Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Вікторія Бричкова-Абу Кадум

Вікторія Бричкова-Абу Кадум

Хочу стати для тебе усім —
Найдорожчою в світі людиною,
І повітрям передусім,
І останньою тою стежиною...
Чи то сонцем сіяти з небес,
Чи то небом лягти безкрайнім,
Восьмим дивом із всіх чудес
І коханням твоїм останнім...
Чи холодним ковтком води
У серпневих спекотних буднях,
Чи спасінням твоїм з біди,
Чи то сном твоїм незабутнім...
А у холод — пледом зручним,
В спеку затінком стану ласкавим,
А у сумі — словом смішним,
А у ранках — горнятками кави...
Як голодний — хліба шматком,
Як заскучиш — зустріччю пізньою,
Як в дорогу — твоїм квитком
І твоєю останньою піснею...
У безсиллі — жменькою сил,
У пітьмі — промінчиком світла,
Вітром задля твоїх вітрил,
І садами тобі б розквітла...
Коли солоно — медом густим,
Коли гірко — смачною приправою...
Олівцем, ну, хоча б, простим,
І рукою твоєю, правою...


****
Напевно, тебе у мені забагато,
В моєму житті, в моїх пристрасних думах,
Ти повниш собою квартиру, кімнату,
Ти в каві, у фото, і ще у парфумах...

На вулиці ти, тебе бачу повсюди,
Ти — кадр двадцять п’ятий в кіно моїх буднів...
Які у житті зустрічалися люди!
Як ти — не було! І напевно не буде...

Ти — звук літака, що іде на посадку,
Ти — в митях похмурих і в ранках погожих...
Ти — в кожнім наповненим щастям випадку,
І в ночах, коли я заснути не можу...

В обличчях прохожих, у диханні вітру,
У голосі тихім, у темряві ночі...
В гудках телефонних, у сонячнім світлі...
І будь... Я тебе проганяти не хочу...


****

Ви, напевно, доволі щаслива —
Гарна мова, летюча хода...
Ви кмітлива, розумна, вродлива,
І освічена Ви, й молода...

Посміхаєтесь мило і щиро,
І прихильників, хоч відбавляй...
Стали, певно, для когось кумиром,
А для когось —  воротами в Рай...

Ви весела і з Вами потішно,
Лиш благаю, признайтесь мені...
Чом смієтесь, коли Вам не смішно,
Чому очі постійно сумні?

То дозвольте у Вас запитати —
Може, каменем давні літа?
Може, Ви пережили багато?
Чи минула пора золота?

І чому глухо-наглухо, щільно
В Вашу душу зачинені дверці???.

***
Зрозумів, Ви сховали нищівно
Почуттями покромсане серце...


****
Мене назвеш слабкою, і нехай,
Невідання тобі твоє пробачу...
Бува, чутливість ллється через край,
Буває, нию, а, буває, й плачу...

Буваю не готова до пліток,
І обливають словом, наче брудом...
Так, я слабка, заб’юся у куток,
Я їм прощу, я ті слова забуду...

Бувала зраджена в житті, і то не раз,
На серце сум лягав, неначе гиря...
Я далі йду крізь рій брехливих фраз,
Так, я слабка — бо далі людям вірю...

Слабка, ти кажеш — так, напевно, так...
Подряпана об терни і об будні,
Я далі йду крізь тисячі атак,
Всміхаючись на погляди облудні...

Мене за мою слабкість не суди...
Бо як від зла ти будеш рятуватись,
Коли тікати будеш від біди —
Ти за моїм плечем прийдеш сховатись...


****
В свої обійми дощ лови,
Цілуй в своїх поривах небо...
І сам своїм життям пливи...
А я? Мене тобі не треба...

Ти зорі сам вночі рахуй,
Вслухайся сам, як вітер свище...
І сам себе в біді рятуй...
А я? А я тобі навіщо?

І квітів ніжний аромат
Ти сам вдихай... Як ми вдихали
Колись, десь сотню втіх назад...
А я? А я вже відкохала...

На мою душу не молись,
Немає у мені святого...
Ти радуйся, живи, любись...
А я? А що тобі до того?

Не клич мене крізь часу біг,
Я навіть ехом не озвуся...
Ти не зумів...Ти не зберіг...
А я без тебе жити вчуся...



****
Я буду короткою,
Сил-бо немає від напасті тої...
Кохання солодке,
А мозок роз’їло, немов кислотою...

Хоч пальці затерпли —
Та вкотре признанням себе роздираю...
Кохання — це тЕпло,
Чому ж наче в полум’ї в ньому згораю?

І зайві поради,
Обвило, стискало немов обручами...
Кохання — це радість,
Чому ж тоді гірко я плачу ночами?

Всі випило соки
Із мене... Неначе наївне дівчисько...
Кохання — високе,
Лиш чому я тоді так падаю низько?

Хіба то морока,
Як пристрасть возносить у ранг королеви?
Кохання глибоке,
А думають люди чомусь поверхнево...


****
У Ваші сни не заявлюсь,
Не потривожу Ваш спочинок...
Піщинкою я загублюсь
Поміж мільярдами піщинок...

В вітрах пустельних розчинюсь,
Розплавлюсь в променях спекотних...
Лише повік не оселюсь
У сновидіннях безтурботних...

Проллюся поміж тисяч злив,
Зросту волошками у житі...
Лише в уривки Ваших снів
Я не посмію прилетіти...

У небі синім оживу
Одною з тисячі хмаринок...
Не забарюся, пропливу
Я безоглядно, без зупинок...

Я поміж тисяч зір нічних
Чумацьким Шляхом помандрую...
Згорю світанком поміж них —
Лиш Ваші сни не потурбую...

Без мене марева нічні
Не стануть менше кольорові...
Моя дорога в Ваші сни
Лежить над прірвою любові...


****
Набідуюсь, настраждаюсь... Та переболить,
О, яке важке призвання — так тебе любить...

Перению, перескнію, щем перетерплю,
Лиш себе ніяк не видам, тихо відступлю...

Переброджу, переможу смуток самоти,
Те, як я кохати можу — знать не будеш ти...

Перемлію, перетлію, перешепочу,
Про свою жадану мрію — просто промовчу...

Перехочу, перескочу через цю біду,
Затаївши сокровенне — сумно відійду...

Відмолюся, відхрещуся від отих страждань,
Тільки в сни мої являтись, прошу, перестань...


****
Лікуюся часом, щоденно терплю
Твій погляд болючий, як голки уколів...
Та ні, ти не мрій, що тебе я люблю,
Я просто від тебе давно збожеволів...

Про очі твої краще я промовчу,
Колись на їх дні я навіки втопився...
І, наче молитву, ім’я шепочу,
Та ні, не кохаю, в тобі розчинився...

Твій голос для мене — це янголів спів,
Ні, ти не радій, я тебе не кохаю —
Таке і для ворога я б не хотів...
Я просто поволі від тебе всихаю...

Згубив я свій спокій і гордість гублю,
Торкнутись жаданої навіть не мрію...
Збрешу я, сказавши, що просто люблю,
Тобою я важко хронічно хворію...

На слід твій ступити страшенно боюсь,
Парфум твій для мене став запахом раю...
Тебе не люблю, побожусь, поклянусь...
Я просто повільно від тебе згораю...

****
Грубість слів — ці стервозні пута
За дверима назавжди облишила...
Бо хотіла для нього бути
Найніжнішою...

Мудрі книги взялася читати...
Що черпати — сама вирішує...
Бо хотіла для нього стати
Наймудрішою...

До люстерка все шепотіла
Запитання одне одвічнеє...
Бо красивою бути хотіла,
Потойбічною...

Відточила свої таланти,
Живописно творила веснами...
Бо для нього хотіла стати
Інтересною...

І у чомусь себе спиняла,
Щоб за неї не було соромно...
І щоденно себе міняла
В кращу сторону...

Тільки мудру, красиву, добірну
Він облишив в самотній тиші...
Він для себе шукав покірну,
Найпростішу...

****
Будь ласкавим тихим "Добрий ранок",
І надійним між десятками плечей,
Будь іще одною з сотні рамок,
Будь одною з тисячі ночей...

Будь нектаром, сіллю, жовчю, трунком,
В серці стуком і тремтінням рук,
У життєвих штормах порятунком,
І містком над прірвою розлук...

Будь моїм суддею, хочеш — катом,
Ніші спорожнілі віднайди
І займи їх — другом стань чи татом,
Чи знеболюючим зіллям в час біди...

Будь тенетами, капканом, павутинням,
Встанови свій лад, закон, режим...
Будь усім для мене — світлом, тінню,
Тільки не ставай мені чужим...


****
Я вірю у Бога, я в ангелів вірю,
Я вірю в людей, в їх хороші пориви...
У завтрашній день і у посмішку щиру,
І у позитивність усіх негативів...

Я вірю в добро і в простягнуту руку,
І в "кругла Земля" я повірила сліпо...
Я вірю у диво, я вірю в науку,
І більш, ніж в розломи, я вірю у скріпи...

Я вірю у щастя, хоч, може, нечасте,
Я в успіх повірю, хоч, може, недовгий...
Я вірю у те, що не в’яне із часом,
І в недовговічність людської тривоги...

Я вірю у зірку, що падає з неба,
В нетлінне життя цього грішного миру...
Та більше за все я повірила в тебе —
І це навіть більше, ніж в себе я вірю...


****
Я просто Жінка... У своїй красі,
В своїх гріхах, у зустрічах, в чеканнях...
Стою за щастям в черзі, як усі,
Хоч і не перша, але ж й не остання...

Я тільки Жінка... Участь ця —  моя,
Я — Мама, я — Розрада, Господиня...
Я — чийсь Тріумф, а, може, трохи я
Чийогось щастя вірна Берегиня...

Для когось найрідніша серед всіх,
Для когось недоступною зорею...
Когось потішить мій жіночий сміх,
Хтось порадіє тугою моєю...

Мене за мою слабкість не судіть,
Бо просто вам не викажу я сили...
Дорогами моїми ви пройдіть,
Вдихніть вітрів, які мене косили...

Для когось Порятунок, чийсь Причал,
Для когось Рай, чиясь жага порочна...
Солодкий мед чи то гірка печаль
Жіночність ця моя — не знаю точно...

 

****
Вибач, що без тебе жив життя,
І без тебе коротав вечірню тишу...
В однотонність сірого шиття
Не впліталась нитка найсвітліша...

Чи й шукав... Свої вузли в’язав,
І поров я вишивку миршаву...
І на нитку чорну я низав
Бісер буднів — не завжди яскравий...

Вибач, що тебе я не шукав,
Не згублю тепер я твого сліду...
Просто поміж кольорів блукав,
Що люблю веселку — я не відав...

*****
Я усе в ній кохаю — волосся, що пахне медом,
Її тиху покірну сльозу у прощання час,
Її носик курносий кохаю, такий кумедний,
І кохаю її віршІ, де усе про нас...

Я кохаю її — таку ніжну й таку хорошу,
Її сон кохаю на зламі тривожних діб,
Її пальці холодні, коли за вікном пороша,
І надкушений нею, голодною, свіжий хліб...

Я кохаю її за наївність, щирість, довіру,
І за брів розліт, і за погляд її з-під вій,
І за щедрий сміх, за гладеньку і ніжну шкіру,
І за те, що вона мене називає МІЙ...

В її голос я закоханий, мов дитина,
Хоч, буває, і щось тривожне у тім майне...
Я кохаю її, майбутню свою дружину,
Лиш іще не знайшов її, а вона — мене...

****
О, скільки провірялись ваші душі
На міць, на стійкість, навіть на тепло...
На віру, може, навіть на байдужість,
На те, що в вас під шкірою текло...

Не шкодували вас паяльники-зізнання,
Ми серце вам випалювали вщерть...
Просили ви за ваше ж вам кохання
У нас — пробачення, а ні — то в Бога смерть...

Вас плавили собою ми і знали —
Що той, хто любить — витерпить усе...
Від слабкодухих ми самі тікали,
Чекаючи на тих, хто нас спасе...

Просили руку, до пригніченості схильні,
Дали вам — й линули до вашої руки...
А нас любити вміють тільки сильні,
А нас ненавидіти — тільки слабаки...


****
Мовчу, мовчу... А що тобі сказати?..
Давно усе прочитано в очах...
Мій тихий погляд зміг намалювати
Все те, що не озвучиться в речах...

Мовчу, мовчу... Слова бувають зайві,
Навіщо коливати тиху мить...
І без розмов під блискавичне сяйво
Несказане громами прогримить...

Мовчу, мовчу... Що мовити — не знаю,
І навіть думати не хочу я про те...
Слова, буває, різну вартість мають,
Ну, а мовчання — завжди золоте...


*****
Чи простоволоса, чи, може, в хустині
В полон своїх чар блудну душу заловить...
Оспівана в пісні і вічна в картині,
Імення твоє — у агоніях сповідь...

За тебе ішли у вогні і у воду,
І відстань долали, і війни палали —
За серце твоє і за лагідну вроду
Боролися, кров’ю ґрунти поливали...

За ніжність жіночу — жорстокі у битві,
За слабкість жіночу — ножами, мечами,
І злість сатани — за жіночу молитву,
За ранки з коханою — смерті ночами...

Усипана золотом, скована в срібло...
О, скільки тобі вже вірші присвятили...
Хіба тобі, Жінко, оте все потрібно?
Тобі лиш хотілось, щоб просто любили...

****
З дитячих казок, сподіванням окрилені,
На себе жінки переписують ролі...
То довго червоними марять вітрилами,
Неначе наївні прекрасні Ассолі...

То принца чекають, вродливого вершника,
Немає — то пішим візьмуть для відносин...
І вже б не тікали, як раут завершено,
Бо скромність — кліше, що не радує зовсім...

Героя відомого між невідомих,
Заглянувши в сотні облич акуратно —
Шукають у натовпі князя Гвідона,
Чи то Алладіна — та безрезультатно...

В чеканні Ромео не сходять з балконів,
Чи вже б Дульсінеєю дону Кіхоту...
Лише б не стрічати бездушних драконів,
Розбійників й іншу казкову гидоту...

І хочеться бути потрібними, ніжними,
І гномиків щирих стрічати у дверцях...
Не стати б лише королевами сніжними
З твердим, замороженим намертво серцем...

****
Не йди, не ламай, не тікай, все ще буде між нами —
І ранків молочний туман і вечірня імла...
Так довго шукала тебе і ночами, і днями,
А ти десь зібрався тоді, як знайти я змогла...
           
А ти десь зібрався тоді, як розлитий по венах
Вже був безнадійно, розчинений в кожній з клітин...
У кожній з хвилин став секундами в ритмах щоденних,
Мільярди людей замінив ти собою, один...

Залежність від тебе не зцілить ні час, ані лікар,
Хвороби історія носить знайоме ім’я...
Не йди — так багато для тебе написано літер,
Бо поки ти поруч — до тИх пір існую і я...

****
То, напевно, не з твого ребра мене Бог наш зліпив,
І не крові твоєї, напевно, залив мені в вени...
Так вже вийшло — вогонь мій тебе обпалив, засліпив,
І крутило-ламало тебе в моїх вихрах шалених...

Що ж ти бачив від мене хорошого — тільки біду,
Що тобі принесла окрім болю безсонної ночі...
Тільки кличеш —  на клич я безвольно покірно іду,
Я, не з плоті твоєї, а без тебе не можу й не хочу...

Не приношу я спокій, живу не для твого добра,
Далі йди — на дорогах тебе ТВОЄ щастя спіткає...
Просто я не для тебе, з чужого чийогось ребра,
І воно, мов залізо розпечене, серце спікає...

****
Я твою не зупиню розмову,
Суперечити навіть не смію...
Обіцяй мені знову і знову,
Від твоїх обіцянок — ясніє...

Обіцяй, поступово звикаю
Я до зіткнень в словесному герці...
Бо безслідно вони не зникають —
Проростають надіями в серці...

Обіцяй, ну хіба тобі важко,
Якщо слово — бальзамом на душу...
Обіцянку — іще одну пташку
З вуст на волю ти щедро відпустиш...

Обіцяй, розчинилася, схоже,
Я у міміці, в жестах, у римах...
...І пробачу, якщо ти не зможеш
Тих своїх обіцянок дотримать...

 

****
Характер — не цукор...Сіль в слові буває...
А він мені просто говорить — кохаю...

В "Міс Всесвіт" не мрію, корона не світить...
А він мені каже — найкраща у світі...

Я вчинків багато робила бездумно...
А він мені каже — яка ж ти розумна...

Агресія з часом росте комом сніжним...
А він мені каже — до чого ж ти ніжна...

Минулі роки — нелегка моя ноша...
А він мені каже — яка ти хороша...

Так мало я доброго встигла зробити...
А він мене зміг і таку полюбити...

****
А хтось комусь за щастя, хтось — за біль,
А хтось когось руйнує до основи...
А хтось для когось — хвиля божевіль
Лиш від одного незначного слова...

А хтось когось випалює до тла,
А хтось когось своїм крилом огорне...
Комусь хтось жар пекельного котла,
Комусь хтось — світлом у будення чорне...

А хтось для когось свіжості ковток,
А хтось комусь — земля і навіть небо...
Для когось хтось — як вирішальний крок...
А я тебе... А я тобі... А я — для тебе...

****
Ти знаєш, як ніжно лоскоче
Та голка, що в серце вкололась?..
Хіба забагато я хочу?
Дозволь мені чути твій голос...

А, віриш, собою зухвало
Закрила ти землю і небо...
Я прошу в пожертву так мало —
Дозволь лиш дивитись на тебе...

Дозволь десь у натовп пірнати
І в ньому, звиваючись змієм,
В твій слід своїм тілом лягати —
Торкатись тебе я не смію...

Я скарб зберігатиму нишком,
Бо розголос зроджує втрату...
Я прошу у тебе лиш трішки —
Дозволь тебе просто кохати...
*****
Я чекаю тебе, так чекати не вміє ніхто,
Я тебе виглядаю щодня у віконечка всі,
Я назустріч біжу, я накину на плечі пальто,
Лиш явися мені у своїй недосяжній красі...

Я чекаю тебе, ну коли вже мені підморгнеш,
Ти до мене одної спішиш крізь дороги-путі...
Я чекаю тебе, і терпіння у мене без меж,
Так чекати, як я, вміють рідко у цьому житті...

Я чекаю тебе і у спеку, і в сиві дощі,
На світанках чекаю, тоді, коли трави в росі...
Виглядаю тебе і так сумно мені на душі —
Ти коли вже приїдеш до мене, трикляте ТАКСІ?!

****
Як жебрачка на паперті, серце тягнула — не руку,
І просила: " Насип мені в нього словесних монет..."
Лиш холодне мовчання в одвіт — ані слова, ні звуку,
Це було найнімішим з мовчань у кружлянні планет...

Це було холодніше, ніж сто Антарктид разом взятих,
Це гостріше було, аніж леза десятка мечів...
Я просила тихенько: "Скажи...", хоч хотілось кричати...
Тільки ти був жорстокішим тисячі злих палачів...

Хай впаде мідяком твоє слово на серце шалене,
Бо комусь і монета дешева — найкращі дари...
Хоч мовчання — це золото, лиш, дорогий, не для мене…
Краще бідною буду… Лише говори, говори..

****
На Вас, пане Лікар, надія остання —
Звело до судоми від болю...
Не вперше чиїсь Вам почути зітхання —
Я ж вперше собі це дозволю...

На що я жаліюсь? Скоріше, на кого...
Та ні, і жалітись не смію...
Ось тут потерпає від болю гіркого,
І ще не живу — животію...

Не чую, не бачу нікого — за ґрати
Мене ці узяли симптоми...
І душить... Я слова не можу сказати...
І навіть одному отому...

Ваш огляд — то зайве, загляньте у душу,
Пробачте за вигляд потворний...
Якщо у сльозах стільки чорної туші —
То як же всередині чорно?..

Мій Лікар, рятуйте, чуття це велике
Скоріше навік би забути...
Я прошу, мені не виписуйте ліків —
Мені би, напевно, отрути...

 

****
Ось тобі, мій милий, два крилечка,
Ну давай уже лети, лети...
Ось тобі поранене сердечко,
Попіл —  всі вже спалено мости...

Дров бери, що наламати встигли,
Сліз бери —  солоних і гірких...
Замків, що так старанно воздвигли
Із надій повітряно-хитких...

Спогади бери, що стали марні,
Сни, тобою повні вщерть уже...
Щастя, так вже сталося, примарне
Охололе, темне і чуже...

Все, що не збувалось і збувалось,
Обіцянки, наче мед, липкі...
Плани забирай, що будувались,
Небу не сподобались такі...

Мрії забирай, що були спільні,
Бо для мене вже вони —  сміття...
Забираєш все —  я ніби й вільна,
Але з тим береш й моє життя…

****
Ми з тобою, рідний, не пара,
Певно, Бог не відав, що коїв...
Кожен день завдає удари,
Кожна ніч не дає спокою...

І не відали ті дороги,
Їм в одне нас звести кортіло...
Значить, марно гнівити Бога,
Бо й самі ми того хотіли...

Мляво ця крутилась планета,
Щоб змогли зустрітися двоє...
Серця два —  дорога монета
Часу жде —  заплатить собою...

Та за те і сердець замало,
І розрив нам сотає жили...
Ми так швидко рідними стали,
Може, швидко станем й чужими...

Дай же, Боже, ще трохи сили,
Бо втомилися під прицілом...
Ми не пара з тобою, милий,
Ми вже стали єдиним цілим...

****
Я не заплачу і не закричу,
Не буду битись головою в стіни...
Напевно, намовчуся досхочу
В той день, коли любов мене покине...

І не схоплю її за поли я:
"Куди ж? Стривай!" услід замовчу скромно —  
У ранги пана з рангу холуя...
Хоч молотками ці слова у скроні...

На поміч не позву найвищу з сил,
Не прикладу я лезо до зап’ястя...
Я доскубу згоріле пір’я з крил
І відпущу оте, що звалось щастям...

Без стогонів і з кам’яним лицем
Останки мрій, мов гадину, роздушу...
Без маршу погребального, тихцем
Я просто похороню свою душу…

****

 

На неї схожих не було й нема,
Влилась теплом в мої могучі груди,
І стала піснею моя печаль німа...
Я точно знаю —  вже таких не буде...

Розбурхала собою тихі дні,
Не сплю ночами —  все вона у думці...
Сказав хтось —  з віком всі стають нудні,
Ну, а з коханням —  всі стають безумці...

Втрачаю голову від неї я свою,
Ні, не втрачаю —  безнадійно втратив...
Таких нема —  й понуро я стою,
На слово —  бідний, на любов —  багатий...

Я за спиною все життя носив
Легких зв’язків важку не в міру ношу...
А тут зустрів я дивний ексклюзив —
Таку одну... Немислимо хорошу...

До різних прибивало берегів,
Тоді я думав, що було кохання —  
Та то були лиш посмішки богів...
А зараз є любов... Одна, остання...

****

Ваша Величносте Жінко, без жестів, без слів
Брала безвольних в полони краса незабутня,
Оди писались, хтось вірно і пристрасно млів...
Велич оця розгубилася в суєтних буднях...

Ваша Високосте Жінко, не схибив Господь,
Вас, як шедевр, сотворивши опісля ескізу...
Тільки життя піднімає до самих висот
Й потім жбурля, мов камінчик, до самого низу...

Світлість залишилась Вам —  світло Ваших очей
Вже маяком в пінних хвилях із сумнівів, лиха...
Серця вогонь життєдайним теплом не спече —  
Світлом комусь Ви у сутінках темних і тихих...

****
Зумію все, як поруч ти,
Щоб просто був —  я палко прагну...
По хвилях зможу я пройти,
Якщо у вир тебе затягне...

Просію сплін, розвію сум,
Проляжу променем у темінь...
По венах пробіжусь, мов струм...
Хоч я —  лиш Жінка, я —  не кремінь...

У дім палаючий ввійду,
Лише прошу —  не кидай скіпку...
Полинну відведу біду,
Встелю квіткове щастя чіпко...

Коня баского зупиню,
Якщо тебе нестиме стрімко...
Я не боюсь води, вогню,
Металу, стріл... Не кремінь —  Жінка...

Я невідоме пізнаЮ,
Щоб компасом для тебе стати...
Аби ти відданість мою
Не зміг на іншу проміняти...

Не зрадь і не шукай причин,
Зарозумілості не треба...
Бо поміж тисячі мужчин
Прийшла я до одного тебе...

Не дорікай своїм ребром,
Не крий брехню в словах красивих...
Я на добро тобі —  добром,
А зло від тебе —  не осилю...

****
Нам життя розставляє свої рубежі —
Свої правила вводить незмушено, легко...
Так буває —  що поруч безмежно чужі,
А найближчі чомусь неймовірно далеко...

І сувої доріг, цілі стоси годин,
І клубочки стежин, нерозділені навпіл...
Так буває —  неблизько той рідний, один,
Хоча три сантиметри між нами на мапі...

Коротають цю відстань хвилини розмов,
І злиття рідних душ між рясними світами...
Так буває —  й далеке ось поруч немов,
І від того в пітьмі між чужими світає...

****
Не снилась йому, не приходила в марево ночі,
Блукала самотньо світами, до нього ж —  ні-ні...
Чекали на неї отам, тільки марно —  не хоче
Вона, і Ведмедиць шукали ці очі сумні...

І темрява кутала плечі, як шарф із батисту,
І тишу нічну розривав тільки ритм із грудей...
Блукала думками, шептала, молилася чисто,
Минаючи сни найдорожчого їй із людей...

І втомлені очі, напевно, від вітру сльозились,
Стискалось до болю нутро і тягнуло у даль...
Їй зірочки з неба в дорозі світити божились,
Даремно, терпіла вона —  гартувалася сталь...

Просякнута ніччю сиділа, до нього ж —  ні разу...
Він вранці питав: "Ну чому не прийшла? Поясни..."
Мовчала, ковтаючи гірко несказані фрази —  
Кохала його і тому берегла його сни…

****
Живу... Пробуджуюсь в світаннях,
Будую в день новий мости...
І лиш супутником питання —  
А ти?

Надіюсь, вірю, як же, мушу,
Не скосить смуток самоти...
Та сум’яття тривожить душу —  
А ти?

Крізь радощі і крізь скорботи,
Йду до жаданої мети...
Лиш гнітом наляга турбота —  
А ти?

Крізь піки слів —  холодні, гострі,
Навчилась без затрат текти...
У серце жалом в’ївся острах —
А ти?

Я на зізнання стоголосі
Не марнуватиму листи —
Хай того стане тобі досить:
"А ти?"

****
Ніколи про мене не зможеш забути...
Згадаєш в хвилини осінньої смути,
Під подих рясного пожовклого листу
Спливе в твоїй пам’яті посмішка чиста...

Згадаєш сльозину, що бігла про тебе,
Тоді, як під грім розридається небо...
Як зірочка перша над містом спливає,
Згадаєш про мене, не схочеш —  згадаєш...

У час, коли темрява землю колише,
Згадаєш про ту, яку звав —  найрідніша...
Й до ранку ніяк не знаходиш спокою...
Не дивно... Була я для тебе такою...

Сховати не зможеш ту думку вогненну,
Бо й вітер тобі нагадає про мене...
І марно надіятись: "Стишиться, стЕрплю!",
Бо станеш заручником спогадів теплих...

Згадаєш не раз в самоті, між чужими,
Розсіяна я в твою кожну стежину...
Забути не пробуй —  час просто змарнуєш,
Бо й ти в моїх буднях постійно існуєш...

****
А тебе до безумства я хочу,
Щастя формула дивно проста...
Бо від тебе горять мої очі,
І злипаються ніжно вуста...

Танеш ти у долонях гарячих,
Розтікаєшся ніжно в мені...
За тобою я світу не бачу,
Рай з тобою хвилини земні...

Після того в думках просвітліє,
Як в обійми солодкі згребе...
Ти не думав, що віддано вмію
Полюбити одного тебе...

Бо навкруг непоборні спокуси
Свої пастки розставили вже...
Ну а я до одного тягнуся
Чи одягнута, чи в негліже...

І поставу —  тонку і тендітну
Зіпсувати тобі так кортить...
Як побачу тебе —  просто квітну
І все тіло страшенно тремтить...

Хтось кричить —  пошкодуєш, навіщо?
А мені не потрібно порад...
Бо з тобою екстази найвищі,
Мій солодкий смачний шоколад!

****
Сперечалися знов,
Торгувались в ціні —
Скільки варта любов,
Що даруєш мені?..

За те щастя, що п"ю,
За довіру плечу,
За любов цю твою
Я своєю плачУ...

А в придачу я ще
Дістаю з гаманця
Нерозказаний щем —
Моя мука оця...

І сльозина гірка,
Що біжить по щоці,
І самотня рука,
Що не в твОїй руці...

І рядки, що цвітуть
Й стелять стежку плодам,
І свою німоту
Ще до того додам...

І безсоння нічне,
І безрадісний день
Як насіння дрібне
Назбираю з кишень...

Хоча болі снують —
Віддам серце як є...
Бо дешеве, мабуть,
Це кохання моє...

****
Ти знаєш, як ніжно лоскоче
Та голка, що в серце вкололась?..
Хіба забагато я хочу?
Дозволь мені чути твій голос...

А, віриш, собою зухвало
Закрила ти землю і небо...
Я прошу в пожертву так мало —
Дозволь лиш дивитись на тебе...

Дозволь десь у натовп пірнати
І в ньому, звиваючись змієм,
В твій слід своїм тілом лягати —  
Торкатись тебе я не смію...

Я скарб зберігатиму нишком,
Бо розголос зроджує втрату...
Я прошу у тебе лиш трішки —
Дозволь тебе ніжно кохати...

****
Сонце зійшло... Я молю —  відпусти,
Вже розімкни ці обійми ласкаві...
Зводити треба в сьогодні мости,
Справи чекають —  нудні і цікаві...

Ніч у твоєму полоні була,
Досить, пусти, не тримай, скільки можна?..
Як же нелегко без твого тепла,
Цінна з тобою хвилиночка кожна...

Я обіцяю тобі і клянусь —
Тільки пройду свої денні доріжки
Ввечері знову до тебе вернусь,
В твОї обійми, моє рідне ЛІЖКО!

****
На весь світ про любов цю свою прокричу —  
Я без тебе —  ніяк, я від тебе тремчу...

Чи навколо чужі, чи навколо рідня —  
Я без тебе не можу прожити ні дня...

Лиш тебе я люблю —  і ні зрад, ні образ,
Мене жаром твоїм обпікає щораз...

Ти солодкий і ніжний, спокуса спокус,
І такий ти жаданий — признатись боюсь...

Вже давно в твоїх чарах втопилася я —
Моя радість і пристрасть щоденна моя...

Не боюся морозів, ні зим, ні пурги
Я в полоні своєї терпкої жаги...

Ось до тебе біжу, мене тепло стрічай,
Мій духмяний і свіжозаварений ЧАЙ!

****
В лабіринтах тієї душі загублюсь,
Стану тінню його... Ой, спаси мене, Боже...
Бо того я страхаюсь, того я боюсь,
Що на вихід мені він вказати не зможе...

На теренах його проросту я віршем,
Заховавшись від всіх —  лиш йому я явлюся...
Його спраглі вуста напою я дощем,
Треба буде —  дощами сама розіллюся...

Наче гумка, його негаразди зітру
Зі сторінок буденних... Я думаю, зможу...
Біди я відведу... А не зможу котру —
Я йому і в біді чим зумію —  поможу...

Я утішу його у атаках життя,
Знайду слово потрібне, заглЯну у очі...
Не заваджу —  свогО стишу серця биття —
Виганяти з душі він мене не захоче...

****
Сумно стікає печаль по обличчю —  
Вчасно дощить... І ніхто не побачить...
І не загляне цій жінці у вічі —
Схлипне і гірко невтішно заплаче...

Їй лиш відома печальна причина,
Знає сама оці прикрощі вражі...
Плаче вона і здригає плечима —
Тільки нікому ніщо не розкаже...

Стогін безтямний під грім замаскує,
Виплаче біль свій з дощем наодинці...
Як ці ридання душу лікують
Знати лиш жінці, знати лиш жінці...

****
– Згадаєш мене, коли небо розріже літак?
– Так...
– А очі у землю потупиш безмежно сумні?
– Ні...
– Трофеєм тобі я за важкість щоденних атак?
– Так...
– Чи то тягарем я у будні щасливі ясні?
– Ні...
– Кохання серця шрамувати нам просто мастак...
– Так...
– А , може, хай пам’ять поглине минулі ті дні?
– Ні...
– Яка ціна серцю, яке не кохає — п’ятак?
– Так...
– Хоч дешево — спокій... Не спалять кохання вогні...
– Ні...
– Чи ж краще горіти, палати, світитись отак?
– Так...
– Щось може скосити тебе у чуттєвій борні?..
– Ні...
– Тобі дорікнуть, що закоханий — завжди простак...
– Так...
– То, може, шкодуєш, що ввірив кохання мені?...
– Ні...

****
Жінка самотня в осінньому сквері,
В променях ясних примружаться очі,
Вже не відчинить для будь-кого двері,
Будь-кого поруч вона вже не хоче...

Жінка самотня, вродлива і стильна,
Голову вверх і розправлено плечі...
Хто вам сказав, що слабка? Вона сильна...
Слабкість зрадливо пролізе під вечір...

Жінці самотній за подругу книга,
Подушка — ні, вона більше не плаче...
Серце жіночне не сковує крига —
Просто вона іще вірить в удачу...

Стільки було помилок, як додолу
Впало з дерев жовкле втомлене листя...
Не спішачи поспішає додому,
Може, у двері постукає чисте...

Може, постукає те, що чекала —
Світле і чисте, хоч трохи і пізнє,
Викроїть щастя своє без лекала...
Жінка самотня — як осені пісня,

В світлих мінорах захована пристрасть,
Ночі самотні заковані в іній...
Під драматичний мотив падолисту
Хочеться стати слабкою цій сильній...

****
В серця встромились стріли,
Скувало в щемні пута...
А двоє все ж зустрілись —
А їм не розминутись...

Обвили туго тіло
В клубочках кілометри...
Вузлів, що накрутило —
Нікому не роздерти...

Зв’язало їх, скріпило,
Здається, що востаннє —
Якась незнана сила,
Що всі зовуть коханням...

Не видно ран і крові,
Масковано уміло...
Всі бачили — здорові,
А їм воно боліло...

Їх порізно Владика
Ліпив з одного тіста...
А світ такий великий,
А в ньому двом — так тісно...

****
Голос жіночий холодний, підступний:
" Ваш абонент, на жаль, недоступний"...
Холод під шкіру в ці кляті моменти,
Де ти блукаєш, мій абоненте!

Голос студений знову і знову
Видасть — не бути нашій розмові...
Як це отак, у якому це краї
Мій абонент свою зону шукає?

Дихаю в слухавку, вторить і вторить
Ця механічна бездушна потвора...
Нерви сталеві вкриває іржою —
Зона моя тобі стала чужою?

Може, згубився, може, блукає,
Може, не знає, що сильно шукаю...
Криком кричу я в тихі фрагменти,
Прошу: "Верніть мого абонента!!!..."

Певно, машини ці прогресивні
Щастю людському заздрять пасивно...
Шкода, цей голос знати не знає,
Як я свого абонента кохаю...

****

У кожній із прохожих шукаю твої риси,
Проходять сотні, тисячі, та все не ті, не ті...
Ось ця, як ти, худенька — занадто білобриса,
А та — хоч й твого росту, та лиш не ти, ти...

У цеї — також родимка над верхньою губою,
У тої, як і в тебе, така ж легка хода...
А ця — така ж весела, хоч була молодою,
А та, хоч і не схожа — як ти замолода...

У цеї очі світяться, у тої — очі карі,
Точнісінько як в тебе, та в них вогонь причах...
У цеї у навушниках теж грають на гітарі,
А в тої — в душу стріли — ці стрілки на очах...

А ця — така ж курноса, а та — така ж ласкава,
А ця також ночами свої вірші снує...
І тільки те тривожить, і тільки те цікаво,
Що це все є у тебе, лиш це все —  не моє...

 

****
Ані крихти не шкодуєш, колом в груди звістку,
Що ж мотлошиш моє серце, мов собака кістку...
І втечеш, облишиш шмаття, на мінорній ноті,
Не сталеве моє серце, а з живої плоті...

Уявляєш, тіло людське геть не мармурове,
Словом-тесаком ти в серце, що було здорове...
Розтерзав його безжально по саме "не можу",
Все — словами, все — словами... Любий, так негоже...

Я ж зберуся... І без серця… Те навіщо шмаття?
Заховаю в грудях дірку я за довге плаття...
І піду вперед, нікому не подам я виду,
Що від мого серця в мене не зосталось й сліду…

****
Блимає вогник в туманах доріг,
Щось між собою шепочуть колеса,
Скільки уже кілометрів пробіг,
Скільки іще пробіжить по адресах...

Все у мовчанні прознає таксі,
Серце розкриєш йому без ключа ти...
Ніби й звичайне авто, як усі,
Тільки уміє людей розлучати...

Вихопить світло помах руки,
Тихо й гостинно прочиняться двері,
Так і катається з року в роки,
З серії в ще одну з тисячі серій...

Не потурбують чужі голоси,
Тулишся тісно чомусь до вікна ти...
Ніби й звичайне авто, як усі,
Тільки уміє людей поєднати...

****
В шрамах поранені душі — ні шва,
Не вберегли — розривалось, не шилось...
Ти десь пішов, я десь пішла...
Ми розійшлись... А кохання лишилось...

Їли плоди — нам подобався смак,
Пили нектари із щедрого глека...
Потім облишили підло отак,
Лиш не кляне нас — і так нам нелегко...

Плаче самотньо ночами воно,
Сльози оті вже нема кому втерти...
Знає, ці двоє нещасні давно,
Бо "утекти" бува в значенні "вмерти"...

Так і стоїть на розвилці доріг,
Вітром шаленим його обдуває
Я десь побігла, ти десь побіг...
Є ще любов, а НАС вже немає...

****
Вже зрозуміла, що й холод — пече,
Знаю, що спека —  не завжди це літо...
Знаю, що й слово буває мечем...
Знаєш, а я вже навчилась терпіти...

Знаю уже, що й безкровне кровить,
Знаю, й з людей можна вити канати,
Знаю, роки поміщаються в мить...
Знаєш, а я вже навчилась прощати...

Знаю, що й мокре згорає до тла,
Знаю, що в щасті теж можна журитись,
Знаю, що й лід може дати тепла...
Знаєш, а я вже навчилась миритись...

Знаю уже, що й безкрилі летять,
Знаю іще... Ой, куди ж ти, куди ти?
Знати не хочеш, що й скелі тремтять?..
Знаєш, а я вже навчилась любити...

****
Щось тихо саксофон занив про серця вітряки,
А ниточки моїх чорнил мережили рядки...
Осінній день демонстрував вікна сумний екран
І щось мінорно награвав месьє Мішель Легран...
Пручалось серце, смуток ліз з музичних тих атак,
Бо плакав саксофон без сліз, а я не вмію так...

Співзвуччя все лилось, лилось, немов саме життя,
Я в темний день писала щось про світлі почуття...
Під шум дощу з дерев упав останній жовтий лист,
А з-під руки живі слова, як дощ отой лились...
А з-під руки слова лились, немов з дахів струмки,
Бо я чуття знайшла колись, для серця вітряки...

Я з саксофоном сам-на-сам, а осінь проплива,
Мотив лишився небесам, закінчились слова...
У догоранні сил митця я ожила й стою,
Родила музика оця поезію мою...
Давала музика оця наснаги для руки,
Щоб не спинялися в серцях крутитись вітряки.

****
Гордість? Не знаю, якийсь дефіцит,
Так у закоханих часто...
В кого купити, у кого просить,
Може, у когось украсти?..

Як же хотілося б трошки її,
Як її деколи треба...
Душу і серце — скарби ці свої
Я б продала задля тебе...

Хочеш, в дари принесу я тобі
Те, що всі інші — не в змозі?..
Може, годин тобі зайвих в добі,
Рим у заїждженій прозі?..

Кисню тобі принесу до вогню,
Хочеш хворобам всім ліки?...
Хочеш, ім’я своє навіть зміню,
Може, не радує "Віка"?..

Всіх розв’яжу я стежинок вузли,
Випрямлю рівно дорогу...
Відчай і біль, що у душу вповзли —
Вижену я до порогу...

Небо до ніг, а чи зірку з небес?..
Хочеш — комет цілу зграю?..
Хочеш, домовлюсь, щоб потім воскрес?..
Ні, то проситиму Раю...

Відповідь знаю — питання просте
Й хочеться вовком завити...
Просто не марно стоїть Я оте
Тільки в кінці алфавіту...

****
Коли іній заковував вікна,
Як зима розсівалася сніжно
І живе все до холоду звикло —
Він любив її більше, ніж ніжно...

Як цвіло все навкруг білопінно,
Як зростала зерниночка кожна,
Як весна крокувала невпинно —
Він любив її більше, ніж можна...

Коли ранки росою блищали,
Як від трав усе мліло і терпло,
Коли літня пташина тріщала —
Він любив її більше, ніж тепло...

Коли осінь дощем моросила,
Як за хмари ховалося небо
Й голе гІлля гойдалось безсило —
Він любив її більше, ніж треба...

****
Люблю...
Тебе...
Одну...
До сказу і до щему...
Вело мене життя до тебе стільки літ...
Кому, як не тобі, пишу свої поеми,
про те, як я злетів в останній свій політ...

Тебе...
Одну...
Люблю...
А що було до цього?..
Я крила волочив у клопотах щодня...
Попавши у капкан до почуття нового —
Надтріснула моя гартована броня...

Одну...
Люблю...
Тебе...
Роки спливають тихо...
І близяться у них далекі береги...
У тому мій тріумф, у тому моя втіха —
Для мене лиш горять ці очі дорогі...

****
Ти пішов... І чомусь мене щемом скувало,
Огорнуло таким, що і слів не знайду я...
Попередив мене, не кидався словами...
Ти пішов... Шлейф від тебе обличчя обдує...

Ти пішов... Лиш дверей зачиняти не хочу,
Не чекала цього... Ні про що не просила...
Як пішов ти — стою і дивлюся охоче,
Зупиняти — та ні, не в моїх оце силах...

Ти пішов... Десь, напевно, на тебе чекали...
Не спішив... Звуки кроків відлунням від дощок...
Ти пішов... А я йду, заварю собі кави,
Відсвяткую оте, що пішов ти, мій дощик...

****
Зв’язки, повні ключів, деренчать,
Відмикають зачинені дверці...
А між ними є місце ключа,
Яким ти відчинив моє серце....

Ось від дому твого, від авто,
Ось від сейфу, від пошти, від дачі...
А де той — не прознає ніхто,
Він десь є, а ніхто не побачить...

Цей гараж відчиняє в момент,
Є призначення в того і в цього...
Цей від шафи, де твій реманент,
Є ключі "сам-не-знаю-від-чого"...

Між ключів металевих родин,
Між латунної тої навали
Неприглядно сховався один,
Його холодом інших скувало...

Ти впізнаєш, сховаєш його,
Скористався лиш раз ним — нечасто...
Якщо є ключ від серця мого,
То шукай, має бути й від щастя...

****
Вже не треба ніяких див
І не треба грОшей...
Аби ти лиш мене любив,
Мій хороший...

І не треба чітких доріг,
Хай напризволяще...
Аби ти лиш мене беріг,
Мій найкращий...

Не плекаю мрій і мети,
То все нецікаво...
Аби був тільки поруч ти,
Мій ласкавий...

Не чекаю нового дня
Чи нового вірша...
Аби лиш теплом обійняв
Найрідніший...

Між мільярдів не хочу, ні,
Жодної людини...
Дуже лиш потрібен мені
Він, єдиний...

****
Поклич мене до себе — прибіжу,
Лиш відчини для мене двері й вікна...
За небокрая видиму межу
І за невидимі кордони я проникну...

Поклич мене до себе — прилечу,
І крила стерши вщерть об вітрюгани,
Спішитиму я на твою свічу,
Що світочем в пітьмі для мене стане...

Поклич мене до себе — лину я
На голос твій, на тихе шепотіння,
Бо ця любов приречена твоя,
Щоб бути десь між світлом і між тінню...

І звуком тихим, й світлом каганця
Мене так вабить крізь світанки й ночі...
Прилину я до рідного лиця,
І вже назад, напевно, не захочу…

****
Він просив так благально — «Будь,
Не зникай з горизонтів сизих...»
Він кохав — та не в тому суть,
Він далеку не міг наблизить...

Він тримався з останніх сил,
Він кохав — лише суть не в тому...
Він молився, ридав, просив,
Він шептав щось йому відоме...

Відпускав її щемно в путь,
Це було до болю нелегко...
Він кохав — та не в тому суть,
Не приблизити щось далеке...

Постулати не донесуть
Одиниці кохання тіла...
Він кохав... Знав — у тому суть,
Що на відстані щастя ділять...

****
Я тобі розкажу,
Я таїти нічого не буду...
Як долала межу,
Як ішла крізь зневіру, облуду...

Я тобі розкажу,
У тобі я знайшла рідну душу...
На свою і чужу
Як ділив мене світ непорушно...

Як в дорозі стерня
Мої ноги сколола до рани...
Щось ховала щодня
Від людей, ну а щось — на екрани...

Я тобі розкажу
Не про злість, не про страх, не про силу...
Не здала рубежу,
Хоча важко було — не просила...

Я тобі розкажу,
Скільки років до щастя ішлося...
Через страх міражу
Існувалось, але не жилося...

Всі слова збережу
Й тільки нас поєднають вокзали —
Я тобі розкажу
Те, що інші тобі не казали…

****
У ритмі днів холодних сам-на-сам,
В самотніх грудях, у самотній тиші
Судилось було битися серцям
Не разом — захотів отак Всевишній...

І билися об клітку, об грудну,
Ганяли кров, а що робити можна?...
І сам — один, бо ще не знав одну,
Й одна сама, не вірила, що зможе...

Їх зіштовхнули разом... Той, Один,
Хто всі роки тримав їх поодинці...
І до кінця життя їм дав годин,
Щоб поріднитися змогли серця-чужинці...

Чогось не обіцяли, не клялись,
Імення Боже марно не взивали...
Бо поодинці стукали колись,
А разом ці два серця — заспівали...

****
Я умію прощати все — я не хмурюся і не злюся,
Не тримаю отой намул — відпускаю гірке з душі...
Відпускаю усе-усе, множу мінуси — стануть плюсом,
Ну, хіба, якщо геть болить — запишу у свої вірші...

Я умію прощати все — я прощала і зраду, й зради...
Бо вона не одна була... Їх ішла череда колись...
Відпускаю усе-усе — мені дайте гіркої правди,
Вона стане бальзамом швам, що нерівно в душі зрослись...

Я умію прощати все — я навчилась себе жаліти,
Хоч стоїть за прощенням тим височенна стіна плачУ...
Відпускаю усе-усе — бо за холодом прийде літо...
Я до чого це все веду??? Я собі і тебе прощу...

****
Все так складно і все так просто...
Лиш чому, прошу, поясни,
Станеш знову нічним ти гостем
У жіночі безпечні сни...

І розбурхає спокій гострий
Світлий погляд твоїх очей...
І вона знов чекає гостя
В штиль жіночих своїх ночей...

І не спалить жодного мосту,
І в яскравих проміннях осонь
Вона знову нічного гостя
Жде тихенько в нічний свій сон...

Не тримає якоїсь злості,
Не покличе тебе, але ж,
Вірить, що не вночі у гості,
А і вдень, наяву, прийдеш...

****
Ні сліз, ні зойку, ані крику,
Не цілуватиму сліди —
То честь для тебе завелика...
Іди...

Іди — на день, на два, пускаю,
А хочеш — можеш й назавжди,
І не боюсь, і не лякаю...
Іди...

Кудись туди, куди зібрався,
Не перепитую "куди?",
Вернутися не буде шансу...
Іди...

Душа горить — лиш ти на неї
Не лий словесної води,
Піти була твоя ідея...
Іди...

А я знайду собі спасіння,
Знайду я ліки від біди —
Твоєю просто стану тінню...
Іди...

****
Женеш думки — та все намарно,
Одна сама тебе пригорне...
Не страшно, як на небі хмарно,
А страх, коли у серці чорно...

Рояться виром, наче мухи,
І ти у цій існуєш хмарі...
Кохання — це не щастя, муки,
Як з ревністю воно у парі...

І не гризе, а їсть безжально
Та ревність — той ворожий натиск...
Була то пОмилка фатальна —
Отак бездумно закохатись...

І душу тим собі покраєш,
Живеш — бо наказав Владика...
Любов сама не помирає,
Її вбиває ревність дика...

****
Ти не казка з казок —
Ти звичайна приземлена жінка,
І не диво із див —
Сьогодення скупе на дива...
Та біжить ще пісок
У годиннику й кожна піщинка
Тобі скаже без слів —
Є надія, й вона ще жива...

І даремно в собі
Горезвісні шукати родзинки,
Не з бісквіту же ти,
А з чийогось живого ребра...
Не секретні торби,
А земна й, навіть, трепетна жінка,
Щоб для когось цвісти —
Тебе доля роки обира...

Може, мить ти комусь,
А для когось ти — зоряна вічність,
Димом ватри, або ж
Найяснішим для когось вогнем...
Ти проста, повторюсь,
Та комусь простота ця — магічна,
Лиш себе не тривож —
У земних й так доволі проблем...

Заблукала між днів
Ця наївність твоя непідробна,
Бо непросто простим,
Хто із плоті, а геть не бісквіт...
Ти не диво із див,
Але віриш, що все буде добре,
То живи же отим,
Що сама ти — цілісінький світ!

****
Не знаю я — на щастя, на біду
У кожну твою думку ненароком
Непрошеною гостею прийду
Розміреним ласкавим тихим кроком...

Без стуку я загляну в темінь ту,
Чи порожньо, чи там когось немає,
Піймаєш ти цю думку на льоту...
Та ні, скоріш вона тебе спіймає...

Попався в сіті ці, немов простак,
Обвило, ніби то на тебе шито,
Й нічого вже не треба, просто так
У цих думках тобі довіку жити...

Пручатись, вириватися дарма,
Просотаний ти наскрізь міцно ними...
Тобі не буде важчого ярма,
Аніж ярмо думок твоє незриме...

Намарно сил своїх не витрачай,
Хоч сто замків навішай ти на дверці —
Отой, хто в твоїй думці зазвичай,
Той міцно оселився і у серці...

****
Тримай мене... Крізь роки, крізь віки,
Заповни мною всі порожні ніші...
Я вірю в силу теплої руки —
Тримай мене, тримай мене міцніше...

Тримай мене, як міцно можеш ти
Від ураганів днів, що злісно свищуть...
Добром від злого ока захисти —
Тримай мене, тримай мене міцніше...

Тримай, бо так боюся впасти я
У прірву заздрості людської — найчорнішу..
Я в тебе вірю, значить я — Твоя...
Тримай мене, тримай мене міцніше...

Коли притомиться цей білий темний світ,
Розгорне Судний день свої афіші...
Останнім звуком стане мій завіт —
Тримай мене, тримай мене міцніше...

Коли не стане і тебе, й мене,
Коли зануриться земля у мертву тишу
І вже її ніщо не колихне —
Тримай, тримай, тримай іще міцніше...

****
Розбігались думки, починалася паніка,
Коли серце в кохання рішило погратися...
І тонула душа, наче тіло Титаніка
десь між хвиль льодяних у північній Атлантиці...

Упивався мороз, ніби голки мільйонами,
Потерпали кінцівки від холоду дикого...
І, змирившись з земного тяжіння законами,
Вниз тягло і на поміч нікого не кликала...

Ані шлюпки навкруг, все затягнуто мороком,
І кричи-не кричи — все одно не почулося...
Він не айсберг, та зміг чомусь стати за ворога,
Океаном тим стало і місто, і вулиці...

Десь в глибинах уламки намулом вкриваються,
Ця подія не є історичними фактами,
Тільки деколи важко на дно поривається
Ще за згадками, начебто за артефактами...

****
Не віддам я ніколи —
Чи здорова, чи хвора
Ані завтра сліпому,
Ані зрячому вчора...
Не віддам, не проси,
Не вбивай в душу сваї,
Бо між двох полюсів
Лише раз так буває...

Не віддам, нам ще буде
Світла радість розмаїв,
Нехай що кажуть люди —
Не віддам те, що маю...
Ані сила пліток,
ні слова делікатні
Розлучити удвох,
Що кохають — нездатні...

Не віддам дням морозним
Чи гарячому літу,
Кажу чесно й серйозно...
Буду сам тебе гріти...
Не віддам я таку,
Навіть думать не стану...
Цю солодко-гірку
І до болі кохану...

****
Йшла на зустріч до нього, кріпилась, щоб все розказати,
Щоб признатись — втомилась, мовляв, все не те, все не так...
Вже й підказки дали їй якісь інтернетівські сайти,
Як простіше їй вийти з гарячих любовних атак...

Звідусіль їй казали: "Не пара! Не він! Не потрібно!"
Шепіт серця глушили розмови чужинські на раз...
Вона серцю монети збирала, штук тридцять, із срібла,
Готувала набори бездумно заучених фраз...

Так багато йому пояснити — чому і навіщо,
Світу, певно, видніше, не перший же день він живе...
Розійтися вогням, щоб колись не повзти з попелища,
І годити світам — і шукати кохання нове...

І гуділо в думках, як гуде потривожений вулик,
Бо на шию чуттям цим накинути треба петлю...
Ось він... Й ось він — політ у майбутнє із пасток минулих...
А коли підійшла, то сказала одне лиш: "Люблю..."

****
Не пускаєш в свій сон мене,
Оборонні будуєш мури...
День минає і ніч мине,
Ранок стріне мене похмуро...

Чи то кличеш мене, чи ні —
Я пробитись ніяк не можу,
Не судилось слабкій мені
Цю осилити огорожу...

Я прийду — тільки ти проси,
А безсоння і смуток ночі —
Вартових твоїх вірних псів —
На порозі знайти не хочу...

Чи перепустки роздаєш
Ти усім — тільки я лиш з краю...
Висота цих холодних веж
Моє серце не раз покрає...

Та немає в твій сон квитка,
Заплатила б усім, чим хочеш...
Чи приреченість вже така —
Коротати під муром ночі...

****
Світ немилий, немилі люди,
І озноб до кісток проймає...
Мозок думав: "То все застуда!"
Серце стиха: "Та ні, кохає..."

Мозок думав: "Чим лікувати,
Її ж просто здолає втома...
Ліків, йоду, шприців чи вати,
Чи "швидку", чи нехай вже вдома?..."

Мозок мучився: "Може, чаєм
Напоїти її із липи..."
Ну а серце йому: "Кохає —
І морозить тому, і схлипи..."

Серце каже:" Їй ліки — тепле,
Тепле слово і ніжний дотик...
Може, з часом оте затерпне,
Може, потім там буде опік...

Може, з часом вона і звикне,
І минеться — забуде просто...
Ну, а поки — чергує в вікнах,
Й двері навстіж чекають гостя..."

І щемить, і зведе в судомі —
То симптоми хвороби ранні,
І лиш серцю вони відомі,
Серце знає, що це кохання...

****
Згадаєм сніжної зими,
Коли проляже стежка біла,
А як колись любили ми,
А як же нас колись любили...

Згадаєм ми і не збагнем,
Коли ж то ця зима накрила,
Бо ще недавно теплим днем
Носило нас на наших крилах...

І розчинились літні дні
В осінньолистій позолоті,
І ми самі, і ті одні,
Хто нас любив, хто сплинув потім...

Осінній день проліг в сніги,
Морозився про тепле спомин...
У слід коханої ноги
Тепер лиш сонця ступить промінь...

А грудень не збагне всього
Й сніги між нами зводить валом…
Цілуй, сніжиночка, того,
Кого ми недоцілували…

****
Після пилу минулих доріг,
Ти пізнаєш святе і найвище...
Вийдеш ти за оцей мій поріг
І забудеш — куди йшов, навіщо...

Вийдеш ти — і забудеш усе,
Кожну думку скує, ніби в пута...
Тільки в пам’яті буде лице,
Те, яке вже ніяк не забути...

Ти долатимеш знову і знов
Хвилі, паводки, доли і кручі...
Лиш на дні твого серця любов
Буде жити повік неминуче...

Підеш ти від тепла отих стін,
Й хоч майбутні шляхи стрінуть вітром —
За спиною твоєю, як тінь,
Буде згадка гаряча і світла...

****
Не люблю я тебе... Я, напевно, любити не вмію,
Бо холодність скувала мене — а, не прагнувши волі —
Не пізнати любов... Лиш чому моє серце заниє,
Коли час, що без тебе, так тягнеться довго, поволі...

Не люблю я тебе... Не шукала, знайшовши — не втрачу,
Я тебе не пущу, і, хоча не люблю, але вірю,
Що то фатум, що доля, що ліки, що дивна удача,
Не любити того, чиє слово мурахами в шкіру...

Не люблю я тебе... Тільки сіється мозок нещадно
І так щедро думками, і кожна наповнена змалку
Лиш тобою, одним... Не люблю... Я така безпорадна…
Й ти мене не люби отак само — вогненно і палко...
*****
Чуття великі у слова малі
Як вкласти нам — бо стільки недосказано...
Волочиш моє серце по землі,
Мов кіт бляшанку, до хвоста прив’язану...

То над котом глумились хлопчаки,
а наді мною ти отак знущаєшся...
Чи може над тобою навпаки
Знущаюсь я, бо поруч залишаюся...

Чи то на щастя, може, на біду,
Цей брязкіт рве оте, що здавна стишено...
Так ти скажи — я зможу, я піду,
А серце дряпане своє тобі залИшу я...

****
Я тобі напишу, хоч слова всі здаються безглуздими,
Про любов всі зачовгані фрази здаються вульгарними...
Ти дозволь, не пораджуся я з словниками і з Музами,
Самостійно чуття я змалюю яскравими барвами...

Я тобі напишу... Кожне слово обрамити хочеться
У космічність й пустити між них те "люблю" астероїдом...
Всім мурахам назло,(хай побігають)... Хоч не пророчиця,
Але знаю, що важко тобі буде їх заспокоїти...

Я тобі напишу, бо мовчати — така нісенітниця,
Я з холодного серця твого словом іскорки висічу...
Я признаюся щедро про те, як любилось самітницьки,
Я тобі напишу... Почекай... Років, може, із тисячу...

****
Сліди закоханих визбирує зима,
Складаючи в холодний кошик сніжний,
Вона є, Він... Живуть... а ЇХ нема,
В зимовій сплячці солодко спить ніжність...

Блукають спогади між диких завірюх,
Шукають вогник в непроглядну темінь...
Намарно все — вогонь в серцях ущух,
Й живуть самотньо й важко два, студені..

Схололи два, вже тихо жар причах,
І налягли із днів безмовні брили,
А ще недавно полум’ям в очах
Могли б — навколо себе все спалили...

Оголені дерева на вітрах
Благали щось в небес, здійнявши віти,
А під корою червоточив страх,
Що двох замерзлих вже не відігріти...

****
Він стільки штормів вперто переніс,
Подерті ураганом шив вітрила,
Хоч не завжди тримав за вітром ніс,
Та у старого моряка душа жевріла...

В’їдалася у шкіру сіль із хвиль,
Мочили бризки обгорілі крила...
Пройшов він сотні милей божевіль,
Та у старого моряка душа жевріла...

Він міряв відстані годинами невдач,
Не дала доля іншого мірила...
Якщо моря — багатство, він — багач,
Та у старого моряка душа жевріла...

І очі червоніли від вітрів,
І від років чуприна сиво зріла...
Лише не змерз він серцем, інших грів,
Бо у старого моряка душа жевріла…

****
Своєю рукою нещадно палила мости,
В пекельних вогнях обгорали душа її й тіло....
Крізь дим від багать про любов не змогла донести,
А, може, могла, але просто уже не хотіла...

Себе не тримала в руках, бо безвольна раба
Свого язика, своїх вчинків, секундних фантазій...
Велася всередині серця якась боротьба,
Та в ній переможця чомусь не знайшлося наразі...

І руки уже опустились, сповільнився крок,
І вже відчинились гостинно дверцята істерик...
Ламалося щось дороге об кутки помилок,
Й уламок останній лиш дряпав "пробач" на папері...

****
Напевно, помилився ти адресою,
Не в ті постукав двері, що тут вдієш?..
Навіщо кликав ти мене Принцесою,
Якщо із примхами боротися не вмієш?..

Просту навіщо кликав неймовірною,
Приземлену побачив неземною...
Епітетами в вуха лив добірними,
Аж поки тишою чомусь ти став зі мною...

Навіщо Сонцем звав між днями хмарними,
Якщо у тебе опіки від мене?..
Божилися, клялись, напевно, марно ми,
Золою стало слово те священне...

Лилося красномовними зізнаннями,
Що мною дихаєш і лиш в мені потреба...
Скажи, як можу бути я останньою,
Якщо попереду ще все життя у тебе?

****
Розкажеш, що ти розтопився в мені
І млієш, і танеш в стосунках гарячих,
Як цукор у чаї, як сніг повесні,
Як свічка, обпечена полум’ям, плаче...

Жалієшся — дихати треба, а зась —
Накрило чуттями тебе з головою,
Ну де я на голову твОю взялась,
Мов хмарою, темною і грозовою?..

Тобі ж не бороню я видих і вдих,
І небо тобі я не в силі закрити...
Чи винна, що якось між буднів блідих
Влились акварелі мої соковиті...

Які роздоріжжя, стежини які,
Для тебе, скажи, доленосними стали?
І нерви твої — з пластиліну, м’які,
До мене були ще міцніші від сталі...

Я винна в безсоннях... Слова, як ножі,
І скажеш — відріжеш, ось майте, оцЕ вам...
Візьму я цей клапоть, лиш тільки скажи,
Хіба ж тягарем я для тебе свинцевим?..

Не ний, не жалійся, снігами весна
Чорніє — і біле повільно забуте...
Й розплавлена свічка схолоне — міцна,
А, думаєш, легко отим чаєм бути?

****
Сніжинками зацвів схололий січень,
І вечір не сповільнював ходи,
Мела мені пороша просто в вічі,
Лягали в сніг легкі мої сліди...

І вились ланцюжком, зродили стежку,
Навипередки лівий з правим йшли,
У полотні мережилась мережка —
В снігах біленьких чорні шила шви...

А він за мною йшов моєю тінню,
У спину дихав в зоряній імлі,
Ступав в мій слід під тихе мерехтіння
Й ховав мій слід від всіх на цій землі...

****
Я боялася блискавок гнівних, грози,
Я боялася грому незрячого...
Аж допоки не стріла я тої сльози,
Чоловічої, щедро-гарячої...

Ні, вона не палила, в ній стільки тепла,
Щем і туга у серце прокралися...
Бо сльоза покотилась, й наступна текла,
І спиняти стихію не бралася...

Затуманило погляд йому і мені,
Поміж сліз протекло стільки щирості...
І дивились люстерка в люстерка сумні,
Із сльози стільки слів може вирости...

Кришталеві, коштовні котились, не скло,
І у зморшках остання сиділа вже...
Висихали вони — мою ж душу пеклО,
В моє серце попали, не цілившись...

****
Віддали б, напевно, скарби всі всесвітні
За дотик єдиний руки...
Не поруч, хоч близькі, не разом, хоч рідні,
У щасті нещасні таки...

Не спільне усе, й від солодкого гірко,
Зрослось — та розрубував Бог...
Лиш спільна вечірня для них в небі зірка,
І небо — єдине на двох....

Лягли паралелі і меридіани
Без дозволу просто між них...
Цій казці веселий кінець на настане,
Фрагментів немає смішних...

Ночами чомусь так бентежно і мулько,
Собі не належить, чужа...
А їхня любов —це повітряна кулька
На гострому лезі ножа...

****
Не обіцятиму нічого,
Повір, полова всі слова...
Я тут, я є... Молюся Богу,
Хоч я мовчу — я ще жива...

Тобі навіщо слово тихе,
В моєму ти відбув своє...
Я тет-а-тет в обнімку з лихом,
Що, як ланцюг, мене скує...

Не обіцяю "завтра" спільне,
І не згадаю "вчора" я...
Сьогодні мовчазна і вільна,
Минула участь вже твоя...

Не обіцяю спільні весни,
Не буду в осені твоїй...
Як Фенікс я з золи воскресну,
Коли востаннє крапне з вій...

Не обіцяю, клятви марні,
Я і сама не вірю в те,
Що слово може бути гарним,
Як пліснява в душі цвіте...

Ні бути разом в щасті, в тузі,
Втирати сльози у журбі,
І, те, що будем просто друзі
Не обіцятиму тобі!

****
Ну що, здаюсь, боротись сил нема вже,
Я прапор білий мовчки дістаю...
Моя душа, як прапор біла майже,
Посивіла, згоріла по краю...

Безвольно ось мої повисли руки,
Союзників у битві не було...
Від перемог чужих така розпука
Лягла на очі, душу, на чоло...

З душі стирала плями, аж до дірки
Я терла, але світла не знайшла...
Чому мені важко, темно, гірко?
Поразка завжди болісна, страшна...

Скінчився бій... І ти піднімеш чарку
Із тою, хто в війні цій переміг...
І те "пробач", як мертвому припарка,
Як ще удар вже збитому із ніг...

****
Ти не мучся, не плач, не скули, не тужи,
Все минеться колись, все спливе за рікою,
Найміцніші долають усі рубежі,
Бо немає сильніше від віри людської!

Не страждай, не карайся, нехай не болить,
Все болюче колись зашліфується часом!
Тільки щиро повір, що прийде світла мить,
Що наступлять часи — засміємося разом!

Хоч невесело як — потерпати не смій,
Я за тебе боюсь, те мені не байдуже!
Хоч здушила в обіймах тривога, як змій,
Сльози ти бережи — ними сочаться душі!

І не треба терзатись і гризти себе,
Глянь, як рани болючі зализують звірі,
Докір вороном совість нехай не довбе!
Я втішаю тебе... І сама в це не вірю...

****
Він писав їй листа:
"Ти, здавалось, не та,
Кому вдасться мене приручити...
І не ті вже літа,
Й не святий, й не свята,
Як забути тебе — научи ти..."

Він не знав, що в рядки
Вклав і душу, й думки,
І печаль чоловічого лона...
Тільки все навпаки,
І від танців руки
Її пил аж ніяк не схолоне...

Бо вона йому: "Ні,
Нащо ж думи сумні,
Коли серце любити охоче...
У моєму вікні
Завжди будуть вогні —
То для Вас так горять мої очі..."

Між них відстань-стіна
Та писала вона,
Аж папір загорався стидливо...
Листи — радість одна,
Й не зважаючи на
Те, були оці двоє щасливі...

****
Я все шукала слово, яким тебе зустріти,
Чи, може, то не слово, якийсь таємний знак...
Гойдали теплу зиму зчорнілі голі віти,
а я між слів шукала і не знайшла ніяк....

Роїлась думка в тернах свідомості моєї,
В полові марнослів’я шукалося зерно...
Ліпила купу літер до думки однієї,
Та у потрібне слово все не росло воно...

І близилася зустріч, лякало невідоме,
От що тобі сказати — чи, може, "Так", чи "Ні"...
Та відібрало мову, звело язик в судомі,
А ти в німій цій тиші "Люблю" шептав мені...

****
Одкровенням вірш мій надривно на люд кричав,
А тепер я мовчати вчуся, бо сповідь — гріх...
В океанах літ я знайду колись свій причал,
Ну, а хтось тоді тихо зронить: "Я не вберіг"...

Є, напевно, приємний бік у таких от слав,
Кольорових спогадів людям цвістиме цвіт...
Промайне лиш десь: "Як же мало я сил доклав,
Щоб в велике зросло маленьке оте "привіт"...

Йому час пояснить, яких наловив він ґав,
І коли для мене годинник зупинить біг,
Він напише всім у віршах, як мене кохав,
Лиш мені признатися в цьому ніяк не міг...

****
Так мало секунд є для радості, щастя,
Хвилини — для туги, години — для втоми...
Без тебе — мов лезом вони до зап’ястя,
З тобою — не страшно в усьому отому...

Є день — не залишить і місця живого,
Є час — на коліна безжально поставить...
Життя принесе — не боюся нового,
Що ти принесеш — страшно думати навіть...

З тобою й доросла я — просто дитина,
З тобою так легко іти сотні милей,
Без тебе весь світ пороста павутинно,
Без тебе — півкроку сама не осилю...

З тобою — народжусь, без тебе —вмираю,
Отак, наче білка у колесі — в русі...
З тобою — не треба ніякого раю,
Без тебе — і пекла уже не боюся...

****
Я колись повернусь, я у двері постукаю стиха,
Років двадцять приблизно із часу оцього мине...
І огорне тебе тихе щастя і лагідна втіха,
Відпускати не схочеш з дороги змарнілу мене...

Твоя кухня зустріне мене теплим липовим чаєм,
Твої очі зустрінуть мої — і назад мені зась...
Ми не знали колись, скільки щастя роками втрачаєм,
Коли порізно доля шляхами для нас простяглась...

Я колись повернусь, купа років мине з цього часу,
І тепло твого серця мене відігріє з доріг...
Ми залишимось поруч, довіку залишимось разом,
Тільки б Бог один одному нас двадцять років беріг...

****
Можна, я стану для тебе чужою,
Світлом в чужому вікні,
Щастям чужим, чужою сльозою?..
Що там шепочеш? Ні?

Можна мені відійти на півкроку,
В сон твій візьму вихідні...
Можна, забуду ці місяці, роки?
Тихо, та чую..."Ні..."

Можна, тобі я просто обридну,
Десь причаюся на дні,
Буду тобі непотрібна, невидна?
Що ти там кажеш? Ні?

Можна, від тебе піду крізь тумани,
В найспокійнішу з тиш,
Можна, комусь я потрібною стану?
Ти чому "Ні!" кричиш?

****
Я втомилась чекати весну,
Знаю, скарги — великий мінус...
Можна, я до весни засну,
А з землею тоді прокинусь?

Можна, я задрімаю хоть,
На якісь три неповні тижні?
І нехай мою кров і плоть,
Покривала огорнуть сніжні...

Ну, а потім відтану я,
Розпливусь, розтечусь, розквітну...
Не впізнаєш — "це хто?", "чия?"
Така ніжна, п’янка, привітна...

Потім будем щасливі ми...
Зараз дні оці гірше отрути,
Я втомилася від зими,
Дай мені до весни заснути...

****
Ти прощавай! І вже не клич мене
В свої обійми... Я туди не хочу...
Минешся ти — і відчай обмине,
Як тільки вирвусь я з твоєї ночі...

Бери з собою холод своїх рук,
Мій пар із вуст... Ти на тепло був бідним...
Побути разом — це не значить друг,
Тобою жити — це не значить рідний...

Минайся вже, пора тобі, пора,
Повільний ти... То ж підганяти мушу...
Ти — пережитий час, печаль стара,
А я вже для нових готую душу...

Чи мало тих віршів тобі й пісень?
Тебе колись я славила слухняно...
Ти прощавай, зимовий сніжний день,
Втечу від тебе я у день весняний...

****
Я зростаюсь з рядком, стукіт серця у кожному слові,
Чого більше у них? Правди, фальші, безглуздих вистав?..
А, можливо, у віршах слова всі давно випадкові,
Просто їх я пишу, щоби ти це колись прочитав...

Написалось про те, що найбільше пекло і боліло,
А тепер я пишу про оте, що терпінню кінець...
Чи для того, щоб просто мене обняли, пожаліли,
Чи щоб лід розтопити в одному із тисяч сердець...

Хтось за сповідь оцю дорікне, ну а хтось —  аплодує...
Лише світять байдужістю очі холодні твої...
Між рядками своїми трикрапок ніяк не шкодую,
Я позичу із них, щоб поставити крапку над і...

****
Поки я дихаю, поки жива,
Поки ціну найдорожчому знаю —
Не розміняю любов на слова...
А тільки попросиш — таки розміняю...

Поки я знаю про щастя межу,
Все найдорожче сховаю за грати,
Навіть нікому про те не скажу...
А тільки попросиш — то всі будуть знати...

Фрагменти улюблені час витира,
Йому докоряти у тому негоже...
Забути не смію, як прийде пора…
А тільки попросиш — забути я зможу ...

Я не боюсь ні твоєї спини,
Ні без вогню отруйного диму...
Я бережу те, що кличемо «МИ»,
Проси, не проси — але я берегтиму...

****
Скільки ці почуття і ламали мене, і косили,
І ніяк не лягали в пряму всі дороги криві,
Скільки я потопала в тобі чи згорала безсило,
А на ранок й вітрила чекали, і крила нові...

Хай не бачив ніхто, як вночі до пір’їни пір’їну
Я сльозами ліпила й в’язкими уривками фраз...
Я хотіла літати, до щему, до сліз, до загину,
Як не стану Ікаром —  то вічно кохати клялась...

Я зшивала вітрила, за нитку узявши терпіння,
Як могла, я ховала розірваний край і вузли...
Знов заходила в води, в цей пагубний вир білопінний,
І по хвилях любові вони мене вперто несли...

І не бачив ніхто, як обдерта вітрами і морем,
Не зривалася я, плачучи, на згорьований крик...
Бо попереду ніч, і в чуттєвій своїй непокорі
Знов латати лахміття вітрил і крилечок старих...

****
Змирися, а, хочеш, сердься...
Як в душу чуття вкололось,
То ми у закутки серця
Ховаєм коханих голос...

І вже не в силах людина
Знайти укриття на мапах...
Бо ми у свої судини
Всотуєм їхній запах...

У рими вкладем, у ноти
Оцей найдорожчий образ...
І ще у свою дрімоту
Беремо коханий обрис...

Кудись не хочеться бігти,
Нема ні до чого діла...
І ми заганяєм під нігті
Частинки коханого тіла...

Вростаємо в них поволі —
То добре нам, то погано...
Й чомусь ми в свої паролі
Берем імена коханих...

****
У собі це сховаю довіку,
Про таке не посмію сказати...
Він не стане моїм чоловіком,
Хоча міг мені бути за тата...

Із років, із пліток порожнеча,
Що між нами — глибока і темна...
Я від себе втікаю, лиш втеча
Безуспішна, невдала, даремна...

Під болючу гірку свою пісню
Я самотньо зализую рану...
Чи то я народилась запізно,
Чи то він народився зарано?...

****
Чом в голосі твоїм бринить печаль,
Від неї ліки як знайти й спасіння?..
Нас порізно жене жага стрічань,
Докупи нас любов жене настійно...

Чому долоні дрібно б’є мороз,
Чи піддалась якимсь чаклунським чарам?
Мені зігріти все-ж тебе вдалось,
Та так, що ти уже палаєш жаром...

Тепер я подмухом гарячку остуджу,
Додавши запалу своєму тілу й віршу...
Я кличу найріднішою чужу,
Яка давно для інших найрідніша...

Чого в сльозах твоїх, немов зола,
Та чорнота із вій,(а, може, з серця)?..
Я житиму, щоби і ти жила
І щоб не плакали ці карі два озерця...

****
І як ото карта лягла, як зійшлися зірки?
Чи то кавова гуща, чи віщі які сновидіння?..
Між них так багато — і досвід, і мудрі роки,
Між ними так мало — всього лиш одне покоління...

І думалось марно, що межі в кохання вузькі,
І думалось, помисли з віком розважні і скромні...
Між них так багато — пересуди кажуть людські,
Між ними так мало — всього лиш його сиві скроні...

Даремно старається ця язиката юрба,
Вуста літні спраглі голублять дівочі зап’ястя...
Між них так багато — взаємна самотність й журба,
Між ними так мало — одне коротесеньке щастя...

****
Так кохаю тебе, так багато тепла я даю,
Що навколо вже тануть сніги й наближаються весни...
І любов ця моя гріє душу не тільки мою,
Вона гріє усе навкруги... Навіть крига вже кресне...

Так кохаю тебе, ніжність в подиху кожного дня,
Тим, хто любить і сонце всміхається вдвічі щиріше,
І на крилах польотом щоденна для них метушня,
І сіреньке миршаве фарбується найяскравішим...

Погляд того, хто любить, у всьому побачить красу,
Що негарним зросло — на очах розцвітає приємно...
Так кохаю тебе, так багато я світла несу,
Що від мене і тінь на землі не така уже й темна...

****
Згадаєш знову й знову через десятки років
Цю вулицю, будинок, цю стежку до дверей...
Пізнав тоді — до щастя буває десять кроків,
Та цей самий відрізок те щастя забере...

Пунктирами дороги ділило наші долі,
На атоми розпалось те наше спільне МИ...
І ти колись в задумі ці десять кроків кволі
Пройдеш собі тихенько між іншими людьми...

Хоч нашого нема там уже давно в помині
І новий люд відбитків вже крутить ланцюги...
І тільки тихе щастя, розсіяне, понині
Живе у тому місці, в повітрі навкруги...

Несказане в прощанні сльозою поливалось,
Востаннє малювала свій слід моя нога...
Багато ти забудеш, лише б не забувались
Та вулиця, будинок і стежка дорога...

****
Отак тривіально — згоріли мости,
Банально отак — в них обпалено крила...
Хтось знову напише із нас, може, ти,
А, може, б і я оце душу відкрила...

А, може, мовчати і просто на дно
Іти, як ідуть поміж хвиль каравели...
Без свідків, чужим вже на нас все одно,
Отак, ледь почавшись, скінчилась новела...

Розбіглись, зустрівшись, в одній із епох...
Та ще нам стрічатись пори однієї —
Бо чортова мама нас прийме обох,
Шлемо один одного вправно до неї...

****
Стала пити більше кави,
Менше молока...
Стала не така ласкава,
Для людей гірка...

Сміх нечастий, в дефіциті,
Радість дорога...
Закривається відкрите,
Входить в роль нудьга...

Випустила з рук синичку,
Мало їй тепла...
(Я повідаю вам нишком —
То вона втекла...)

Бо постійно мерзнуть руки,
Хоч і не мороз...
Якось з щастя у розлуку
Вирватись вдалось...

І не плачу, і не скиглю,
Сум і сльози — зло...
Що колись здавалося стиглим
Просто зігнило...

День нові приносить сили —
Й забира своє...
Ніч я більше полюбила,
Час для думки є...

Зірочки лічу завзято
Пальчиком тонким...
І не говорю багато,
Бо немає з ким...

****
Я не краща і не гірша
Від усіх отих поетів...
Відпусти мене до вірша,
До нових моїх сонетів...

Відпусти, у них нарОджу
Не одну життєву драму...
Про диявольське і Боже,
(Ну, про Єву, про Адама...)

Відпусти, до рим охоча —
Про відкрите й сокровенне...
Про чуже, що залоскоче,
Про своє, що студить вени...

Відпусти, бо хто запише,
Хто моє все заримує...
Дай проникнути у тишу,
Дай порву її німу я...

Відпусти мене писати,
І хоч думка в’ється змієм —
Одягну її у шати,
Я ж бо іншого й не вмію...

Відпусти, не скубай крила
Моїй гості, моїй Музі,
Бо вона мені відкрила
Світ непізнаних ілюзій...

Відпусти, мовчання — втрата,
Я з рядочками смирніша...
_______________________
Ні, не треба відпускати,
Ти є поруч — будуть й вірші...

****
Можна й без літер створити поему,
Це новина, феномен...
Шифром для серця, цифрами щему
Твій телефонний номер...

Знаю напам’ять, вторю ночами,
Цифри в’їлись під шкіру...
Гулко об мозок, наче м’ячами,
Б’ються вони надміру...

Трійки, четвірки, нулі поміж ними,
Як в голові їм тісно...
Знаєш, і цифри бувають сумними,
Не тільки вірші і пісня...

Наче зап’ястю загострена бритва,
Кульці повітряній голка,
Наче лічилка, наче молитва,
Але, на жаль, без толку...
 
Не подзвоню, це уже заборона,
Сама собі не дозволю...
Просто шкода мені телефону,
Його бережу від болю...

****
Коли надламається стерте весло,
Чи втомишся ти у щоденному плині,
Щоб в хвилях бурхливих тебе не трясло —
Я буду з тобою, тебе не покину...

Як жару завдасть тобі смуток чи зло
І випалить сердце твоє у вуглину —
Я дмухати буду, щоб менше пекло,
Я буду з тобою, тебе не покину...

Якщо в невідоме закине колись
Тебе, наче вітер засохлу билину —
За спиною я, так нам зорі зійшлись...
Я буду з тобою, тебе не покину...

Коли в круговерті роботи і літ
Старанно досягнеш жаданого чину —
То я розділю цей високий політ,
Я буду з тобою, тебе не покину...

Коли світ натомлений вкриє імла,
Наблизяться судні і день, і хвилина,
Якою б страшною та мить не була —
Я буду з тобою, тебе не покину...

****
Отак обірвали чуттєвий політ,
Упавши з небес, хоч не мертва — вся в ранах...
Отам, уверху, Хтось натиснув delete,
Буває, я знаю... Та тільки зарано...

Метелики згинули... В клапті живіт,
Зростеться колись... Косо, криво, із часом...
Не можу... А вирвала б кляте delete
В Отого, Хто тиснув з корінням, із м’ясом...

Повзу, шкутильгаю, мережиться слід,
На ноги спинатися все ж доведеться...
Кинджалом сталевим корчує delete
Усе найдорожче і світле із серця...

Упала... І що?.. Не здригнеться цей світ,
А я не кричу... Заніміла вустами...
Так легко торкнувся Хтось кнопки delete,
Так важко від того приходжу до тями...

****
Дивний момент, якесь déjà vu,
Я вже колись варилася в цьому...
Знаєш і знаю — сама доживу...
Миру тобі! І душі, й, навіть, дому...

Вслід мені марні не кидай слова,
Кожне із них вже до болю відоме...
Прошу в молитві (так, так, ще жива)
Миру твоєму (чи що хочеш?) дому...

Пальці твої, ухопивши рукав,
Лиш імітують болючу судому...
Вірю — надіявся, вірю — кохав,
Миру (не зла) і душі, й, (чуєш?) дому...

Двері свої зачиняй і вікно,
Місяцю в ніч ти не плачся блідому...
Я повторюся, (й собі заодно),
Миру я хочу... Й душі, й навіть, дому...

Дай мені просто спокійно піти,
І не вертатись... Крізь сум і крізь втому
Дай відпустити оте "я і ти",
Й миру бажати чужому вже дому...

****
Спи, мій хороший, спи,
Руку клади під щічку,
Я кольорові сни
Кличу тобі у нічку...

Кличу тобі добра,
Зайвим воно не буде,
Хай вся печаль стара
В твій не вертає будень...

Спи, мій рідненький, спи,
Он вже поснули тихо
Небо, моря, степи,
Кличу в твій сон утіху...

Спокій в твій сон зову,
Тиша мені в підмогу,
В днину твою нову
Прошу тепла у Бога...

Спи, дорогенький мій,
Я ще посиджу трішки
Світить в пітьмі німій
Сонна твоя усмІшка...

І не стривожить звук,
Не пророню ні слова,
Лиш мого серця стук
Буде за колискову...

****
Ти знаєш, а очі не скажуть нічого,
Таких брехунів треба ще пошукати...
Бо й після безсоння гіркого нічного
Навчились блищати, мов срібні дукати...

Ти голосу вір, вір осиплому звуку,
Бо сльози чавились з душі свіжим соком...
І віршам, (отим, що ідуть не для друку),
За них я ціну заплатила високу...

Малюночкам вір, як розписую ручку,
Чомусь вони всі у вигляді серця...
І поки на пальці від тебе обручка —
Ти вір і йому... І ніколи не сердься...

Рукам моїм вір, хоч мертвецько-холодні,
Без жодних вагань... Ну, а очі — брехливі...
І вір, як зніміле задушить "сьогодні",
Воно красномовніше вичурних співів...

В ослаблу ходу вір, бо ноги, мов з вати...
Пояснюю марно... Ти вір, та і годі!..
А очі, що очі? Навчились блищати,
Від сліз навіть краще у них це виходить...

****
Плюй на закони, на ту математику,
Що паралелі не пересікаються...
Лізе на думку історія Хатіко,
Що, недоречно? Ну, вибач, я каюся...

Я у листи твої щільно закутана,
Слав мені щиро щоденними стосами...
Ці паралелі у вузол заплутались,
Світу із нього не висунем носа ми...

Стали розмови мої уже стримані,
Слово продумане, думка — просіяна...
Не розкидаюся бідними римами
В вірш, що про тебе зринає стихіями...

Не розділю своє щастя на атоми,
Не розглядаю його мікроскопами...
Хоч у сухе лізеш мокрими лапами,
Грію тебе віршовИми я стопами...

Знов на закони плюємо так ніжно ми,
Добре, Евкліду не треба обітниця...
Може, ми просто були мимобіжними,
Лиш не змогли чомусь мимо розбігтися...

****
Було тепло там, то був дивний і райський сад,
Було нудно всім, хоч пташина співала дзвінко...
І куди це подіти — не вернеш усе назад,
І, подумавши мить якусь, сотворив Бог жінку...

Як поснув Адам, Бог у нього ребро одне,
Певно, зліва взяв, поруч з серцем, і за хвилинку
Доліпив щось з глини отут і отам чудне,
Дунув, сплюнув і вийшла із тіста отого жінка...

Й понеслося —  на сумку треба їй крокодил,
То на комір пухнастий їй зарубай лисицю...
А Адаму що, як Адам жінку цю любив,
Та і не було, куди з Раю йому подіться...

То папугу скубне, щоб пір’їна стирчала в косі,
І в саду Едемі не бачив ніхто спочинку...
І на спільній нараді зі Змієм домовились всі,
Щоб прогнав Адама, ну а з ним і ту кляту жінку...

Змію що, він на ремінь ніяк не хотів,
Змій старався, як міг, чуть не ліз від старань на стінку...
От і все, і не бачити більше отих садів,
В Рай не пустять людей... Вже нікого... Тим паче жінку...

****
Мене лишали і старі, й малі,
Я вслід не бігла, хоч боліли втрати,
Саму, одну лишали... Й, взагалі,
Колись мене облишив навіть тато...

Мене лишали рідні і чужі,
Були між них і зайві, і потрібні...
І на моїй нетоптаній стежі
Так часто слід лягав самотній дрібно...

І подруги колись від мене йшли,
Нікого не ловила я за поли...
І рани гоїлись, затягувались шви,
Доріг назад не сталося ніколи...

Облишивши мене в моїй біді,
Йшли з повними кишенями секретів...
Стирались часом постаті бліді,
На імена не вистачить куплету...

Отих в житті моєму вже нема,
Заповнились усі порожні ніші...
Мене лишила навіть ця зима,
Пообіцяй, що ти мене не лишиш...

****
Лишають нас... Йдемо... Ну, с'est la vie*...
То глядачем, то ми самі артисти...
То з особистим надто ділові,
То з діловим занадто особисті...

То в білому шукаєм чорне ми,
То біле в чорному знайти ніяк не можем...
Коли кричати треба — то німі,
Коли мовчати — репетує кожен...

Дешеве вбрали в золото ясне,
А дороге штовхаємо ногами...
І один одного у піст їмо (м’ясне),
І влітку нишком плачем за снігами...

Як час спинити хочем — він спішить,
А пережити щось скоріше — стане...
То ми — з мечем, тримаєм міцно щит,
То на щитах зализуємо рани...

Боїмся Бога, служим сатані...
То брешуть нам, то ми нещирі в очі...
Ми за велике платимо дрібні,
А за дрібне — життя віддати хочем...

Отак й живем, в потоках протиріч,
Клянем когось і нас клянуть у спину...
З самого ранку виглядаєм ніч...
І у мілких шукаємо глибИни...

****
Він її так любив, як до нього ніхто ніколи,
І мовчав усім, як у грудях палало й терпло...
Чи то все, навпаки, оживало, як грів схололі
І худенькі долоні її своїм подихом теплим...

Цілував би пісок, де йшла, та кругом асфальти,
Поспішаючи, люд її слід безнадійно топче...
Навіть з пластику ложку наївно зумів сховати,
(Нею їла ВОНА)... Хоча сам вже давно не хлопчик...

Так і жив він, пронизаний дивним любовним струмом,
В круговерті справ і людей, вечорів і ранків...
Він собі на серветку набризкав її парфуму,
Щоб, як геть несила, душевні гоїти ранки...

Про своє кохання нікому у цілім світі,
Не шукав він своїй хворобі потрібні ліки...
Він впустив її в мозок на тисячну частку миті,
А вона так нахабно залишилась там навіки...

****

Чи більше, чи менше від інших любив?
І чим я була тобі — пеклом чи раєм?..
Морила чи то додавала я сил?
Чому не питала — не знаю, не знаю...

Чи снилась тобі, чи години нічні
Спокійним тебе огортали покровом?..
Чи поруч зі мною раділось, чи ні?
Сумними годинами, часом зірковим?

Чому не питала, за кого тобі?
Була я гріхом чи дарунком святковим?..
Трофеєм в життєвій твоїй боротьбі?
Чи піснею, може, несказаним словом?

Чи хмарою я грозовою була,
Чи, може, веселкою на небокраї?
Чи міццю, чи важкістю твого крила?
Чому не питала — не знаю, не знаю...

Чи вогнищ теплом, чи багаттям пожеж?
Найперша твоя, а чи, може, остання?
І зараз мене не злякай, не збентеж,
Промовч, коли ставлю такі запитання…

****

Як же не плакати, сум де сховати,
Де всі печалі подіти з журбою?
Серце, мов з каменю, ноги, мов з вати,
В час, коли нас розлучають з тобою...

Віра й надія не меншають з часом,
Тільки сльозину не стримати нині...
Зараз не бути з тобою нам разом —
Ми без вини, виявляється, винні...

Ми дочекаємось спільних світанків,
Спільних доріг, спільних весен і літа...
Я вже не плачу, то лиш наостанку...
Крапля ця в темряві хай тобі світить...

Світочем хай у ночах ця сльозина,
Навстіж тобі усі вікна і дверці...
Не заросте поміж нами стежина,
Доки чекання ще теплиться в серці...

****
Ти вмів усе... Водив авто,
Без остраху ставав на лижі...
Рубав ти дрова, як ніхто,
І полював на звірів хижих...

Ти вмів усе... Будинок звів,
Рибальські сіті вмів латати,
І, навіть, зміг без зайвих слів
Стільці і стіл зробити в хату...

Ти вмів усе... Вірші писав,
Співав, як соловей у вітах...
Вмів з дельтапланом в небеса,
Вмів радість дарувати дітям...

Ти вмів усе... Більярд, футбол,
Із аквалангом поринати...
Вмів вибрати найменше з зол,
В морські вузли в’язав канати...

Ти вмів усе... Ростив сади,
Річ іноземну вчив спокійно...
Ти другу міг у час біди
Плече підставити надійне...

Ти вмів усе... Знаходив шлях
Додому по Полярній зірці...
Ти вмів справлятися в полях,
Цікавим бути на вечірці...

Ти вмів усе... Шашлик і плов,
Багато знав, читав багато...
____________________________
Не вмів лиш берегти любов,
І сам не вмів когось кохати...

****
Не крикнуть глядачі мені "на біс",
Не всяким драмам світять глядачі...
Як не втопитись в океанах сліз,
Де берегів не видно вдень, вночі...

Як виходи шукати із пасток,
Що так майстерно їх змогла знайти...
Складний напам’ять вивчити урок
І стати Я там, де було "я й ти"...

Як шлях знайти в розвилках протиріч,
Направо — голову, наліво — серце кинь...
Крім них нема стежинок врізнобіч,
Є вгору й вниз, ще й під кутом стрімким...

Як не упасти в прірву самоти,
Саму себе вхопити на краю...
Ось, підпаливши разом всі мости,
Самотня і обпечена стою...

****
Чи зав’яже вузлом доленосні нитки,
Чи то просто вони перетруться із часом —
Не пускай, а міцніше тримай навпаки,
Бо інакше нам як залишатися разом?..

Чи колись обпекти зможу зайвим теплом,
Чи тебе в недоречну закутаю фразу —
Будь мудрішим, пройди через це напролом,
Бо інакше нам як залишатися разом?..

Чи остудять серця невгамовні вітри,
Чи в шпарини душі проберуться образи —
Плоті залишки ти не троюдь, не ятри,
Бо інакше нам як залишатися разом?..

Не свята, не відкрию тобі таємниць,
Наші лінії долі звиваються плазом...
Та високе зведем на уламках дрібниць,
Бо інакше нам як залишатися разом?..

****
На трьох можна все поділити — хлібину,
Чи пляшку води, чи то яблуко стигле,
Чи посмішку світлу, чи вільну годину,
А то й цілий вечір, чи нічку затихлу...

На трьох можна легко ділити сніданки,
Секрети, дороги, купюри, монети,
І надлишки зайві і, навіть, останки,
І пісню, і вірш, і рядки, і куплети...

На трьох можна думку ділити і слово,
Ніхто не обділений, порівну, вірно...
На трьох можна радість ділити чудово,
Якщо пощастить — то й біду непомірну...

На трьох і гірке, і огидне, й красиве —
Що хочеш — поділиться... В цьому житті лиш
Хоч як не старайся — марнуєш ти сили,
Кохання на трьох аж ніяк не поділиш...

****
Від тебе й хотіла б сховати — та тільки намарно,
Тобі усе видно одразу — тілесне й душевне...
Мене прочитаєш, змалюєш, тривожну чи гарну,
Хоч кращі тобі зустрічались, це знаю напевно...

Багато красунь заглядались цікаво на тебе,
Та тільки зробила своїм — й не шкодую ні разу...
Тепер розділю я з тобою і сонце, і небо,
І радість в очах, і розлиту в обличчі образу...

Тобі одному я злукавити точно не зможу,
Побачиш усе — і грозу, і сердечну веселку....
І тільки з тобою найбільше на себе я схожа,
Бо віддані ми навзаєм, моє щире люстерко!

****
Розійдуться дороги, з часом вляжеться пил,
Не про мене уже твої бігтимуть будні...
Пошкодуємо потім на зайве чорнил,
Не писатимем сповіді щирі й марудні...

Відокремиться все, що єднало нас двох,
Навіть хмари свій плин розподілять надвоє...
І зітхнем, бо не ріс густо чортополох
На шляхах, по яких ішли разом з тобою...

Нас розділить життя — північ, південь чи схід —
Усі напрямки ляжуть удвом протилежно...
Й зрозумію колись, що причина всіх бід —
Та хвилина, як стала від тебе залежною...

****
Досить на неї молитись тобі,
Муз он багато гуляє по світу...
Тільки в усій поетичній добі
Іншим й хвилини від тебе не світить...

Чим же твоє взяла серце вона,
Ніби проста, і складніші бувають...
Лиш, як землею ступає весна —
Кращих від неї для тебе немає...

Гарних у світі — хоч греблю гати,
Лиш на єдину марнуєш чорнила...
Я без надії, без віри й мети
Просто питаю — чому ж я не мила?..

"Очі відкрий",— марно крикну сліпцю,
Крикну глухому — "Почуй мене!"... Марно...
Ти ж бо закоханий в Музу оцю,
Хоч не свята і не ніжна... Не гарна...

Музі своїй ти не зраджуєш, ні,
Сковуєш в рими міцні і хороші...
Може, черкнеш хоч два слова мені,
Можеш й одне — я багато не прошу...

****
Що ти казав про якісь половинки?
Ти подивися — я ціла, я ціла...
Я позбирала себе по крупинках...
Хоч без душі — є у мене лиш тіло...

Бачив би ти, як збиралась докупки,
Впіл зі сльозами я глину місила...
Тріщини мазала у шкаралупки
І у безсиллі знаходила сили...

Хоч і попереду лізло зухвало
Те, що лишити хотілось позаду —
Все я старанно, як слід, фарбувала,
Щоб не злякати нікого фасадом...

Не половинка... Я ціла, я ціла...
Віршем душевна гримить порожнеча...
Звідки наївність юнацька злетіла —
Місце посіла безвихідь стареча...

****
Розримую тебе, між рядків тихо виведу тінню,
Бо хронічно втомився марудитись в римах щодня...
І хоча в сліпоті став яскравим моїм провидінням —
Я тебе розримую, за щастя то буде платня...

З мертвих літер тебе почуттям я не дам воскресити,
Бо не ліки живому ця слізна солоність дощу...
Розримую тебе, на чотири вітри ненаситні
Наче птаха із клітки — з катренів своїх відпущу...

І щось інше відтак заримую назавтра я в пісню,
Щось таке неістотне, що в стінки душі не шкребе...
Розримую, бо в строфах великому, бачу, затісно,
А у серці залИшу, від світу сховаю тебе...

****
Відпускаю... Іди...
У колишні сліди
Не ступай — нам обом з того легше не стане...
Ну а я? Заліковую шрам від біди,
Більш глибокий, бо всі не зціляються рани...

Із найгірших облуд —
Тільки тиша отут,
Твоїм голосом тиша мені голосила...
Не заглушиш її, бо, немов хижий спрут,
Оповила, і їй я здалася безсило...

І зі снів прожену,
Не пред’явлю ціну
За квитки на колишні щоночні сеанси...
Відпускаю з життя мого, з думки, зі сну,
Й на повернення вже не залишу я шансів…

****
Сама не своя, то куди там твоя — і не знаю,
Любов догорає в мені, чи то в ній догораю?..

Легкою, прозорою стала в процесах згорання,
То я ношу одяг, чи носить мене це убрання?

І є запитання, яким знайти відповідь мушу,
Я в вікна дивлюся, чи зирять вони мені в душу?

Довкола зібралась і голосно тиша стоїть ця,
Боюсь самоти, чи вона мене страшно боїться?..

І випити б ліки від туги, що мучить і травить,
А зараз вона мене п’є, захлинається навіть...

Чомусь раз у раз б’ється в скроні безглузде і хиже:
Чи я обираю цей шлях, чи я обрана ним же?

І знову, як громом, признанням сколихнута тиша...
Я вірші пишу, чи відверто вони мене пишуть?..

****
Наче у "Бій морський" грали сердито,
Не у папери ти бив, що лежали...
"Ранена-ранена-ранена-вбита" —
В душу впивалися жадно кинджали...

Тихо стояти, без латів, без зброї,
І не кричати, і не тікати...
Лиш аби ти почувався героєм,
Марно, що був найнещаднішим катом...

Довго в народі плестимуть легенди,
Впишуть мотиви в романи сучасні...
То в голівудських стрічках хепіенди,
А у простих все банально й нещасно...

А у простих все так складно і гірко,
З драми — у драму, і так безкінечно...
Маєш собі на погони ти зірку,
Виграв в боях, не морських, а сердечних...

****
Дивись, дивись, уже в кінці
Комахами побігли титри...
То ж на збліднілому лиці
Свою журбу, нарешті, витри...

І ролі зіграні, й дарма,
Що оплесків не чути з залу...
Актриса болісно сама
До себе драму прив’язала...

Який її чекає шлях,
Які на видужання шанси,
Як руки-ноги у вузлах
Ще від минулого сеансу...

І так вже з образом зрослась,
Що і без "камери-мотору",
Коли софіт останній згас —
Печаль не стримає прозору...

За весь цей біль її світи
Попереду лиш щастям шиті...
А в неї прагнення піти
Є трохи меншим, ніж лишитись...

****
Ти просто забути все спробуй — у снах, наяву,
У світлу, чи то в найтемнішу у році годину...
Я також навчусь забувати — ось лиш попливу
До тих, кому стану навіки єдино єдина...

І ляже долоня чужа в твоїй тихій руці,
Й печалі зміліють і висохнуть, часом розпиті...
Найближчі з людей залишають найбільші рубці,
Найближчі з людей просто знають, куди вірно бити...

І хай телефонні дроти невгамовно мовчать,
Хай літні стежини нещадно ховає пороша —
У світі багато чудових жінок та дівчат —
Не згадуй мене, як погану, забудь, як хорошу...

****
Художник із тебе такий собі, (вибач відвертість),
Зумів дуже вдало полотна спаскудити наші...
В мої акварелі, легкі і прозоро-розтерті
Ти чорної влив непомірно густої гуаші...

У вікна — квітнево розкриті на стінах пейзажі,
Коли все цвіло, а я просто раділа безмовно —
Сипнув і розвіяв гіркої пречорної сажі,
І сипав, і сипав, (кишеня твоя була повна)...

На щоки, рожеві колись, не шкодуєш білила,
Все блідно-преблідно... І твого мистецтва вершини —
(Та навіть не мрій, щоб за них я тебе похвалила) —
Ти чорні від туші і суму малюєш сльозини...

****
А Муза уже натерпілась сповна,
То кличуть її, то винять, то хоронять...
З поетами цими втомилась вона,
Вже руки трясуться, посивіли скроні...

В суглобах — артрит, вічний біг стільки літ,
Задишка, пітливість, біль в грудях, неврози...
І вдячність яка за невтомний політ —
Рядочки віршів чи сторіночки прози...

Присвят їй не треба, лиш спокою мить,
Не треба безналом, не треба готівка...
Лиш просить: "Залиште, бо серце щемить",
Бо ночі не спить, мов за викликом дівка…

****
Є ти, є я... Є МИ одне велике,
Не кратне двом та зліплене двома...
Двокриле, двосердечне і дволике,
Все дво- отам, де я була сама...

Є ти, є я... Удвох зродили втіху,
Крик самоти у кожного затих...
На двох одне є щастя, тихе-тихе,
Що вимолили ми в усіх святих...
 
Є ти, є я... Позаду темні віхи,
Як не ліпилось купи Я і ТИ...
Ми в лабіринтах доль шукали вихід,
Та вихід нас не поспішав знайти...

****
Між нами кілометри днів,
Калейдоскопи різних буднів...
І цей між нами віддзвенів,
Між нас минуле і майбутнє...

Між нами ріки і мости,
Та що там ріки — океани,
Свої нулі, свої хрести...
Між нами правди і обмани...

Між нас міста чужих людей,
І тихий сивий дощ стіною...
Поміж візитів і гостей
Нам самота бринить струною...

І листопади пломінкі,
Падіння, злети і турботи...
Між нас альбомів сторінки,
Де жовкнемо самі на фото...

Між нами сяйво спільних зір,
Розквітлих вишень цвіт габою...
Між нас несписаний папір,
Про мене — твій, а мій — тобою...

****
Верніть мене в дитинство хоч на трошки,
Де ще в майбутньому усі мої граблі...
Де ще героєм був Котигорошко,
Де вірилось в летючі кораблі...

Де пінка з молока — огидне саме,
Де привід для печалі — це дощі...
Де молода й така квітуча мама,
Де ще нема латок в моїй душі...

Туди, де бруд — пісок навпІл з водою,
Туди, де щастя — іграшка нова...
Де збори батьківські — найбільшою бідою,
Де найщиріші вчинки і слова...

Де вірила — живе бабай під ліжком,
Де будять пахощі матусиних млинців...
Де найстрашніший звір — маленька мишка,
Де "двійка" — це кінець усіх кінців...

Мультфільму титри де розчаруванням,
Де я тремтіла, коли грім гримить...
Не вперше прошу й, навіть, не востаннє —
Верніть мене туди хоча б на мить...

****
Дивишся на мене зверху вниз,
Потім вкотре свої пишеш вІрші...
Скільки дряпав ти мене і гриз
Олівця, щоб дряпнути ще більше...

Сірості ти скільки дарував —
Я мовчу, комусь жалітись марно...
І мене в полон нічних забав
Ти тягнув і вид псував товарний...

Лихоманить, на вітрах трясе,
Коли в душу ллєш словечок різних...
Чи ж тобі дозволено усе?
Катом став — спалити можеш грізно...

Я покірно одному тобі
З року в рік лежу, із ери в еру...
І ведеш зі мною свій двобій,
З аркушиком чистого паперу...

****
Я можу писати про грім і про тишу,
Про сонце чи хмарно закутане небо...
Про радісні ранки, про сум найстрашніший,
Та тільки в кінці все це вийде про тебе...

Я можу писати про весни бузкові,
Вписати в рядки гнучкість кожного з стебел...
Про щастя, яке не приносять підкови,
Та тільки в кінці все це вийде про тебе...

Я можу писати про море й пустелі,
Про крила й вітрила шепоче потреба...
Про те, як зима снігом землю простелить,
Та тільки в кінці все це вийде про тебе...

Я можу писати про ночі безсонні,
Про те, як, буває, заплАчу ганебно...
Про рідних лелек чи про ніжні долоні,
Та тільки в кінці все це вийде про тебе...

****
Надривно за вікнами плаче мені сльота,
А я? Я ось вірш пишу, не сиджу без діла...
Як добре, що сльози — це сіль, а не кислота,
А то мої щоки вони вже давно б роз’їли...

Як добре писати тоді, як не бачить ніхто,
Що маска лежить на столі й покривається пилом...
Дощить, поспішають кудись перехожі, авто,
А дощ змиває усе, що не змиється милом...

З дощем поплачем... А завтра рушаємо в бій,
Вже клопоти в черзі чекають на нас прибулі...
Бо плакати можна жіночці молодій
Від щастя лиш... І ще, хіба, від цибулі...

****
Все горить... І рукописи... Ти перевіриш,
І, схопивши папери зі свого стола,
Кинеш їх у камін, і впаде один вірш лиш,
На який ти поглянеш і мовиш: "Була..."

Стане тісно тобі у широкій кімнаті,
Вийдеш — й ціла Земля вже тобі замала...
Дорікнеш ти собі: "Якби ж міг тоді знати,
Що не буде таких, як була, як була..."

Тихо сядеш в авто і майнеш світ за очі,
Й доберешся колись ти до мого села...
І зупинишся там, і вертатись не схочеш,
Прошепочуть вуста твої тихо: "Була..."

Ти пройдеш у мій сад, тихо вишню обнімеш,
По якій, наче сльози, стікає смола...
І згадаєш, як в світі були ми одні лиш,
І, заплакавши з вишнею, скажеш: "Була..."

****
Любить Людина з печивом каву,
Любить подихати літніми росами,
Любить Людина віршик цікавий
І по піщаному берегу босою...

Любить Людина фільм драматичний,
Піццу гарячу і вечір зі свічами,
Музику любить чути класичну,
А, особливо, як настрій пригнічений...

Любить Людина бездомну тваринку,
Любить весну і втішається тишею,
Овочі й фрукти з місцевого ринку,
Завжди вони були найсвіжішими...

Любить автівки і любить картини,
Деколи й небо любить захмарене...
Тільки не любить Людина людину,
Ту, кому Всесвіт собою затьмарила…

****
В косах любисток відлунює п’янко,
Очі твої, як волошки у житі...
Хто ти, свята, а чи відьма, слов’янко,
Вмієш красою приворожити...

Скільки тебе оспівали піснями,
Скільки в полоні чарівної вроди...
Ти комусь маревом, видивом, снами,
Жінко слов’янського мудрого роду...

Пурпурно грають на сонці корали,
Квітчана щедро густими вінками,
Брови на сонечку не вигорали,
Не розгубила красу між віками...

Хто ти, свята, а чи відьма, слов’янко,
З вражого зілля чи з Божого тіста?
Сяйвом у росах степів і світанків
Усмішка грає твоя промениста...

****
Ти майнеш, не помітивши погляд закоханий,
Не побачиш в ногах божевільне тремтіння...
Стрепенеться вона, як пташина, сполохано,
І не жінкою вже, а примарною тінню...

Тебе носить щодня між бетонними дебрями,
Що у слід твій ступають — не прийде ідея...
Не прознаєш, як міцно їй вріс ти між ребрами,
Десь отам, де колись було серце у неї...

Ти пройдеш по весняно одягнутій вулиці
Вже не вперше, ти нею розходжуєш часто...
Не збагнеш — то не двоє на ній розминулися,
Ти, можливо, на ній розминувся зі щастям...

****
Де ти блукав? Я благала, щоб пташечка рання
Мій передала палкий і жагучий привіт...
Я берегла за обох наше світле кохання,
Поки ти десь підкоряв й зачаровував світ...

Де ти ходив? Я хотіла, щоб зірочка срібна
Путь просвітила тобі в найстрашнішій пітьмі...
Я бережу цю любов, скільки буде потрібно,
В літі пекучому чи у жорстокій зимі...

Де ти бував? Може, чув, як вітрів я просила,
Щоб на дорогах тобі не сікли у лице...
Я збережу почуття, в мене вистачить сили,
Щоб розділити, як прийдеш, кохання оце…

****
Лікарю, прошу, дозвольте без черги я влізу,
Лікарю, Ваше діяння мені допоможе...
Можна було б — притягнула б я віршів валізу,
Тільки жінкам тягарі піднімати негоже...

Те, чим хворію, усі називають коханням,
Тисяча списаних зошитів... Вірші, присвяти...
Сил вже немає, учора списала останній,
Ніч прожила, і себе я прийшла лікувати...

Лікарю, кров на аналізи здати не зможу,
Крові немає, у венах розтікся він самий...
Той, хто найкраще зробив, що на себе не схожа,
Той, хто найкращий... привів на цю зустріч із Вами...

Пульс може й є, але серце уже не співає,
Б’ється воно, наче в клітці зачинена пташка...
Знаєте, може, коли йдуть останні трамваї?
Ноги тремтять від любові, іти мені важко...

Лікарю, вірші спалю, попіл з вітром розсію
І не покличу нікого, а знидію тихо...
Лікарю, викличте просто мені амнезію...
І залишіть мене в ній до останнього вдиху...

****
Мій хороший... І як проживала без тебе?
Як самотньо носило мене між людьми...
А коли в мене ти — мені інших не треба,
Не літаю, та став ти моїми крильми...

Мій найкращий... Бо скільки у долі просила,
І вже навіть не другом — найближча рідня...
Так зробив, що повірила в себе щосили,
А тепер я без тебе не можу і дня...

Оживаю і кров закипає у венах,
Як твоє огортає дрижаче тепло...
Я признаюсь — єдиний, до тебе у мене
Ще ніколи нікого, повір, не було...

Дорогенький... Тобі я не зраджу, не бійся,
Бо по вуха закохана в тебе, ущент...
Може, й кращі існують — пошлю всіх до біса,
Бо зі мною коханий Хюндайчик Акцент!

****
Моя дорогенька сполохана пташко,
Втішаю словами безсилими...
Сьогодні чомусь тобі слізно і важко,
Я поруч, моя красива ти...

Далеко та поруч, хоч порізно — разом,
Це ж нонсенс... Я маю ключика
До серця твого, з перших відзвуків фрази
Я знаю, що тебе мучило...

Заповнити чим все ніяк не знайду я,
Так порожньо, горісне виливши...
Закрий свою душу, просила б, — продує,
Як я ось свою закрила вже...

Сьогодні пониє, а завтра відляже,
На наших дистанціях — першими...
Спалити б погане, продати б всю сажу,
Ми б стали мільйонершами…

****
Вже рОки молоді,
Як човник по воді,
Між берегів життя промчалися...
Кохаю лиш одну,
Красиву й мовчазну,
Чи в радості ти, чи в печалі вся...
У людському житті,
Як в хрестиком шитті,
Червоне з чорним, щастя з відчаєм...
Ти тільки не журись,
Кохаю, як колись,
Тебе, у сивину заквітчану...
І часу завдяки
Вже діточки — батьки,
Нам зморшками чоло покраєно...
Хоч діти у світи —
Та поруч я і ти,
На двох одне кохання маємо...
Нам весни відгули,
До осені імли
Дійшли, за руки взявшись міцно ми...
Шепну тобі я знов,
Що вічна в нас любов,
Хоч ми не будемо в ній вічними...

****
Пройду повз твій сад, не розсиплюся цвітом на віти
І сонячним променем я не торкну твої плечі,
Не зможеш уже в кожній пташці прилітній зустріти,
Не вбачиш мене в хуртовині рипучій старечій...

Не ляжу уже споришами, щоб м’яко ступати,
Десь так, як колись я лягала тобі килимами,
Не стану я миром, що ввійде до тебе у хату,
У пісні твоїй лебединій не буду словами...

Не дряпну уже в твою шибку я дощиком стиха,
Не зроджусь для ночі твоєї зірковим покровом...
Мені не болить... Чи звільнилась з любовного лиха?
Чи мертва уже чи то просто уже я здорова?

****
Не радують біло-бузкові розцвічені шати,
Чому? Це до тебе питання, мені поясни...
А я промовчу, хоч багато хотілось сказати,
Дозволь лиш побути в куточку твоєї весни...

Дозволь я посиджу отут, я тебе не стривожу
І стишу свій подих, щоб чула ти подих квіток...
Без дозволу лізти мені в твої весни негоже,
Я прошу для себе єдиний тихенький куток...

Крутило у вихрах мене існування шалене,
І вітром з чуттями і з сумом жбурнуло сюди...
Цвітеш ти у веснах своїх і цвітеш не для мене,
І іншому щедро даруєш солодкі плоди...

****
Моя в прозі життєвій пісня,
Оберіг від лиха чи лихо ти?..
При великій кількості кисню
Я без тебе не можу дихати...

Просто робот, бездушна машина,
Тільки з нервами досі залізними...
Я без тебе — без неба пташина,
Нащо неба, як крила обрізані...

Будні соусом смутку политі,
Ніч безсонною буде — пророчиця...
Вікна-двері навстіж відкрити,
А іти нікуди не хочеться...

Йти кудись — ні сили, ні змісту,
Я лишаюсь в своїй обителі,
Бо без тебе чуже це місто
І чужинці у ньому жителі…

****
А ми щасливі й гордо-мовчазні
По цвіту почуттів серцями босими...
Нам в запізнілій затишно весні,
Але сто днів лишилося до осені...

Я не рахую, страшно лиш чомусь
Тих днів, що табунами мчать шаленими...
Хоч марно, знаю, але я молюсь —
Подовше б ці сади були зеленими...

Сто днів до осені майнуть, як світла мить,
Сором’язливо сад оголить талії,
Листок останній німо облетить
І стане тихим спомином в гербарії...

Все те, що стерти хоче часу плин,
Вписати б на полях в потерті зошити...
Сто днів нам пролетять, немов один,
Але весну так хочеться продовжити...

****
Забрала все, зібравшись вся,
Одна лише сльоза скупа є,
Вона ступила в небеса
Десь так, як в ранок ніч ступає...

Не озирнулась ні на мить,
Не зупинилася в дорозі,
Он небо плаче, грім гримить,
А ти і плакати невзмозі...

А ти шукаєш десь куток
Без неї — ні людей, ні міста...
Не зміг любити багатьох,
Лише її — єдину, чисту...

Земля з під ніг, утратив все,
Коли вона в політ, мов птиця...
А що те "завтра" принесе —
Яка уже кому різниця...

Й гукаєш знов: "Ти де? Ти де?"
"Де...", "де...", "де...", "де..." відлунням б’ється
І тихо залишки краде
Надії, віри й твого серця...

****
Я була, наче вітер, вільна,
Проминув безтурботний час,
Бо вв’язалася безнадійно
І без бою тобі здалась...
На твої полонилась чари,
Обминувши усі бої...
Знаєш ти всі мої печалі,
Знаєш радості всі мої...
І тепер я спішу до тебе,
Мов до мамки мале дитя...
Я з тобою не бачу неба,
У тобі вже моє життя...
То в розмові, а то в мовчанці
Проминають з тобою дні,
Навіть кава без тебе вранці
Не смакує, повір мені...
Скільки в вуха мені кричали —
Цій інтризі не буде меж...
Я з тобою не сплю ночами,
Та з тобою хіба заснеш?..
Я попала в міцні тенета,
У обійми надійних рук...
Хіба я лиш? Ціла планета...
Ловелас ти ще той, Фейсбук...

****
Зібравши букетики стомлених душ
І їх загорнувши в папір із ілюзій,
Не грюкне дверима кохання чимдуж —
Піде, не розкаже ні рідним, ні друзям...

Воно нерозділене просто ні з ким,
Мов мертве, холодне, воно потаємне...
Воно не солодке, зі смаком гірким,
Мов крила плазуючим — марне, даремне...

Воно завиває на місяць вночі,
Коли не підглянуть допитливі очі...
То віршем заниє, то німо мовчить,
Воно розмовляти про себе не хоче...

Дешеве воно, не вартує гроша,
Хіба тільки сльози закапають сріблом...
Його нерозділеним носить душа,
Воно адресату чомусь не потрібне...

Йому не поможуть ні йод, ані спирт,
Хіба тільки, може, ціаністий калій...
Воно наскладається в тисячі скирт
Й саме себе якось тихенько підпалить...

"Було." — в епітафію впишуть йому,
Поставлять в кінці жирну крапку, не кому...
Воно нерозділеним кане в пітьму,
Бо просто було непотрібне нікому...

****
Яскравими моїми снами
Ти став... Лише чомусь не раєм...
Чи то кохання грає нами,
Чи ми його невміло граєм?..

Розповісти б тобі охоче,
Розтяти спокій словом гострим,
Як в сни мої уже щоночі
Являєшся єдиним гостем...

Безгомінь вороної висі
Твоя поява громом править...
І меркнуть зорі білобрисі,
І місяця не видно навіть...

Без стуку входиш, безпардонно,
Спокійно, гордо, безтривожно,
Не прожену тебе я сонна,
Проходь, сідай, тобі все можна...

Сповитий золотим серпанком
У мляві проникаєш вени...
А я... Я зневажаю ранки,
Вони крадуть тебе у мене...

****
Роки й шляхи крізь мене йшли,
Лягали на обличчя, в вірші...
Й десь тридцять три на серці шви,
А, може, навіть трохи більше...

Бувало, рветься і щемить,
Дісталося йому чимало...
Та я не впала ні на мить,
Бо просто ви мене тримали...

Коли була я на межі,
Як мерзла в найлютіші спеки —
Тримали рідні і чужі,
Мої і близькі, і далекі...

Кровили ноги на стерні,
Чи колосилось щедро жито —
Ви тихо радили мені
Іти вперед... І жити, жити...

Учора, нині, повсякчас
До вас я лину знову й знову,
І вдячна кожному із вас
За щире добре вчасне слово...

О, скільки на вітрах доріг
Надій згубила і ілюзій...
Та, видно, Бог мене беріг
І слав до мене справжніх друзів...

****
Осяяний променем дальніх заграв,
Дороги свої коротав легкотіло,
Ішов ти світами і навіть не знав,
Кохання її тобі шлях освітило...

У спину твою шепотілись слова,
Молитва свята накривала габою...
Закохана, знаєш, вона ж нежива,
Якщо не судилось їй бути з тобою...

І вже вона небо тобі і земля,
Стелилася рівно — без ям, без вибоїн...
Й так легко ішлося тобі звіддаля,
А їй — аби поруч побути з тобою...

Ти йшов уперед і доріг сизий пил
Так товсто лягав на твої черевики...
Не ти свою долю майстерно ліпив,
А та, кому Богом ти, не чоловіком...

****
Яка вона гарна, привітна, ласкава,
Хоча і зодягнута зовсім не в моду,
Хоча на рукав впала крапелька кави —
Та їй це чомусь аж ніяк не зашкодить...

Розумна і мила, кого ж вона славить,
Чиї книги носить у сумці постійно?
Я вслід їй дивлюся, не кліпнути навіть,
Ніяк не наважусь гукнути: "Постій-но!"

І скромність її легко ляже на плечі,
В ній бачу левицю палку коло лева...
Крокує вражаюче з ранку у вечір,
Ні дати, ні взяти... Вона — Королева...

Вона незрівнянна... Це мрія — не жінка,
З очима як море, з палкими вустами...
Її б шанував і здував порошинки...
Та лиш НЕ МОЯ і МОЄЮ НЕ СТАНЕ...

****
Буває солодким, мов липовий мед,
Буває гірким, мов калина осіння,
Буває із лязкотом срібних монет,
Буває як муки, буває спасінням...

Буває м’яким і легким, ніби дим,
Бува запізнілим, буває останнім,
Буває кохання старим й молодим,
Буває немеркнучим, вічним кохання...

Наївним і справжнім, а ще неземним,
І вірним буває, до самої смерті,
Буває щасливим, буває сумним,
Буває таємним, буває відвертим...

Буває і грішним воно, і святим,
Згорьованим, світлим, важким, божевільним,
Буває мрійлИвим, буває простим,
І гордим буває, й буває всесильним...

Буває терплячим, жарким і сліпим,
Буває воно драматичним, глибоким,
І щедрим буває кохання, й скупим,
Бува безнадійним воно й одиноким...
_______________________________
А в тебе яке, мій коханий, скажи,
На вибір тобі пропоновано всякого...
Метнулись слова, наче в серце ножі:
"А в мене, ти вибач, немає ніякого..."

****
Ти порахуй до десяти,
Розмірено, спокійно, стримано...
Пообіцяла ж я прийти,
Ось тільки розберуся з римами...

Ось тільки вірші допишу,
Вони мене обвили зміями...
Повір, вишукую стежу,
Тобою весь цей час омріяну...

Рахуй, рахуй до десяти,
На "п’ять" спинись, спочити бажано...
Як важко йшлося до мети —
Хіба комусь оте розкажемо?..

І знов рахуй, іще, іще,
З новими силами, із запалом,
Сльозами, мов рясним дощем,
Чекання поміж нами крапало...

Й коли ти втомишся нести
Ці обіцянки хитрі лисячі,
Дойдеш до жданих десяти —
Рахуй тоді до ста, до тисячі...

****
А що таке любов?.. Ну, поясни...
Як приклад тобі квіти дам наразі —
Ти у саду їх любиш по весні
Чи зірваними в кришталевій вазі?..

Квітчата пишність любо пестить зір
І аромат п’янить проїжджих й піших...
А ти, людино, ні, скажений звір —
Собі на стіл поставити спішиш їх...

У клумбах від ноги лише сліди,
Від квітів ні слідів, ні аромату...
"Чого вам треба — маєте води,
А більшого вам й не потрібно мати...
 
Скажіть: вам нащо співи солов’їв,
Рожеві ранки, кришталеві роси?..
Вам дощ і град не треба й поготів,
Добро роблю вам, хоч мене й не просять...

Чого ж зав’яли і чому ж сумні,
Чому смарагд пощез із цього листя?.."
Ти кажеш — любиш квіти, тільки ні,
Це не любов — лише знущання чисте...

****
В дорозі від зими і до зими,
На півдорозі, якщо бути точною,
Згубилось, розплелося наше МИ,
По світу розлетілося шматочками...

І ти його не клич і не шукай,
Між літніх трав розсіялося росами,
Між хмар воно сплило за небокрай,
Між птахів спів — плачами безголосими...

І не зібрати більше у одне,
Що срібністю дощів стекло по вулицях...
Земля останню крапельку ковтне,
В якій розлите МИ до неї тулиться...

Не йди на звук, не трать намарно крок,
То дме самотність в водостічні труби ця...
А наше МИ сіяє між зірок
Уже для інших, тих, кому ще любиться...

****
Хоч на тобі ніякої вини,
Хоч вирішила я — так буде краще,
Та все ж прошу, мене тримай, спини,
Допоки я далеко не пішла ще...

Допоки в серці тліє ще любов,
Допоки пам’ятають дотик руки,
Спини мене — попро?шу тихо знов,
Бо як же ти знесеш тягар розлуки?

Допоки ще тобою, рідний, сню,
Допоки ще течеш в моїх ти венах,
Верни мене і нам верни весну,
Бо це і все, що доброго у мене...

Бо як тоді тобі із ним іти,
І як колись постати перед Богом?
Мене спини, як треба — то й прости,
Допоки я у тебе про?шу цього...

****
Ні, не марним був вірш, де просила тебе — не пусти,
І не марним був плач, мого серця не марним був галас...
Ти так міцно тримав ту, що рвалась в далекі світи,
Не за себе, повір, а за тебе, коханий, боялась...

Найстрашніше було усвідомити бистрій мені,
(Я признатися можу, з тобою одним нелукава),
Що боялась за ранки твої, невгамовно сумні,
За ранковий твій щем, що зіп’єш ти горнятками кави...

Я боялась за тебе... В мільйонному місті... Один...
Розіллється самотність між тисяч провулочків гірко?
Я самого зали?шу у герці з мільйоном годин?
Чи то в мене від совісті тільки зали?шилась дірка?

Чи то ворог собі? Бо тобі не була ним повік,
Чи не вірна собі, бо тобі, дорогий, до безкраю...
Ще раз дякую, рідний, що ти нас тримав і зберіг,
Я за тебе боялась... Напевно, тому, що кохаю...

****
Скільки кликав мене і молився в пітьму крадькома,
Жаром сліз сніг топив і грозу начакловував влітку...
Я здаюся... Десь так і весні підкорилась зима...
Ось лечу із чужої душі — відкривай свою клітку...

Знаю вже, як вмирає між гір віковий льодовик,
По краплинці спивається сонцем, оголює сушу...
Почекай ще лиш трішки — ти й так до чекання вже звик,
Слізно з ока чужого втечу і спливу тобі в душу...

І хоча на підльотах до щастя круті віражі,
Найкрутіші... Та серце твоє вже моєму відкрито...
Вже лечу на твій клич, голос стиш і себе бережи...
Я знімію в рядочках чужих — щоб в твоїх говорити...

****
У долю правки час колись внесе,
Лишивши спогад, почуттям оплачений...
А Ви мені пробачте за усе,
Хоча б тому, що Вам давно пробачено...

Розділить НАС на атоми цей світ,
Розтане все, що слало зір полудою...
Назад мене у долі Ви не звіть,
Хоча б тому, що звати Вас не буду я...

І далі йти, і мовчки далі йти,
І тембрами у ночі вити вовчими...
І вже про мене не кричіть в світи,
Хоча б тому, що й Вас від всіх замо?вчу я...

Чи захурделить Вам, чи задощить,
Чи надзвичайна спека Вас спіткає десь —
Та Ви мене забути не спішіть,
Хоча б тому, що й Ви не забуваєтесь.

****
Далеко до неї... Лиш думкою лину я,
І серця прошу — не згори, охолонь...
Любов — це коли хочеш стати краплиною,
Щоб з хмарки упасти у ніжність долонь...

Душа у побоях, порізах і ритвинах,
В собі поселила довічно нудьгу...
Любов — це коли можна заздрити й вітрові,
Бо той обіймає таку дорогу...

Просякнутий нею живу, а не згадую,
Під ребрами, з кров’ю, у снах, на лиці...
Любов — це коли навіть сонце не радує,
Бо порізно двом шле свої промінці...

По тернах із днів почуття босоногими,
На голки нема рятівного рядна...
Любов — це коли й сам стелився б дорогами,
Щоб ними пройшла та єдина-одна...

****
На двох одне щастя. І крапка. Чи ні,
Ми порівну щастя розділим між комами
На кожен із днів... Й тут згадалось мені,
А ми ж колись просто були незнайомими...

І кожному вилась окрема стежа,
Лиш хтось сторінки нам змішав у сценаріях...
Бо ми — колись просто чужий і чужа
В своїх серпантинах... Чи то серпентаріях...

На двох — спільні сльози, на двох — спільний сміх...
А те, що було — десь у схроні холодному,
Схороним навіки із долей своїх
Ми тих, хто в обійми нас вів одне одному...

Тепер же — нам спільні на двох віражі
Над заздрістю, злом, над плітками і злиднями...
Колись незнайомі, до болю чужі —
До болю такого ж тепер стали рідними...

***

Абу Кадум Вікторія Юріївна (в дівоцтві — Бричкова), народилася 28 травня 1982 року в місті Чернівці, в сім’ї студентів-медиків, з часом переїхали в Івано-Франківську область, Косівський район, смт. Кути, де і зараз проживає моя мама. Навчалася у Вижницькій гімназії, закінчила Вижницьку дитячу художню школу.
  За час навчання поміняла декілька шкіл, але атестат про середню освіту мені видав Чернівецький міський ліцей №3 медичного профілю, закінчила який в 1999 році. В 1999 році вступила до Чернівецького національного університету на хімічний факультет, обрала спеціальність хімік-еколог.
  В 2002 році довелося змінити місце проживання – після закінчення навчання чоловіка, який, будучи іноземцем, навчався в Буковинській державній медичній академії, виїхали до Йорданії, проживаю в столиці Йорданії – місті Амман.

 
Пишу вірші з 13 років. Друкувалася в районних газетах, альманахах, звучала по Українському радіо та брала участь у телепередачах на українському та йорданському телебаченнях. В 2017 році в Йорданії світ побачила моя дебютна збірка поезій українською мовою «Птахом перелітним», до складу якої ввійшли громадянська, ностальгічна та особиста лірика.


*
Нагору