Сергій П’ЯТАЧЕНКО
ПОЕТ І ЙОГО ТУГА
(сценка з вертепу)
Поет:Десь забарилась моя люба,
Десь заблукала моя зірка.
Встромивши очі в край одвірка,
Римую мляво “люба — згуба”…
Туга: Мені так млосно, зимно, гірко…
Поет: Десь загубилась моя киця
Поміж різдвяних мартоплясів.
Ах, до скоромного всі ласі
В ці зголоднілі вечорниці…
Туга: Журба зі мною обнялася…
Поет: Коли ж приходить моя панна,
Між нами пурхають цілунки,
І все встає на зустріч юнки –
І струм… і спазм… і ось — осанна!..
Туга: Мене судомить ніжно й лунко…
Хор: Спізнавши радість млосного одчаю,
Листок із плямами вина і чаю
Мережить Туга буквами щораз
І оминає слів “оргазм”, “екстаз”,
І жде поета, що кінчає.
ВОДА І НІЖ
Твоя вода розведена із медом,
Ти нею переповнена ущерть.
Сплелися у тобі буття і смерть.
Вода — твій стан, і мед — твій першопредок.
Твоїх глибин — предвічна круговерть.
Плиткі меди вже плинуть з твого лона,
Що вкотре снить про гострий ніж, який
Увійде в устя теплої ріки.
І ти його зустрінеш безборонно.
І він стримить — гарячий і пругкий,
І починає плавний рух, о діво,
Крізь тлін і товщ твоїх зимових снів,
І краплі воску скрапують ясні,
І ти лежиш волого і тремтливо
І рухаєш собою до весни.
***
Мій поїзд не занесений в скрижалі,
Я знов застрягнув, бляха, на вокзалі.
Тепер — це Харків. Вечір. Б’є фонтан.
Дві кралі свій прикурюють “Житан”,
І свої сіті закидають — далі, далі.
Поважний пан тре окуляри чинно,
І все у нім виказує мужчину,
За ним закохані сплелись удвох,
А там фонтан виводить свій танок.
Мов Зорба-грек, танцює без спочину.
А ти далеко. Певно, вже у ліжку.
Ти гола й тепла. Твої груди й твої ніжки…
Який би я фонтан зробив тобі!
Він зародивсь у ніжній боротьбі
І бризнув би на тебе
й стелю
трішки.
|