Вікторія Наріжна
Жінка (Персні)
я люблю
як жінки знімають персні
манірно вигинаючи долоні
у тим прогині пальців неприроднім
усе жіноче
крізь усі віки
танок виткий
зі сміхом під чадрою
спідниць летючих нетрі непролазні
від рук притулок
захист від очей
твердиня не-життя
і не-свободи
з медвяним співом ніжних солов’їв
що жінці не ступить без них і кроку
що перетворюють її в богиню
і сенсами її гаптують сни
все те
що мудро ліпить жінку в жінці
й виліплює барвисту не-людину.
* * *
хочу більше співати
хочу сумом вливатись
в голос
хочу нотою бути
в плинкім надвечір’ї
неба
хочу знати що треба
і плювати на те що треба
хочу можна
побільше можна
аж до оскоми
хочу втоми
але не гіркої судоми
а втоми
від бігу в полі
назустріч південному вітру
з небокраю хмарину витру
рукавом
і укриюсь дивом
неначе пледом
і з-під нього зоритиму в зорі
долоні медом
губи медом
душу медом
отруйним вимажу
* * *
всі наші вигини створені для возз’єднання,
наші обійми — замислені ієрогліфи.
тисячі років нашим складним орнаментам.
смисли і сенси для всіх, окрім нас, заховані.
кожною зморшкою шкіри і м’язів розчерком,
крові маршрутом і навіть кардіограмами
ми із тобою єдину творимо лінію.
ми — ієрогліф у тексті Божого мріяння.
* * *
Депресія
спускаюсь у збайдужілість
невже
вже
надходить повна «же»?
сунуть справи
то зліва
то справа
де ж моє право
на вранішню каву
з сигарою?
ідіть ви на фіґ
із вашим святом —
як назвати
ці хмари з вати?
хоч вий
а вітер злий —
не хоче цю гидь здувати…
жарти сальні
за стінами спальні
о людство
о твої істини правильні
на всіх твоїх ліках можна писати:
«застосовувати ректально»
* * *
в пастку
впасти
сказ ти
чи спас ти?
казку
пасти
на килимі з рясту…
злиті
в миті
пітні й невмиті
спалення хіті
маючи на меті
ми ті
чи не ті?
о так!
стогни
стегна
гни
гони
в вогні
гинь
в вогні
кинь
гнучку тінь
стіні
неголений
оголений
голодом поневолений
невтолений
невтомлений
тому лий
лий
ли-и-и-и-ий!
…злива
бурхлива
мов стигла слива
розчавлена
але
щаслива…
* * *
на гончарному колі твоїх почуттів
я розкатана в амфору
повну безодні
сотні днів
сотні ранків-світанків
сотні вечірніх серпанків
кипить безодня в мені
ні
так не схожа на глину
з легким ароматом полину
все одно гину
вигинаю амфорну спину
кручусь і верчусь без упину
на гончарному колі твоїх почуттів
|