Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Оксана Боровець

Боровець Оксана Олександрівна

* * *

Постанеш у вікні розхитаним алое,
Де сніг, і сніг, і сніг. І світ, і світ, і світ.
Де час — чи кров — тече розбитою шкалою.
Де гоїться поріз над верхньою губою,
І випріла земля у горні затіснім.

Пощо тобі дощі, коли скляніє тиша,
Якої не діймуть ні погляди, ні птах.
На чорних мотузках зима весну колише,
Де листя опада, аби зрости рясніше.
І на тонкім стеблі розхитується дах.

Хрести соснових рам, розіпнуті по двоє,
Полускують вночі, тримаючи шибки
У домі, що під дах наповнений водою.
Дивися у вікно, де я мовчу з тобою,
Притиснувши весь світ до мокрої щоки.

 

* * *

Озимі пси підіймуться на вал.
Злежале хутро випрямить волога.
Я чула дещо більше за слова:
Собачий плач — сліпий і довгий.

Як вивернувся місяць на сніги —
Горішні пси поснули на осонні.
Я чула, як ти кликав: «до ноги».
І йшла щеням молочним у долоні,

Чия винагорода грошова
Не вабить милосердям чи розбоєм.
Собаче серце: дотики й слова.
Не клич мене, я йтиму за тобою.

* * *

приходить дощ, а ти йому — ніхто
він розкрива тебе як парасолю
невизнаною знаною красою
вологою, темнішою на тон

заходиш ти, і поспіхом — вони
слова і сни, невизначені досі
жовтневі діви зрізали волосся,
аби тобі не виграти війни*

а ти — ніхто, собачий поводир
зозуля у годиннику німому
твій дім — не дім у розумінні дому
твій час — не час у значенні води

не сіпайся — затягнеться діра
і вогка постіль висохне від тіла
роса на підвіконні проступила
прозора і сира

*під час останньої Пунічної війни у 146 році до н.е. жінки Карфагену, готуючись до оборони міста від римлян, зрізали своє довге волосся для виготовлення луків

* * *

не буде ні причини, ні провини
дощі, твої лише наполовину
заллють пороги, виходи, ходи
облогу рук, жадану і злочинну
і двійко душ безвинних для почину
скаліченими пальцями зведи

стою, стаю землею чи водою
артерією, згорнутою вдвоє
і хлібним богом, ліпленим дітьми
на варті добровільного конвою
гаптованою білою канвою
торочаться задуми і дими

а ти ж мовчи, мовчи, мовчи і йди
як дощ іде дорогою води
де камені заходяться рікою
де скло не одрізнити од слюди
душі нечутні розлади й лади
беруть тебе як музику — рукою

* * *

їхали довго. тяглися за потягом протяги
снідали рано. хиталися сонно і ситно
не говорили. як дотики верхнього одягу —
тісно і соромно імені навіть просити

менше за відстань руки до валізи чи кави
тонше за нитку дорожніх істерій, історій
сонце — не більше за дірку, пропалену в шторі
їхали довго. Звикали

* * *

Ти цілував мене зі сну,
Захоплену і розпашілу.
І я літала, і летіла
У ніч, у зливу навісну.

А поміж тим тенета рук
Ловили клятви і молитви.
І обважнілі рими й ритми
Спливали оловом у звук.

Вологі ягоди зіниць,
М'які долоні свіжих квітів.
Ти підіймав мене над світом,
Володарю моїх столиць.

Як ти палив мої міста!
…і той полон, п'янкий, судомний.
Як червоніли безсоромно
Півоній вистиглі вуста…

Не дозволяй собі жалю.
Болять на дощ сердечні рани.
Вдихни і видихни востаннє
Вдихни і видихни:
Люблю…

 

* * *

Жінка печальна ходить за мною часто.
Коли я оплачую світло чи воду в крані,
Вона наближається майже впритул до каси,
Каже приречено черзі: «Чи є тут крайній?»

Жінки цієї чорні вологі очі,
Русе волосся, витончені зап'ястя.
Зайде в «Ашан» сьогодні і скаже: «Хочу
Жити без знижок...». І додає: «...на щастя».

Завтра на пошті стане за крок, як завше ,
Рве у кишені нитку чи губить гроші.
Не обізветься. Слова мені не скаже,
Тільки очима: «Займіть моє місце, прошу».

 

* * *

Місто між нами — тисячі рук і рік.
З ранку до ночі, поміж метро і METRO, —
Скорені вівці, навчені вівчарі.
Люди з очима вовка біжать із NETрів.

Місто між нами — лігво чужих тварин,
Чути спиною подих різкий і спертий.
Віти метро б'ються за склом вітрин,
Києве яблуко котиться по проспекту.

Вовчі зіниці ширяться й шаряться: тут
Сині простори, білі тіла овечі.
Дивишся й давишся — вовчі стежки ростуть,
Солодко пахне дика трава надвечір.

Поночі вернешся. Пута доріг, облог,
Зірвеш із мене різко і нетактовно.

Світить у вікна місяць. Мій вовчий бог
Горне до себе і загорта у вовну.

* * *

Про що скажу? Розказано до нас
Про схід і захід, плечі золотаві,
Струну спини у трепетній поставі
І світ очей, що затемна зайнявсь.

Як полум'я зіпнеться по траві,
Тоді гіллям, по листю, скронях крони, —
Рука твоя розгорне безборонно
Затаєний у темряві сувій.

Про що скажу? Закушеним вустам —
Губити звук у стишеній кімнаті
І дотиком наскрізно проростати,
Як подих у легенях пророста.

Дві тіні перекинуться в одну,
Спадуть цілунки зірваним намистом.
Плачем — новонародженим і чистим —
Я закричу і стихну. І — вдихну.

* * *

Коли сніги сягнуть мого плеча,
Накриє тиха віхола повіки —
За крок у морок круки закричать,
Сполохані ходою чоловіка.

У постаті пізнаєш не себе,
Роз'ятреного ватрами й вітрами, —
Одну погрозу, зронену з небес,
Одну монету з проданого краму.

Дзвенять вітри і дзвонять у серця
До тих, кого трима' німа сторожа.
А я біжу до замкнених дверцят
І вогкий сніг підошвами тривожу.

І падаю за подих до межі,
І через сон: «тримай мене, кохана…»
Молочна постать рідної душі
Іде в сніги і тане, тане, тане…

* * *

Серце моє — плетена тепла річ.
Вовна овеча, оригінальний крій.
Прихисток твій у найлютішу ніч,
Хочеш — закутай шию чи руки грій.

Серце моє — з пряжі твоїх снів.
І без примірки знала, що розмір L
Буде тримати сотні тремких слів,
Сніжну облогу, сонячну акварель.

Скільки у нім наших п'янких днів,
Скільки печалі, смутку і скільки сліз.
Серце моє, хто з нас цього хотів…
Сиві дощі кличуть мене на біс.

Серце моє ти до весни зносив.
Онде на шафі, кинуте навмання.
Це неминуче. Плач, говори, проси —
Речі із вовни збігаються від прання.

 

Розмова рук

«…у нього в лівій руці замало ніжності»
із розмови про музикантів

Якби ти знав усі мої дороги,
І перейшов усі мої стежки.
То став би між іконою і Богом
На змах руки.

Де лівою — виловлювати слово,
Де правою — розкочувати звук.
Можливо, найдавніша в світі мова —
Розмова рук.

Так лівою звучатиме довіра,
А ніжністю правиця обпече.
Можливо, найзручніша в світі ліра —
Моє плече.

Огорне гул бджолиного тремтіння —
Означить струнний рій початок гри.
Торкнись руки моєї. Вийди з тіні.
Заговори.

* * *

Я.

Це вітер, що віти згинає удвічі,
Утричі, не чуючи сили своєї.
Це мара нічна заглядає у вічі
І ті переляки, що ходять за нею.

Це чорні калюжі, дощі у жалобі,
Світлини осінні, сезонні облави.
Найперші слова у тваринній подобі.
Зелені горіхи і мелена кава.

Це страви скоромні і думи гріховні.
І ранні провини, пробачення пізні.
Це біль, що у серці на самому схові.
Це — пісня.

* * *

Я в усьому з тобою згодна, ні у чім тобі не перечу.
Поговоримо про погоду, доки ляже на кручі вечір.
Розкажи про тривоги ранні, про дороги до перших звершень.
Розкажи про своє кохання.
Розкажи як вперше.

Магістралі маршрутів наших перетнулися, мов судини.
У міських непролазних хащах так нелегко знайти людину.
Стоїмо на одній дорозі, ще хвилина — і нам зелений.
Кажуть, так не буває просто.
Але я не певна.

Це закляття дніпрових мавок, це намолене місто тищі
У полоні дощу і кави. Ми у ньому колись знайшлися.
Поговоримо про таємне — про цілунки в обіймах ночі,
Про безодню в зіницях темних.
Поговоримо, я хочу.

* * *

Подивись у вікно. Це сьогодні чи завтра?
На плиті вже киплять нетерплячі чаї.
Говорити не варто. Мовчати не варто.
Всі свої. Всі чужі. Нічиї…

Гасить світло вночі ліхтарева сторожа,
Годі погляд вести по долонях зірок.
Їм шепочуть услід: «Так чинити не можна».
І стіною стає вогка мряка за крок.

Це зима. Ціпить зуби. Вдягайся тепліше.
Нам не вийти надвір, там усе замело.
Там шепочуть услід: «В них нічого б не вийшло».
І спадають сніги на високе чоло.

Боровець Оксана Олександрівна

Боровець Оксана Олександрівна

Фотограф, дизайнер, арт-директор проекту розвитку бренду бандури Bandura Style.
Співорганізатор міжнародного фестивалю «Каштановий дім» (2006–2013 рр.), редактор однойменного літературного альманаху, координатор Міжнародної премії імені Арсенія та Андрія Тарковських, конкурсу молодіжної поезії пам'яті Леоніда Кисельова, організатор мистецьких квартирників «ЗвиЧАЙні вірші» та ряду інших мистецьких заходів.
Член Національної спілки письменників України, автор поетичних збірок «Трамвайні коні» (2008), «Маршрутка 417 або Дерево будд» (2012), аудіокниги віршів «Хрестики-нулики» (2009).
Лауреат конкурсу молодіжної поезії пам'яті Леоніда Кисельова «Початкова пора». Гран-прі конкурсу молодих поетів імені Анатолія Коштенко (Костанай, Казахстан, 2008), ІІ премія турніру поетів «Пушкінська осінь в Одесі» (Одеса, 2009).
Публікації в газеті «Освіта України», альманахах «Каштановий дім», «Провінція» (Запоріжжя), журналах «Ковчег» (Житомир), «Літера N» (Миколаїв), «Фонтан» (Одеса), «На любителя» (Атланта, США) та ін.
Член Спілки письменників України (2012).

Бібліографія

1. Боровец О. Трамвайные кони. — К.: Байда, 2008. — 112 с.
2. Боровец О. Аудиокнига «Крестики-нолики». — 2009.
3. Боровець О. Маршрутка 417 або Дерево Будд: нариси, вірші. — К.: Байда, 2012. — 96 с.

*
Нагору