Інґіґерда

СОРОЧКИ

Треба навчитися маскувати наші виспані ночі,
вчасні приходи на роботу, випрасувані сорочки,
бо жити разом по причині зручності — то точно злочин,
і даремно в думках спливає, що хтось нас колись зурочив.

Добре б уміти брехати на людях про вічну й єдину,
чи робити вигляд, що пам’ятаєм усі наші дати,
що ми, як виключення непідвладні ні будням, ні плину,
і нам пощастило стільки років взаємно кохати.

А краще би знати, що є кінцем і який справді фініш,
що двері з написом «вихід» відкриті й давно перед нами,
і вийшовши в них, там рано чи пізно до когось ще дійдеш,
де бурхливі ночі на ранок з пом'ятими сорочками.

***
На жовтому килимі
дісталася ти мені
посеред осені вся
розхристана зморена
далась мені воїну
повністю геть до кінця
так пахла вологою
що маючи змогу я
брав все належне мені
і голос твій стишений
став зойком і віршами
потім лежали німі
та погляд стуманений
знов пристрасно звав мене
— птаха до свого гнізда
ти в листі розніжено
лежала утішена
гаряча й така молода
нестримною зливою
рясною красивою
стала мені не чужа
інстинкти лоскочучи
сказала, що хочеш ще
осінь
отак проводжать.

МАЙЖЕ ВЕРЕСЕНЬ

Знімай босоніжки,
між пальцями вересень цідиться,
крадькома заглядає під ситець вище твоїх колін,
якихось зо два вечори і завершення місяця,
у колекції споминів примножиться ще на один.

Кутай ребра в парчу,
що зі шкірою в кольорі золота,
потім згадай, як ногами мережила стиглий пісок,
доведений факт — ще одне літо зібрано й змолото,
спрага вже випекла дно, піт на тілі засмаглім підсох.

І заходить пора,
що пахне то димом, то яблуком,
залітають вітри навмисно куйовдити коси й думки,
саме час, варити солодкі чаї, тільки знати б хто
у цю осінь прийде, щоб гріти ноги твої залюбки.

КОХАНКА

Немає печалі, що літо відходить,
а осінь тужлива стоїть на підході
і ранки холодні зміняють світанки,
в яких я для тебе всього лиш коханка,
що швидко одягнеться і піде у світ,
а поки з тобою у ліжку ще спить.

Лежить поруч серця і гріє сліди,
якими посипав надхненно так ти
десь поміж грудей і поміж ребер,
як бути з цим фактом спокійно тепер,
як в очі дивитись, ходити на люд
коли ти таврована ним звідусюд?

І жалю немає, що й осінь пройде,
зима увірветься в життя молоде,
у косу збиратиме кучерів нитки
і білі сніжинки вже стануть за свідків
тих ночей шалених до самого ранку,
в яких я для тебе всього лиш …
к о х а н к а.

ВІРНА

Досить дивитися в очі,
гадати де моя правда:
чи берегла себе і наскільки тобі рада,
питання були і будуть,
натомість я — тимчасова,
хоч зараз у нас на двох одне ліжко і мова.

Марно шукати на тілі сліди ймовірних кайданів,
в’язниця в мені,
а значить не стала й не стану
гірше слів лихих, чуток і пустих людських пересудів,
як би там не було,
по-іншому вже не буде.

Можеш спитати про гріх
і всіляки бентежні факти,
мій нотатник — пустий,
календар вже давно порватий,
краще мертво мовчати,
як листя впале долу алей,
нам напевно, що є про що говорити,
але…

Давай роздягай мене швидко
і лягай тихо поруч,
цілуй поміж губ,
а ще намагайся власноруч
вже скоріше мене довести до кордону,
де прірва
це — спосіб єдиний знать чи була тобі вірна.

А якщо він спрацює,
пишатися зможеш собою
і мною,
мовби єдиною в світі святою,
ти будеш тим, хто володіє секретом і тілом,
я ж — та, що трималась з усіх своїх сил
і стерпіла.

Вірність і віра — чесноти досі в мені нескорені,
пам’ятай, як укотре шукатимеш корені
у словах, що позбулись закінчень,
тримавши основу,
розійшовшись містами,
за пів року стрінемось знову.
За пів року стрінемось знову.
Стрінемось знову.
Знову.

АРИФМЕТИКА

Твоя арифметика досить проста:
додаєш ще одну, цілуєш її вуста,
починаєш задачу з нового листа,
лишиється трохи дорахувати до ста

При нагоді охоче множиш на два
слідуєш за покликом тіла й свого єства
додаєш упертість, лукаві слова
відповідь не сходиться, реакція нульова

Креслиш трикутник, у нім — зайві кути
виявляється згодом, що це ще півбіди
бо самого себе не перемогти,
катети, завжди нагадуватимуть мости.

Теорема в тату на лівім плечі
кожній наступній доводиш її уночі
правил не знаєш значить просто мовчи,
ця аксіома неварта спаленої свічі.

ВИННА

У кольорах червоного вина
в його смаках тонких і розмаїтих,
щораз себе знаходила вона
й втрачала душу в краплях недопитих.

Терпка вода, впадаючи в вуста,
її робила спраглою надміру,
тож чаша залишалася пуста,
наповнюючи вщент гаряче тіло.

Мішала кров з вином, шукала сенс,
а з ним — стійкі захмелені полони,
що в ній будили дикий інтерес,
бажання й хіть, в яких глибоко тоне.

Коли напій всього її життя
стікався медом по солоних венах,
вона губилась в власних почуттях,
в ній просиналась хижа й навіжена.

В цих пориваннях їй доступно все,
безмежний простір повної утіхи
який її по хвилях понесе,
а потім укладе додолу тихо.

Сягнувши дна в ріці терпкій хмільній
забуде сенс, якого так шукала
і усвідомить істина у ній
і час вино змінити би
на каву.

ХТИВА ДИРЕКТИВА

Ти кажеш потрібна тобі,
як повітря
і дихати хочеш моїм ароматом,
розкрию секрет — таємниця нехитра,
тож слухай
й готуйся по схемі вдихати.
Насправді, немає складного,
ти зможеш,
розслабся,
пливи за природнім процесом,
де буде фіналом поділене ложе
і водна рівнина джерельного плеса.
Спочатку
поближче підсунься
й не дихай,
хай більше уява працює за тебе,
торкнувшись до тіла,
поводь себе тихо,
занурся у сутність цієї потреби.
Розслабся і думай
про мене духмяну,
та пальцем по шиї розносячи намір,
не бійся спуститися вниз океану,
де зникне повітря
і відстань між нами.
Там буде лиш смак
і абстракція духу,
що скерує тобою надалі без бою,
та ти не зважай,
ти продовжуй і слухай
своє тіло,
що тісно ввіп’ється у моє.
Коли вже між нами все стане солоне
то можеш обидві руки запустити
у мене:
в волосся,
на груди,
до лона
й почати вдихати із тої вже миті.
Відчувши, як пахну,
спинись знов,
не дихай,
смакуй аромат,
що пронизує скроні,
я ж у твОїх руках буду плавитись тихо,
солодкі флюїди пускаючи зовні.
В дурмані й волозі,
в пів кроці до раю,
готовий до смерті,
глибоко у тілі
відчуй,
що насправді тебе тут тримає:
мій терпкий аромат?
чи думки твої хтиві?
І з того моменту,
як кисню забракне,
пусти всі думки,
хай пливуть,
а ти
дихай,
повільно ввібравши все те, чим я пахну,
радій,
що дісталась тобі така втіха.
Дихай.

РУСАЛКА

Одягну себе в піну із ванни,
і запахне лаванда всебІч,
пройдуся повз тихо, як панна,
запаливши тебе й пару свіч.
Ноги мокрі хай босими будуть,
хай залишать сліди на підлозі,
а я ще роздягну з піни груди,
тебе ж бавити буду невдовзі.
А по стегнах краплинки додолу,
візерунками слід на удачу,
ти ж хотів мене мокру і голу,
розгадати натуру дівчачу.
Потанцюю тобі розпашіла,
веретеном навколо себе,
подарую енегію тіла
й безкінечну матерію неба.
Ну й потім впаду поруч тіла,
зміксувавши лаванду із потом,
політаю над світом сп’яніла,
а любити тебе буду потім.

ЛЮБИ МЕНЕ

Люби мене...
так сильно, ніжно, п’яно,
отак немов не буде більше нас,
хай розтікається дурманом пряним
це почуття, що викликає в мЕні транс.

Люби мене...
в думках, в поривах, в ділі
та навіть коли тихо мирно спиш,
і залишаючи сліди на моїм тілі,
робити це ніколи не облиш.

Люби мене...
усю, частинками, шматками,
всю повністю геть з голови до ніг,
так ніби я уся намазана медками,
які б ти пив ввесь час, аби лиш міг.

Люби мене...
так довго, пристрастно, ласкаво,
впускаючи себе, як ліки в мою кров,
я захлинатимусь від даної забави,
благаючи зробити це і ще раз, знов

Люби мене...
ввесь час, щоденно, щохвилини,
хай кожна мить, то буде тихий рай,
де ми знайшлися, як дві половини,
тож ти люби мене, обожнюй і кохай.

РЕІНКАРНАЦІЯ

Чуєш, як я голосно мовчу вже котру темну ніч?
небо падає на коліна і лишає зірки,
що гострими руками чітко накреслюють Гринвіч,
ділять мене на чисту унікальність і брудний кітч.
Слова давно не видають ні звуків, ні емоцій,
просто мовчки кричать, щоразу зриваючи голос
мого внутрішнього Я і виділяючи стронцій,
токсичністю якого не одне ядро вкололось.
Бачиш, як вільно літаю над нерухомим тілом?
тим, що ти вбиваєш щодня своїм оком яструба,
воно може рухатись після того, як ти вміло
виростив, дав надію і потім під корінь зрубав.
Земля тримає мої ноги, а значить вистою
і відпущу себе вперед, і стрімко, і без вагань,
зі швидкістю десь у сотні кілометрів, з чистою
ріллею звивин у мому мозку і це ще не грань.
Думаєш, що знаєш всі мої прикордонні стани?
і можеш зчитати де я зупинилася і з ким
моя вічність вічна, а ти ще не є мій останній,
ти просто є чорна сіль на рані із димом їдким.
Якщо відколюся від твого айсберга не шукай,
хай швидко розтану, хай потечу по чужих водах
й буду останньою краплею, що зволожить Синай,
зародить нове життя і я спокійно спиню подих.
Знаєш, чому не нюхатиму порох майбутнього?
бо навіть впавши, вдихатиму пилок, а не твій пил,
серед всіх поривистих вітрів знайду попутного,
бо ти виїв зсередини, таврував, палив і вбив.
В мені вже немає нічого вічного, окрім слів,
колись вони знайдуть лоно, в яке імбріонують
виникне плоть з новою вібрацією й, поготів,
я відбудуся в тому, що неминуче надрукують.

***
Пам’ятай мої вірші
і запах промоклої осені,
десь між днів тих туманних
забулись і вистигли ми,
листя долі лежить,
мов білизна брудна і поношена,
я ж хизуюся тілом, що носить
відзнаки, як ордени.

Ти казав, що мені до лиця
пасуватиме вересень,
срібно-жовта палітра
і зморшок тонка павутинь,
що лишатися варто
на твому прогрітому березі,
проростати корінням
на кілька нових поколінь.

Я ж збирала коштовності днів
і сонячних зайчиків,
оббирала плоди
із старої-старої лози,
але марно було,
ми повисли на жовтні окрайчику,
мирно в’яли собі,
поки дощ обливав,
моросив.

Не один день пройшов,
промиваючи сірою зливою,
у бокалі нагрілось і стерпло
червоне вино,
розпадаюсь на дрібки
хоч зовні тримаюся цілою
листопад — на фіналі,
для мене кінець вже давно.

Загорнувшись у плед,
порадію раптовому холоду,
від якого твердіють ґрунти
і бентежні думки,
спалю наш гербарій,
просію все срібло і золото,
попрощаюсь з минулим,
де мрії занадто крихкі.

З ОСІННЮ ПРО ОСОБИСТЕ

Ти посипала золотом мій шлях,
але не дала компасу,
аби я йшла туди, де живе сонце.
Ти говорила мовою лелек,
видаючи її за свою,
бо тільки так я звертала увагу
на твою вересневу оду.
Ти розплела мою косу
і, не погладивши чола,
віддала вітрові гратися з моїм волоссям,
як свободою.
Ти вмила моє обличчя дощем
і дозволила сирості псувати одіж,
просочуватися під шкіру
і розчиняти мене.
Ти забрала у мене всі фарби
і сама малювала жОвтневі,
підглядаючи у той час
за моїми графітовими ескізами.
Ти роздягла дерева,
аби я побачила небо
та не спитала
чи є з ким мені до вирію.
Ти цілувала інколи,
зумисно пускала до мене сонячних зайчиків
які ніжили, присипаючи увагу,
що зайшов листопад.
Ти повела мене у туман
де я навпомацки шукала опори
і вірила, що це — молоко,
яке зростить у мені дорослу,
котра не говоритиме більше
з осінню
про особисте
з осінню
про особисте.

ПЕРШЕ ЛІТО

Узявшись за руки, підем поміж трАви,
шукати кохання, бажати забави,
там густо постелено цвітом, пергою,
там ми покохаємось вперше з тобою.

Тим травам себе віддамо до останку,
залишимось в єдності аж до світанку,
там будемо зорі вечірні лічити,
там ми проведомо усе наше літо.

Ми будемо пахнуть травою, землею,
там ми — одне ціле з тобою і з нею,
і вітер гулятиме поміж тілами,
у гру буде грати з деревами й з нами.

І сонце, і місяць світити нам будуть,
воно — моя сила, він — твоя згуба,
розквітну, як маківка посеред поля,
нас разом звінчала природа і доля.

Ранкова роса чуть остудить два тіла,
аби ти принишк і я не посміла
ще більше хотіти, ще дужче бажати,
бо треба вертатись, нас будуть шукати.

Інґіґерда

Поетеса та літературна діячка. Організаторка проєкту “Літературні забави”. Авторка першої в Україні художньої книги надрукованої рутенією “Смачненька абетка” та трьомовного арт-буку “Уламки”. У 2024 вперше спробувала себе у ролі перекладачки кримськотатарської поезії.

ютуб-канал https://www.youtube.com/@ingigerda0512