Юр ІЗДРИК

превізія

губи липкі від липневих ягід
пальці липкі від твоїх секретів..
ми з моря чекали погоди в пагоді
зайвим вважаючи кожного третього
крайнім лишався з нас кожен другий
друзями були і трохи коханцями
мали ми скрипку й чарівний бубен
бавились стафом і бальними танцями
грались на зміну в кота і мишку
брались за ролі поета і пасії
вдвох написали веселу книжку
вдвох збудували невидиму азію

 ягоди наші ростуть у гіпофізі
пагода наша — зліва де серце
з моря погода нам зрештою пофігу
ми самостійно виношуєм сенси
і самосійні у нас психоделіки
і саморобні наші нірвани
ми ще збудуємо дві-три америки
і атлантиду під океаном

 всього нам мало — такі ми жадібні
все у нас є — і любов і липень
сипляться ягоди з вікон пагоди
губи до губ безнадійно липнуть
ми найкрутіші на світі коханці
і нероздільні і невмирущі
тісно сплітаються наші пальці
смачно кохаються наші душі

immaculate

легші за шовк простирадла твого подиху
ти поміщаєшся десь поміж складками одягу
відголос стогону твого
лінія нахилу
клініка спротиву
знак перемоги!
крик перемоги!
втіха вікна і протяг
зойк прохолоди і язика лезо
стук в коридорі
збій у програмі
і неозорі постелі плеса
і міліметри і міліграми
ох! а зітхання твої наче хатні духи —
граються тінями сміхом повітрям предметами
бах! — розлітається подушка пухом
клац! — загораються дві гіркі сигарети
ом! — прокидається неба в'язка електрика
бам! — починаються бурі дощі і грози
лобом до лоба боксують обидва хмарні скептики
тілом до тіла горнуться обидва голі неврози
духом до духу тягнуться два епітелії
квітка до квітки плетуться з герба лілії
ми засинаємо в полі зітхань постелі
ми зачинаємо з подихів інше тіло

купалапапороть

ці віночки на воді — не вінчальні
ці вогні посеред входу — нічийні
квітко папороті ртутна печальна
я беру на абордаж твoї хвилі
я ловлю на голий понт твoї риби
я відловлюю пісні твoго птаства
я ні разу мимо тебе не схибив
ти ні разу не дала мені впасти
ти ні року не цвіла не для мене
я впівока недоспав ніч із чвертю
твoє листя смарагдoво-зелене
очі твoї — без осі круговерті
ти цвітеш і пізній страх відступає
ти дзвениш — і розлітаються смерті
задля тебе в темний ліс цей вступаю
задля мене темний ліс цей відвертий
розпашіла вся від шалу й озону
ти співаєш вже не звуками — спалахами
ти джазуєш для трави на газонах
ми двіжуєм по дворах і порталах
ми пірнаєм під гольфстріми свідомості
ми злітаєм понад фудзі й непали
ми святкуємо ніч непритомності
ми — бездомнії діти купала

першість

я викликаю свого дервіша
я вимикаю своїх демонів
якось так сталось що ти — перша
якось так склалось що я — в темі
якось так вдалось що ми — в танці
па в тому танці цілком нереальні
я прогризаю твої панцирі
ти інспектуєш мої спальні
ти інтригуєш шокуєш милуєш
я доганяю втуляю міряю
ти ще навчишся бути милою
я ще зумію бо я — вірую
ти ще покажеш ти ще відсмалиш
я ще відловлю я ще відмию
завше нам всього буде замало
завше нам буде тісно у києві
буде нас крити в квасному каневі
буде нас перти святе пуерто
будуть нам грати фінські панки
і драмтеатри будуть з концертами
і drumтиатр у корпоративі
і партбілет у білизні спідній
синій бугатті дико спортивний
візи у напрямках виключно східних
якось так сталось що ти — перша
ось замість яблука — кокс і манго
я викликаю свого дервіша
я запускаю магічне танго

loop

моя барселона волога й солона
і лоно її золоте
і вабить і жалить і пражить і смалить
і жалю не має на те
слова її пісні — з імен футболістів
мелодія — свисту твіст
безсовісна злісна облудна зловісна
залізний вправляє хист
тривожна тремка боязка обережна
їй кожен тореро — брат
і так безбережно росте узбережжям
терпкий її виноград
нічним шоколадом гірчить її ладан
хоралам збиваючи лад
а в затінку десь поблизу водоспаду —
її потаємний сад
солона вогка волоока і гола
без прихистку сходить із круч
бездумно спроквола накручує кола
і спить як дитина в піску
я пальцями рву пуповину полону
пологи і воля — святе
і вже викрадаю свою барселону
і руно її золоте

paint point

твоя епідерма нервова тендітна
пахне мені акварельним папером
ти проростала в мені впродовж квітня
щоби розквітнути білим тепер аж
перли крохмальні крапельки поту
і алергічне почервоніння
так достеменно й не знаю хто ти
дожити б до червня твоєю тінню
сліпий як гомер і глухий як бехтовен
при тобі я завше німим менестрелем
лиш пензлик просякнутий соком медовим
малює на шкірі твоїй акварелі

QUESTIONS

питаєш у себе:
воно тобі треба?
та ж буде те саме..
усе як завжди..
проте допікає жагуча потреба
напитись любові простої води
ця спрага виводить на лови людини
котра — і свічадо і джерело
бо рано чи пізно надходить хвилина
коли поодинці не стримати зло
й ніяк не погасиш тремтіння нейронів
вібрації м'язів пульсації вен
так конче тоді необхідний сторонній –
хтось інший хто теж потребує тебе
тривожиш астрал — шифрограми паролі
звіряєш анкети відтягуєш час
та вже проступають із пустки поволі
уста мов пелюстки і контур плеча
а погляд і профіль — цілком розбишацькі
і очі чудні — пустотлива зима
воно тобі треба? — питаю по-братськи –
ти ж все це не раз пережила сама?
воно мені треба.. хай буде як буде.. –
беззвучно сміються пелюстки-уста
сміються й зникають
втікають в нікуди
свята простота
чарівна пустота

гіпоксія

це так дивно — між нами ніякої близькості
тільки ці кілометри і різні умовні бар'єри
у обіймах твоїх я гойдався би наче в колисці
але замкнуто брами зачинено парки і сквери

і ніщо не римується — двері не входять в одвірки
і маршрути в квитках і сеанси підкреслено різні
навіть кров і любов ми розлили по різних пробірках
навіть слово і зойк все ніяк не вкладаються в пісню

це так дивно усе
бо щоденно
щонічно
ніколи
не виходжу із тебе як не виходять з запою

і хапаю мов риба повітря —
налякано
кволо:
дай дихнути тобою
дай ще раз дихнути тобою

****

ти напівпрозора та повна секретів
і шифри твої нетутешні
у пахощах спецій у млості секрецій
я встоте вмліваю як вперше

релігія літа в повітрі розлита
мов заповіді висоти
мої у тобі вибухають квіти
і впевнено
сповнено
стигло
відкрито
в мені проростаєш ти

****

зсихаюся в нуль під самотності пресом
хоч добре відомий рецепт порятунку –
обіймів твоїх живильні компреси
і доза найменша твоїх поцілунків

****

«ну де ти? я так потребую тебе!
ну де ти коли мені так ти потрібен?
тебе щось крім тебе самого гребе?
казав ніби любиш.. обожнюєш ніби..»

ти так не говориш
ти гордо мовчиш
так стіни шепочуть і вітер у листі
і скурений разом квітневий гашиш
і кава розлита і випите віскі
бо де я насправді коли ти сама?
і де я коли я насправді потрібен?
здається мене тоді зовсім нема –
погана ідея..
не пройдений рівень..

коли ти чекаєш — я всюди й ніде
у стінах у листі у вітрі у віскі
в повітрі в воді у землі і те де
на вістрях антен
в перебреханих звістках
регоче гальорка і партер реве
де драма для двох — там забава для сотень
я теж потребую як кисню тебе
я кисну без тебе
як фейк
ніби бот я

«а де ти?» та от же — в нейронах твоїх
а ще — в допаміні і в еритроцитах
я став би тобою якби тільки зміг
твоїм альтер его у буквах і цифрах
ну де я? а ти де? та бог його зна
ми ж здатні на все — і на вуду й на чудо
та поки цвіте ще ця люта весна
чекай — я вже йду
я все знаю
я буду

****

я шаную усе що сказано
ти цінуєш усе промовчане
так вже є відколи не разом ми
так напевно вже нам наврочено
напророчено напартачено
наплановано і накаркано
так багато вже часу втрачено
і крапленими крито картами

я відгадую ноти паузи
ти слова мої пересіюєш
так недовго буваєм разом ми
так багато чого не смієм ми
та сміємося в повен голос ми
а як плачемо то впівголоса
одне одному часто молимось
зупиняючи чортове колесо

затискачи час між пальцями
запускаючи сонце подихом
живемо на якихось станціях
між від'їздами і приходами
поміж стінами й дороговказами
ми приречені бути точними
і мовчу я про все що сказано
і співаєш ти про замовчане

***

коли за тобою скучаю чорно
повискуючи мов гієна
зневіра і сум мої непереборні
і все-таки це офігенно

коли на опучках знервованих пальців
задавнена ніжність не гасне
і з цим засинаю і буджуся вранці
це як не крути — класно

і навіть коли самота пожиттєва
кидає у розпачі весла
я вірю — мене ти надкусиш мов єва
і це буде просто чудесно

та як би не склалось і що б там не сталось
одне неможливо забути:
як були в саду ми і як посміхались
і як це насправді круто

FEMALE

пуп'янки сонно розплющують очі
сонце висмоктує квіти на себе
все це таке недостигле дівоче
навіть дівчаче — тягнеться в небо
вигини пагонів ніжні прожилки
бачать у сонці рослинного принца
в зав'язі кожної квітки — жінка
жінка як поклик жінка як принцип
жінка як сіль материнського моря
жінка як цукор майського меду..
ще анемічні напівпрозорі
тягнуться пагони просто у небо
сонце наситить.. сонце зігріє..
..і спопелить — але це несуттєво
квітка — найкраще втілення мрії
квітка — геральдика для королеви
всохнуть зів'януть згіркнуть пелюстки
цвіт опаде у гербарій на згадку
та у розщелинах чорної пустки
лишаться злі і веселі зернятка

http://izdryk-y.livejournal.com/