Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Василь МАХНО

Василь МАХНО

***
Петрові Морозу

український поет

мусить писати римовані вірші
пішли ви...

тягти на собі черепашу ношу викривленої історії
хвороби з підозрою на алкоголізм

хоч
можна о 12-й вночі вповзти у мушлю майстерні
приятеля і пити з ним до ранку закусуючи запахом свіжої олійної фарби і тирси підрамників
забувши зателефонувати дружині, так, про всяк випадок...

зранку стовбичити біля магазину разом із воронням яке чорними ґудзиками пришите до пальта снігу
і як дадаїст вправлятися з коренями слів доходячи до повного абсурду
– алкоголь продають з 11-тої –

знати що естетика трикутних кіл і еліптичних квадратів замкнеться у чорному квадраті
– а в очах чорніє насправді –

читати спеціяльну літературу про алкоголізм – і дивуватись скільком із наших не пощастило

згадати що шевченко також був...
і півгодини бути щасливим від порівняння

не згадуючи:
бодлера – квітникаря
верлена – рембо – паризьких богемників
еліота – банкіра ялової землі
павнда – радіокоментатора і психа (на переконання американських військових)

на ріках вавилонських уже нічого не висидиш
– бо ти не квочка –

на берегах сени: 14 тисяч художників намалюють аби продати
джоконду: голу чи з бородою – байдуже
аби не впізнав її да вінчі – він не знав про copyright –

на межиріччі гудзону та іст-ривер – поетом у нью-йорку – голубом небесним –
знаєш з останніх вістей що 138 тисяч наркоманів тричі на день займаються голкотерапією –
а гомосексуалісти та лесбійки – брати і сестри милосердя – любов’ю до ближнього

а гебреї чекають на месію

що ж залишається:
несплачені борги

виклик до суду
квиток до белґрада

– ручка – папір
– засохле чорнило – чорна кров комп’ютера –

і ця наркотична залежність: записувати слова
– коли морфологія схожа до морфію –

чи не боїшся передозувати?

– питають –

бо кохаються у мистецтві одноразових шприців
із засохлою людською кров’ю


McSorley’s Old House: 1856

тутешній ландшафт – мов яструб – в сизій імлі; щоденник слів
укладений за абеткою мови; решта: приготування кави – запис витрат
споглядання пагорбів – і риб-летунів, що голкою часу зшивають дні –
постійне бажання мовчати – рибою смерті лежати на дні –
й колишня звичка палити дається взнаки, купуючи крам

шукаєш Gitane у крамниці заради пекучого диму – погладжування сиґарет
і промовляння до них як до віршів – мешканців дна – здмухнувши пил тютюну –
прилиплий в ровах долоні – сих полонянок – що ти зачиняєш в гарем –
пачки зім’ятої у кишені – зраджених нині тобою – ніхто уже не відбере
сих стриптезерок – наложниць – сих продажних дівчат – барокових ню

хлібом й вином частуєш пізніх приблуд – розмови чомусь на завершення не
потребуєш – знову плітки й обмови – що – врешті – як хліб на щодень
зерно зі швидкістю звука – існування твоє земне
продовжить рибою смерті – і світло колись проткне
м’яку тканину серця – обріже ланцюг паперовий – і те

що звичкою записувати слова – вірші назвеш – яким корабель гомер
влаштував одисею – і дивлячись у вікно очікувати на кораблі
кілька ірландців дебелих – реготом – п’яним базіканням – здувають повітря саме
піну що виноградом звисає – тирсою свіжих дощок – good smell
додають – віддаючи пива вижовклі ріки – землі

 

Румунська ідилія

вівчарки – звиваючись доокруж – пильнують овець
пастухи попивають вино і цитують Нікіту Станеску
і циганський барон – уриваючи свій терпець
свариться з жінками – відсунувши миску

сиру овечого У кнайпі циганська
сварка і метушня Збоку автозаправки наркотично пахне бензин
передгірське містечко: вози й мерседеси – Лайка
мирить усіх – заводяться авта і торохтять вози

Мужчини починають вечерю з вином
читають столичні газети і чути пронизливе – Йооооне
майже паризька кав’ярня з театром абсурду – Йо-
неско і лиса співачка – як лярва в борделі – стогне

мужчини й жінки – ці залишки римського війська –
і бухарестські красуні копіюють парижанку Шанель
– мов з сиґари кубинської –
дим закутує гори – як вартовий своє тіло в шинель

ця країна в полоні зеленої смерті – та ріпавих – мов шлунки – гір
тисячі безруких музик під Тріюмфальною аркою
ріжуть повітря смички – і православний клір –
і вузькі переходи у замку Дракули

вино яке п’ють поети і пастухи називається Муртафлар
голоси що співають пісні називають Марія Тенасе
і в очах сонних псів відбивається світло фар
– мов засохле вино у шклянці – яке пригубив кесар

що ж у театрі абсурду що знає зелену смерть
де пастухи цитують Станеску – немов евангельський вірш
у п’ятницю «Лиса співачка» – а «Носороги» в четвер
і Тріюмфальна арка качається у рові

немов поет з порізаним животом що притримує сині кишки
і янгольську мову переказує усім не залежно від розміру вух
щось збережуть пастушки
ув овечому сирі – відганяючи мух


Сто років самотности з полковником Aureliano Buendia

я був впевнений що «Сто років самотности»
можуть скрасити кілька тижнів моєї самотности
тому книжка лежала на столі відкрита на першій сторінці

коли полковник Aureliano Buendia копирсаючись у металевій банці готує собі каву

ти також кожного ранку помішував ячмінну каву
бо інакшої тоді у цій місцині не пили

далі першої сторінки ти не просунувся

полковник так і застиг відкриваючи металеву банку

і ти міг тільки уявити який запах і смак мав би бути в тієї колумбійської кави
а ще тобі хотілося запам’ятати рецепт за яким полковник щоранку ту каву варив
а ще – подвійні – еспано-латиноамериканські прізвища – зашнуровані за еспанською традицією які зустрічалися на сторінках книжки:
перше – батькове друге – материне: додавало смаку запареному ячменю

ти міг би запитати полковника де купити добрі цигарки але не встиг – бо милий сусід
який усе життя палив самокрутки – приніс тобі кілька листків висушеного тютюну
з минулорічного урожаю і тонкий рулон цигаркового паперу – сам він частіше уживав папір газетний: бо казав що зі шрифтами цигарки міцніші

так минуло кілька днів:

я тягнув час серед порозкиданих наспіх рукописів – мурашиних записів у нотатнику
засохлого цурку – розсипаної ячмінної кави

непогано бути полковником і пити щоранку справжню кавуподумалось

але далі читати не захотів:
тому

полковник встиг тільки нагріти воду

одного разу сусід запитався про книжку: чи не дав би я йому кілька непотрібних сторінок
для самокруток
я відповів: що не можу – бо тільки почав її читати й усе щось заважає просунутись далі

тим часом полковник Aureliano Buendia кудись зник і також не приходив сусід

у мене залишалося: 1) кави на кілька горнят і 2) кілька днів до від’їзду

саме за день до від’їзду знову навідався сусід з пачкою газет і читав мені новини
в одній із статей він натрапив на Колумбію і її наркосиндикати

я сказав йому – що цей письменник – книжку якого він хотів розкурити – колумбієць
і палить кубинські сиґари
сусід згадав що одного разу у місті він бачив ті сиґари у крамниці але не купив бо були
задорогі і ще додав: що з нього сміялися б якби він тут їх смалив

ми розпрощалися

насамкінець він попросив – ніяковіючи – чи не надіслав би я йому тих сиґар
з міста – і також чи міг би залишити книжку
до другого мого приїзду
обіцяючи що він її прочитає і не пустить на куриво

я знав: що більше сюди не приїду але щоби не розчаровувати його подав до рук
«Сто років самотности» – поплямлені ячмінною кавою і з запахом відсирілого тютюну

полковник Aureliano Buendia нарешті допив свою каву і подивився у вікно
він не пам’ятав року свого народження але точно знав що кави залишилось
лише на одне горнятко

 

Джазова варіяція

о мамо африко
чорною африкатою дрижить твоя джазова
вимова у зливі звуків – в багатоголоссі –
– тихих снігах Кіліманджаро –

зі слонової кости саксофону витікає туга спіричуелсу
помийною ямою гарлему – смородом покинутих будинків –
вовчими ягодами твоїх дітей
з ненаситними шлунками вічного голоду
завжди вагітними твоїми дочками

о мамо африко
чорні маслини твоїх очей – чорні дощі волосся
твої дочки дозрівають швидше аніж достигають плоди
і ті опадають швидше аніж вони
– наче в срібло прикрас – одягаються в одежі любовного поту –
їхній танець пульсує стривоженою жилкою
скреготом зубів і скриком лоренсової черепахи
вони ядучі та спраглі

твоєю музикою – о мамо африко –
наповнюються тіла рослин і звірів
вона – у розтрубах слонових хоботів
і сюркотанні комашиних оркестрів
зойках яструбиної жертви
висохлому бадиллі перекотиполя
гучних ударах по напнутій буйволячій шкірі
вона пече – наче шкіра здерта з буйвола –
срібні горлянки твоїх співаків
полощуть розпечене сухе повітря
і вивергають його як птах що годує свій виводок перетравленим сирим м’ясом

о мамо африко
твій постарілий джаз і твою темну мову життя
я чую у підземному переході що продувається усіма атлантичними вітрами
пересоленими звуками мелодії саксофона які видуває
твій бавовняний син
раз у раз похитуюючись
перебирає ґудзики інструмента – наче теребить кукурудзу –

видуває мелодію твоєї вічної і незрозумілої туги
о мамо африко

 

«Муза»

Мангетен забувається – як текст
розмови  сиґарет – і лащиться мов пес
парчевий дим і кілька фраз що Музіль...
якого переклав зі сну в порожній «Музі»
на сон слонів і на пташиний свист
Озіріса вдягнув ув Ізісине тіло
і на ріці туману білий лис
тих мандрівців накрив – бо вже сіріло –

кав’ярні корабель в передзимовій бухті
лиш дим від сиґарет нам нагадає: бути
в цих стінах і кутах просмерджений текстиль
із віршів і вина утворював нам стиль
і трухлі пні пісень в яких калина в лузі
сіроми та старців в революційні дні
тікай до себе – поруч музи
її колін – бо ті хто там: смішні

й страшні – немов ловці на лиса –
і того що накрив абсурд співачки лисий
і того що ріка народить з мандрівців
що знає нори слів і дудлить «Okocim»
вони наш корабель не похитнули співом
сирен – бо споглядання дій
в часи коли сей бунт залиють скислим пивом
із вогнегасників між ніг – настане втім

епоха пост-бунтарства – пост-стихій
мистецтво впаде діл – знеціняться стихи
поети й малярі доп’ють отруту часу
всі мимо пронесуть вино налите в чашу
і тільки міт отой в якому твій Озіріс
шукає собі смерть у місті – корабель
сей прихисток усім хто знає мову звірів
і мову снів – і чує ще тебе

що ти при каві – на столі води –
пожовклим нігтем креслиш ті ходи
й ісходи ті – де повне місто книг –
і ми – мов кажани – літаєм серед них
із нами наші дні й коханки і повії
офіціянти – всі хто береже
і п’є із нами те що пан господь налиє
в чорнильницю душі що світить вітражем

 

Єгуда Аміхай

Герберт привів до мене Єгуду Аміхая якого я засушив як гербарій
і залишив під іменем кактуса сабра хоч Аміхай народився у Німеччині
а сабра це євреї народжені на Святій землі

Листок Аміхай довго пролежав у якомусь німецькому виданні про сюрреалізм
і нарешті запах мені камінням Єрусалиму і я те каміння порозкладав у віршах
як чорні мітки на білому полотні й вони поросли зеленим мохом у Книзі пагорбів та годин

Санду Давід і Марґаліт Мататьягу оповідали мені про Аміхая
коли з Санду ми їхали до синагоги у Новому Саді
а з Марґаліт у ресторані готелю Casino умочали білий хліб у мед що стікав по руках аж до ліктів

у Нью-Йорку на вечорі його пам’яті коли читали вірші
то кожному роздали копії тих віршів двома мовами – іврит і англійська –
й уся зала виспівувала звуки івриту так – наче кожен перед тим набрав повен рот маслин у буфеті

того вечора була страшенна злива що годі було впіймати таксі
парасолі виривало з рук і вони літали разом із власниками в околицях New York University
ні в кого було запитати де ж та вулиця де розташовано Jewish Center

одна студентка яку випадково зустрів на порожній вулиці
вказала мені на будівлю навколо якої я безпорадно кружляв півгодини
і коли ми розмовляли з її рук вирвало парасолю і я біг за тією парасолею бо почував себе винним
а вона стояла під дощем усміхнена


Фотографія 1969 року

До фотографії треба було підстригтися
– так уважав дідо і ціла родина –
Тому мене приводили до сусіда – який перемовляючись з дідом – виносив з хати старе крісло старанно витирав його долонею – кричав на курей
і садовив мене – крісло було високе на тонких ніжках і мої ноги баламкалися над землею –
перукар оповідав що то крісло хтось привіз чи то з Відня чи то з Кракова коли повертався з Німеччини із заробітків – по першій войні.
Він виймав замотану в біле полотно машинку
кілька разів натискав на сріблясті ручки – скреготіли її металеві деталі –
щось продував – розчісував моє волосся і починав стригти:
чи то машинка була не змащена чи він тільки вдавав із себе вправного перукаря
але кожного разу коли він – мов шуліка – занурювався у моє волосся
в мене виступали сльози бо несила було терпіти скубання тієї машинки.
Десь за хвилин 15 – промордувавши мене – дозволяв встати й мацати вистрижену голову –
тоді була така мода: вистригали все – залишаючи клапоть волосся – який називали «гривкою»
навколо віденського чи краківського стільця лежали зістрижені пасма в яких уже порпалися кури.
– я знав про перукаря майже все: і що він покинув першу дружину – і що потім нажив дитину ще з кимось зі свого села –
– і що до нашого прибився нещодавно – одружившись із підстаркуватою дівкою – в якої була лише стара бабця – а дівка мала недобру славу.
Через те я не любив стригтися у нього, але дідо уважав його за доброго майстра.
Дідо запрошує його «на сто грам» бо грошей ніхто за це не бере
а його некрасива – але вже вагітна жінка – заповідає щоби баба прийшла силяти тютюн.
У мене за шиєю повно прилиплого волосся і я весь час знизую плечима та стрясаю його долонею.
У неділю по гостині – виходить на обору наша ближча і дальша родина – на фотографа чекалося довго – він спізнився і був не зовсім тверезий – Усі з родини стають один біля одного – надзвичайно серйозні – у святочній одежі й пильно дивляться у вічко апарата – кілька поклацувань – і готово.
Але моя баба кричить до фотографа який зібрався було йти геть що: треба сфотографувати ще малого.
І мене зачісують – поправляють комір сорочки – дідо застебає ґудзика аж під шию
ціла родина радить де краще стати.
я випрямляю – як вояк – руки – стримую дихання – готово: каже фотограф.
І чекає коли його закличуть до хати на могорич.
На кожній дитячій фотографії я був підстрижений і від мене пахло одеколоном.
Кінець 60-их:
саме тоді розлучалися батьки – здається – це було 1968 року.


***

                                                Світлані

зі сну важкого – наче сніг до пліч –
в зимі нью-йоркській – при воді та каві
в китайськім ресторанчику імлавім
епоха постмодерности – та кіч
не названий – минулого століття енді воргол
– приносять суп із курки це недорого –

малий китаєць мокрий – дощ з відра –
заходить мов останній імператор
посидимо: – бо грудень – бо витрати
бо музика налипла мов ікра
у цьому ресторанчику дрімотнім
де пахне сходом й заходом самотнім

зелений чай тут подають до страви
ти нудишся від запаху що вмить
як музика – в приміщення влетить
вимова слів повільна – наче пава –
парує чай – і що на чайові
збереш – мов крихти – за роки німі?

у погляді який зі сну – що наче
зимовий океан в тім погляді – для мев
порожній пляж – холодний вітер дме
він підкидає целофан – як м’ячик –
порожній пляж лиш меви на лавках
і вітру шовк – немов життя – в руках

а поруч ресторан – в якому сни твої
передріздвяні – задощило знову
ти пробуєш сей екзотичний соус
і кажеш вкотре: «я це не доїм»
і залишаєш чай – і пагорб рису
і на столі поміняні іриси

господар щось питає – хоч звідкіль
він міг би пам’ятати нас – ти плачеш
чи вітер за різкий чи запах – зачин
завжди непевний – бо солона сіль
читаєш у розвитих папірцях
покашлюєш – і кашель як в курця


Поет, океан і риба

життя океаном пахне – рибою пахне поет що випробовує долю на дні
корабля життя – разом зі скелетом риби причепленим на стіні
та ще кількома листівками з кінця 60-их що колись залетіли у дім
поруч виделок і ложок – немитих склянок – CD

сумна перспектива втечі – тому поет користає з угідь –
руйнує своєю присутністю пейзаж – забуває що кількість літ
помножена на кількість харчів доводить марноту ловлення молі на кораблі
се набуває значення чину – а мовлення риби стає тягарем при столі

зрідка відвідує муза – сухоребра стара: лице – мов зім’ятий капшук –
інколи вони п’ють каву – він читає їй вірші – збиваючись з ритму об шум
океану – доводить що правило писати для всіх – не підтверджує аксіому:
що усім потрібні слова: що нагадують зебру – жирафу – кому

землю яка є землею – з нічого щось – із сумних існувань – тканина вірша
виткана з подиху слів – із блаженства небаченого – бо віриш
найменшому із предметів нагрітих за день – тулишся серцем й руками
бо не важливо що зберігає тепло мушля зелена чи камінь

в бляшанці вода для гоління – 15 рибин на шворці – мов
намисто – видзвонює на вітрах – і давно потрібно придбати замок
бо мораль упала до рівня нуля – про се свідчить не тільки преса
але й ціни на нерухомість і вірші місцевої поетеси

 

Нью-йоркська листівка Богданові Задурі

хотів надіслати тобі листівку з Бруклінським мостом
і не знайшов у крамниці
в Америці також не все є

натомість знайшов листівку з Джоном Ешбері з 60-их

і мимоволі порівняв його з тим якого я бачив на 22-й вулиці у його помешканні
коли Джон до кінця не зрозумів звідки в Україні беруться поети

заплативши 70 центів
здивованому крамареві в якого ніхто ніколи не купував фотолистівки поетів
заховав у внутрішню кишеню піджака

і пішов у напрямку Бродвею

потім звернув і побачив Бруклінський міст

чи тобі цікава ця нью-йоркська топографія?

бо в Нью-Йорку ніколи не загубишся
але чи віднайдеш себе?
що за лабіринти вони тут понабудовували?
ці канали прорито бульдозерами – скелі підірвано динамітом

тут вистарчає
співаків – матросів – повій – гебреїв – афроамериканців які у кожному рядку Поета у Нью-Йорку Лорки
що шукав тут сексуальних пригод у той час коли все пішло шкереберть
1929 року коли збанкрутувала Біржа
може тому він відплив згодом на Кубу
а може тому що не вивчивши англійської йому ставало щораз сумніше і самотніше?

я хотів надіслати тобі Бруклінський міст: бо він наче жест вилинялої дівки – статуї Свободи – позеленілої від океанічної вологости яку всадили на штучному острові та яка стількох обдурила

хіба можна вірити продажним дівкам?

Інколи на Ґринвіч-Вілідж збираються поети посидіти у якісь каварні щоби читати вірші
але якось нудно вони це роблять наче жують жуйку

кажуть: що всі тут еміґранти

і мандрівці

і шукачі пригод:

як Ґомбрович який більше залишив автографів у Буенос-Айресі на квитанціях Banko Polaco
аніж понаписував текстів

як Віткаци – вічний турист і мешканець Закопаного – який невідомо для чого коли почалася війна поїхав до Перемишля (чи десь у тих околицях) і там наклав на себе руки

як Бруно Шульц із прострелиною потилицею біля цинамонової крамниці на одній із вуличок Дрогобича який не встиг виконати наказ німецього вояка
залишив малюнки та фрески – працю гімназіяльного вчителя і свої еротичні марення

чому ми всі еміґранти?

Господи – колись вигукнув Збіґнєв Герберт – дивуюся що світ такий різноманітний

і я дивуюся також кожного разу зустрічаючи цих доходяг-гіпі – розмальованих панків – місцевих алкоголіків які обсикають крамниці
і яких не арештовує поліція

споглядаю:
нічні вогні великого міста – вони горять хутром небесного лиса

Підземки які стрясаються від руху потягів
і звучать музикою різних етносів що стікає разом із каналізаційними водами

цих голодних карибських жінок які потрясають цицьками та бедрами – цих сухих і вицвілих англосаксонок які мов жердини встормлені на вулицях замість дерев як ліхтарі та світлофори

чи тобі цікаві ці нью-йоркці?

ці ритми – ці звуки?

ти пам’ятаєш що є ще ці провінційні містечка збудовані за Маґдебурзьким правом
із площею яка неодмінно називається Ринок
церквами й костелами – поруйнованими синагогами

чи вони – у затисненій долоні Бруно Шульца – нагадують маленьке ластів’я?
чи він устиг тоді схопити тінь пір’їн?

пригадую собі пагорби Бучача:
на центральній вулиці ще залишилися крамниці з кованими дверми
і старими замками роботи місцевих ковалів

гебрейський цвинтар на якому плити з написами на івриті – наче книга родів галицьких гебреїв –

чи не про той Бучач писав Шмуель Аґнон?

чи не той Бучач я шукав разом із його дочкою Емою Ярон на вцілілих рештках гебрейського цвинтаря у Тернополі
а французьке телебачення знімкувало коли вона пальцем протирала затерті й позеленілі літери на могильній плиті якогось свого далекого родича?
і притулившись до неї довго щось шепотіла

чому Бруклінський міст такий короткий і чому ним не можна доїхати до Европи?

чому пам’ять така довга і довжина її вимірюється нескінченністю?

я звичайно знайду цю листівку – а ти коли купиш авто виїзджай на Бруклінський міст біля Пулав
і прямуй до Нью-Йорка

посидимо на Ґринвіч-Вілідж
і почитаємо один одному вірші

бо їхня мить (і наша також) як у нічних мотилів
і від того – що присвітиш комусь – не стає легше


Прізвище

 особливо дошкульними
у цьому питанні виявлялись
(і виявляються) інтерв’юери

- А ви не родич?
- А може все-таки родич? Скажіть сьогодні за це нічого не буде

Пригадується мені
стара бібліотекарка у педіституті на початку 80-х
коли я заповнював читацький формуляр
вжалена - перепитала:

- Махно?!!! Дитино а як ти вступив сюди?

наче за мною стояли Петлюра Бандера та ще кілька
зовсім небажаних постатей для радянської історіографії
але куди їх подіти

А один редактор “товстого” на той час часопису
який видавало ЦК ЛКСМУ
порадив підібрати псевдонім бідкаючись
що він  ніяк не зможе пояснити там...
(і закотив очі аж під стелю) що я не родич Нестора Махна

і таємниче додав
наче ми перебували із ним у антидержавній змові:

- Вас не надрукує жоден журнал. Подумайте над цим молодий чоловіче

Що я повинен був йому пояснювати
що зовсім не знаю звідки у селі Дубно біля Лєжайська
(сучасна територія Польщі)
з”явилося прізвище Махно
і що півсела писалось:
або Махно або Гоголь

Пригадую у фільмі“Ходіння по муках”
що час від часу крутило Центральне телебачення з’являвся
Нестор Іванович якого грав Борис Чирков – патлатий
з якою анархічною розхристаністю співав “Любо, братцы, любо”
пив увесь час горілку розмовляв
революційним сленґом і щиро ненавидів комуністів.
Власне оцю ненависть Чирков зіграв особливо переконливо
як це проґавили цензори – не зрозуміло

Наступного дня у класі мої однокласники
жваво і голосно обговорювали фільм
неоднозначно киваючи у мій бік

І хоч я зовсім не був схожий на свого гуляйпільського однофамільця –
але його карикатурне зображення
мені особливо було неприємне

Мої батьки розлучилися коли мені було 5 років
З батьком я не спілкувався
А мама ніколи нічого мені не пояснювала стосовно прізвища
Наше вона змінила на прізвище вітчима
і з цим не мала жодних клопотів

Хотів я того чи не хотів але Нестор Іванович Махно
разом із своїм 70-ти тисячним військом
супроводжував мене повсюди:
не завжди перемагаючи
моїх однокласників-недругів
чи полохливих редакторів літературних часописів
чи – згодом - настирливих інтев’юерів

Власне десь у віці 10 чи 11 років
коли мене побила зграйка зірвиголів з сусіднього будинку
саме через прізвище
Я почав вигадувати історії:
що добре було б якби Нестор Іванович
приїхав на своїй тачанці з усім своїм військом
і налякав би тих кривдників
Я уявляв як вони б рюмсали
перед строгим поглядом батька Махна
а він посадивши мене біля себе на тачанці і
- на задрість їм - дозволив би потриматись
за холодні ручки кулемета
Але він ніколи не приїзджав

Часи змінилися:
в Україні шанують Нестора Махна –
одні кажуть що це добре інші –що це погано
створюють Товариства його імені,
відкривають музеї –
повидавли його Спомини і безліч белетристики

вивчають анархізм і його військову тактику та стратеґію

Мої дочки уже не будуть червоніти і ніяковіти
приїхавши до України і заповнюючи митні декларації
що їхнє прізвище у когось викликатиме відразу
чи єзуїтське питання: А ви не...

Їх так само оберігатиме Нестор Махно
із 70-тисячним військом
доброзичливо підмрґуючи

стоячи на майдані у Гуляй-Полі
1920 року

де коні іржуть мов єрихонські труби
і очерети шабель шурхотять

і яке то має значення чи ми родичі чи ні

а якщо хтось знову мене запитає : А ви не...
то я радо відішлю його до цього вірша
вказавши назву видання і сторінку
і можливо це буде його перша зустріч з поезією
і тут Нестор Іванович прислужиться ...


Записник

 переглядаючи свій старий записник
з подивом зустрів там випадкових людей
про існування яких забув:
з кимось знався ще в Україні
когось зустрів уже у Нью-Йорку,
декого в Европі
(не має значення):

перебігаючи сторінками
мов полохливий лис
увесь час думав
що:

декому я  так ніколи й не зателефонував
(мабуть не мав часу і бажання)

декому ніколи не відписав
(привіти вистукую переважно e-mail’ом)

декого більше ніколи й не зустрічав
(бо - за теорією ймовірности – один випадок на тисячу,
а більше- мабуть - і не було ніякої в тому потреби)

 

перебігаючи лисом
спіткнувся об камінь кількох прізвищ
власників яких я уже ніколи не побачу
і не зустріну
і механічно викреслюючи
їх із записника

питав себе:
то чого ж ти такий захеканий?

 

На каві у «Starbucks»

у грудні – у долішньому нью-йорку – п’ючи каву в «Starbucks» – спостерігаю
як два мексиканці вкладають мармурові плити до парадного входу в будинок

у кав’ярні крутять нав’язливий Jingle bells
вулицями миготять нью-йоркці з різдвяними подарунками й авта
вуличні торговці розпродують туристам усілякий непотріб
поліціянти мирно дрімають у теплому авті
до церкви черга – ні, сьогодні не неділя – відкриття якоїсь виставки

ну, ось і 12-й апостол року – грудень сідає за стіл тайної вечері
нещедрі плоди твоїх днів викладеш із пакета щоб пригостити 12 апостолів
по дорозі забіг до крамниці та купив нашвидкоруч
але вони знають усе
і ви мовчки разом доїсте прісний хліб завершення року

ну, ось і надходить час коли згірклий досвід плодів і скисле молоко днів
усе частіше з’являються на твому щоденному столі
коли шум океану все частіше висить у просторі твоїх слів
усе частіше ти дріботиш п’ятилітнім до кошари щоби подихати випарами
овець бо – казали – відпустить твій сухий кашель

ну, ось ти – сорокалітній мужчина – ще укладаєш слова
ще записуєш їх – що ж тут нового?
з античних часів лише кільком удалося перепливти океан тисячоліть
сьогодні – разом із тобою 100 тисяч поетів укладають словники своєї мови
чи хоч уламок строфи допливе (якщо буде куди плисти)
чи хоч звук твоєї мови – за законами астрономії – уподібнюючися звізді –
якої вже нема – (якщо ті закони не брехливі)

ну, ось виживаєш останні дні старого року – наче оплачений готельний номер –
попиваєш каву – і дивишся як:

два мексиканці – розпилюють камінь – обидва підносять його – допасовуючи до стіни – знову поволі опускають і знову надпилюють

камінь тяжкий

життя легке

Would You Stop Loving Her If You Know She’s A Lesbian?

на кілька місяців Муза
покинула мене
заявила що бере відпустку
і пішла - ображена - швендяти Бродвеєм:
бо я не написав жодного вірша
навіть стебло рядка
не проросло на екрані комп’ютера

не писалося

три домашні музи (дружина і дві дочки)
продовжували мене тероризувати

дружина:
нагадувала мені про ранкові фізичні вправи
і обіцяну нову сукню від Ann Tailor
старша дочка:
канючила у мене нові кросовки фірми “Пума”
та lop-top Apple Macintosh
і навіть молодша:
не хотіла ромовляти зі мною українською

минало літо

переповнені поїзди мчали до океану
дощило впереміш зі спекою

я вибрався на Бродвей у пошуках Музи
одна - офіціантка в барі - наливала мені пиво
інша промчала повз мене на роликах
в міні-шортах

ще одну побачив на Сьомій вулиці
вона сиділа стиснувши колінами
картон з написом “ Я бездомна і голодна.
Прошу кілька центів”

що ж
ці дівчата були куди симпатичніші
аніж ті напівоголені жінки
з порепаних фресок з пастушими дудками
при вустах

у натовпі
мене штовхула випадково
дівчина невимовної краси

з лесбійським журналом в руках

Would you stop loving her if you know she’s a lesbian?

 

Пес

цей вітер що приходить до мене псом
з трьома синіми очима

несе наді мною кількох випадкових чайок
що скиглять когось оплакуючи
сухий пісок що прилип до мокрої шерсти
пляжне сміття
в обкладинках кольорових журналів

а прикинувшись псом
ранить свої лапи об кістки мертвої риби
ну і замшілий зелений берег піску
перешитий висохлими стеблами
водоростей
взагалі тут ні до чого

допався до залишеної торбинки з харчами
гарчить і рве поліетілен

але у нього немає господаря
тому ніхто не кричить на нього
і не смикає вуздечку його нашийника

пес світить мені здалеку
трьома синіми очима
як приятель запальничкою
язик вогню якої обпікає йому пальці
(бо вітряно)
але -як справжній приятель - він хоче-таки
припалити мені сиґарету

і цього дня - біля океану - вітряно
і я бачу як одне око у пса сльозиться
і змінює колір
а за його правим вухом монотоно блимає
світло маяка

то мій приятель хоче припалити мені сиґарету
і подає якийсь знак


Читання віршів

Світлані

кохана - це вітмен бруклин обходить
листям трави - і його не обходять
ні ми - ні листя – ні вістан г’ю оден -
авта – бензин
старий новий рік чи китайські крамниці
лисиці у віршах - чи хутро з лисиці -
він сам є столиця - і ми є в столиці -
ми з ним

кохана – він мева що мерзне на пляжі
трава в нього з листям - і пальці у сажі -
він п’є забагато – погоджуюсь – лажа
і курить траву
і вірші у нього: галявини й луки
нью-йоркське сміття що найкраще для штуки
і янгол що мчить на новому “Suzuki”
просвічує тьму

кохана – старий він - ледь стримує кашель -
в благенькім пальті - з мискою каші –
і пoдруги: в нього приїзджі наташі
нічні мотилі
він ставши клієтом Salvation Army
в мангентівський берег вперся ногами
й штовхає Long Island – кажу це - між нами –
delete

кохана – він зрушить і острів - і нашу оселю –
столітню пекарню що належить єврею
порядок у віршах – і згідно з статтею
і стать і статут
змете бородою цей бруд і цей бруклин
і з віршів стрясатиме звуки і букви
цей вітмен якого торкаються з руки
петарда - салют

кохана – чому він шумить не травою а листям
сумнівне у нього завжди товариство
місцеві зеленіголубі активісти
злодiї – шпана
учні єшиви що вивчили Hebrew
торговці цинамоном золотом сріблом
всі вдягнені в хутро – а хутро з верлібру
весна - весна

 

Прощання з Бруклином

Я записую кілька слів у розбухлу книгу прощань
сидячи  біля бухти овечої голови – п’ючи - між уривками - чай
і бруклинським чайкам кирилицю на серветці
залишу на пам’ять – вона їм...
але обопільна залежність – себто життя навзаєм
підтверджується прислів’ям: де тонко - там рветься

що їм - зрештою - до моїх европ – індій –  авіаліній
відчіплених парусів з яхт – світла розпорошеного в насінні
поржавілого металу моїх же конструкцій
віршів – блошиного ринку вживаних велосипедів
коні айденду записаного на касеті
дами з собачкою – вірніше суки при сучці

вони що пахнуть океаном і бухтою овечої голови
залітають найдальше до Флетбуш – минають сабвею рови
і ловлять потік повітря – в напрямку на коні айленд
рослаблюють крила вітрові на поталу
і долітають до бухти – наче концертну залу
заповнюють в білих смокінгах – але

ресторанна музика глушить їх крик і королівський почет
лабухи по російськи лабають до пізньої ночі
й підпилі коханці в засклених мерседесах
втікають неначе на них влаштували погоню
чайки осіли на яхтах – і їх вже ніхто не гонить
хіба що проспівана фраза «ах мама  моя одесса»

турецька чайна також зачиняється - власник дрімає
сьогодні клієнтів обмаль – один ще чогось чекає
пише щось на серветці – креслить – скоріше б забрався
російськомовні євреї справляють весілля
заблудлий хасид під стіною – неначе месія –
затуляє собою напис «тут були ваня і вася»

бруклин церков правосланих синагог і мечетей
бруклин китайців індусів – учень і вчитель
власнику чайни - здається  - ввірвася терпець
він посміхаючись каже right now is close
і вимикає світло – що ж він на те є бос
з кухні виходять дружина двійко дітей і пес

я затискаю серветку наче кронштейном парус
як завжди підступна самотність приходить із віршем на пару
як завжди скриплять яхти - наче рубанком столяр –
і  чайок вночі похитує важка тканина води
вдихаю солярки запах який мені зносить дим
чомуть в зеленому світлі як випраний долар

бруклин це ломаний шеляг або поржавілий крейцер
світло нічного потягу що мчить по сталевій рейці
і його наздогнати не можна - спіймати також не мож
він залишається  в тобі ванею зіною педро
чайками над коні айленд – кирилицею напевно
котра на серветці схожа на посірілий мох

 

Повернення ІІ

для початку – ісход щоб повернення збулося блудним сином
наче прихід на місце злочину із сірником і бензином
- принишклі слуги вітця –
бо давно поділили маєтки – землі - стайні
подозрілі до всього – але в цьому вони одностайні
ти – паршива вівця

не тому що відбивсь від стада – а тому що посмів прийти
повернутися так невчасно – їм не потрібні зайві роти
ні пророк – ані старець
ні мовчання твоє що ти виміряв кількістю стіп
батько кинувсь назустріч – а вони зупинили «стій»
він поскаржився  - старість

ти для них -  наче блазень - що вистоюєш тут на колінах
ця земля щось вартує - але зараз упали ціни:
суховій - неврожай
хоч прозріння приходить для того хто спершу був сaвлом
і до тебе приходить сьогодні  так само
жаль

він шорсткий - наче камінь – сипкий - як пісок – сухий - як комиш
тінь його переносить в місячнім світлі миш
знання їй диктує інстинкт
словом - повчися в каміння і у мишей – мовчання й неслів
повернення – це сумнів в еннім числі
розбризкане світло й тиньк

і коли ти встав із колін – слуги заметушились і пастухи
батька запхали в дурку – приписавши ліки й канони схим
ягня  доїдають пси
з одеж приготовлених повисмикували нитки золоті
і ніхто не запрошує до шатра - ані в дім
і ти приблуда – не син

словом – збирай манатки і забирайся звідки прийшов
вони переписали пророцтва - поки ти латав мішок
і сушив сухарі
слуги закаменували в мовчання скрегіт замків і дверей
крихти з твоїх сухарів годували їхніх курей
різних порід

твій відхід із міста заспокоїв слуг - їхніх жінок – челядь
вони попивали вино - їм смакувала вечеря
скрикувала породілля
їм вдалося  – батька вдягнути у гамівну сорочку
примножити стадо овець – видати заміж дочку
а потім не впало ні сіло

тебе позбутися – словом – за успіх і пили
коли на твоїм шляху зірки осипалися пилом
і падали стрімголов
креслячи знаки -  наче Господь крейдою креслив по дошці -
батько який вибігає - із синяком при оці -
назустріч босоніж – ступню проколов

що ж для тих слуг що зараз хмільно сидять при чарці
недовіряють нікому тільки старій вівчарці
котра пантрує маєтки
їм не потрібні притчі – блудні сини - їх  досвід
крик божевільного батька: ось він!
записи в зшитках

їм не потрібні пророки -  ні в норах ні в гніздах –
лиш вівці котрі посмикують трави і колять  ніздрі
оцей пейзаж і земля
Добре що здихались блудного сина й батька
Темніє  поміж каміння оливків посадка
насувається ніч і оживає тля 


Зимові листи

1
батько

знаєш мій батько ровесник Джона який Леннон
коли Джон співав той закладав клему
і закладав також при кінці тижня тому що шофер
щось там ламалось - гасли «свічки» залиті бензином -
бітли літали до Індії - минали зими
і діти квітів ламали стебла і строфи

знаєш містечко: кілька авто – ратуша - ринок
бруківка котра укладалась століттям як вірш в риму
шиби в будинках тремтіли немов скрипкова дека
кінець 50-тих: діти війни - зламане покоління
в плащі із шевйоту в  гумовцях що аж по коліна
стоїть на автобусній моя мама – студентка

знаєш в музичних класах: баян гітара чи домбра
музика вимагає пожертви немов від донора
оркестра із педучилища в збереженій синагозі
тепер вже районному клубі - гріється від кірогазу
в новенькім «газоні» - затягуючись раз до разу –
мій батько чекає на маму – на розі

знаєш за кілька років їх шлюб невдалий розпався
музика раптом змінилась - я підріс і розпасся
Джон що пошлюбив Йоко очолить колони гіпі
стане співати про квіти - замінить одяг і стилі
запуситить бороду/вуса наче пророк у пустелі
його привабить свобода і ліві

знаєш містечко також зміниться бо військові
частини прийдуть в касарні льотчики і зв’язкові
весняні й осінні призови циклічні як стан природи
співатимуть пісню Джона: про вчора і позавчора
і про  нещасне кохання - а поодинці й  хором -
про те що проходить

знаєш на розі вулиць де батько чекав на маму
музика не змінилась я чую її ту саму
і чую як та оркестра збивається з ритму і нути
і Джон що лежить на асфальті - застрелений у Нью-Йорку -
в затемнених окулярах  уже постаріла Йоко
і музику як розлучення мені не збагнути

знаєш тому що мій батько ровесник Леннона Джона
я бачу його молодого що мчить у кабіні «газона»
а мама стоїть на розі  підспівуючи “Let It Be”
вона його дівчина і він поспішає летить
ще мить їм лишається - справді ще мить
а музика їхня  залишиться тільки тобі

2
юджин

До Нью-Йорку також дійшли волхви і настало Різдво
і також на ослиці втікають Марія і Йосип удвох
і різдвяний місяць блищить як новенький цент
і також кутя - і січневі сніги падають цілу ніч в океан
і Бродвей хрустить як свіжий croissant
і Рокефелер-центр

й крізь різдвяну ніч що не мислить себе волхвом
ані вовком самотнім дивиться вслід тим двом
Юджин мій приятель -що входить в зимовий сад
вулиць нью-йоркських – й шукає ключі і замок
може тому й виглядає як загнаний вовк
і самотній Сартр

лише там в підсвідомості у колишнім своїм житті
він ще ситий снігами - там наївся досхочу куті
там не знає Нью-Йорка - не платить щомісяця рент
домовласник не тягне до суду за музику і книжки
і самотність не вивертає кишки
і не тягне за руку “Strand”

Юджин звично стоїть навпроти русинської церкви
нишпорить по  кишенях шукає коп'юри і  центи
знає кожен провулок  - й про Троцького і Воргола
нарікає на старість – й на смерть котра не придасться
в торбі носить своє невелике щастя
на котрій рекламується кока-кола

старість для Юджина значить призначення музики
шалик - беретка - в пальті повідривані ґудзики
вікна в квартирі закладені книгами від паркету
постійна самотність що ходить за ним наче вбивця
кава на столику запах якої пролився
як молоко із пакета

і тому що волхви проминули шосту і сьому вулиці
Юджин вірить що сніг це бджоли які покидають вулики
якраз на Різдво - і ця думка солодка немов халва
що протягнеться лінією диму з маріхуани
Юджин бачить зустрічного мексиканця Хуана
а думає що волхва

але свято минає хоч завжди воно з тобою в зимі
і ми з Юджином разом але завжди в Нью-Йорку самі
він в пальті мов розхристаний ангел  звертає убік
і з торбами книжок що волочить по мокрім асфальті
дві солістки що вибігли в зиму з будинку Amato
сповіщають: закінчився рік

3
coney island

Я доїхав до Coney Island – І застав порожнім сабвей:
пасажири викотились з вагонів - потім з дверей
Кукурудзою пахло в повітрі сoлодко - наче портвейн
в підворітні з горлa -

Січень снігом загнав під піддашшя лише горобців
наче снайпер з будинку бере ці місця на приціл
Перед шабасом -поспіх – При будинках самотні курці
з кольорового скла

Я прийняв Coney Island коли Ваня тут з Педро бухав
Танцівник у штиблетах наркоту підпільно спихав
- псих місцевий - жонглюючи світлом - і ловлячи ґав
наче кловн у цирку

пританцьовував звично Вані значить не знав цей когут
кактус Педро засох - бобік здох - не затримавшись тут
Ці січневі сніги за кентами моїми салют
за бухло і за ширку

Я знайшов їх на станції як занюханий хліб з бакалій
Ваня Педро і Коля розпивали на пляжнім столі
і побачивши мій зацікавлений погляд масний наче лій
хтось із них мене кликнув

Coney Island світився - лящали сабвеї - пищали щурі
Педро впився і плакав – пес на пляжі дурів
Ваня в хмари вдивлявся пильнуючи їх наче стадо корів
Коля з остраху сикнув

бо міхур мав простуджений спав на пляжі в зимі на піску
Педро – в спальнику  Ваня -  ув інвалідськім візку
і дивились щоранку - як діти тяглися до Private School -
похмеляючись Whiskey

ну не діти звісно - а ці доходяги станційні кенти
Коля мріє про персінг Педро міряє оком кути
Ваня звично цигарку для себе скрутив
із чужої записки

ну і хмар череда кольорових корів зі свічками на рoгах
що для Педра -  manana mujera і rojo
і він плаче тому що його хтось сполохав
чи сполохав корів

Ваню теж ощасливлю він зустріне на станції Зінку
буде скаржитися на долю безгрошів’я і селезінку
Зінка теж торохтітиме Вані наче машинка Зінґер
і про вірність і про курвів

Ваня знає хто є страхополохом для Кольки
м’язисті пуерторіки: пальці - в браслетах плечі - в наколках
і їхні дівиці широкозаді голосисті мов сойки
і сирени також

Я доїхав на Coney Island: січень стояв при пляжі
Зінку я видав заміж Ваня помер – повна лажа
Педро знову на Брайтоні: ящики носить чи м’ясо смажить
отже повний Dali чи Bosch

Крутить колесо світом - снігом - життям героїв
перемішались вулиці – потяги - поділ юдеї/ґої
і я шукаю акторів щоби насититись грою
мною придуманих п’єс

тому що в цім місці зимовім зачохлені атракціони
протягом тижня повсюди білі завіси й заслони
і за кентами моїми крізь сніги – часові пояси і зони -
скавулить покинутий пес

4
staten island

Статен Айленд – це острів це значить - каліка на милицях
Пором допливе – GPS не помилиться
І вздовж океану бейсбольні поля й Каподано
бульвар – де самотньо і вітряно – грудень і січень
Цей острів що сам собі простір позичив
з крамницями і рестораном

дійде аж по котики в зимну Атлантику –  Значить
він ключ що заводить «Тойоту» - Він бачить
і міст Verrazano і обриси бруклинських вилиць
і кульчик  у  вусі –  ну по приколу цей пірсинг -
і ще кораблі - що пливуть до Нью-Джерзі
обмерзлі в снігах - що прийшли і  звалились -

засипавши пагорби й вулички – музейного Будду
припарковану Alfa Romeo – номер якої забуду
поле для гольфу - старих італійців з футболом 
з піцою й фільмами про  незнищенність  мафії
п’ють в тратторіях каву -  їдять шоколадний muffin
їх сицілійський захист продірявлено голом

насправді на Статен Айленді тиша зсувається снігом
забивається мишею в темінь – сірим білчиним бігом
пахне китайським супом та італійським тістом
скупченням чорних ліктів і баскетбольних майок
джазом погоні за автом яке в опівніч зникає
від поліцейських «Chevy» - в хроніці завтра помістять

мені ця зима в снігопадах диктує листи і вірші
прогулянки вздовж океану якими нічого не вирішиш
тому що писання книги це споглядання руху
це підглядання шпарку дверного замка - й собача
пристрасть обнюхати простір - і біля пірсу побачити
пару котра цілується тримаючись міцно за руки

тому що життя за сорок каже дивитись простіше:
і не питатись для чого порівну снігу і тиші
і ще також не питатись – що означають знаки
й чому в цих снігах твій сумнів - неначе сліпці на осліп -
суне тобі на зустріч - і пахне пташиний послід
бо все це – братан - ти мусів й до того знати

тому то цей острів пригрівши припарковану Alfa Romeo
на яку повсідалися птахи переважно надуті меви
ділиться снігом і словом - як сиґаретами – кент
і каже тобі не питати про принцип життя і пропорцій
і птахам зимовим що гріються в теплій протоці
ти кидаєш хліб з розгону - і вслід випадковий цент

 

Берлінська осінь

справді – історія міста майже до всього дотична:
до віршів в яких уже маса критична
дійшла до абсурду - біля кас залізничних
відсутність попиту і пасажирів                                                  

до заможного турка що роками берлінить
відстамбулив своє – тепер в першім коліні
смажить темні каштани і м’ясо на зміну
обтираючи руки від жиру

все подібно: таксисти у черзі дрімають
за будинком рекламу подерту знімають
асфальтують бруківку – авта гасають
і згасають вогні запальничок і вікон

запах кави і пива й сигаретного диму
запах дому чомусь від капусти - і диво
від жіночих парфум - солодкавих  властиво
що солодшають з віком

парасольки при барах - поліцейські в мундирах
нерухомість берлінська зросла на квартирах
і богема змирилась - прощається мирно
посуваючись знову на схід

їх впускають у простір розвалені стіни
тішить їх що відносність ще стримує ціни
що підошва міцна хоч старі мокасіни
і повсюди  - берлінський ведмідь

співаки підробляють - еміґранти з союзу -
і баян обіймають як подружку й музу
і кричать гей братан це для тебе цю музи –
ку я хриплю на німецький манір

і кричати в цю осінь нуль восьмого року
шо побєда за намі – не віриш пророку
попиваючи каву espresso і mocha
у безчассі шукаючи нір

цей братан що замовк як і ти фестивалить
він стіну - як і музику - мабуть завалить
потім сяде на ровер й тобі посигналить
розміняв п’ятдесятку не євро – а роки

твій ровесник і дембель з одного призову
музикант без оркестри – загублене слово
як берлінський ведмідь чи тірольська корова
а ти дивишся вслід наче справді пророку

Нью-Орлеан

що ж прихід зими може нас спантеличити – він
а це значить вона – шукає виходу – з-поміж стін
джазу – на Rue Bourbon - музики і музик -
в білих футболках – нью-орленський стиль
значить - зиму потрібно і тут знайти
значить - слово засипле горло – і закам’яніє язик

це триває не довше – аніж джаз чи посинілий блюз
пасинків і синів і просто братви– мінус зміни на плюс
армстронґ несе під пахою трубу – луї чи луїс –
він знаходить вулицю і ліхтар – зупинився - протирає мундштук
і продуває трубу – мацає язиком звук
і стає деревом - і його закриває ліс

слів – пісні “Let My People Go” - як слина з труби -
каналізація музики - її запасний вихід – підступи
старості й смерті музики – інші оркестри на Rue Bourbon
зійдуться відіграти джаз і повільний блюз - старі
й постарілі - їхня музика сушиться мов сухарі
й кришиться у кишенях – і її розсипає бог

він також у дрібницях – вулицях – ліхтарях - у міцних руках луїса
у цих зимових звуках що схожі на зерна рису
в довгих рядках – коротких – і в тому що вже зима
пальмовим віттям схилилась на невільників у єгипті
і пісня - в якій вони звуками джазу залиті –
затоплює французьких квартал – і спасіння нема

значить і ти постарів – значить зима - і сидиш в ресторані сам
пива ковтнув - кілька студенток в міні – творять і джаз і сад
їхні тіла і музика- запах солений – океанічна сіль
вже і армстронґ зібрався додому – миє трубі кишки
вже і народ з єгипту вийшов і сушить мішки
і студентки розрахувались - і побігли ловити таксі


Бомбей

на нью-джерсійській заправці індуси в уніформі компанії “Shell”
пропахлі бензином –  В навушниках Раві Шанкар витискує писк зі струни –
що схожий - на пописк храмових пацюків котрі відганяють мишей
і викрики збуджених мавп  - Тлустий самець  - місцевий раджа і шейх –
повільно злазить з каміння  храмової стіни

і ним обривається музика –  Сигналять авта – серпень - усі кудись поспішають
з одного навушника музика виливається мов з рурки синій бензин
ще трохи й вона дограє - а може взагалі дограється - одначе втішаю
цю нью-джерзійську індію –  сипнувши їй чайові - Він плеєр собі поправляє
і стриманим поглядом в очі твої - зирк

Він розмовляє на  гінді – англійською – але не санскритом
Старша дочка у Лондоні  - В Бомбеї -  дружина - крамниця “Одяг/Текстиль”
тому він із патрубком – як самець-рекордсмен - готовий всі авта покрити
але заважає улюблений плеєр – власник щораз обіцяє звільнити
але в обмін на Кама-Сутру –  змилосердився й простив

бо у власника автозаправки сексуальні проблеми – це старість
він ковтає піґулки – відвідує секс-шопи – консультується у індусів
бабло його уже  не цікавить - але інше цілком дістало
він мріє відвідати Індію – в якій більшість жінок завиваються в сарі
наче в кокони шовкопряда вертка волохата гусінь

залишають нагим значний фасад живота – наче облущений тиньк –
і власник автозаправки готовий платити за кожну суку
ця  індійська музика – маріхуана - її наркотичний дим -
яким  він затягувався 68 року - втікши до Вудстоку - а одна з фестивальних дів
і любителька рок-н ролу - прочитала йому короткий курс Кама-Сутри

А потім він докінчував коледж (примха батьків) - а вона зникла в Бомбеї
обкурившись – знайшли мертву на березі річки – коротше: все попелом й прахом
“Бітли” не затримались в Індії – їх фани заради ідеї
й протесту – стали музикою – пописком мавп і мишей - який підсилює плеєр
індуса на бензозаправці – Шіва Вішну і Брахма

Він ніколи не поїхав в Бомбей – бо усе змили дощі і річкові води
навіть посольство в Індії не з’ясовувало  що то  було:  насильство чи злочин
Колонією птахів  повлягались на храмові сходи
сонно спостерігаючи за мавпами – вдихаючи їх сечу - як запах свободи -
жертви Заходу й Сходу яких як банани толочать

на землі що викупана в глині де життя як зогнилий овоч
цінується – Все природньо зацвів – перегнив – й посунься
хто прийме на  нічліг – постіль: пальмове віття – небо тобі за покрову
спілкуйся з книжками та мавпами і обминай корову
покурюючи маріхуану  -  із пoдружкою яка поруч – поки ще живий - цілуйся


Dacia 1300

це було за Чаушеску і коли завалилися старі будинки
то Бухарестом їздили на коровах запряжених у вози
і лише птахи що кружляли над країною були вільними

це авто купив його батько на гроші які щомісяця
платила йому сикуритате за доноси
тоді воно було нове і всі заздрили

тої ночі він їхав з дівчиною підсвічуючи місто
бо електоренергію продавали закордон
вимінюючи також за валюту право виїзду для євреїв

тоді кожен хотів бути євреєм щоби виїхати
і кожен хотів жити в парижі бо кожен знав французьку
не гірше аніж Трістан Тцара чи Мірча Еліаде

вона сиділа поруч заплакана її вагітність його роздратувала
він попросив щоби вона припалила йому сигарету
а тоді пригальмував вибіг з авта і копав щосили колеса

круглі як її живіт


Сигіт Мармароський

У Сиґіті Мармароському пахли червиві яблука
і циганки чіплялися за рукави щоби поворожити
казали що знають про тебе усе
від них несло цуйкою пережованою зранку цибулею
і українськими цигарками
які вони проносять через прикордонний міст кілька
разів на день

Ранішні тумани закутували місто аж під шию
вони сходили з гір - як місцеві селяни - до Сиґіту на ринок
і залишались на вулицях
і притулялись головами до будинків
наче бездомні пси
цього міста

Я стояв на перехресті вулиць
дорожній знак вказував напрям на Бая-Маре
десь поблизу відреставрована синагога
православна церква і ратуша та кілька перевернутих вітром
сірникових коробок будинків свідчили про занепад
усіх европ та імперій
і лише залізниця побудована за Австрії
принаймні кудись вела шарпаючи вагонами
наче неслухняну дитину за руку
і потяг
в’їзджаючи в гори навіки у них зникав
забравши звідси з собою євреїв

бо їм не можна було тут жити
це значить молитися у синагозі
доїти кіз та продавати червоний перець
їздити до Бая-Маре та Угорщини
і співати щосуботи своїх сумних пісень

тут взагалі не можна було жити
серед дерев’яних церков з кириличними написами
зі святою Варварою картинами Страшного суду
євангелістами що тримають напоготові вказівний палець
як ключ
а нічний сторож мабуть
замикаючи церкву на ніч і вхід на цвинтар
лаявся що ключі та замки поржавіли

А у Сиґиті Мармароському пахли також розчавлені сливи
з коричневими очима кісточок як у мертвої корови по яких лазили
мухи і мурахи
і було зрозуміло що нічний потяг прибуває до двірця
бо машиніст задовго до зупинки сигналив
цим горам яблукам сливам і змученим циганам
які пили вино у придорожній корчмі
і брудними руками патрали всмажених пстругів
і кричали до власника
щоби той приніс білого хліба ще
але швидко

бо їм потрібно було встигнути доїхати до прикордонного переходу
коли їхні жінки з контрабандними сигаретами
повертатимуться домів


Sola mujer*

Вони – музиканти, футбольна команда
важкі браслети – персні – футболки з Че
Їхня музика бла бла бла  балада
а в неї - зцілована з губ помада
і тату змійкою оповило плече

У них є гіти із нових композицій:
саксофон і тромбон, звуки - москіти
Вона відчуває тілом самиці
погляд - який зачепивсь об панчоху на литці
воронячим кігтем

Вона віднедавна при них засвітилась
замовила каву – а її захопила ніч
вона за цей дощ – як за ніж – схопилась
а гітарист – за музику що приснилась
струнами її ніг

за нею навчання в столиці – три курси
батьки що марксизмом колись дістали
темні справи світлі шляхи - ти в курсі -
білий кафель тепле джакузі:
симон болівар лєнін і сталін

придурки пахнуть вином і кавою
пісня  в якої нікчемні слова і мотив
вона розпускала хвіст королівською павою
але поміж любов’ю сексом забавою
про всяк випадок презерватив

вона підхопила мотив мов пір’їну
її підхопила справжня війна
розширені ніздрі - вдих кокаїну
за революцію на півдні країни
за запах коров’ячого лайна!

за те що життя – це любов і відсотки
за те що ще сорок - а не п’ятдесят
ловлячи хвилі ультракороткі
новини шиплять про вбивства й накротики
і не заводиться фольксваґен-пассат

*Sola mujer ( ісп. – самотня жінка)

 

Нью-Йоркська зима

Голуб нью-йоркський летить над Бродвеєєм.
Ханука світить свічки для євреїв.
Брайтон скуповує водку і чай.
Знову Різдво - три царі - Й поліцейські
світять мигалки: зірки вифлеємські.
Знову розпродаж і знову печаль

Кілька пожежних й швидка розпороли
тишу що схожа на лист прокурора
білий - із цятками літер і чайок-
або на сніг на дахах парасольок.
І випадково натрапиш на слово
що відігрітись забігло до чайни

Ці хмародери що змерзли вже в грудні
збились докупи  на лаві підсудних
схожі на Santa й святих Миколаїв
схожі на подушку й на подарунки
на карамель з гастроному - і руки
колядників що в кишенях ховають

Можна звичайно пройтися з пророком
поміж снігами і поміж Нью-Йорком
поміж Джуринкою і ковблями
й снігом який підмивала ця річка
що приховала шипшина-калічка
й заколядованими рублями

але в Нью-Йорк православні миряни
колядники оф Бродвею й Вірляни
їм цей Бродвей і сніги по цимбалах
всі ці цибаті будинки сусідні
сакси  тромбони срібні і мідні
їде поволі з Волощини валах

Можна – звичайно - з собою забрати
потяги слів що прибились на Брайтон
кухню єврейську- ґефілте фіш
чорну ікру - оренбурзькі хустини
можна звичайно словами простими
переказати цю зиму як вірш

Десь на Бродвеї розпродаж товарів.
Блудить Бродвеєм зима як товариш.
Значить Нью-Йорк зачекає на сніг
просто життя засвітилось  вогнями
і не потрібно цих слів поміж нами
а над Дитятком - вухо і  ріг

 

Василь Махно (1964) – поет та есеїст. Автор восьми поетичних збірок «Схима» (1993), «Самотність Цезаря» (1994), «Книга пагорбів та годин» (1996), «Лютневі елегії та інші вірші» (1998), «Плавник риби» (2002), «38 віршів про Нью-Йорк та дещо інше» (2004), «Cornelia Street Cafe: нові та вибрані вірші 1991-2006» (2007), «Зимові листи» (2011), двох книжок есеїстики «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» (2006), «Котилася торба» (2011), п’єс «Coney Island» (2006), «Bitch/ Beach Generation» (2007), перекладів польських поетів Збіґнєва Герберта «Струна світла» (1996) та Януша Шубера «Спійманий у сіть» (2007). Вірші, есе та драми Василя Махна перекладено багатьма іноземними мовами, зокрема польською, німецькою, сербською, німецькою, російською, литовською, чеською, малаямською, іврит, їдиш, іспанською та ін. Окремими виданнями виходили вибрані вірші: у Польщі Wedrowcy (Poznan, 2003),“34 wierszy o Nowym Jorku i nie tylko(Wroclaw, 2005), «Нитка/Nitka» (Pogranicze, Sejny, 2011) Румунії Fiecare obiect isi are locul sau (Craiova, 2009); США Thread and Selected New York Poems (New York, 2009), Winter Letters (New York, 2011). Твори В. Махна друкувалися в різноманітних літературних часописах України, США, Польщі. Сербії, Румунії, Росії, Чехії, Литви та інших країн (Критика, Сучасність, Україна, Потяг 76, AGNI, Absinthe, Poetry International, Interlitq, Post Road, Tworczosc, Fraza, Rzecz Pospolita, Strony, Мостови, Scrisul Romanesc, Арион, Новая Юность, Новый Мир,Texty, Siaures Atena, Literatura irmenas та ін.). Лавреат премії ім. С. Будного (1994), журналу «Кур’єр Кривбасу» (2008, 2009), Фонду Лесі і Петра Ковалевих (2009). Учасник багатьох Міжнародних поетичних фестивалів у Сербії, Польщі, Словенії, Румунії, Німеччині, Індії та Колумбії.

*
Нагору