Костянтин МОРДАТЕНКО
Мед
я обожнюю твою маківку
і розплетену косу, дай
розплатaтися й тихо плакати,
щоб велика прийшла вода;
щоб черешні лягли оголені
біля мощів старих вишень,
освятилася паперть повінню,
на барвінку гойдався день;
щоби сповнилась тиша шепотом,
коли сонях джмелем хропить
і вощиною впала теплою
на тенета – й бриніла нить,
у калюжах тонули вулиці,
калатали зерном поля,
наче рамки із медом в вулику,
твої губи в моїх стоять.
Папороть
твої губи волошкові,
як Христос на паперті,
і кайдання, і нуждота;
молитовна папороть;
причащаюсь поцілунком,
благовісним соняхом;
і пожертва, і вербунка,
пахнеш, як антонівка;
в пелюстках твоїх купаюсь,
в розсипи занурююсь;
на моїх вустах твій палець,
як льоток на вулику;
родовим збулась прокляттям,
ллєшся, як окапини,
зі свічок на біле плаття,
мов цілушка праведна;
б’єш промінням серед ночі,
і стає так холодно,
на твої коліна хочу
прихилити голову.
Біла береза
берізонько, з блакитними ковтками,
з веселкою на мокрому плечі;
стоїш в нічній сорочці зі свічами,
згубивши від дверей моїх ключі;
світанкова, з волоссям журавлиним,
на павутинці волошкова тиш,
голосиш під вікном, немов причинна,
я шепочу: «зайди», а ти стоїш;
і стукаєш у шибку кулачками,
і тулишся щокою до вікна,
незаймана, в нічній сорочці, панні,
нікому, чуєш, не кажи про нас;
прозора, з росянистими вустами,
в одній сорочці бігаєш, без мешт,
розгублена з погаслими свічами,
і просишся зайти і не ідеш.
Ікона
на твоїх вустах ікону
напишу трояндами;
де пасуться бджоли сонні
в конюшину загнані,
на святих вустах ікону
напишу оголений,
витягну з криниці повні
відра виллять в полум’я;
на іконах плями темні
поцілунки лагодять,
наберу черешень в жмені –
розчавлю об пагорби;
вже на денці схлипи мокли,
бо господні діти ми;
потечуть в провалля соки,
аж струна бринітиме;
як без мене довгу косу
розплетеш удосвіта,
то мої тектимуть сльози
на Твоєму образі.
Ціна
і ми цілувались,
і річка розмерзлась,
і падав гарячий сніг;
а потім криваві
цідилися перса
і холодно стало всім;
у ретязях руки,
у камері тісно,
являєшся все одно;
твої поцілунки,
як хліб недоїсти
і похапцем пить вино;
і плакала мати,
і зводились храми,
навшпиньках підкрався змрок;
і важко не знати
молитви кохання,
яку прочитала кров.
Черешня
дозвольте навколішки впасти
слізьми Ваші ступні омить?
любов – це черешневі страсті,
де ллється з небес оксамит;
коли Вам хустинку з підлоги
підніс, що спорснула до ніг,
в ту мить закохався і довго
забути Ваш погляд не міг;
страждання мої волошкові,
в криниці зірки хлюпотять,
хрущí тиші впали за комір
і сонце кровить, як стигмат;
співатимуть коники славу,
у ватрі хрустітиме хмиз,
якби ж ви, черешеньки, знали
як сильно у цвіт Ваш влюбивсь,
ітиму росою босоніж
й кричатиму всім вочевидь:
«до щік своїх Ваші долоньки
я мрію колись притулить»
Валентина
свята, найсолодша загубіль,
порізала на квашії,
твої наполохані губи
в криниці втопились моїй;
стояли дощі, як начоси,
прикладок закутався в дим,
а злива місила чорнозем –
хотіла коржів напекти;
і випнувся м’яз на зап’ястку,
із цвинтаря йшли копачí,
ти дихала глибоко й часто,
як протяги в церкві вночі;
неділя кривавила вербна,
вино розлилось на обрус,
ти мертвою впала на берег
й жувала пісок з моїх рук;
на площі ревла катеринка,
за ноги чіплявсь вовконог;
ми разом ходили навшпиньках
під місяцем й плакали вдвох.
і вогнище серед опалин
розклали найупередí;
ми яблук накрали й сміялись,
як сторож кричав: «крадії!»
минуле розрубувать м’ясом,
нова щоб настигла сім’я,
бо щастя – це дихати разом,
труситись, боятись: «ти як?»
і глиною вибілить хату,
чавити удвох виноград,
любити, кохати, кохатись,
невпинно тремтіти, вмирать.
Плесо
«доторкнись, поцілуй,
прихили свою гíлку,
з рукавів натруси чебрецю», –
шепотíла веслу
в пíну вдягнена хвилька,
била різочкою по лицю.
«дай черешень у борг,
від криниці дорогу
перейду із порожнім відром», –
і знесилилась, бо
так сміялася довго,
що з очей покотилася кров.
Квіти
волошками твої вуста
засію перед смертю,
прицвяхувала до хреста
цілунками утретє,
давай похрестимо дитя,
яке не народилось;
хрущами з дерева летять
обірвані гвоздики;
обмию ноги молоком
і кожушок між пальців
тобі втиратиму звагом
і стану приклоняться;
опуклостей набожність, мов
паломництво до Лаври,
розгорнуте Святе Письмо
читаю серед згарищ;
стою заплетений у дощ
оголений і чистий;
до тебе йду, упасти щоб
на паперть кам’янисту.
Вечеря
а цвíту нападало стільки,
що аж закипіли вуста;
за литку тримаючи гілку,
оцукрений кетяг смоктав;
на рамках вощину кусали,
що аж запікалася кров;
занурюючись у провалля,
торкавсь коропів язиком;
волхви нам дарунки приносять,
і туляться щоки до п’ят,
ручай обмітала колоссям,
що аж розверзалась земля?;
як падали перли із мушлі
на всіяний маком калач,
гарячим прибоєм у вушко
на берег бажань віднесла;
між згíр’ями в тебе на тілі
записував Божі слова,
як пíвні утретє пропíли,
таємну вечерю дала.
***
прутню! сопілко плоті,
ноти на скронях жовкнуть;
пазухи – в позолоті;
борошном сиплють – жорна;
губчате тіло в ситцях!
світить звитяжцю дзвíнка;
хліба вламай, наситься
м’якоттю піднебіння;
кореню! я – панщанин;
дайте вогонь – галуззю;
церкви червону баню
губи прочан цілують;
огире! ставши стійма,
піни набігло презвірх;
випнулися на стінах
жилаві, сині фрески;
лоно тремтить жаристе,
свічку стискає шуйця,
крове! стечи донизу –
праведники нап’ються;
стогнучи, напропале,
вглибивши в землю рало;
дзвони росисті впали –
храм у раю вмирає…
***
розкішнице! цілушко плоті,
на яснах недожований м’якуш,
б’є ціпом по снопу молотник,
мов хвиля по гарячому піску,
обтерши буньку кармазином,
побілку м’яли руки різьбяра;
м’який поклавши підмізинний
на виріжок, що біля вівтаря;
від губ до лона шлях ребрастий,
крутий пройшовши підборіддя кряж,
на переддвір’ї храму впасти
й крізь сльози шепотіти отченаш;
жертовник слиною змочити,
де кров ягняти пролилась на одр;
о пíхво! ти криниця чиста,
з якої напивається Господь;
це одкровення повних стегон!
з твоєї паді воду п’ють воли;
зросив губами веретено;
іконо зацілована, зціли…
***
коли ми кохались, твої очі бризкали молоком;
твої настовбурчені пипки диміли, наче ґноти на задмуханих свічках;
із твоїх ніздрів випливали хмаринки і сягали у небо;
ти вигиналась, як місяць на поверхні води, коли пробігає ряботиння;
твоє волосся розквітало котиками, як вербові гілочки;
твої вилиці світились, як виноградні ґрона на рукомийнику;
твій носик рухався і був живим, як цуценятко в кошику;
твої повіки сіпались, як хрумкі шкварочки на пательні;
ти кричала, як порізана на столі хлібина;
у твоїх зіницях я побачив себе і злякавсь:
до мене прийшли мої ненароджені діти
і скиглили: «тату, зачни нас, щоб ми народились»;
ох, діти, мене ще самого нема –
я ще сам ненароджений і живу у вашій уяві;
ми були знесилені, як світло ліхтарів, коли сходить сонце;
справжні, як скошена на кладовищі трава під дощем,
оголені, наче кришки у кутиках ситого рота,
сумні, як ґрунтова дорога, коли улягається курява;
а потім ми говорили:
– а що таке кохання?
– це, якби тебе не було, а я мріяв про тебе…
– а що таке щастя?
– це, коли на язиці тане сніжинка…
– а що таке самотність?
– це, коли засинаємо разом, повернувшись один до одного спинами…
– а що таке людина?
– це той, з ким розмовляють дерева…
– а що таке смерть?
– це коли тобі солодко від життя;
а потім подзвонила моя мама і спитала, як справи?
я відповів, що мене ще немає,
я ще не народився, як ти не розумієш;
не дзвони сюди більше, мамо…
ти гладила себе знизу і стогнала,
як річка у кригоплав…
я лежав на кризі, дивився на білі хмаринки,
що випливали із ніздрів твоїх
і згадував, як колись був людиною…
|