Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Василь Стус

Художник Володимир Слєпченкo

****

Я довго вчив граматику кохання
граматику грудей і губ твоїх
Ти утікала і ховала сміх,
межи зубів затиснений востаннє.
Біліли стегна в хижих желюгах.
Нескорена вовчиця зголодніла
сікла по лезах розпашіле тіло,
аж червонів багульник у ногах.
О довгі гони видовжених тіл!
Стріла і лук! Стріла і лук! І ось він —
цей напад шалу, цей простоволосий,
цей голий безум збурханих страшидл.
Сто диких стріл і сто глухонімих
ввійшли у лук і свист пообтинали
по тятиві. Лиш гони клекотали,
не вгамувавши плач, і сказ, і сміх.
Горіло небо, падаючи вниз,
земля горіла і пливла, як човен,
увись. А я, шаленством диким повен,
ламав пропахлий алкоголем хмиз.
Димів, як погар, наш округлий сон,
тремтіла перед ранокм охолола
безсонна річка, як богиня, гола,
даруючи цілунок, як прокльон.

Поверни мені, горличко,
зацілована солов’ями,
щоб мовчали дуби,
щоб зорі мовчали,
і мовчали жаріючі перса твої.
Поверни мені ніч,
хай і крадену — нашу.
Поверни мені губ
полинову п’янку гіркоту.
Заверни у сувій
час, що сплив проміж нас,
як не щільно
ми з тобою ховались від нього,
як не добре
не пускали до себе той час.
Бачиш, сутінь пливе,
як туманна хитка лебедиця.
В шиби стукає дзьобом
сизуватий і гамірний дощ.
Поверни мені, горличко,
свій голос печальний,
як легке ластів’їне крило
і свої тугогруді обійми.

*  * *

—  А скажи, Модільяні був ідіот? —
допитувалась вона,
коли я шаленів жаданням.
—  Такий же ідіот, як і всі в цьому світі,
повчав я, обіймаючи
успокоєні вибухи її сідниць.
—  Розумієш, старий, я часто думаю
про незвичайність мистецтва.
То зайва розкіш.
—  Так, мистецтво — то завше надмір, —
відповідав, виціловуючи коліна.
—  Але надмір лише й рятує нас від убогості.
Смертним полишається єдине:
бодай маленький надмір —
У вірі,
у звичках,
у смаках,
просто — в примхах.
—  Так, моя маленька, саме так.
Ти як завжди говориш діло, —
повторював,
клацаючи зубами од пристрасті.
—  А коли в нас народиться доня,
ми кластимем їй в узголів’я тільки троянди, —
охриплим голосом проказувала вона.
—  В узголів’я і неодмінно троянди, —
не своїм голосом
я погоджувався покірно.
—  Яка докучлива муха —
дзижчить і дзижчить.
Убий її, любчику.

***

Яка любов! Минула ціла вічність,
як я любив. І марив день за днем,
що все пливе і пам’ять промине
розлуку, геть до титли й коми вивчену.
А знову йду в ту келію, між віт
журливої берези. Ждати буду
якісь незвідані чуття приблудні,
де цнота обертається на встид.
А там розлуки буде на обох,
а буде там і радості німої –
всіма грудьми відчути довгий борг
перед минулим з білим узголов’ям,
де ще струмує двійко чорних кіс
і двійко довгих рук, пітьмою п`яних,
і двійко уст, од пристрасті захланних,
спроваджують зненацька під укіс
старої цноти. Під печаль і під
крило якоїсь грішниці святої,
що дарувала нам такі покої,
де спать не сором і любить – не встид,
де можна все забрати і віддати,
і серед ночі стратити межу
собі самому.
...В друга, в жінку, в матір
веде тебе за руку щедра й журна
твоя кохана.

Липень 1965

Вона лежить, як зібгана вода —
усепокірна і усеприймуща.
І геть здирає з неї шкаралущу
глуха, як пуща, вікова жада.
Як водограй, піднісся пагорб хіті,
щоб дужче бути спаленим дотла,
коли, як млість солодка, увійшла,
ввірвалася в її устяж одкриті
звогнілі надра пружна і движка,
нестерпна, живодайна і убивча
шалена міць. І втіха таємнича
її протнула — з ніг до борлака.
Порожня руро, під ядром волань
дерися вгору, чи зривайся з кручі,
як задвигтіло кишло згаг дрімучих
у реві родив, натерпу й конань!

****

Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось — не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого і не бачив,
в останньому зусиллі зміг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
ось тільки заверну за ріг.

***

Не любити тебе — не можна.
Володіти тобою — жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом... в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки хвилі нема порятунку...
Плачуть вночі лишень солов'ї...
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих трансмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайди і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе — не можна,
то й любитись з тобою — жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.

***

Коли б ти знала, як ми є удвох!
Як пропливаєм нерозлийводою
за віком, за нещастям, за собою,
і ледь зчиняється переполох,
коли твоя рука черкає хвилю,
коли торкає дна моя рука,
і враз розлога пам'ять нешвидка
до уст підносить пересохле зілля
із тих лугів, де ми колись цвіли
і перемиті квіти вибирали.
Коли б ти знала, як ми не могли
прощатися, бо все життя єднались
і близились, і разом увійшли
у спільне річище, де скільки плину —
все видно нашу рідну Україну
з журливими кущами бугили.

***

Той спогад: вечір, вітер і печаль
пронизливого тіла молодого,
що в двері уступилося, халат
пожбурило на спинку крісла — й тонко
пішло, пішло, пішло по смертній лінзі,
аж понад стелю жальний зойк завис.
Вікно — велике й синє. Жовті штори
приспущено недбало. Чорний стіл
іскулився. Тремтить на ньому шклянка
тонкого шкла — дзень-дзень, дзень-дзень. Пора -
набились — в тугий вогонь пірнути,
так зграбно скутий білим свічником.
Чаруй мене, чаруй мене, чарунко
далеких берегів, куди я плавом
пливу, пливу, пливу — й не допливаю,
бо зносить часу хвиля навісна.
Лиш вечір той, і вітер, і печаль,
і ти — як грудка крику молодого,
світаєте під сонцем опівнічним
і виспокоїтесь не даєте.


****
Весняний вечір. Молоді тумани.
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
— Я так тебе любила, мій коханий.
— Прости мене — я так тебе любив.
І срібляться озерами долини,
шовковий шепт пригашених калюж,
— Мені ти все життя, немов дружина.
— Мені ти все життя, неначе муж.
— А пам'ятаєш? — Добре пам'ятаю.
— А не забув? — Ні, не забув, о, ні!
— Здається, ніби в молодість вертаю.
— Це справді — ти? Це справді — ти? Не в сні?
— А першу зустріч? — Першу і останню.
— А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню.
Не вір, що за водою все спливло.
— Не треба, люба. — Знаю, що не треба.
І душ четвірко б'ється на ножах.
О, єдиніться! Безоглядне небо
вам спільний шлях покаже — по зірках.

*
Нагору