо.

 

КУДИ ТИ ЙДЕШ?

— Куди ти йдеш?
— Туди, де ждуть,
щоб Сонцю завжди бути вірним.
— Куди ти йдеш?
— У дальню путь,
туди, де не буває зимно.

— Куди ти йдеш?
— Йду до тепла,
де ждуть мене і щиро вірять.
— Куди ти йдеш?
— У світ добра,
де щастям сповнені вітрила.

— Куди ти йдеш?
— До тебе йду!
Я не втечу від тебе більше!
— Навіщо йдеш?
— Щоб поруч буть,
щоб стать до Сонця трохи ближчим.

***
Нова радість стала!..
Віддавна так повелось —
крижинка душі відтала…
…Славімо Його!
Нова радість стала!..
Нам тепло, хоч замело.
Зігрілись цілунком, чаєм…
…Славімо Його!
Нова радість стала!..
Лиш подумки бути вдвох.
Мовчанням мене вітала…
…Славімо Його!

 

***
В свята не працює пошта…
Заклеїв конверт язиком,
А в ньому сторінка із зошита,
Там пісня, чи, може, псалом.
Зачинена в свято пошта…
То як же відправить листа?
Там рими скуйовджені прожитим
й підстрижених пасм буття.
В свята не працює пошта…
Відправити як псалом?
Спокутуючись власним коштом
в коханні забив чоло.
Зачинена в свято пошта…
Не сталось відправить листа.
Тебе забуваю потрошку,
Бо… пошта не робить в свята.

 

***
Ти поруч, коли наснишся,
Вдивлявсь в перехожих пильно.
Безвинний ставав сильніше,
Коли почувався винним.
Ти поруч. Так думці краще.
Мереживо снігу — спідня.
Бо злидар стає багатшим,
Як не відчуває злиднів.
Ти поруч. Хай у мовчанні,
Що з кожним днем все тихіше.
Самотній стає коханим,
Коли про кохання пише.

 

***
В метушні прикінцевих станцій
у вагонний забився кутик.
Пригадав твої губи й пальці,
Щоб забути тривалий смуток.
В метушливому підземеллі,
Що виблимкує ліхтарями…
Сніг неначебто карамеллю
на дорогах загус під ранок.
В оголошеннях про зупинки
і мигтінні людей в підземці
пригадав наші спільні знімки,
Пригадав, що ти є у серці.
Ескалатор. Лютневий протяг.
Не дороги — слизький льодяник.
Я побачив тебе навпроти,
Щоб і цей позабути ранок.

 

***
Я знов закохався люто,
У лютому це незвично.
У віршах згадав забуте,
У лютому. Чи у січні.
По снігу чвалав роззутий,
У лютому чи у січні.
Я знову кохаю люто,
Я знову живу довічно.
Я вкотре кохаю люто
у віршах трагікомічних.
Отямитися від грудня
в незвичній зимі дрібничці.
В морозу цупких судомах
дрижати, немов від страху.
Любов повсякчас — це коми —
життя розділові знаки.

 

***
Надихай мене навіть мовчки
і пробач за мою недбалість.
Переплутавши дні і ночі,
Помилився у тім, що сталось.
Надихай мене, перестрівши
випадково. Кров рве прожилки.
І недбалість пробач у віршах —
зайві коми — дрібні помилки.
Надихай мене, як востаннє,
Пригадай-но мою зухвалість!
Переплутавши ночі з днями,
Всі коли-небудь помилялись.

 

***
Вберегла наші душі відстань,
Жити нарізно, як колись.
Кількість діб перейде за триста
шістдесят п’ять, а, може, шість.
Вберегла наші душі прірва,
Дірку в просторі зшить не зміг.
Ранок жовчу на місто вирве —
сонце виллється прямо в сніг.
Вберегла наші душі мрія
жити нарізно серед зим.
Сніг за вікнами, а в квартирі
шурхіт спідні самотніх рим.

 

***
Нареченою в сніжній сукні
усміхатиметься зима.
Ми зустрілися серед грудня,
Було тепло. Густий туман.
Подзвонив тобі поспіль двічі,
Щоб почуть з твоїх вуст слова…
Нареченою стала в січні,
Коли віхола замела.
Гладшав в сніжних заметах лютий…
«Я вагітна»,  — розповіла.
Щось завадило все почути,
Телефон обірвав слова.
Лютий той в холодах відчутних…
Я раптово збагнув й довік:
наречена у білій сукні
вже одружена. Я не встиг.
Народилось дівча курчаве,
Вся у тата, з ким побралась.
Ось і все, що між нами сталось…
Хай щаслива росте! У вас.

 

***
Якщо я тобі повірю
укотре. Ще раз…
Туманами пряжа сіра
обійме, не нас.
Якщо я тобі повірю
у серці своїм…
Снігами зійде помірно
накладений грим.
Якщо я тобі повірю
укотре. Ще раз…
То місто зима засіє
у березня час.
Якщо я тобі повірю,
То значить — забув
грудневі тумани сірі
з вустами впритул.
Якщо я тобі повірю,
Неначе колись…
То був лише сон, чи мрія,
Нема її більш.

 

***
Якщо я тобі повірю,
То стану, ким був:
неначе ведмедик в тирі
за влучну стрільбу.
Якщо я тобі повірю,
Ти знову підеш.
Пригод тобі закортіло
в коханні без меж.
Якщо я тобі повірю…
Таке вже було!
Ти виграєш ляльку в тирі,
Натиснеш курок.
Якщо я тобі повірю,
То ти не збагнеш,
Що зламані білі крила
в коханні без меж.
Якщо я тобі повірю…
Рушницею враз
зі збитим життя прицілом
застрелиться час.

 

ВІВТОРОК

Від крику поблідла панна —
шарітись нема часу.
То з криком ввірвався ранок,
Віддав їй останнє су.
Від крику холонуть жили
у сіряві, на мосту.
Ріка застрімить квапливо,
Збираючи посметюх.
Та панна дивилась в Сену,
У брудно-жовтаву твань.
«Чому я така мерзенна?
Що зцілить від цих страждань?
Чому все життя — за безцінь,
За тьмяну кружалець мідь?»…
За дріб’язок цнота скресла,
Стікає в струмочках хіть.
Упала униз гульвіса,
В потоків цілющий струм.
Так впала зоря запізня
у ранок останнім су.

 

***
Нам випало стати поряд
і разом дивитись в небо.
Хіба щастя просить горя?
Хіба хтось цим щастям гребав?
Нам справдилось стати разом,
Окрушин злотаві зорі.
Хіба щастя стало сказом,
Хіба потребує горя?
Як станеться все насправді
і ми не з книжок герої,
Нам вчинок зробити варто —
між щастям обрати й горем.
У віршах простеньких слово
без зайвих дрібнот квітчастих.
З тобою нам треба знову
обрати між горем й щастям.

 

СУБОТА

Метляво-довженний корок
марудиться біля кас.
Сьогодні лише вівторок,
Повільно спливає час.
«Завіщо така мерзенна?
Полюбить чи хто за «так»?..»…
Зіграла вона майстерно,
Чекаючи на антракт.
«…В суботу він повернеться,
Як перший впаде сніжок…»…
Хурделиці інтермеццо,
Мов перший на сцені крок.
«…В суботу, мабуть…». Натхненно,
Наближуючи антракт:
«Чому я така мерзенна?..
Полюбить чи хто за «так»?»…
«…В суботу ми будем разом,
Як випаде перший сніг…»…
Вуста у здриганні м’язів,
З яких увірвався крик…
У брудно-жовтаве місто,
В неприбраний листопад,
З театру верталась пізно,
Коли всі навколо сплять.
У місті захланнім млою,
Вже сталася середа…
«Сьогодні… була такою…
Стрибнула немов з моста…».

Володимир Германов народився 10-го грудня 1977 року. Закінчив Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук за спеціальністю «журналістика». Поет, прозаїк, співак. Лідер рок-гурту «ГЕРМАНОВ».

*
Нагору