Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Костянтин МОРДАТЕНКО

Костянтин МОРДАТЕНКО

Мед

я обожнюю твою маківку
і розплетену косу, дай
розплатaтися й тихо плакати,
щоб велика прийшла вода;

щоб черешні лягли оголені
біля мощів старих вишень,
освятилася паперть повінню,
на барвінку гойдався день;

щоби сповнилась тиша шепотом,
коли сонях джмелем хропить
і вощиною впала теплою
на тенета – й бриніла нить,

у калюжах тонули вулиці,
калатали зерном поля,
наче рамки із медом в вулику,
твої губи в моїх стоять.


Папороть

твої губи волошкові,
як Христос на паперті,
і кайдання, і нуждота;
молитовна папороть;

причащаюсь поцілунком,
благовісним соняхом;
і пожертва, і вербунка,
пахнеш, як антонівка;

в пелюстках твоїх купаюсь,
в розсипи занурююсь;
на моїх вустах твій палець,
як льоток на вулику;

родовим збулась прокляттям,
ллєшся, як окапини,
зі свічок на біле плаття,
мов цілушка праведна;

б’єш промінням серед ночі,
і стає так холодно,
на твої коліна хочу
прихилити голову.

 

Біла береза

берізонько, з блакитними ковтками,
з веселкою на мокрому плечі;
стоїш в нічній сорочці зі свічами,
згубивши від дверей моїх ключі;

світанкова, з волоссям журавлиним,
на павутинці волошкова тиш,
голосиш під вікном, немов причинна,
я шепочу: «зайди», а ти стоїш;

і стукаєш у шибку кулачками,
і тулишся щокою до вікна,
незаймана, в нічній сорочці, панні,
нікому, чуєш, не кажи про нас;

прозора, з росянистими вустами,
в одній сорочці бігаєш, без мешт,
розгублена з погаслими свічами,
і просишся зайти і не ідеш.


Ікона

на твоїх вустах ікону
напишу трояндами;
де пасуться бджоли сонні
в конюшину загнані,

на святих вустах ікону
напишу оголений,
витягну з криниці повні
відра виллять в полум’я;

на іконах плями темні
поцілунки лагодять,
наберу черешень  в жмені –
розчавлю об пагорби;

вже на денці схлипи мокли,
бо господні діти ми;
потечуть в провалля соки,
аж струна бринітиме;

як без мене довгу косу
розплетеш удосвіта,
то мої тектимуть сльози
на Твоєму образі.

 

Ціна

і ми цілувались,
і річка розмерзлась,
і падав гарячий сніг;
а потім криваві
цідилися перса
і холодно стало всім;

у ретязях руки,
у камері тісно,
являєшся все одно;
твої поцілунки,
як хліб недоїсти
і похапцем пить вино;

і плакала мати,
і зводились храми,
навшпиньках підкрався змрок;
і важко не знати
молитви кохання,
яку прочитала кров.

 

Черешня

дозвольте навколішки впасти
слізьми Ваші ступні омить?
любов – це черешневі страсті,
де ллється з небес оксамит;

коли Вам хустинку з підлоги
підніс, що спорснула до ніг,
в ту мить закохався і довго
забути Ваш погляд не міг;

страждання мої волошкові,
в криниці зірки хлюпотять,
хрущí тиші впали за комір
і сонце кровить, як стигмат;

співатимуть коники славу,
у ватрі хрустітиме хмиз,
якби ж ви, черешеньки, знали
як сильно у цвіт Ваш влюбивсь,

ітиму росою босоніж
й кричатиму всім вочевидь:
«до щік своїх Ваші долоньки
я мрію колись притулить»


Валентина

свята, найсолодша загубіль,
порізала на квашії,
твої наполохані губи
в криниці втопились моїй;

стояли дощі, як начоси,
прикладок закутався в дим,
а злива місила чорнозем –
хотіла коржів напекти;

і випнувся м’яз на зап’ястку,
із цвинтаря йшли копачí,
ти дихала глибоко й часто,
як протяги в церкві вночі;

неділя кривавила вербна,
вино розлилось на обрус,
ти мертвою впала на берег
й жувала пісок з моїх рук;

на площі ревла катеринка,
за ноги чіплявсь вовконог;
ми разом ходили навшпиньках
під місяцем й плакали вдвох.

і вогнище серед опалин
розклали найупередí;
ми яблук накрали й сміялись,
як сторож кричав: «крадії!»

минуле розрубувать м’ясом,
нова щоб настигла сім’я,
бо щастя – це дихати разом,
труситись, боятись: «ти як?»

і глиною вибілить хату,
чавити удвох виноград,
любити, кохати, кохатись,
невпинно тремтіти, вмирать.

 

Плесо

«доторкнись, поцілуй,
прихили свою гíлку,
з рукавів натруси чебрецю», –

шепотíла веслу
в пíну вдягнена хвилька,
била різочкою по лицю.

«дай черешень у борг,
від криниці дорогу
перейду із порожнім відром», –

і знесилилась, бо
так сміялася довго,
що з очей покотилася кров.


Квіти

волошками твої вуста
засію перед смертю,
прицвяхувала до хреста
цілунками утретє,

давай похрестимо дитя,
яке не народилось;
хрущами з дерева летять
обірвані гвоздики;

обмию ноги молоком
і кожушок між пальців
тобі втиратиму звагом
і стану приклоняться;

опуклостей набожність, мов
паломництво до Лаври,
розгорнуте Святе Письмо
читаю серед згарищ;

стою заплетений у дощ
оголений і чистий;
до тебе йду, упасти щоб
на паперть кам’янисту.

 

Вечеря

а цвíту нападало стільки,
що аж закипіли вуста;
за литку тримаючи гілку,
оцукрений кетяг смоктав;

на рамках вощину кусали,
що аж запікалася кров;
занурюючись у провалля,
торкавсь коропів язиком;

волхви нам дарунки приносять,
і туляться щоки до п’ят,
ручай обмітала колоссям,
що аж розверзалась земля?;

як падали перли із мушлі
на всіяний маком калач,
гарячим прибоєм у вушко
на берег бажань віднесла;

між згíр’ями в тебе на тілі
записував Божі слова,
як пíвні утретє пропíли,
таємну вечерю дала.

***

прутню! сопілко плоті,
ноти на скронях жовкнуть;
пазухи – в позолоті;
борошном сиплють – жорна;

губчате тіло в ситцях!
світить звитяжцю дзвíнка;
хліба вламай, наситься
м’якоттю піднебіння;

кореню! я – панщанин;
дайте вогонь – галуззю;
церкви червону баню
губи прочан цілують;

огире! ставши стійма,
піни набігло презвірх;
випнулися на стінах
жилаві, сині фрески;

лоно тремтить жаристе,
свічку стискає шуйця,
крове! стечи донизу –
праведники нап’ються;

стогнучи, напропале,
вглибивши в землю рало;
дзвони росисті впали –
храм у раю вмирає…

***

розкішнице! цілушко плоті,
на яснах недожований м’якуш,
б’є ціпом по снопу молотник,
мов хвиля по гарячому піску,

обтерши буньку кармазином,
побілку м’яли руки різьбяра
 м’який поклавши підмізинний
на виріжок, що біля вівтаря;

від губ до лона шлях ребрастий,
крутий пройшовши підборіддя кряж,
на переддвір’ї храму впасти
й крізь сльози шепотіти отченаш;

жертовник слиною змочити,
де кров ягняти пролилась на одр;
о пíхво! ти криниця чиста,
з якої напивається Господь;

це одкровення повних стегон!
з твоєї паді воду п’ють воли;
зросив губами веретено;
іконо зацілована, зціли…

***

коли ми кохались, твої очі бризкали молоком;
твої настовбурчені пипки диміли, наче ґноти на задмуханих свічках;
із твоїх ніздрів випливали хмаринки і сягали у небо;
ти вигиналась, як місяць на поверхні води, коли пробігає ряботиння;
твоє волосся розквітало котиками, як вербові гілочки;
твої вилиці світились, як виноградні ґрона на рукомийнику;
твій носик рухався і був живим, як цуценятко в кошику;
твої повіки сіпались, як хрумкі шкварочки на пательні;
ти кричала, як порізана на столі хлібина;
у твоїх зіницях я побачив себе і злякавсь:
до мене прийшли мої ненароджені діти
і скиглили: «тату, зачни нас, щоб ми народились»;
ох, діти, мене ще самого нема –
я ще сам ненароджений і живу у вашій уяві;
ми були знесилені, як світло ліхтарів, коли сходить сонце;
справжні, як скошена на кладовищі трава під дощем,
оголені, наче кришки у кутиках ситого рота,
сумні, як ґрунтова дорога, коли улягається курява;
а потім ми говорили:
– а що таке кохання?
– це, якби тебе не було, а я мріяв про тебе…
– а що таке щастя?
– це, коли на язиці тане сніжинка…
– а що таке самотність?
– це, коли засинаємо разом, повернувшись один до одного спинами…
– а що таке людина?
– це той, з ким розмовляють дерева…
– а що таке смерть?
– це коли тобі солодко від життя;
а потім подзвонила моя мама і спитала, як справи?
я відповів, що мене ще немає,
я ще не народився, як ти не розумієш;
не дзвони сюди більше, мамо…
ти гладила себе знизу і стогнала,
як річка у кригоплав…
я лежав на кризі, дивився на білі хмаринки,
що випливали із ніздрів твоїх
і згадував, як колись був людиною…

*
Нагору