Костянтин МОРДАТЕНКО

Мед

я обожнюю твою маківку
і розплетену косу, дай
розплатaтися й тихо плакати,
щоб велика прийшла вода;

щоб черешні лягли оголені
біля мощів старих вишень,
освятилася паперть повінню,
на барвінку гойдався день;

щоби сповнилась тиша шепотом,
коли сонях джмелем хропить
і вощиною впала теплою
на тенета – й бриніла нить,

у калюжах тонули вулиці,
калатали зерном поля,
наче рамки із медом в вулику,
твої губи в моїх стоять.

Папороть

твої губи волошкові,
як Христос на паперті,
і кайдання, і нуждота;
молитовна папороть;

причащаюсь поцілунком,
благовісним соняхом;
і пожертва, і вербунка,
пахнеш, як антонівка;

в пелюстках твоїх купаюсь,
в розсипи занурююсь;
на моїх вустах твій палець,
як льоток на вулику;

родовим збулась прокляттям,
ллєшся, як окапини,
зі свічок на біле плаття,
мов цілушка праведна;

б’єш промінням серед ночі,
і стає так холодно,
на твої коліна хочу
прихилити голову.

Біла береза

берізонько, з блакитними ковтками,
з веселкою на мокрому плечі;
стоїш в нічній сорочці зі свічами,
згубивши від дверей моїх ключі;

світанкова, з волоссям журавлиним,
на павутинці волошкова тиш,
голосиш під вікном, немов причинна,
я шепочу: «зайди», а ти стоїш;

і стукаєш у шибку кулачками,
і тулишся щокою до вікна,
незаймана, в нічній сорочці, панні,
нікому, чуєш, не кажи про нас;

прозора, з росянистими вустами,
в одній сорочці бігаєш, без мешт,
розгублена з погаслими свічами,
і просишся зайти і не ідеш.

Ікона

на твоїх вустах ікону
напишу трояндами;
де пасуться бджоли сонні
в конюшину загнані,

на святих вустах ікону
напишу оголений,
витягну з криниці повні
відра виллять в полум’я;

на іконах плями темні
поцілунки лагодять,
наберу черешень  в жмені –
розчавлю об пагорби;

вже на денці схлипи мокли,
бо господні діти ми;
потечуть в провалля соки,
аж струна бринітиме;

як без мене довгу косу
розплетеш удосвіта,
то мої тектимуть сльози
на Твоєму образі.

Ціна

і ми цілувались,
і річка розмерзлась,
і падав гарячий сніг;
а потім криваві
цідилися перса
і холодно стало всім;

у ретязях руки,
у камері тісно,
являєшся все одно;
твої поцілунки,
як хліб недоїсти
і похапцем пить вино;

і плакала мати,
і зводились храми,
навшпиньках підкрався змрок;
і важко не знати
молитви кохання,
яку прочитала кров.

Черешня

дозвольте навколішки впасти
слізьми Ваші ступні омить?
любов – це черешневі страсті,
де ллється з небес оксамит;

коли Вам хустинку з підлоги
підніс, що спорснула до ніг,
в ту мить закохався і довго
забути Ваш погляд не міг;

страждання мої волошкові,
в криниці зірки хлюпотять,
хрущí тиші впали за комір
і сонце кровить, як стигмат;

співатимуть коники славу,
у ватрі хрустітиме хмиз,
якби ж ви, черешеньки, знали
як сильно у цвіт Ваш влюбивсь,

ітиму росою босоніж
й кричатиму всім вочевидь:
«до щік своїх Ваші долоньки
я мрію колись притулить»

Валентина

свята, найсолодша загубіль,
порізала на квашії,
твої наполохані губи
в криниці втопились моїй;

стояли дощі, як начоси,
прикладок закутався в дим,
а злива місила чорнозем –
хотіла коржів напекти;

і випнувся м’яз на зап’ястку,
із цвинтаря йшли копачí,
ти дихала глибоко й часто,
як протяги в церкві вночі;

неділя кривавила вербна,
вино розлилось на обрус,
ти мертвою впала на берег
й жувала пісок з моїх рук;

на площі ревла катеринка,
за ноги чіплявсь вовконог;
ми разом ходили навшпиньках
під місяцем й плакали вдвох.

і вогнище серед опалин
розклали найупередí;
ми яблук накрали й сміялись,
як сторож кричав: «крадії!»

минуле розрубувать м’ясом,
нова щоб настигла сім’я,
бо щастя – це дихати разом,
труситись, боятись: «ти як?»

і глиною вибілить хату,
чавити удвох виноград,
любити, кохати, кохатись,
невпинно тремтіти, вмирать.

Плесо

«доторкнись, поцілуй,
прихили свою гíлку,
з рукавів натруси чебрецю», –

шепотíла веслу
в пíну вдягнена хвилька,
била різочкою по лицю.

«дай черешень у борг,
від криниці дорогу
перейду із порожнім відром», –

і знесилилась, бо
так сміялася довго,
що з очей покотилася кров.

Квіти

волошками твої вуста
засію перед смертю,
прицвяхувала до хреста
цілунками утретє,

давай похрестимо дитя,
яке не народилось;
хрущами з дерева летять
обірвані гвоздики;

обмию ноги молоком
і кожушок між пальців
тобі втиратиму звагом
і стану приклоняться;

опуклостей набожність, мов
паломництво до Лаври,
розгорнуте Святе Письмо
читаю серед згарищ;

стою заплетений у дощ
оголений і чистий;
до тебе йду, упасти щоб
на паперть кам’янисту.

Вечеря

а цвíту нападало стільки,
що аж закипіли вуста;
за литку тримаючи гілку,
оцукрений кетяг смоктав;

на рамках вощину кусали,
що аж запікалася кров;
занурюючись у провалля,
торкавсь коропів язиком;

волхви нам дарунки приносять,
і туляться щоки до п’ят,
ручай обмітала колоссям,
що аж розверзалась земля?;

як падали перли із мушлі
на всіяний маком калач,
гарячим прибоєм у вушко
на берег бажань віднесла;

між згíр’ями в тебе на тілі
записував Божі слова,
як пíвні утретє пропíли,
таємну вечерю дала.

***

прутню! сопілко плоті,
ноти на скронях жовкнуть;
пазухи – в позолоті;
борошном сиплють – жорна;

губчате тіло в ситцях!
світить звитяжцю дзвíнка;
хліба вламай, наситься
м’якоттю піднебіння;

кореню! я – панщанин;
дайте вогонь – галуззю;
церкви червону баню
губи прочан цілують;

огире! ставши стійма,
піни набігло презвірх;
випнулися на стінах
жилаві, сині фрески;

лоно тремтить жаристе,
свічку стискає шуйця,
крове! стечи донизу –
праведники нап’ються;

стогнучи, напропале,
вглибивши в землю рало;
дзвони росисті впали –
храм у раю вмирає…

***

розкішнице! цілушко плоті,
на яснах недожований м’якуш,
б’є ціпом по снопу молотник,
мов хвиля по гарячому піску,

обтерши буньку кармазином,
побілку м’яли руки різьбяра; 
 м’який поклавши підмізинний
на виріжок, що біля вівтаря;

від губ до лона шлях ребрастий,
крутий пройшовши підборіддя кряж,
на переддвір’ї храму впасти
й крізь сльози шепотіти отченаш;

жертовник слиною змочити,
де кров ягняти пролилась на одр;
о пíхво! ти криниця чиста,
з якої напивається Господь;

це одкровення повних стегон!
з твоєї паді воду п’ють воли;
зросив губами веретено;
іконо зацілована, зціли…

***

коли ми кохались, твої очі бризкали молоком;
твої настовбурчені пипки диміли, наче ґноти на задмуханих свічках;
із твоїх ніздрів випливали хмаринки і сягали у небо;
ти вигиналась, як місяць на поверхні води, коли пробігає ряботиння;
твоє волосся розквітало котиками, як вербові гілочки;
твої вилиці світились, як виноградні ґрона на рукомийнику;
твій носик рухався і був живим, як цуценятко в кошику;
твої повіки сіпались, як хрумкі шкварочки на пательні;
ти кричала, як порізана на столі хлібина;
у твоїх зіницях я побачив себе і злякавсь:
до мене прийшли мої ненароджені діти
і скиглили: «тату, зачни нас, щоб ми народились»;
ох, діти, мене ще самого нема –
я ще сам ненароджений і живу у вашій уяві;
ми були знесилені, як світло ліхтарів, коли сходить сонце;
справжні, як скошена на кладовищі трава під дощем,
оголені, наче кришки у кутиках ситого рота,
сумні, як ґрунтова дорога, коли улягається курява;
а потім ми говорили:
– а що таке кохання?
– це, якби тебе не було, а я мріяв про тебе…
– а що таке щастя?
– це, коли на язиці тане сніжинка…
– а що таке самотність?
– це, коли засинаємо разом, повернувшись один до одного спинами…
– а що таке людина?
– це той, з ким розмовляють дерева…
– а що таке смерть?
– це коли тобі солодко від життя;
а потім подзвонила моя мама і спитала, як справи?
я відповів, що мене ще немає,
я ще не народився, як ти не розумієш;
не дзвони сюди більше, мамо…
ти гладила себе знизу і стогнала,
як річка у кригоплав…
я лежав на кризі, дивився на білі хмаринки,
що випливали із ніздрів твоїх
і згадував, як колись був людиною…