Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Валерія Піщанська

«Неофеміністичне»

Я – просто розболена шкіра, коли із тобою:
нема ні душі та чеснот, ні огріхів та вад.
Бери попід пахву і, як парасоль, неси із собою,
зрозумівши, що я, так як й він, твій малесенький раб.
Ні, не друг і не брат, не коханка, не бранка, не любка,
для твоїх голосу й запаху я скоріш ніздрювата губка.
Кладу своє голе тіло тобі на долоню.
Вона – не шлюбна постіль й поготів не вівтар.
Я просто молюся, щоб ти мене гнав, безборонну,
у напрямку власного серця, як сотні бездумних отар,
які скерував ти раніше, не кинувши й пари з вуст.
Прийми ж тепер мою волю й розтопчи, o німий златоуст!

***

Лиш найсильніший чоловічий дух
спроможний витримати прагнення жіноче
коритися і плазувать в тіні.
Явись мені, скажи мені, пророче,
що я, цю неміч у собі не поборовши,
найду настільки повнокровного хазяїна,
аж тому не зірветься з губ, неначе
десь ницість в почуттях моїх причаєна.
Повинен знати ціну нам обом
і глибоко закон природи відчувати,
і бути милосердним, наче Бог,
й, мов Сатана, мене одну обрати,
повинен… Винен… Винен існувати,
чекаючи на мою ницу, прикру ласку,
як на таку собі навіяну підказку
про те, коли ж йому почати ЖИТЬ!!!

«Зручна жінка»

Зручна жінка в мені
сама придумує виправдання твоїй холодності.
Зручна жінка сама шукає місця для близькості,
щоби там нарешті на декілька годин
перестати бути зручною
Зручна жінка дещо холерична,
не вимагає неможливого
і тим паче можливого.
Зручна жінка не відвищує голосу,
не влаштовує істерик,
плаче тільки до і після
того, як ти лишиш
відтиски обожнюваних рук
на обвислих ручках тимчасових лігвищ.
Після того, як ступні,
на які здавалося б щойно
спиралися її долоні з вистромленими фалангами ,
віднесуть тебе до твоїх пріоритетів та ергономічних скарбів
Зручна жінка проcтупає в мені
дещо товщою литкою правої ноги,
волосинкою з родимки
Зручна жінка болить мені
не як защемлений нерв,
а як киста одного з тих органів,
що уособлюють жіночність
І коли ти говориш, що любиш мене,
Я відчуваю, що насправді
ти любиш зручну жінку в мені
І я вже не перший день молюся,
щоб ти покохав іншу,
тендітну жінку в ній.
І можливо тоді збагнув, як ти нівичив ту
Зручну жінку в мені

«… або двадцять років потому»

Коли я стану матір’ю, а ти досить солідним,
Попри пивний живіт, попри мій целюліт,
Ми кохатимемося так само нестримно,
як в вісімнадцять літ.
І будемо все ще цілуватися з язиком і в губи,
Навіть при підлітках-дітях.
І роздягатимемо одне одного довго,
Як субтропічне літо.
І ніколи не обійдемося без прелюдії,
І в тебе не буде коханки. Яка там коханка:
Граємось в скрипку й смичок щоночі,
Ледве живі до ранку.
Ми освідчуватимемося коханні,
масажуватимемо одне одному ніжки,
і радітимемо, що торік поміняли в холі доріжки,
бо старі були вже не те: щось постійно кололо в спину,
коли ти мені в вушко шептав
сороміцький план…
на четверту дитину.

«Майже ідеал»

Щось рветься мені з легенів,
як смуток з місяця вповні.
Не бійся, торкнись легенько –
потече по пальцях, долоні,
по цілованих густо зап’ястках…
Твій нажаханий погляд на руку –
о, і я так дивилася часто,
коли передчувала розлуку.
Твій зневірений погляд на мене:
амальгама дісталась предпліччя…
Те, що я ідеал ще ген не
кохання, мій рідний, мій вічний,
мій вимогливий!
Ідеали,
наймінливіша річ у світі,
як наявність коралів у Клари,
як настрої Уолстріт чи Сіті,
як гусінь-метелик-жертва
нічника, що знає всі вірші.
І ночами нашіптує ледве –
Частіше незграбні, найгірші.
Те, що рвалось з моїх легенів,
тепер шириться твоїм тілом.
Ти закляк, навіть отетерів,
зрозумівши пізно на диво:
ми уже перестали любити.
Перестаньмо й вдавати, згода?
Те, що ширилось твоїм тілом, -
це пекуча,
як йод,
свобода!

«Гобелен»

На гобеленах фривольні малюнки…
Із реклами закладу вулиці Червоних Ліхтарів, Амстердам, Нідерланди.

Із тих ниточок, що струмляться між нами, любий,
від пучки до пучки, від серця до серця, від грудей до грудей,
я б гобелен нетривкий і прозорий зіткала,
щоб краси оголених тіл ніщо не ховало.
Крім ледь видного диму, як над розжареним шляхом.
Крім простирадла, що служить то долом, то дахом
в будівлі шукаючих доторків, заламаних рук,
де вираз лиця – то вже скам’янілий звук.
Крім краси гобелену, котрий я ткала губами
в час, коли солодко-липко прочинялася брама
тобі й через тебе, терпкого, як ковток коньяку,
щоб ти мене знав вологу, теплу й слабку.

«Жіноча суть»

Лежачи на панцирно-твердій спині, він бачив, варто було йому підійняти голову, свій брунатний, розділений коричневими дугоподібними лусками живіт.
Ф.Кафка “Перетворення”

Ти тонко й ніжно обійняв мене
Двома передніми цупкими ніжками,
Чотири ж інші механічно плели
Павутину, що стала нам за ліжко.
Я все гойдалася, як вітер дув,
Прикута до шовків житла нового.
Я все молилася, а ти не чув,
Бо вітер був південно-східний знову.
Минув сезон – тоді лиш я збагнула,
Весь шовк – то павутина, і параліч
Скувавши тіло, вже мій розум душить.
Шість лап твоїх зімкнулися обабіч
Моїх плечей, моєї талії й колін;
Відчули пальці пластикові крила.
Поцілувала не тому, що полюбила,
Тому що знала, мій хазяїн – він.
Корилася й була тому я рада.
Це дико, вбого й це жіноча суть:
Приймать умови будь-кого сильнішого,
Бодай вони страждання принесуть.
Коли цей віщнй сон скінчився врешті,
Дала собі я слово: покохаю!
Адже спазмує серце, коло серця,
Як дотик комашиних лап згадаю.

«Історії про тварин»

Ти розказуєш мені цю історію
Ламаною мовою
З жахливим іспанським акцентом
А головне – своїми прекрасними губами
Брудно-рожевого кольору
Якось ти стояв, трирічний,
Посеред джунглієвих просторів
Блакитної Колумбії
А величезна ігуана
Перекинула тебе порухом хвоста
І проповзла
Не поперек, а вздовж
Твого тіла
Чіпляючись блідо-салатовими лусками
Свого черевця
За твою футболку и дитячі страхи
Ти дивишся на мене,
Свідомий того,
Що перед твоїм поглядом
Ніхто не стоїть
Ані смагляві смілявки –
Урожденки кращої Америк
Ані довгоногі (-носі) європейки
Ані шоколадноволоса linda*
Що зараз перед тобою
Загорнута у фольгу твого шепоту –
Santander**, santander
І в цей моментя починаю хотіти
Проповзти вздовж тебе
Немов та велетенська клишоного ігуана
Чіпляючись лусками живота
За кожен міліметр твого тіла
… Потім ти запитаєш
Чим займемося тепер?
Тепер?
Пригадую ти розказував історію
Про perezoso***, що повис на твоїй шиї
Немов сонне дитя
І лишався, поки ти не мусив йти із заповідника…

* з ісп. мила
** марка колумбійського шоколаду
*** лінивець

«Романе»

Хочется української поєзії, що здіймає волосся дибки.
Роман К.

Романе,
я теж хочу таких віршів
і хочу тебе
твої широкі плечі
твої довгі руки
з їх перехрестями
я хочу настовбурчити
твою коротку зачіску
і все інше, що в тобі можна
настовбурчити
кожнісінький твій поетичний рецептор
я хочу маяковського
що ховається в тобі
десь між діафрагмою та коліньми
а ті блакитно-зеленоокі панянки
з твоїх віршів
з якими ти будуєш дім
мене мало турбують
адже зі мною
ти б лягав горілиць
і дмухав так сильно
що малинові повітряні кулі
поетичного натхнення
летіли б на південний-схід
чи куди-інде
як титани
ми б задавали диханням
напрямок вітру
а якщо я б колись заманіжилась
як блакитно-зеленоока панянка
було б пестити мене мужністю своїх метафор
та нахабністю алегорій
а потому брати і творити поезію
від якої волосся стає дибки

«Тантра»

ти знаєш, а так можна молитися,
промовляючи на кожен вигин спини: «Будда»
хоч на справді лунатиме лиш «д-да…»
креслячи стегнами руни
у повітрі
просякнутому
енергією єднання
можливо навіть не руни
а довільні фігури
можливо під кінець
обривки ліній
стрімкі, викресані пружними животами
коли ж ти зупиниш мене
щоб підживитися довершеною сталістю світу
в цій крихкій рівновазі
для цього продовженого акту обдаровування душ
я відкинусь на твої напівзігнуті ноги
і твої коліна прошепочуть моїм лопаткам
пару приємних банальностей
звичних за барною стійкою більшості місць
що стають затишними коли вечір увіходить у ніч
а тоді прийде час у повній байдужості до канонів і конфесій
тричі проспівати осанна
тільки остання з трьох ховатиметься
за чарівливим фінальним ааа…

«Я — річка!»

СОН ЦЕ СТО ЯНь іНь Я
СОНЦЕСТОЯННЯ
насто я на сонцем
Тобою настояна
на сто я-на!
Л.Ромен
Я— твоя! Я твоя безпереч-
Но.
Горячи? у вогні, періч-но мені ґреч-
Но,
що я божа, я вільна, свавільна! Я річка.
Я легко стікаю тобі на вуста. Річ-
Но
у тім, що мій хист, що мій скарб віч-
Но
тектиме луками-вустами до-
Тично
до спраглих сердець, металевих осердь
під струмом.
За?бідно я починала свій шлях струм-
Ком.
Зараз у повноводді чуттів чу-
Ти:
Водам струміти ген аж за край.
Тож ти
Напийся! Не край
ні собі, ні мені ду-
Ші.
«Я твоя, а не божа,» -
лунає сьогодні в цій ти-
Ші.
І юнка, плинка мов ріка, су-
Ші
твоїх впертих губів
дістається уже – спі-
Ши!

«Масаж голови»
Присвячується тим, у кого довгі коси і уважні коханці

Твої пальці креслять найнесамовитіше проділи у волоссі
а я посміхаюся немов пришелепкуватий клієнт
невправного майстра
що зажди задоволений результатом
твої пальці просуваються далі
і кожна луковичка здригається
немовби від надкрихітного вибуху
одного з тих що народжують всесвіти
твої пальці вовтузяться немовби щойно народжені
дитинчата кенгуру
які сліпо шукають шпарину до сумки
але весь її затишок
вже обвила довкола себе я
твої пальці рухаються
і я перетворююся на достобіса тремтливого ховрашка
чиє серцебиття обганяє світло
що мріє залізти тобі за пазуху
аби витягти звідти
кольоровий камінчик твого настрою

«Не старіти»

Дівчатка, що вирішують не старіти,
у двадцять сім років все ще носять шарфи
з іграшковими писками гномиків, щенят, хелоу-кіті,
чи бодай із кишеньками контрастного кольору
Дівчатка, що вирішують не старіти,
знаходять собі хлопчиків, що ніяк не змужніють,
хоч би входили у своє сорокове чи двадцять друге літо,
або принаймні в осінь чи зиму.
Дівчатка, що вирішують не старіти,
підписані на ар-сі-сі сторінки із соціоніки.
Сплачують за фотокурси, якщо не вистачає для третьої освіти
психотерапевта, чи бодай журналіста.
Дівчатка, що вирішують не старіти,
пояснюють кола під очима покером до світанку.
Уже остаточно вирішили, що їм не потрібні діти,
або принаймні шалено бояться затримок.
Дівчатка, що вирішують не старіти,
Вклеїли свою жіночність разом із другою фотокарткою
в паспорт і закинули в шухляду подалі від світу,
або принаймні від себе
Дівчатка, що вирішують не старіти,
Створюють дизайн-студії,
збиткові галереї на узвозі, композиції квітів…
І ще тисячу речей, щоб можна було описати своє життя
яскраво, або принаймні не мусячи сказати:
…Ця дівчинка вирішила не старіти

«A Very Woman»

Суспільству споживачів присвячено
я хочу високі помисли
до крику високі груди
я хочу високу статую
старого смішного буди
я хочу широкий світогляд
широкі розкосі очі
широке знайомих коло
але без дзвінків серед ночі
я хочу безгрішне знання
а також безгрішне зачаття
і хочу ставати безгрішною
щоразу після причастя
я хочу ще білий прапор
і білі зуби-перлинки
і білу весільну сукню
на тілі щасливої жінки
я хочу міцного здоров’я
міцних обіймів коханців
що пестять міцною кавою
якщо їх лишати до ранку
я хочу тонку інтуїцію
й тонку, як берізка, талію
тонкі кулінарні присмаки
привезені із італії
я хочу менше бажань
і менше покликів тіла
та марно: вони не змаліють
як би я не хотіла

«Чужі поцілунки»

Їх поцілунок був більше моїм аніж їхнім.
Їх поцілунок самими губами палкими …
Серед власних цілунків не знаю безбарвних чи пісних,
але той я чомусь була ладна доїсти за ними.
Тричі вбирали одну із волого-червоних губів
рухом таким, з яким риби вмирають на суші.
Той, хто їх спостеріг, той, я певна, обох їх хотів,
як не тіла, то принаймні розпалені душі:
аргентинське танго на рівні мімічних м’язів.
Ніжну малину дівочих вуст опівнічних
не лише він, а й сотні очей тоді обірвали.
…Там, де була свічка, лишиться тільки підсвічник:
Поцілунок скінчиться, бо вдиху не вистачає.
Я, мабуть, цілувалася з ними утрьох, бо так само
перехоплений подих, як крихітну смерть, переймаю.
Я, певно, притислась як вогка розтулена рана,
малину зривала, на чужих залишалась губах
і танго утрьох задавала своїми вустами…
Не тьмяніють чужі поцілунки у спогадах й снах.
Чужі поцілунки тільки й лишаються з нами.

«завоювати ще раз»

Не хочеш завоювати мене ще раз?
Коли ти робив це вперше,
ми були ще такими дітьми,
з переляку німі та дурні,
ув обіймах скутих завмерши.
Не хочеш завоювати мене ще раз?
Я вже й забула де те дівчисько,
що на перший лиш погляд горде,
а потому тривожне й голодне
за тим, хто підійде близько.
Натомість з’явилася жінка –
сміх упевнений, погляд ласкавий,
запах чутний ледь, та тривалий;
лиш вона ще мала, як перлинка,
у мені. Їй потрібні квіти,
компліменти (а хоч би і хибні!),
і тепло твоїх рук. Їй потрібні
перельоти, Венеція, літо!..
Як чужу, незбагненну, завидну
бачить дехто з мужчин і хоче
дивувати щодня і щоночі
тільки ту, котру зве «моя рідна».
Тож,
не хочеш завоювати мене ще раз?

«Спати голою»

Спати голою – це немов переписувати біблію
на ту, де Єва не простягнула Адамові яблуко
це піднімати маленькі прозорі волосинки на сідничках
охайними рожевими нігтиками
Спати голою – це дозволити своїм стегнам бачити кольорові сни
це насолоджуватися чудовими півкулями своїх грудей
Спати голою – це немов тихенько проспівати марсельєзу
Прямо в обличчя людовіку виховання, заспівати марсельєзу
Перед бастилією комплексів, перед гільйотиною стриманості
а наступної ночі натягти піжаму і до нестями
насолоджуватися реставрацією

«Твої груди»

твої груди як острови вулканічного походження
вони здіймаються на зустріч моїм губам
в центрі кожної з них – лагуна
і невеличкий атол
лагуна із шоколадною водою,
і темно-рожевий атол
вони омиваються океанічними водами
ніжної шкіри,
до якої я зрідка
дозволяю собі притиснутися щокою
і все це виблискує на сонці, сліпить очі,
виблискує на сонці…
і я молю Бога, щоб до мене ці острови були безлюдні,
щоб мої губи були кормою єдиного корабля,
щоб мої пальці були щоглами єдиного корабля,
щоб мій язик був капітаном єдиного корабля,
що причалив до їх берегів
і вивчив кожен вигин їх узбережжя
коли я відпливатиму від цих островів
в пошуках ще ніжнішої шкіри серед цих теплих океанічних вод,
я посміхнуся тобі світлою посмішкою
чоловіка, який кохає

«День Манго»

Коли запрошений в гості хлопець приносить для тебе манго,
тобі не хочеться одразу станцювати із ним танго,
не стає одразу жарко, немовби навколо тропіки,
і в цілому не тягне до жодної екзотики.
Ти почистиш цей стиглий фрукт, як почистила б сонце,
якби в нього колись не стало янгола-охоронця,
й смакуватимеш кожен кусник, розділяючи в роті волокна
м’якого солодкого плоду, у М’янмі побувши заочно.
А запрошений буде спостерігати і дуже тебе хотіти.
Дивитиметься, як ти губами обхопила худу сеньйориту
мангової кістки, і вирішить, що сьогодні чіплятись не стане
до дівчини, що найеротичніше їсть,
яка від сьогодні – Дня Манго – для нього кохана.

«Загоїлось»

Моє серце, немов напівздохле щеня паршивої сучки,
скиглить біля висхої цицьки нашого кохання.
В ньому змішались від болю всі передсердя та шлуночки,
як пори року при потеплінні глобальнім.
Від найпершого дня про те, що захлинешся мною,
моє серце тужливі пісні під валторну співало.
Я готова була до розлуки, і болю, і бою з собою,
тільки, прости, що все вийде на так, не врахувала.
Не врахувала, що з розуму зійду до тебе,
як майбутні покритки до парубків сходили з призьби.
Не врахувала, що і мені відтепер буде треба
розкута собача поза, густий спазматичний видих,
що ти мене вивернеш віршами важкими назовні,
і зриєш кролячу нору, щоб я впала у диво,
що тільки коли набереш з мене пригорщі повні,
то зможу сказати, що стала нарешті щаслива…
Не врахувала, що буду по вінця й дощенту твоя,
і що, відчувши найменше схолодження, серце
спробує виплюнуть гуашевим згустком з себе життя
і все закінчити так, як любило тебе, – відверто.

***

Цим літом постійно їм полуниці – маленькі серця,
щоб підправити те, що із власним серцем скоїлось.
(При прощанні я помирала з ридань на його плечах;
він сказав: «Не плач. Кохання не звітрилось – просто загоїлось.»)

«Галантний ненужденний чоловік»

Галантний ненужденний чоловік
бальзаківського віку
— це особливий тип:
довкола комірця від Lagerfeld краватка з шовку і валютного кредиту;
— це булемічна молода коханка
із бруньками грудей;
— це натуральна кава зранку;
— це легка муть від афродізіаків у погляді не втолених, а втомлених очей;
— це не щодень букет троянд пахкий
на знак уваги,
а лише раз легкий
пакунок із вечірнім вбранням, не стільки Їй, як власній естетичній спразі.
— це батьківське вітання “по бєзналу”
для сина закордоном;
— це “скільки ж йому стало”,
яке пульсує в розболілих скронях впродовж дороги до ледь свого дому;
— це страх утратити інстинкт самця
і хватку бізнесмена,
або азарт гравця;
— це страх антрепренера, що, виписавши скромний гонорар, наносить грим і вперше за життя повільно йде на сцену…

«battle of sexes»

Ти підходиш іззаду, цілуєш мене у шийку.
Хихочу, вивертаюсь, починаєм дитячу бійку.
За подушку ховаюсь, лоскочу, вдихаю твій запах.
На секунда замріялась й – бац! – ти мене уже злапав,
Підім’яв, розказав моїм ребрам дитячу казку,
Яка ж тут утриматись може солідності маска?
Я кричу, регочу, звиваюсь вужем під тобою…
Гусенята по шкірі моїй проходять юрбою.
І на пичці твоїй цей кумедний пихатий вираз!
Прикидаємось ми, наче кожен із нас уже виріс,
Та стягнувши із себе фірмові краватки и блузки,
Починаєм шалітись. – Ти б може піддався? – Дзуськи!!!
І знесилені навіть в бік одне одного дивимось з-коса
А на ранок ти цьомаєш свіжі синці і засоси.

«стиглої вишні»

Хіба не чуєш, затуливши очі, свою
колишню круглу чистоту?

Наталка Білоцерківець

на мою поезію
сіла еротики перша голубка
виразніша тої
що у франкових жмутках
і тої що в мопассановій пишці чистіша
голубка еротики кольору стиглої вишні
тому надлетіла
що в мене з’явився співавтор
котрому бодай строфу писати не варто
щоб увійти в мій світ довершених рим
(десь-колись поетичного браку)
всім тілом своїм
вишні стиглої смаку
з раю не вигнано нас
– то пісня невиспаних душ.
господь розчепивши едем
мов терпкий чайний кущ
на мізерні чаїнки
запаху стиглої вишні
в тіло кожного з нас заклав по одній
цей внутрішній рай явив мені ти співавторе мій
перша голубка еротики сіла на мої вірші
і не летить і якщо вже ми грішні
то цей гріх як блаженний спокій
форми стиглої вишні

Джерело

*
Нагору