Наталія КОВАЛИК

***
Люблю тебе.
У ці тривожні дні,
де все горить, випалює дощенту,
де розтинає тишу уві сні
сирен нічних пронизливе
крещендо.
Люблю твій спокій
і люблю твій біль,
твою зажуру,
втомлену й похилу,
гірку задуму
вечорових піль,
нових світанків
незбагненну
силу.
Люблю не завдяки,
а попри все,
і не тому,
що треба і що мушу,
люблю, бо знаю звук твоїх пісень,
люблю, бо вірю
в їх безсмертну
душу.
Люблю і не запитую про те,
чи довгий  шлях
судився нам з тобою;
люблю і дякую за силу,
як Антей,
народжений землею
і любов’ю.
10.04.2022

***
Ми танцюємо танго,
палають червоні одежі,
наші ноги несе
темний вихор,
і дихання — в такт,
ми з тобою одні
серед танго, мов серед пожежі,
ми згораєм дотла,
але хай воно буде вже так!
Навісний саксофон
набирає невпинного ритму,
і спинитись не можна —
цей танець
єдиний, як смерть,
ми танцюємо танго —
як думку, як долю, як битву,
як увесь білий світ,
що давно полетів шкереберть…
я заплющую очі,
неси мене
в полум’ї танго,
хай цей сон, наче вічність,
триває без мір і без меж,
тільки ми,
тільки місяць
вгорі — золотим бумерангом,
і вцілілі краї
моїх обгорілих одеж.
17.08.2022

* * *
Ви пам’ятаєте
той день, коли дощі
розмили обрій голубою плямою?
Ми при вікні
і при одній свічі,
а світ повільно пропливав за брамою.
Пливли будинки,
наче кораблі,
пливли сади розквітлі островами,
і ми були
єдині на землі,
хто ці дощі заворожив словами.
Гойдали хвилі
наш старий ковчег,
свіча стікала воском, як сльозою.
Ми слухали,
як ріками тече
розмитий світ між нами і грозою.
Ви ж не забули?
Океаном площ,
материком кімнат пливла бентега…
Свіча погасла,
зупинився дощ —
Господь дозволив вийти із ковчега.
05.10.2021

***
жінка велична як ніч
палахка мов сузір’я
обрис мадонни
на тлі ураганів і війн
жінка молитва
в годину розпуки й безвір’я
в морі безкрайньому
острів залюднений твій
жінка ступає беззвучно
твій сон не порушить…
спи мій герою
втомився за дні і віки
я ж неприступною ніччю
над часом постою
витру твій смуток і жаль
рукавами ріки
я ж тобі світло і тінь
я ж і корінь і крона
вітер не вирве
сніги і дощі не знесуть…
соком і медом тугим
наливаються грона
сходить ранкова зоря
оприявнює суть
день проганяє
блаженну нічну прохолоду
жінка-мадонна
у діжці замішує хліб
жінка-мадонна
іде до криниці по воду
в замкненій скрині
поблискує зоряний німб…
10.06.2024

* * *
Ти вчора сказав,
що, коли я заходжу в кімнату,
вмикається світло і пахне трояндовий чай,
метелик за склом добирається в хату
і сонце вечірнє не хоче сідати за край…
А ще ти сказав,
що пасують мені окуляри,
що любиш дивитись, як я порядкую в книжках
і, наче в ковчегу, де все має бути до пари,
тримаю світанки і присмерки міцно в руках…
І ще ти говориш,
що здалеку чуєш мій голос
і кроки за милю, за гони мої впізнаєш,
і знаєш без слів, коли я, мов похилений колос,
стою серед поля в заграві осінніх пожеж…
Ти кажеш, що я
то мала безпорадна дитина,
то мудра й сувора, як древній, столітній віщун…
Медвяна у щасті, в печалі і тузі — полинна,
а в пригорщах повно проміння, вітрів і дощу.
Говориш, я різна.
А скільки іще відкривати!
Роки пролітають — і зріє коштовне вино,
і навіть узимку, коли я зайду до кімнати,
засяють вогні і метелик влетить у вікно.
31.10. 2021

* * *
Було так гостро, гаряче, по-літньому —
сандалі в поросі згубити і знайти,
зірвати сонях, увінчатись квітами,
в човні руками теплими гребти.
Мій сарафанчик на тонких бретельках,
отой смішний крислатий капелюх,
ми у човні — і пурхають метелики,
і дзеленчить невтомний омелюх,
і бабки — мов малі гелікоптери —
понад водою — у круте піке;
ми у човні — мовчить зелений берег,
і поміж нами щось таке терпке…
Щось дивовижне! Як пташина пісня,
як музика, де не потрібно слів…
Пливла водою позолота пізня,
а ти поцілувати не посмів…
10.06.2024

* * *
В мою кімнату на твоєму березі
влетіла пташка з гілкою оливи,
рятуючись від снігу чи від зливи,
чи просто їй далеко ще до березня.
Диви, диви! Пташина ця приручена:
вікно впізнала і влетіла з гілкою —
то їй кивнула холодом покручена
зимова вишня ягодою згірклою.
Та не жени! Вона ж до тебе з миром:
тримає гілку дзьобик відморожений,
чого стоїш, захищений мундиром,
чого стоїш, ворожий і стривожений…
Візьми оливу, нагодуй пташинку,
нехай вона зігріє крильця ніжні
і вилетить в розчахнену кватирку —
у чорні зливи й завірюхи сніжні.
А ти не бійся! І не думай злого:
ця птаха вільна і дорогу знає,
та тільки в мене вже твого нічого —
ані кімнат, ні берега немає.
13.01.2022

* * *
П’ю гіркий шоколад.
Він із присмаком темної ночі,
він цілунком терпким
зупиняє на хвилю цей світ:
золотий листопад
зависає  ясним узороччям,
затихають вітри,
і скасовують птиці політ.
Зупиняється день
за квадратом віконної рами,
і солодке, й гірке
у горнятку — немов у душі,
де на дні одкровень
обертаються думи словами,
а просте і важке
заливають осінні дощі.
Хай ще мить проживе
нерухомо — на паузі — Всесвіт,
щоб у цьому раю
не звучало ні ноти невлад, —
а тоді попливе
рівним колом у звичнім блаженстві…
Хай-но тільки доп’ю
цей тягучий гіркий шоколад.
26.09.2021

* * *
Мало неба мені бездонного,
літаками уздовж перекраяного.
Я любила тебе бездомного,
я любила тебе неприкаяного.
Закрутило вихором осені,
засніжило вітрами холодними.
Я любила тебе босого,
я любила тебе голодного.
Між вогнями й трубами мідними
календар попливе рутиною.
Я любила тебе бідного,
я любила тебе дитинного.
Відгримлять карнавали бубнами,
пролетять кілометри сотнями.
Я любила тебе розгубленого,
я любила тебе самотнього.
Мало неба мені безрозмірного —
сипле осінь листами подертими.
Я любила тебе покірного,
я любила тебе упертого.
Відійшло поїздами пізніми,
відпливло кораблями мрякою…
Я любила тебе різного,
а тепер не люблю ніякого.
31.08.2021

***
Я забула твій смак і запах,
безіменна моя ти вишне,
не впізнала тебе — так вийшло! —
на старих потемнілих мапах.
Я адресу твою згубила —
ту вишневу п’янку орбіту,
не шукаю уже по світу,
мов не я і мов не любила.
Твої кислі ягоди чорні,
що вином бродили на гіллі,
колихали вітри в похміллі
і клювали птахи потворні.
Кружеляли ворони зграями,
лопотіли їх темні крила,
я б руками тебе прикрила,
але час безнадійно згаяний.
Ти ж дала їм, зрадлива вишне,
білий вельон своєї цноти,
кришталеві весняні ноти
і кохання оте всевишнє…
І стоїш при самотній хаті,
захмеліла і заколисана,
у вишневу душу розхристану
дмуть вітри — молоді й пихаті.
І, загублена білим світом,
ти усе ще його заціловуєш:
простягаєш жебрацьки віти —
чорні ягоди роздаровуєш.
07.09.2021

***
За ніч злетіло листя догола
з отої вишні, де стояли вчора,
тонкий хребет, розорене гілля —
оце й усе, а ще — німа покора.
Вона стоїть в самотній наготі,
печальні віти розкидає в сторони…
Останні чорні ягоди її
склювали ворони.
Мені не жаль.
Вона переживе —
про неї вже не раз питали зими,
загорне тіло в невагому шаль,
причепить брошку пальцями худими.
І так стоятиме, завмерши до весни,
у тій зимовій, невишневій тузі —
і знов воскресне,
але вже не ми
повіримо в дурман її ілюзій.
26.09.2021

* * *

Збираю розгублену душу докупи,
       мов пазли…
вишукую їх неповторні, нерівні краї.
Запалюю світло —
        роздмухую полум’я згасле,
        обвуглене серце стискаю в долонях своїх.
А світ розколовся.
        А світ поділився надвоє:
        на той, де є ми, і на той, де немає вже нас.
І ми вже окремо. І нас вже нема, де обоє.
І сніг замітає сліди —
        незворотні, як час.
А пустка!
        Та пустка здушила, мов жалібна хустка…
Зірвати її ще ніяк не здійметься рука.
Збираю розтрачену душу,
         бо вижити — випливти — мушу:
мій берег далеко,
         та я допливу до буйка…
            2021

         * * *
Вийшла з кімнати — і вже навіки,
так з причалу йдуть кораблі.
Залишила невипиті ліки,
недочитану книгу на столі.
Протягом дмухнуло — ніжний шлейф
парфумів, знайомих до болю…
Куди ж вона? З гавані — у дрейф,
у ніч горобину — без парасолі!
Благав схаменутись, дочекатися ранку,
а вона махнула рукою,
ще й обійняла наостанку…
Дивачка! Завжди була такою.
Просила себе берегти, а сама
в бурю — простоволоса!
Вийшла з кімнати. І враз — пітьма
                безголоса.
Марно шукати і там і тут —
певно, змінить адресу!
Знати хоча би її маршрут,
            напрямок рейсу.
Куди тепер? У порт? На вокзал?
А дощ усе ллє, як на гріх!
Стоп. Вона на порозі сказала
         щось про чужий сміх:
мовляв, чує його в кімнаті
і бути в ній більше не може…
Дурний, присягав на розп’ятті,
           знаючи: не допоможе.
Зробила трагедію! Ну з ким не бувало?
Хай собі йде — хоч під три чорти!
Каже, вірила. Каже, кохала,
                                 а ти?
А що я? Мушу світанку чекати,
бо темно і дощ… Хіба ж це не підло —
отак серед ночі вийти з кімнати —
           і забрати з собою світло.

23.04.2021

* * *
Проміняла день барвистий
у лихого лихваря
на одну зорю іскристу,
але згасла та зоря,
лиш долоні попалила,
ледве серця не спекла,
тільки трошки посвітила
й воском згинула, стекла…
Ніч — жалобним оксамитом,
темрява — хоч в око стрель!
І бреду собі по світу —
одинокий менестрель.
Все шукаю і питаю,
де живе отой лихвар,
може, знову поміняю,
кращий виберу товар…
Важко в темряві блукати:
ніч, як сторож, стереже…
Та хіба ж могла я знати,
що зоря не вбереже?
Як могла я щедре сонце
на отой скупий вогонь
проміняти в незнайомця?
День — на тисячу безсонь!
І тепер мандрую світом,
йду наосліп, навмання,
щоб у сутінках зустріти
хоч краєчок того дня.
13.05.2021

*  *  *
При розмові на пероні
ми стояли вже чужі,
грали промені червоні
угорі на вітражі.
Захід — хоругва? багряна —
все хилився у поклін,
і розмова та остання
вже звучала мимо слів…
Потяг спізнювався прикро,
а квиток — у кулаці,
і бравада непроникна
на чужому вже лиці…
І ніколи ще між нами
так було не в унісон,
тільки сонце під ногами
і валіза — як кордон…
Прогундосило в динамік
рваним альтом — неспроста! —
від перону… прибуває…
нумерація з хвоста…
Гримотів шалений потяг —
тряс вокзалом землетрус…
і забрав вагонний протяг
поцілунок — мимо вуст…
Ти зостався на пероні —
я ж поїхала у даль,
сонця крапельки червоні —
от і вся моя печаль.
Барва за вікном мінилась:
біле, жовте, голубе!...
А зі мною залишилась
краща версія тебе.
                        14.05.2021

*  *  *
Учись приймати рану як бальзам,
а біль — як сіль,
ту, що без неї прісно,
удар — як дар,
і хай твоїм сльозам
в очах і в серці стане тісно.
Дай волю їм! Хай ріками течуть,
озерами, морями — в океани,
нехай вони випалюють, печуть
відкриті рани.
Не зупиняй і не ховай тих сліз,
не бійся — у сльозах ти не потворна:
так мироточить, дивлячись униз,
стара ікона чудотворна.
Твори і ти! Зліпи себе сама,
хай сльози обернуть тебе на глину
і являть світові, пролившись недарма,
нову людину.
 22.05.2021

* * *
Це сніг улітку?
      Ні, вже відсніжило,
відхуртовинило і згинуло дарма,
і непомітно зняла з кіс намітку
     така сувора й мовчазна зима.

То, може, цвіт?
     Та ні, вже відцвіло,
рожевим, білим землю спорошило,
каштанів канделябри запалило
       й задуло так, що наче й не було.

То що ж це?
      конфеті старих листів
хтось невідомий шляхом розкидає?
Та ні, — нечутно дощ відповідає, —
       це тільки попіл спалених мостів…
26.05.2021

                 * * *
Я розлюбила тихо й непомітно —
так непомітно вечір в ніч заходить,
так восени скидає мертве листя
мій потемнілий, одинокий сад…
Перегоріло, звіялось безслідно,
і неприкаяно світами бродить,
і лічить зорі угорі імлисті,
вдихає вечорів липневих чад.
Вже байдуже! Та пісня відзвучала —
її мотив, сфальшований вітрами,
так проминув, як і життя минає,
як тане крига в морі навесні…
Вже сказане усе, що відмовчало,
і навіть вже не тоскно вечорами,
і ранок мене більше не лякає,
вже майже і не снишся ти мені.
Промінням світла — не вінцем терновим —
мене ота любов коронувала,
і ні про що не варто жалкувати,
гірку провину ставити на карб.
Дари минущі я роздарувала —
і знахідками обернулись втрати:
здолавши немочі безвілля, знову
здобула волю — найцінніший скарб.
            29.05.2021

* * *
На глибині пізнаєш глибину,
а висотою виміряєш вись,
дари — щедротою,
дрібне — дрібнотою;
у давнині відкриєш новизну,
майбутнє — в тому, що було колись,
і тільки радощі пізнаєш зі скорботою.

Любов знайдеш, коли її не ждеш,
а дружбу — у тріумфі, не в печалі,
скарби — в дорозі,
шляхи — в облозі,
за горизонтами відкриєш далі,
здобувши сонце, хмари розведеш
і тільки істину пізнаєш у фіналі.
2021

* * *
Все б нічого. Тільки смуток
десь на дні її очей
тиху воду каламутить
давнім спогадом ночей.
Все спокійно. Тільки кроки
ще відлунюють у сні
і непрохані  потоки
з гір біжать, як навісні.
Все, як завше. Тільки пісня —
хриплим горлом солов’їв
і стара записка пізня
між утрачених листів.
Все стабільно. Тільки гілка
їй нагадує про сад
і завмерла тихо стрілка,
зупинивши циферблат.
Все вже добре. Тільки в сквері
хтось самотній уночі
і не чути стуку в двері,
бо не знайдені ключі.
Все чудово. Тільки осінь
в серці літа — на поріг
і блукає серед сосен
той, хто дива не зберіг.
2021

* * *
У тої скрипки тільки три струни —
тому ота мелодія печальна,
вона звучить велично і прощально
і пахне благородством сивини.
Старий скрипаль утратив розкіш гри —
смичком веде по струнах машинально,
але струна четверта, визначальна,
вже ампутована, нашіптує згори…
Так втрачена любов, як та струна,
іще нагадує про щось взаємне,
але її футляр, немов труна,
ховає скрипку в сховище таємне.
2021

* * *
Не ламай цю печать,
не виймай потайного конверта —
гіркотою звучать
засолоджені медом слова.
Хай замовкнуть навік,
бо, якщо говорити відверто,
то зламається вісь
і схитнеться шкала часова;
розійдуться мости,
обірвуться дроти телеграфні,
розіллються наскрізь
темні води розбурханих рік —
і затопить світи,
і ніхто вже тоді не потрафить
ні на берег зійти,
ні спинити той чорний потік.
Тож благаю: не руш!
Хай зостанеться тим оберегом,
що віками мовчать,
стережуть тихе таїнство душ.
І якщо в судний день
я не стану для тебе ковчегом,
то це тільки за те,
що посмів ти зламати печать.
2021

* * *
І досвітки — прозорі, як пастель,
і вечори, мальовані гуашшю,
творю сама — будую цитадель —
твердиню слів моїх:
                           так буде краще.
Коли передо мною біла гладь,
я віддаю себе в полон стихії —
і з мороку  вчорашніх непроглядь
враз проступають
                          контури надії.
Так буде краще  — вже, а не коли
обернеться на лід ріка холодна:
на вернісажах слави і хули
ще пахнуть фарбою
розвішані полотна.
Творю світи у звуках, кольорах,
даю їм імена, стираю грані,
аби назавтра у моїх словах
хтось віднайшов
краї обітовані.
І геніальне — це завжди просте:
у лабіринтах перехресних вулиць
я усвідомлюю: як справді добре те,
що ми з тобою
вчора  розминулись.
2021
 
* * *
Це тільки збіг.
Я просто випадково
ще деколи в твої приходжу сни.
Мабуть, ключі від хати помилково
я переплутала з ключами від весни.
Це тільки збіг.
Не згадуй вже про мене:
на цих пісках нема моїх слідів.
Фарбує час то в жовте, то в зелене
плакучі верби інших берегів.
Це тільки збіг.
Дарма старий поромник
не сушить весел і не йде з човна:
його благенький, ненадійний човник
вже зачерпнув замуленого дна.
Це тільки збіг.
Мене вже тут немає,
це лиш відлуння наших голосів —
і надвоє цей світ перетинають
меридіани різних поясів.
2021

* * *
Був четвер. Ти забула шарф —
я закутав тебе своїм,
вітер листя нещадно рвав
і жбурляв під ноги твої.
Нависало важко згори
сизих хмар осіннє панно;
ти мовчала — я говорив
про якесь там нове кіно,
бо цікаве, а ми спізнились —
надто довго на тебе чекав...
А з небес сльозою скотилась
перша крапля на твій рукав...
Замрячило. Світився сквер
наготою старих скульптур,
у кафе, як завжди в четвер,
ностальгійно співав Азнавур.
Я згадав, як уперше тут
ми зустрілись колись давно
і придумали свій маршрут:
сквер — кафе — і нове кіно...
Ти мовчала, сьорбала каву,
я уже не знаходив слів —
сірий вечір зорею іржавою
над алеєю скупо горів.
Дощ якось непомітно щез.
Ми брели. Навіть вітер стих.
А за нами прибився пес —
волоцюга із дворових.
Так утрьох ми дійшли до воріт,
ти мені простягнула шарф,
під ногами гойдався світ,
я не вірив, думав: це жарт.
Ти пішла, а вслід за тобою
дріботів той бездомний пес,
і я бачив, як ти рукою
розкуйовдила йому шерсть.
Я стояв. Не в силі збагнути...
Там, у сквері, лунав шансон.
Я хотів лиш одного — бути
тим брудним, волохатим псом.
19.09.2021

***
З медових сот стікають краплі липня,
гуде бджолиний волохатий хор,
і засолоджені вуста в цілунку липнуть,
і визріває в китицях кагор…
липкі долоні і липка сорочка,
стікає липень в запашний спориш,
кумедна сойка витріщає очка:
це хто ж у винограднику принишк?
Плетуть косички неслухняні лози,
зеленим в’ється угорі шатро,
цілуй мої гіркі й солодкі сльози,
хай зріє спогад — сонячне тавро.
10.07.2022

* * *
Отак воно,
коли нема вже болю,
коли він з тебе вийшов і пропав,
і ти кладеш в найвищу антресолю
усе, що мав:
оте, що написав і перекреслив,
що тільки прикидалося живим
і раптом вичахло, розвіялося, щезло,
і разом з цим
подівся біль, і більше не потрібна
анестезія слова і мовчань,
і звіддаля ти бачиш, як то дрібно
тремтить причал,
коли ти вже від нього відпливаєш;
і бовваніє клаптиком землі,
а ти його уже не виглядаєш
на кораблі.
Отак воно. Коли немає болю,
тоді зникають ширми й прапори,
коли уже ні знаку, ні пароля,
ні сну, ні гри,
коли ти вже приймаєш незворотність
і не даєш спинитись кораблю,
коли свободою зовеш самотність —
і без жалю.
І розумієш, що гештальт закрито,
і не важливо, хто програв цей бій,
бо ти сплатив оте найбільше мито —
свій чорний біль.
16.11.2021

***
Говорити не варто.
Про все розповіла кімната,
де на стінах уже не гойдаються тіні мої,
де осонцений день
зазирає за штори і ґрати
і виповнює душу,
і пустку, і біль до країв…
Хто учив цих птахів перелітних
нових траєкторій —
щось підказує їм
не сідати в твоєму саду…
Може, знають вони
із якихось пташиних історій,
що ні завтра, ні потім
сюди я уже не прийду.
Буде повнитись ніч
цвіркунами, і сміхом, і смаком,
в задзеркаллі кімнат
літнім кадром усе промине,
і коли на вікно
ляже осінь калиновим знаком,
в тихім шелесті крил
ти, можливо,
впізнаєш мене.
22.06.2022

***
Прислухайся!
Ти чуєш? Я мовчу.
За мене ця зима відгомоніла,
вона прийшла, снігами обважніла,
упившись темним небом досхочу.
Вона мені зізналась у гріхах,
я аж до ранку слухала ту сповідь:
про те, як танцювала на дахах,
як розливала ніч, мов чорну повідь,
про лихваря і свій столітній борг,
а ще про сонце — вкрадену корону;
і я їй співчувала — бачить Бог! —
і я ставала їй на оборону…
Вона мене гойдала на руках,
вона мені співала колискові,
і ми брели удвох по тих снігах,
і замерзали крапельки на слові,
і в грудях було тісно і пекло,
а ніч була безмежною, як море,
вона мене вела на чорне скло,
де вже ніхто нічого не говорить…
я прочитала там, на тому склі:
ти тут ходив, загублений і дикий,
шукав вогню в німому кришталі,
а місяць був холодний і великий…
ти тут ступав, ламав хребти снігам,
писав слова на склі, щоб не забути,
і ти благав, ти так її благав,
аби хоч раз іще мене почути!
І от я тут. Лежу під темним склом,
окате небо вже мене не бачить.
Стікає час розтраченим теплом,
і слово «вічність» тане, а не плаче.
23.12.2021

***
Цей лист про те, що я вже не люблю.
Про це мені сказав той дивний вечір,
коли в полоні страху і жалю
я надягала темну шаль на плечі;
я йшла назустріч снігу й самоті
(так добре, що зимові дні короткі),
і вже писалися в майбутньому листі
слова свободи — пряні і солодкі;
безлюдна геометрія дворів,
і той морозний, чорно-білий вечір,
легкі сніжинки в сяйві ліхтарів
мені сідали зграйками на плечі…
я йшла наосліп у зимову ніч,
в душі і на дорозі було слизько,
я йшла чомусь незнаному навстріч,
і те незнане ще було неблизько…
минала я зимову нелюбов,
писався лист у той безмовний вечір,
і то не сніг, а янгол знов і знов
торкав мене легесенько за плечі.
02.07.2022

***
Серед зими, у міста на долоні,
старий ліхтар схилився у поклоні,
кружляють вальс сніжинки де-не-де,
і тихо час навпомацки бреде.
Ліхтар старий, а ще підсліпуватий,
єдиним оком заглядає в хату
і бачить у замерзлому вікні,
як люди там запалюють вогні.
Стоїть, не озивається уже,
убрана у зимове негліже,
берізка поруч — біла і нага…
Куди йому! Ота крива нога,
той ревматизм — побути в його шкурі! —
стояти по коліно в кучугурі,
в єдине око все мете й мете,
а хочеться про вічне і просте…
І згадує ліхтар про ті часи,
коли серед зимової краси
берізка його віттям обіймала
і навіть Сонцем ніжно називала.
Це був тріумф, це був апофеоз —
і лютим не здавався вже мороз,
і срібний місяць серенади грав,
і він горів — на зло усім вітрам.
А навесні, як зелень місто вкрила,
його берізка юна розлюбила,
приглянула —лукава і шалена! —
стрункого і розложистого клена.
І от тепер вона із ним на «ти»!
А ти світи, ліхтарику, світи…
07.01.2022

***
І коли тобі нестерпно легко,
і коли тобі блаженно важко —
будь, як мушля, риба або пташка,
будь, як зірка — світла і далека…
бережи перлину — крихту щастя,
і ріку — її невпинні води,
і крилату гостроту свободи,
і правічну незбагненність часу…
ти мовчи, бо щастя прагне тиші,
і пливи, бо дна в біді немає, —
і в польоті хай тебе торкає
благодатне сяйво на узвишші.
28.08.2022

***
Літо чіпляється гостро — голками шипшини,
палить і душить цілунками визріле сонце,
сохнуть на вітрі, злітають увись крепдешини,
наче барвисті квітки на невидимій шворці…
Ноги засмаглі, подряпини — ніжним пунктиром,
губи — обвітрені й шерхлі — із присмаком моря,
скапують дні гіркотою розлуки і горя,
сумом повернень в далекі осінні квартири.
Милі веснянки… чи мала їх юна Джульєтта?
коси пшеничні, кумедний солом’яний брилик,
перше «люблю» — на піску і в блокноті поета,
море, і чайки, і вітер, і сонце, і крила…
мчать навздогін за вагоном покинуті луки,
море щезає на обрії тонко і синьо,
літо чіпляється гостро — голками розлуки,
в шибу влітає жовтий листочок осінній.
28.08.2022

***
Днів твоїх руді осінні дюни,
кроки і розхристане пальто,
голоси — далекі, давні луни,
коли вже й не знати, де і хто…
йдеш і йдеш, спинятися не смієш
не тому, що присягала йти, —
просто ти по-іншому не вмієш
і сама шукаєш самоти…
ти ж її ковтаєш, мов піґулку,
ти ж її смакуєш, мов нектар,
в дощовому темному завулку
ти ховаєш свій єдиний скарб…
і не треба вже апофеозу:
ти вигнанка — дивна і чужа,
лиш любові невеличку дозу —
так собі, на кінчику ножа.
12.09.2022

***
Наважся вийти
з темної кімнати,
пройти діагональ безлюдних площ,
з обіймів,
що стискають, як лещата,
з купе вагона —
в непроглядний дощ;
наважся вийти
з зони дискомфорту,
а ще з комфорту остогидлих зон,
ступити на причал нового порту,
щоб тільки небо, ти і горизонт;
наважся вийти
з натовпу у простір,
із метушні буденних колотнеч,
з пихи їдкої і сліпої злості,
з ворожих дружб і дружніх ворожнеч;
наважся вийти
гарно із потворного,
зітри налиплий бруд із підошов,
і з виходу — парадного чи чорного —
наважся вийти кращим, ніж зайшов.
22.09.2022

***
Тримав до ранку
вродливу бранку,
стікала нічка,
як теплий шовк;
вона чекала
і тихо ткала
промінчик перший —
тонкий, як шов;
гойдало вітром
легку фіранку,
курився опій
і фіміам,
і східні зорі —
бліді, прозорі —
і східний місяць —
мов ятаган…
точилась казка —
медова ласка,
липка й солодка,
мов пахлава,
тремтіла свічка,
стікала нічка,
крутилась стеля
і голова…
в хмільному танку
злітав на крилах —
і сон до ранку
таки зборов…
перехитрила
вродлива бранка:
холодне лезо —
гаряча кров…
02.10.2022

***
Стережи караван.
Знаєш, часом тут ходять чужі,
вони йдуть по слідах
і в потилицю дихають жаром,
в цих гарячих пісках
золотої, німої Сахари
стережи караван,
бережи свої міражі.
І зеніт, і зеніт.
Мов спинився розпечений час,
у баклазі вода
закипіла на всі фаренгейти,
за барханами
чуються звуки далекої флейти,
і верблюди сумні
вперто йдуть до примарних оаз.
24.06. 2022

***
Прости мені,
що зараз я не тут,
що дуже рідко згадую про тебе,
що вже забув твій графік і маршрут
і не шукаю, бо нема потреби;
прости мені за те, що я не сам,
що вечори мої не одинокі,
і в мій безлюдний і безбожний храм
зайшли боги — веселі і жорстокі;
вони жертовний розвели вогонь,
аби мене живцем спалити в ньому,
і я п’ю воду з їх лихих долонь
і задихаюсь у чаду хмільному;
і знаю, що купую й продаю,
ця гра — відколи світу — зветься торгом,
та ще подзенькує мені в отім раю
останній цент несплаченого боргу…
Не знаю, хто впаде в цій боротьбі,
яка б стихія той вогонь задула…
Прости — і я колись прощу тобі
за те, що розлюбила і забула.
27.06.2022

***
Вікна мої нарозтіж,
в сяйві нічних мерехтінь
кличу тебе я в гості —
бачу прозору тінь;
знову проходиш мимо —
проханий з тебе гість!
маревом невловимим
тане вечірня млість…
темна моя фортеця,
стінами в’ється плющ,
що ж тобі все не йдеться
з тих непролазних пущ?
блудиш самотнім вовком,
знаю, бо стережу:
ніч  зорянистим шовком
стелить тобі стежу…
знаю, що йти не легко,
може, би хто підвіз…
глянь: угорі далеко
в небі скрегоче Віз.
17.07.2022

***
Так не можна було. Говорили маршрути і числа,
зачинялися двері не мною збудованих стін,
і покрівля текла, і хиталася стеля нависла,
і приходили сни, мовчки ставили долю на кін;
так було в тому дні, коли золотом сипало зверху,
заливало дорогу — і танули в листі сліди,
і примарами темними — купи наметені, сперхлі
на узбіччях дороги — мов знаки моєї біди.
Так не можна було. Говорила дорога осіння,
і як сумнів, як докір, як вирок, цей дощ не втихав —
і зникали слова, розчиняли вітри голосіння,
так не можна було, але я тебе, мабуть, кохав…
і нема вороття, ця дорога не знає повернень,
ти зосталась у дні, до якого мені не дійти,
і забрала усе, залишила трофеї мізерні —
безпробудні дощі й кілометри доріг самоти.
15.10.2022

***
Це була її найбільша афера,
її найкраща гра,
вона підкрадалась нечутно, немов пантера,
і шепотіла: пора, пора!
Вона приходила в північ,
гасила твої вогні
і щезала до ранку, якраз до третіх півні?в;
ти ніколи не бачив, яка вона з себе, яка,
чув, що голос медовий і хода легка,
знав її запах і шовк долонь,
злився, що не можна запалювати вогонь,
злився, що вона завжди гасить вогні,
що ніч коротка і знову кричать півні…
А на ранок не міг стулити очей,
шкодував, що вона не лишає своїх речей,
шкодував, що не знаєш, хто вона й де,
і боявся, що вона знову прийде або не прийде…
Дні тягнулись віками, порожні були вечори,
і ти видивлявся в небо,
наче вона має спуститись згори,
наче вона — то якась безшелесна тінь
у світі твоїх чекань і твоїх терпінь…
і часом ти навіть думав, що це — тільки сон,
що вона — це привид твоїх безсонь,
що її ніколи тут не було —
та вона знову приходила, мов на зло;
і ти впізнавав її голос, і кроки, і шовк,
і радів, що знову її знайшов,
і навіть разом із нею гасив вогні,
і радий був жити в темряві і тишині,
аби тільки вона була поруч завжди,
і просив її всоте: не йди, не йди…
а вона повторювала, як на біду:
не треба мене любити — я все одно піду.
25.10.2022

***
Переживу.
Я звична до морозу —
хурделило й тиснуло і не так,
і замерзали кришталеві сльози,
і гас маяк…
І продиралась
крізь голки отрути,
яку мені вручали, як любов;
і шкіру, здерту об чужі шпіцрути,
зшивала знов;
і вовчим хутром грілася в барлозі,
топила кригу і спивала сніг,
і йшла на запах по чужій дорозі,
не чула ніг;
котились зорі — бублики діряві,
лягало в ноги сиве полотно,
і все було: і хмари кучеряві,
і чорне дно…
Тож не лякай!
Що мертве — не вмирає,
і що воскресло — не загине знов,
на білому червоно догорає
ведмежа кров.
30.12.2022

***
Звикаю до твоїх зникань,
уже й не домальовую ні штриха,
прислухайся: в моєму серці тихо,
як може бути у зимову рань,
коли ще сплять, натомлені вітрами,
сумні дерева понад берегами
зимових рік, а ріки ті — як грань
між тим, що протекло і віддзвеніло,
і тим, що кригою цупкою одгрубіло,
і тим, що зникло в сутінках шукань…
із пастки слів, із марної ловитви,
із кліті звіра, з сіті птахолова —
ця тиша вже як благо, як молитва,
вона звучить без ноти і без слова —
і в тиші цій, скрипучій до оскоми,
я не шукаю рис твоїх зникомих…
22.01.2023

***
Дай знати коли осінь
аби я
бодай до нитки знову не промокла
і пісня на півслові не замовкла
і не знесла холодна течія...
не дай мені спізнати кригу слів
моїм теплом її не розтопити
дарма що час виписує санскрити
ніхто їх прочитати не зумів...
а часові ця осінь до снаги
усе здолає і пісні і тишу
нехай бере а я собі залишу
мої озера весла береги...
дай тільки вкрию голову руду
плаща накину і напну відлогу
ти тільки знати дай заради Бога
дай знати коли осінь
я піду...
29.10.2023

***
Я просто хочу знати, що ти є.
У цьому світі, де нема нічого,
окрім окрайця неба голубого
і сонця, що над урвищем встає;
я маю знати, що чаїний крик
твою безсонну тишу розтинає
у тому світі, де тебе немає,
де ти давно й невідворотно зник…
я хочу бачити світанок знов і знов,
за кроки днів і невагомий голос,
за все, що відбулось і відборолось,
ламаю хліб і проливаю кров…
і хай собі іде за роком рік
неспішно, караванною ходою,
я хочу бути тінню і водою
в пустелі, на яку ти нас прирік;
я буду словом — тим, що ти забув,
як забувають смак і запах неба,
в моєму світі, де тебе не треба,
я просто хочу знати, що ти був.
31.07.2023

***
Перечитала всі твої листи.
Вони горіли довго, до світанку…
Душа втомилась той тягар нести:
це надто довго — до останку…
Слова яріли болем на вогні,
холодні іскри падали, як зорі,
і все, що ти сказав колись мені,
розвіялося на просторі…
А це так гарно — попіл на вітрах,
такий легенький, мов камінна брила!
Так має бути. І до праху прах,
і білі янголи, і крила…
Я обернула на вогонь листи —
згоріла вщент ілюзія осіння;
це ж надто довго ту любов нести —
від забуття до воскресіння…
27.04.2024

***
Відходять ті, хто вчора ще любив,
безшумно розчиняються у вирі —
так, наче хтось навмисне почепив
нові замки в покинутій квартирі…
І ти не можеш віднайти ключів:
всі як один — іржаві й негодящі;
і з пустки одиноких вечорів
тікаєш у слова — надійні хащі…
Свої, чужі — цей нерозривний міст,
і світ — немов одна книжкова шафа… 
Ти вже збагнула їх священний зміст —
ховати біль у плетиві метафор.
18.07.2024

***
Простилається небо досвітнє габою іскристою,
тихе море лягає під ноги, мов синій атлас;
і кружляють, кружляють вгорі білі чайки над пристанню…
Ти на березі цьому одна — тільки море і час.
Пароплав горизонт позначає біленькою крапкою,
він без тебе пливе у якісь невідомі краї.
Ну й нехай. Затули свою тугу крислатою шапкою —
хай ніхто не впізнає у морі сльозинки твої.
Замалюй свою тугу словами, і сміхом, і жестами,
пролети понад берег, мов чайка, криклива й дурна…
Хай випалює сонце твій біль забуттями-сієстами,
щоб ніхто й не подумав, яка ж ти глибинно сумна…
І не скажеш. Я знаю: ти добре мовчати навчилася,
тільки часом прохопиться слово, як море, гірке.
Ти всього лиш на кілька століть у цей світ забарилася
і шукаєш загублене щастя — не знати яке…
07.07.2024

ТЕКІЛА
спробую вийти зі спогадів
наче з кімнати
витрушу з книг що про тебе
засохлий гербарій
сяду на потяг
щоб ти не зумів наздогнати
вип’ю текіли
в приморському темному барі

гірко як гірко стікає
по венах текіла
паростки слів пробиває
блакитна агава
сіллю зализую
те що давно відболіло
втеча до моря
до себе хистка переправа

пляжний непотріб
піском присипає мов часом
риб’ячий хвіст
качани кукурудзи щербаті
бармен привітно похмурий
стоїть за шинквасом
що вам і правда
мадам не сидиться у хаті

ой та помовч
бачиш хвилі накочують бурю
треба згортати пісок
і ховатися в морі
хочеш іди
я сама вже якось перебуду
що ж мені вперше
збирати розсипані зорі

хвилі горбато лютують
то чорні то білі
вітер в поклони згинає тугі кипариси
гасне мій смуток холодний
в  гарячій текілі
спогади тонуть на дні
розмиваються риси

ранок як ранок
до берега штормом прибило
все що у морі втопити
стараються люди
штопає штиль
парусинове біле вітрило
сохнуть на сонці
обдерті за ніч
халабуди…

сходиться пляж
горизонт оперезаний різко
лінія берега
тягнеться обрисом тіла…
за океаном в далекому 
штаті Халіско
зріє на сонці
солодка блакитна текіла…
18.07.2024

***
Одного дня я відпливу з твоєї гавані:
отак однісінька-одна — у вільне плавання,
отак удосвіта негадано відчалю,
покину острів
робінзонної печалі…
Не зупиняй і не тримай, коли не просять:
по добрій волі я сама заходжу в осінь,
з твоїх штормів я випливу у штиль —
в розлитий морем сонячний бурштин…
13.10.2024

***
Що б не сказала я зараз, це буде експромт…
Пізно: без нас відпливає останній пором;
день потонув у далекій червоній заграві —
нас лише двоє на переправі…
Тож говори! Повороту на берег нема —
доки мовчиш, намерзає рікою зима…
тиша морозна дзвенить, як найвища октава,
нас лише двоє — і ця переправа.
Що ж… Доведеться мені говорити за двох.
Тишу надвоє розколює мій монолог…
Ніч за лаштунки ховає цю дивну виставу
і переправу…
14.12.2024



Наталія Ковалик (дівоче прізвище – Паславська, 1976 р.н.) народилася і проживає в місті Золочеві Львівської області. Навчалася на філологічному факультеті Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Викладає українську мову й літературу в Золочівському ліцеї. У 2011 році перемогла в обласному конкурсі читців поезії Лесі Українки, у 2012 стала переможницею обласного й дипломанткою всеукраїнського етапів конкурсу «Вчитель року».
2021 року вийшла дебютна збірка «Інші дерева» (Хмельницький, вид-во «Лілія»)
Окремі добірки поезії друкувалися в альманахах інтернет-спільноти «Артелен», у журналі «Золота Пектораль», у часописах «Склянка Часу», «Євшан», «Олександрійський маяк», «Курінь», «Камертон», «Березіль», а також на сторінках онлайн-видань «Хвиля Десни», «Твій світ» та інших.
У 2022 році перемогла у Всеукраїнському літературному конкурсі імені Леся Мартовича в номінації «Поезія. Добірки» та стала лавреаткою в номінації «Збірки».
Фіналістка поетичного конкурсу «З Україною в серці» від «Creative World».
Авторка й ведуча програми «Неймовірні українки» на інформаційному порталі «Золочів. Нет».
У березні 2024 року вийшла друга поетична збірка – «Сонячне прозріння» (Київ, видавництво «Український пріоритет»). Збірка була відзначена літературною премією імені Петра Сороки. Рецензії на збірку написала поетеса Люцина Хворост і літературний критик Ігор Фарина.
Поезія, присвячена темі російсько-української війни, увійде до третьої збірки. Одна із поезій на тему війни – «Ці дні зістарили ту жінку на віки…» – була перекладена угорською мовою та увійшла до книги-білінґви «Поетична вАрта», виданої в Будапешті.