Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Оксана КУЗІВ

Оксана КУЗІВ

Хто я, коли з тобою?

Хто я, коли без тебе?
Люта, як вовк, зима,
Випалена дощенту
Жовта, як віск, трава.

Хмара чорніш од ночі,
Злива, що не змовка,
Вітер, що крушить гори,
Покруч, що дожива…

Сонце блищить – не бачу,
Не споглядаю цвіт,
Серце закаменіло –
Мозком шукає слід…

Хто я, коли з тобою? –
Лиш посміхнусь в одвіт.
Пташка, що має волю,
Жінка, що любить світ!

 

А я з тобою...

А я з тобою зовсім не набулася,
А я з тобою, наче й почала:
Дивитися, стрічатися, кохатися…
А то літа пройшли… Пройшли літа.

А я з тобою зовсім й не нажилася,
А я з тобою, наче перший раз,
Зайшла у душу, щоб води напитися,
Й зосталася у ній на по всяк час.

А я тобою й не намилувалася,
Не відболіла і не відцвіла…
О, ти, як дощ зливний, що сипле звабами,
Я ж спрагла, аж розтріскана земля.

Прошу одне, щоб так було до смерті,
До подиху останнього… кінця…
А зараз – я з тобою не набулася,
Так, ніби вчора лиш тебе знайшла…

Крила

А любити, – бува, непросто,
А любити, – бува, несила,
Бо й у мудрих зсихає мозок
І до крихти згорає сила…

І сліпцем білим світом ходиш,
І думки, – як ріллю, заорало,
І негоден без того жити,
І все мало її, і мало…

А любити – не зовсім просто,
А любити – не зовсім й сила…
Та життя без любові – бездна,
А в безодні потрібні КРИЛА!

А ти люби її...

А ти люби її, не розуміючи...
За посмішку, чи позір, чи слова,
За рух тендітних вій, за серцегупання,
За вітер в косах… Бо вона – одна!

А ти люби її, не розуміючи...
За трепет в грудях, мозку забуття,
За щастя, в кутиках очей приховане,
За світло лона… Бо вона – одна!

А ти люби, люби, не розуміючи…
Бо лиш з любов'ю – у душі весна.
Люби за те, що поруч просто дихає…
Люби і знай – вона така одна!

***

Ти – свіжий вітер у моїм волоссі,
Ти – ніжний подих на моїх вустах,
Ти – день і ніч, садів безмежна просинь,
Незримий смуток у моїх очах.

З тобою й в січні квіткою зроблюся,
Без навиків плисти – перепливу,
Лиш поруч будь, Всевишньому молюся,
І каганцем зорію на шляху.

***

А ти і біль, а ти для мене й щастя,
А ти – неспокій й світло на зорі,
А ти – одвічний пошук невгамовний
І загадкові тіні на стіні…

Ти – Всесвіт, що вмістивсь в краплині крові,
Ти – сонце, що заходить на губах...
Ти – воля і неволя, ти – мій подих,
Падіння й лет… Ти – чоловікоптах!

***

Німію від кохання – і... мовчу,
Бо що іще до цього мож додати?!
Лиш серце сильно гупає «люблю» –
І в голові відлунює набатом.

Лиш кров холоне при твоїх очах
І в грудях камінь хтів би говорити…
І говорив би, як би він умів,
Кричав би, що без тебе – неміч жити!

Волає тіло про любов сліпу,
Волають нерви до дрібних нейронів…
А я мовчу, мовчу, мовчу, мовчу,
Німію при перетині кордонів.

Сніжна королівна

На відстані подиху – ніч.
Тремчу. Притулися до мене
І грій чи не грій – вже не суть,
Лиш хухай на душу студену...

Крижинка, здається, і та
Давно би від тебе розтала…
А я – королівна сніжна,
Мені, певно, й Сонця замало.

Цілуєш в чоло льодяне
Я дихаю рівно і звично,
Та в грудях кольнуло… Пече…
Мабуть, крижана не довічно…

Дарунок

А ти вдихнув мені у душу щастя –
І я прокинулась… Здається, й не жила,
Лишень роки в календарі зривала,
Лиш спала й світлом марити могла.

А ти мені приніс в дарунок крила…
І не спитав: чи треба, а чи ні,
Та й почепив… І я махнула ними…
Тепер собі з пташками нарівні.

А ти подарував для лету небо…
Тому й привільно між хмарин лечу.
Такі дарунки – королівни варті,
А я – простенька жінка нальоту…

***

Дерева цілувалися на відстані,
Горіли зорі у рядні небес,
Моргали нам, а ми шукали пристані,
І місяць шлях стелив до тихих плес.

Ми йшли за сяйвом сліпо. В серці весело,
У мозку вітер хмари розганяв…
І щастя простирало руки крилами –
І я літала… ти, як птах, літав…

То була молодість – яскрава, безборонна,
Тремтіння в грудях і скажений шал…
Шарівся місяць і ховав свій погляд,
Коли мене ти в очі цілував…

Роки пройшли. Ми нині – не як вчора:
Давно небезтурботні, несмішні
Та й вітер душі вже куйовдить кволо,
Сріблиться сивінь нам у голові.

О час злетів, немов одна година,
Неначе грім, що траснув батогом…
Дерева виросли і ближчими зробились
Лиш небо всипане зірками, як пшоном.

І пригадалось недалеке вчора…
В твоїх очах від зір горіло ще
І в серці ворушився теплий спогад…
Цілуй скоріш… Хай в грудях не пече…

***

А людині потрібна людина…
Щоби разом попити чаю
І зігріти замерзлі душі,
Щоб сказати очима – «скучаю».

Щоби навіть удвох помовчати
У студену осінню пору…
Щоби разом у мрію рушати,
Витираючи з неї порох…

Щоб на ранок – стрічати сонце,
А на вечір – збирати зорі…
Бо потрібна людині людина…
Разом легше… і в щасті, й в горі.

Скрипка

Я скрипка, любий, у твоїх руках,
Для тебе створена лишень, для тебе граю…
Ти замовляєш в'язанку пісень –
Я налаштовуюсь, ні в чім не відмовляю.

Торкаєш струни, наче тятиву,
Настроюєш ті струни до відказу –
І ллється музика із дерева життя…
Все, як ти хочеш, – якісно й відразу.

Лишень проситиму тебе, коли струну,
Ти вкотре схочеш, любий, докрутити,
Гляди, щоби не тріснула в руці,
Аби мелодію оту не припинити.

Бо скрипка грає, поки струни є,
Лунає чиста музика із серця,
А перекрутиш – хрусне, от і все…
Бо без струни, коханий, скрипка мертва.

***

Звели прийти до тебе по воді –
І я прийду. Так тільки йдуть до Бога.
А тут ось ти покликав. Тут ось ти…
І я як вкопана стою серед дороги.

Ну клич! Ну клич! Хитається вода,
Бо ані кладки, ні моста якого…
Лиш я серед стихії і життя
Вагаюсь, як Петро: чи та дорога?..

І ти позвав… І я вже без вагань
Біжу і простягаю сонцю серце…
Аби лиш знати, що твої вуста
Так будуть кликати мене до смерти…

***

Недаремно усе, недаремно…
Поїзд, квіти в вагоні душнім
Похилили набік свої голови.
Їм спекотно, як й в серці твоїм.
Жару! Жару! Підкинула дрова –
І душа безборонно горить.
Та любов – як ворота шеолу,
Спопеляє, за вітром летить.
Ти гориш, я горю – палаємо.
Що за «хімія» в нас така,
Що подібна на сонячні спалахи
В ланцюговім процесі життя?..
Ми, напевно, до скону приречені
В цій реакції бути сповна,
Бо велика та штука – «хімія»,
Від котрої палають серця.

Шукаю в натовпі із тисячі чужих...

Шукаю в натовпі із тисячі чужих
Тебе одного, майже як святого…
А ти от загубився… загубивсь…
Чи якось випав враз із зору мого.

А ти ось розчинився у юрбі –
І я нервую… Поглядом лапаю…
Не ти! Не ти! Не ти! Не ти! Не ти…
О боже, я згубила кусник раю!..

І серед гамору і тисняви суєт
Лишень чужі… чужі для серця люди…
Враз зупинились авта, поїзди,
Завмерли й перестали дихать люди.

Це ти знайшовся… Просто так ідеш,
Розмахуєш, як крилами, руками,
І я назустріч птахою лечу…
Весь світ принишк від зустрічі між нами…

А я прийду...

А я прийду, коли б ти не позвав,
А хоч у бурі, хоч у громовицю,
А хоч у темінь чи у грізний шквал…
Ти лиш поклич – і я прилину миттю.

Я птахою чатую з-понад хмар.
Тримаю їх, щоб тінню не прикрили
Твоє лице, одвічно осяйне,
Щоб навіть тінь та не торкнула крила…

А я тримаю сонце у руках,
Аби, як схочеш, принести в дарунок.
А ти блукаєш по чужих світах…
Воно холоне… Зимний поцілунок…

А я от жду, коли покличеш ти…
Але ні звуку, ані навіть стогону.
Для тебе – сонце й небо у руках
Лишень промов. Не чую твого голосу…

***

Посидимо удвох. Помовчимо.
Потримаємось поглядом й руками,
Розкажемо очима, що було, що є,
І що буде колись між нами…

Ти гладиш пальці. Бракне теплих слів.
Та й нащо, коли в грудях так багаття.
Я розумію все із півтонів…
Той погляд твій – понад земні багатства.

З якого світу ти у мій забрів,
Забрів і там залишився довічно?..
Ти, певно, щось шукав… чи зголоднів…
А я ось тут… А я ось тут, як пісня…

А зараз сидимо от, мовчимо.
Ми разом, хоч у кожного є воля.
Ти – птах. Я – птаха. В парі летимо.
То доля, любий… То, напевно, доля…

***

Втопилась в тобі… Вир закрутив –
І я в круговерть потрапила…
А далі?.. А далі як всюди в усіх –
Нікого, крім тебе, не бачила.

Лиш кола широкі, лиш сплеск води,
Лиш чиїсь приглушені кроки…
Не чую… Не бачу… Повсюди – ТИ,
Сплітаються стеблами роки.

Втопилась… Вода підіймає вверх,
Щоб якось мене оживити…
А може, і справді воскреснути знов,
Аби у тобі втопитись?!

Споріднені душі

Певно, душі наші споріднені,
Раз живемо роки разом…
Певно, спаяні якось, заліплені,
Міцно зчеплені у одно…

Певно, долі перемішалися
І сплелися морським вузлом…
Певно, мого тобі додалося
І твоє у мені давно…

Певно, Бог так парує якось,
Що як ціле… єдина суть…
Певно там, нагорі, видніше,
Що, кому і за що дадуть…

Наші душі таки споріднені,
Певно, ми заслужили це…
Ти і Я – воєдино з'єднані,
І однаково двом пече…

І однаково солодко й гірко,
Навпіл ділимо щастя й біду…
Певно, душі наші споріднені –
Ти – в мені, Я – в тобі живу.

Ода чоловікові

Ти пахнеш болем, чоловічим, впертим,
Ти пахнеш смутком, що бринить з очей,
Ти пахнеш любощами й квітами зім'ятими,
Ти мій… не для чужих… не для людей…

Ти пахнеш вітром і світами вольними,
Терпким горіхом, медом з гіркоти…
Ти пахнеш віршами і прозою невольною
До млості в тілі… і до наготи…

Ти пахнеш сонцем, їдко спопеляючим,
Ти пахнеш повним місяцем згори
І сяйвом всеблагим і всепрощаючим…
Чому ж ті пахощі мені аж до сльози???

Я – сильна

Покажи мені, де болить,
Я подую – і все загоїться,
І присохне, і вицвіте слід...
Покажи тільки, де ятриться.

Покажи мені, де пече,
Притулюся – і жар пригасне.
Я не дам розгорітись вогню,
Аби він спопелив завчасно.

Покажи мені, де твій біль,
Я його зацілую ніжно –
Він розмліє від моїх вуст
Й перетвориться в птаха-пісню.

Покажи мені, де твій сум,
Заховався в яких шпаринках…
Я, як скалку, вийму його
Й пущу з вітром, як ту пір'їнку.

Покажи, розкажи, не мовчи!
Я чаклунка, мольфарка всесильна.
Тільки будь коло мене завжди,
Й не дивись, що маленька, я сильна!

***

А я тебе любила до безпам'ятства…
Ту пам'ять, певно, витягли вітри,
Коли стояла під вікном розхристана,
І розум з протягами мчав в світи.
А я тобою жила до безпам'ятства…
Не пам'ятала, їла, а чи ні,
Але от точно знаю, що впивалася,
Коли дивилась в очі неземні.
А я тебе кохала без свідомості,
Без пам'яті, без роздумів "чому?"...
І серце в грудях тріпотіло пташкою
І світ весь чув оте моє «люблю-ю-ю»!

Давай втечемо...

Давай втечемо від цивілізації…
У глуш лісів, у трав зелений гай…
Де без комфорту, без каналізації
Збудуємо у курені свій рай.

Без димарів, без вікон і… без відчаю,
Без сорому за свою наготу
Ми будемо любитися при місяці
Й купатись у зарослому ставку.

Зозуля буде щастя рахувати,
Будити жайвір й пісня солов'я…
Ми і природа, сонце й неба шати…
Лиш – ТИ і Я і обертом земля…

Давай втечемо від цивілізації…

Чекання...

А ніч – як море, а море – як ніч…
Довга-довга і чорна-чоренна…
Замокає старий горіх,
Виглядає тебе даремно…
Гілка хрусне, лист шелесне –
І у грудях рушиться камінь,
І заколе в душі, запече…
Навіть шелест і той будить рану.
Зачекалась… Зорі сліпі,
Бо не годні тебе побачити.
Вітер їм витирає сльозу…
Треба їм і тебе пробачити.
Я ж стою, визираю в вікно…
І така вже та ніч довжелезна,
Як і відстань між нами і суть,
Що любов таки справді безмежна.
24.06.15

***

Тепер ти знаєш, що таке самотність…
Та, що світилась світлом, в даль пішла
Й закрила за собою тихо двері,
І розчинилась, як вечірня мла...
Тепер ти знаєш, що вартують ранки,
Задимлені самотністю в вікні,
І дві давно не миті філіжанки
Із кавою, присохлою на дні…
Тепер ти знаєш, що то темні ночі,
Чоренні, як черешня у садку,
Й гіркі-гірезні, хоч на вид принадні…
Ти серцем проростаєш в пустоту.
Бо ти тепер дізнався про самотність...
І п'єш на кухні сам зелений чай,
Й колотиш разом з цукром зимний спогад,
І згадуєш оте її – «прощай!»…
Тепер ти знаєш… Серце наливається
Тим дивним світлом, що було при ній
І що тобою так не цінувалося…
Того й кричить душа – «вернись, постій».

А ти уже сивієш...

А ти уже сивієш, мій коханий…
Літа, літа зовуть в осінню даль
І мерехтливе світло твоїх скроней
Пророче так навіює печаль…

А серце… О, а серце вічноюне!
Клекоче бузьком спогад про любов,
Про те, що он буяють зелентрави
І що вони – то килим нам обом.

Ти сильний ще, ти гордий в свому леті,
Орлом ширяєш понад інших птах,
Тому що поруч у твоїм зеніті,
Я замліваю в синіх небесах…

А ти усе літаєш, мій єдиний,
Хоч і срібниться потай сивина...
І я поважно розправляю крила,
Щоб сонце меркло там, де поруч я…

Я жду

Зажмуриш очі – й бачиш, я стою.
Простоволоса й боса на стежині
І жду тебе. І жду тебе. І жду…
А ти ось забарився у рутині.

А ти ось заблукав серед чужих.
А ти у них шукаєш й не знаходиш
Ту істину, котра в мені горить…
Намарно скнієш і намарно ходиш…

А я ще жду. У жилах стигне кров,
Любов холоне, як вода без сонця.
Та лиш уздріла, ти ідеш садком –
І я воскресло тягнусь до віконця.

 

Я тебе цілувати хочу...

Ніч і небо. Зорі і ми.
Всесвіт дихає ніжно в очі
Близько-близько, струна до струни…
Я тебе цілувати хочу…

Ніч і небо. Зорі сліпі…
Бо не гоже на нас дивитись,
Лиш крізь пальці, щоб сором не пік,
Що ще можна ось так любитись.

Ніч і небо. Місяць блідий
Прикриває нагих хмарками
Й тихо тішиться… Він молодий…
Це заводить його до нестями.

Ніч і небо. Зорі і ми.
Всесвіт дивиться нам у очі…
Близько-близько, душа до душі…
Я в тобі потонути хочу.

***

В нас готель на одне ліжко.
Ти і я, більш нікого нема.
Ти – господар над моїм тілом,
Я – як німфа безмовна твоя.
Тут немає для інших місця,
Ми готель бронювали на двох,
На роки, на життя, на вічність…
Ми – подружжя, а свідок – Бог.
Моє серце – то шифр, то коди,
Ієрогліфи для приблуд,
А для тебе – то світла подих,
Відкриваєш доторком губ.
Відчиняєш порухом думки
Найтаємніші складки душі…
Фон драперій і я, як квітка,
Розцвіту на ллянім полотні.

Пішла – і двері за собою не закрила

Пішла – і двері за собою не закрила.
Навіщо? Може знову здожене,
За руку шарпне, міцно стисне плечі
І силоміць додому поведе.

Я буду пориватись десь летіти,
Я буду намагатись підвестись…
А ти притиснеш сильно до постелі
І твердо мовиш: «Жінко, зупинись!»

Я буду видиратись, завивати,
Кричати, скаженіти знов і знов…
Тебе ж той шал не буде дратувати,
А лиш будити пристрасну любов...

Оксана КУЗІВ (дів. Ворончак) народилася у м. Бурштин Галицького р-ну Івано-Франківської області 10 березня 1970р. З 1991 р. живе і працює в Івано-Франківську. Закінчила Львівський державний університет ім. І. Франка за спеціальністю викладач української мови та літератури. Працювала літературним редактором у газеті «Салон-плюс», коректором в обласних газетах «Івано-Франківський оглядач» та «Вечірній Івано-Франківськ», кореспондентом у Богородчанському часописі «Слово народу». Член НСЖУ з 2013 року. 2014 року дебютувала у літературі з прозовою книжкою «Адамцьо», яка стала «Книжкою року у молоді Прикарпаття, 2014р.», а за версією «Вся Україна читає дітям» увійшла до 80-и найкращих книг в Україні за останнє десятиліття. 2015 року світ побачила збірка поезій «В закапелках душі».


*
Нагору