Наталка ПОКЛАД

Ритуальний танець волі

О ні, це не життя, – це ритуальний та-
нець волі, що п’янить, п’янить нас і возносить;
летять навстріч роки, і села, і міста,
і лиця, лиця, ли... І не гукаєш: «Досить!..»
Як танцювала я в екстазі молодім,
сповняючи усі деталі ритуалу.
Були навчителями спраглі очі вдів,
і бачила богиня все у своїх дзеркалах.

Вона дала мені ту іскру, і тепер
чекала, що її роздмухаю в кострище...
А вітер коси рвав і душу мою дер, –
та я уже над ним – все вище, вище, вище...

Не в’яже аніщо, не докоря ніхто,
лиш рідної землі пронизливе світіння,
і в хаосі тім я – малесенький фотон,
що свій обряд сповня во ім’я воскресіння.

Всі приписи його, умови нелегкі
я відбувала, ще земна і стопомильна,
а блискавиці доль і вихори віків
мене корегували і – підставляли крила...

***

Я вам не шлю вітальної листівки –
вітання серця більше, ніж вона.
Є в самоти улюблені платівки –
луна душі і пам’яті луна.

Я наслухаю їх, як в’язень – волю,
як пташка – небо, береги – вода,
й довкола себе креслю чорне коло,
де правда сміху, й тишини, й ридань.

В тім колі я – господар і владика, –
безжальний, деспотичний і... скупий.
Там куца воля, праця там велика,
бо часу мало – вже січуть серпи.

І не завжди, простіть, я вірю слову,
яке здебільш чи цяцька, чи мана;
життя пантрує нас – ці вічні лови! –
та між мовчань – урочий дзвін терновий:
луна душі і пам’яті луна...

Мелодія однієї струни

«Не вір, дівко, козакові,
що він тебе любить...»
Нар. пісня.

Мені б тебе боятись, як вогню.
неначе смерч, мені б тебе минати...
А я біжу босоніж на стерню –
зернину щастя в сутінках шукати.

Закушені вуста, і мокра ніч,
і руки у безпомічній надії,
і на півсвіту злісно пуга сич,
угледівши росиночку на вії.

...Ну чом не дати прошаку води,
і хай би йшов собі у другу хату?..
Мовчу, й переціловую сліди,
і проклинаю осінь пелехату.

Берег

Лункого сонця й трепету-блакиті –
по самі вінця келихи налиті,
і верби по той бік, мов перемиті, –
лютневий день,
божественно-дзвінкий.

Дніпра широкі груди ледь зітхають;
ми ніби стоїмо у брамі раю,
мої вуста самі твої шукають, –
осанна дневі, берегу, життю!..

І ця остання крига при камінні –
в якомусь передродовім тремтінні;
співають птахи і співають тіні,
душа співає –
у передчутті.

***

Оспівала б твою безконечність,
Чоловіче, Муже, Лицарю,
твою силу, що як ореля –
для моїх забаганок;
оспівала б тебе, подражнивши
усіх коханок, –
як випускаю тебе аж над ранок…
«А коли ми стрінемося знову?» –
вже допитуєшся жадливо…
Оспівала б тебе – своє непізнаване диво,
де вулкани –
і тихі струмочки між травами,
де страшні буреломи –
і стежечка в срібному мареві,
де над плоті солодкою шалиною –
мудрість духа дзвіницею сторожовою.
Вколисуєш мою душу розвихрену
на руках своїх дужих,
ласкою-ніжністю витворюєш із мене
запахущу ружу,
владичиш на троні, тримаючи мене
на своїй долоні (хто владичить?),
бути мужнім і добрим – о, як це для тебе
достойно і звично;
дітей зачинаєш в моєму пульсуючім лоні,
мої сльози родильні спиваєш – сльози солоні,
і перше молоко вогнисте висмоктуєш
із грудей моїх розпухлих –
ти мене любиш, ти мене маєш, ти мене
нікуди від себе не пустиш,
коли я того не схочу…
а вже як схочу,
ти розкажеш мені притчу про пташку
і яму вовчу…
Оспівала б твою безконечність,
Чоловіче, Муже, Лицарю,
та ти пригортаєш мене до серця свого –
й називаєш голубкою, ластівкою, зигзицею,
і вуста мої запечатуєш
своїми палкими вустами,
і ми стаємо ріллею весняною,
і любляться зорі над нами…
сім’я своє засіваючи в нас…

***

І помолюсь душею:
сило світла,
могутня сило недосяжних сфер,
колись – така чужа і непривітна,
така жадана і близька тепер.
Прийми мене, малу, в свої чертоги,
дай серцю – легкість, тілу дай – снагу.
Так довго я блукала без дороги,
себе губила в чорному снігу.
Тепер я чую голос твій органний
і бачу твій високий фіолет,
і всі оті зневіри, втрати, рани –
лиш старт,
яким ти зачинаєш лет.
Прийми мене, малу, в огром свій світлий
і в серці у людськім відкрий огром –
і, може, звідти, може, вже аж звідти
збуджу я землю золотим крилом.

Прощання

*
Я для тебе – свій зухвалий сміх,
я для тебе – солод губ своїх,
я для тебе – тіла тятиву,
пил доріг і серця перезву.
Будеш мати – на годину-вік,
будеш називатись: чоловік,
будеш тугу – плугом золотим,
щоб з мого порога не зійти.
Невситимість рук, огроми слів,
шал надії, тайни юний спів...
Білий протяг, що змете сліди,
тихий шелест мертвої води.

*
Ти мені не минувся дарма.
Ти вітрами мене чотирма
сколихнув...
і спалив...
і вернув
під Почаївську вічну стіну.
А на ній голуби туркотять,
а за нею клекоче життя...
Плінфа сумно мовчить про обман...
Ти мені не минувся дарма.

*
Нам відвелось три роки для кохання,
в три роки спресувалося життя;
а потім... потім болісне мовчання
і біг, і біг, в якому – забуття...
Але ті роки, три коротких роки
я б ні за які не дала скарби,
такі вони були гучні й високі,
так я цвіла,
так ти мене любив!..
Пройшло, немовби благовісна повінь,
що очищає русло від сміття...
Три щедрих роки полум’я-любові.
Були, були!
Я дякую, життя.

***
«Хорошая дівчина, хорошого стану,
А хто ж тебе любитиме, як я перестану».
Нар. пісня.

Тиху-смирнесеньку, аж до нудоти,
так, щоб ні слова, ні погляду – проти,
вибери – і владич.

Та у терпких вишняках її тіла
ти не спогадуй моїх заметілей,
неба мого не клич.

Воля твоя, і чесноти, й химери
будуть для неї як вікна і двері, –
щастя – тобі вгодить.

Та коли серце, набувшись тим раєм,
раптом громів-блискавиць забажає,
крил моїх не буди.

Будуть борщі і податлива тиша,
будеш на світ позирати з узвишшя
мудрих своїх надбань...
Та як збагнеш: раб – не друг, і покора –
лиш для безсилля й байдужості штора,
і самота твоя – вічна Аврора...
Сліду мого не рань.

Голубе танго

Весняного вечора танго голубе, –
розлилась мелодія, місто затопила.
Усміхом-покорою обів’ю тебе,
в присмерку пахучому вже не руки – крила.

Чом стежки не сходились, і вуста мовчали,
і зоря дивилася холодно згори,
і льодами бралися наших душ причали,
а по них металися-плакали вітри?

Притихає вулиця, світло у вікні –
і зітхання-спомини у небеснім дзвоні;
ти корону місячну подаєш мені,
вуст вуста торкаються – але чом солоні?

Танго нас підхоплює – танго голубе,
як вода до берега, пригортаюсь: «Милий, –
тілом, серцем, пам’ттю я веду тебе, –
спий мене закохано – віддану, щасливу...»

***

Запам’ятай, кажу собі, запам’ятай
цю мить, цей стан, коли ти гарна й сильна, –
бо буде самота, як ніч могильна,
бо буде туга, як смола, густа;
і ти шукатимеш найменше опертя,
найменшу соломиночку чи погляд,
аби не відчахнутись від життя,
що так безжурно шаленіє поряд...

***

Все важче пояснити людям,
чому ми разом, як не пара, –
півсвіту завше ходить блудом,
на щастя не знайшовши права.

Все важче пояснити мамі,
чому одна, коли – з тобою, –
у гамі доль, трагічній гамі
зупинки, тільки ж не постої.

Все важче пояснити серцю,
що воля – то найбільша втіха, –
наївне, знов до тебе рветься
і плаче стиха,
і плаче стиха...

***

Хотіла зірки. І захисника.
І трошечки обожнювача, може...
А ти був раб, що джерело знайшов
й ніяк не годен спраги втамувати.

Твоя покірність і твоя жага
полестили... і дратувати стали.
Щось рабське переходило і в мене
і каменем чіплялося до ніг...

А в сни вривалось небо молоде,
і гук ватажий клекотав у ньому,
і рвалася моя душа наосліп,
благаючи когось:
«Поклич, поклич!!.»

Гостини

*
«Будь просто жінкою...» – просив,
І пригортав, і прагнув ласки...
Й незнане відчуття поразки
губами спраглими гасив.

І брав, і брав – усе, що міг,
Не поділивши ні краплини...
З гіркотним запахом полинним
У ніч її ввірвався сміх –

Що злився, кликав, нарікав,
Що всі меди змивав у море,
І був чужим, і був не поруч,
І ніс чи присуд, чи наказ.

Той сміх кайдани розривав –
І знов кував знання кайдани...
А ніч – розпука та омана –
Перстеники топила два.
*
Чому ти виділяла саме їх
Й свою любов їм щедро дарувала –
Тим, у в очах яких схололий гріх
Все інше закривав, мов запинало?

Чому тебе манило у той вир,
Звідкіль уже не кожен випливає?
І легко віддавала ти ясир,
Аби опісля відітхнути: «Знаю...»

І, обпаливши душу, не проклін
На свіжу рану клала, а надію –
Що прийде день, і поминальний дзвін
Усе воздасть, як тільки він уміє.
*
Де вони здибалися, коли?
Що тепер упізнають так пильно?
Свіжі плями, рани нестерильні,
Дивні тіні і сліди золи...

Все перемішалось, заплелось,
І, напевне, вже не пригадати,
Що пішли ми із одної хати,
Жито нам на двох одне цвіло.

Нас пташки учили висоти,
Гостра осока терпіти вчила,
І одна на двох затята сила
Криком роздирала нам роти.

Тільки погубились ми були,
Нас вітали й проводжали інші...
...Де вони здибалися, коли –
Наші душі, що за нас мудріші?
*
Як ти смів таким холодним бути –
Не запобігати, не просити,
Все, що маю, не боготворити
Поміж суєти, немов отрути?

Як ти смів так просто і буденно
Володіти мною – хай недовго, –
І не вознестись, не стати богом,
Коли я молилася так ревно?!
*
І буду знов випитувати долю,
Навіщо все, коли вітри знесуть...
І знов нічого не знайду, крім болю.
Та, може, в ньому і найглибша суть?

Коли ж усе мине, і серце скаже,
Що ще живе і хоче до людей, –
Всміхнеться пам’ять і з м’якої пряжі
На палець білу нитку покладе...
*
Душа знайшла, а тіло – ні.
Душі – весна, а тілу – зимно...
Петрусю, ніч така інтимна,
Про ніжність розкажи мені.

Крізь сон до себе пригорни
Моє гнучке гаряче тіло, –
Я ж так тебе любити хтіла,
Я йшла з такої далини.

Я визбирала всі слова,
Які ти погубив без мене,
І муки листячко черлене
В собі сховала, мов трава.

...Дивись, як матово блищить
У теміні рука жадлива...
О, спільна ніч – мов добре пиво,
Яке ще суджено розпить.

ієрогліфи ночі
*
очей твоїх всевладдя нелукаве
а я мов сарна трепетна і смирна
ловлю в них те що хоче довіряти
і тишу п’ю
лісів твоїх пахучих

і звідки ця покора не збагнути
я ж бунт любила і шукала бурю
і підкоряла весело й зухвало
аби своєї зброї
міццю впитись

я вся була невіра й осторога
на хтивий погук загребущий усміх
очей твоїх всевладдя нелукаве
ловлю в них те
що хоче довіряти
*
...І, безвольна, я слухала тіло твоє,
твої пестощі сквапні:
нашим душам інстинкт повеління дає,
все притлумивши раптом.

Не відраза, не сором, не докір німий, –
а приймання жадливе:
все єство моє каже в екстазі:
надпий
і роди мені зливу!..

Запах тіла твого наркотично п’янить,
я податлива й щедра;
всепрощення, довіра і радості мить, –
хто я – Лада? Деметра?

Так! І влада безмежна моя,
моє слово пророче;
і тремтить мого серця важка рукоять,
рвуться погуки ловчі...

Я тебе пізнаю – до глибин, до основ,
щоб родити терпіння,
щоб у небі душі запалити любов –
яр-зорю воскресіння.

Над зневіри усі, над обачності всі
цвіт Купала зриваю
і в тумані обійм, у належань росі
знов повторень шукаю.
*
Плечей коливкий перламутр,
і лінія стегон зваблива,
й грудей мерехтлива полива, –
твоє це – бальзам твій і трут.

І будь всевидющо-чуткий,
і будь безсоромно-проникний:
це гріх, що чекає молитви –
солодкої твої руки.

Відьмарських торкань перелив –
розгладиш, розтопиш, розмісиш,
і стане вогню раптом тісно, –
це ти, ти його розбудив.

Заб’ється у пітьму нічну, –
Рука твоя жадібно скрикне...
«Це тіло твоє – звикни, звикни!
Я хочу при світлі...» – шепну.
*
«Ой звідки ж ти таке нераннє,
таке солодке?» –
«Із мрій твоїх». –
«А чом же, чом таке лякливе,
таке коротке?» –
«Бо скоро сніг».

«Коли ж нам жити-розцвітати,
коли ж нам грітись,
як не тепер?» –
«На ласку марне сподіватись
у цьому світі,
сказав Бодлер».

«А я тебе зіп’ю з росою,
і заховаю,
і не віддам...» –
«Покинь ілюзії-обмани.
Він бачить-знає.
ВІН ВІЗЬМЕ САМ...»
*
запашне і цілюще й невизнане ложе
наших втомлених тіл одшалілі хмелі
ніч повіки стулила та спати не може
й насторожено слухає віддих землі

розімліла рука потече по обличчю
від торкання її млосно груди зітхнуть
і терпке поривання ізнов нас покличе
у свою ненасить у свою шалину

клекітлива глибінь захлинеться від спраги
вулканічний вогонь перекличе громи
і на самому вістрі всесилля й одваги
ізростемось зіллємося сплавимось ми

о блаженство що робить на мить нас богами
і чаклунством вертає вколисана хіть
і отерплої долі зітлілий пергамент
ночі наобіцяє зеленую віть
*
чужий цей чоловік, його життя чуже
але чому не вмію їх минути?
між прихистків моїх і між моїх божеств
вони – як тиха свічечка спокути
я покладу її у себе на вікні
у листопадний вечір поминальний
і заячить усе, що стоптано в мені
і що сама вмертвила я безжально
й зійдуться зусібіч несплакані жалі,
і каяття, й надії ефемерні,
і висвітять з вікна покручений мій слід
поміж злодійсько-хижих звалищ скверни
*
Зірви із мене обладунки цноти
і вицілуй – усю, усю, усю...
Моїх щедрот пропахлі медом гроти
твоїм вустам жадливим оддаю.

Замуч мене настирністю своєю,
в найглибші тайники мої зайди,
зроби, щоб я завилася змією
(те, що між двох, оправдане завжди).

...І, ошаліла від жаги й блаженства,
стократно я отримане віддам,
прийнявши чоловіче верховенство
як ДУХ, а не оздобу
або й крам.

Даная

Пахучі коліна, грудей коливкий перламутр...
Підношу тобі найсолодшу з солодких отрут:
пригуб, причастися, свою пробуди ненасить,
вуста паленіють, чекаючи, лоно ячить.
Твій порух ловця – о гарячий! – але не спіши,
пахучу лілею ховає іскристий самшит;
нема осторог, лиш бажання п'янка глибина,
і світу безодня, і я – мов напнута струна,
Цілуй же палкіше, мій любий, цілуй два вогні,
що здибили груди і тіло напнули мені,
а я приросту, прикиплю, я завдячно воздам, –
як знаю, як вмію, як того захочеш ти сам...
Летить біла вершниця – хто її спинить в цю мить?
Весь космос – під нею, у ній і над нею – ярить;
медовими стегнами – туго – пульсар-смолоскип...
І тура ревіння, і стогін, й розпачливий схлип...

Із циклу «Під райськими вратами»

Впускала в хату.
А у душу – ні.
Душа мовчала і чогось чекала...
Я до розлук себе приготувала,
й було не страшно йти крізь них мені.

Мов заклинання, я собі рекла:
«Ще не відомо, ЩО нам найдорожче;
ти вільна жінка, і ця воля – проща
за дні, коли ні ради, ні тепла.

Плаксива жалість? Докори дрібні?
А що взамін – чіткі дороговкази?...»
І я услід сміялася щоразу,
коли ішли, надією хмільні.

У тому сміхові була чудна струна,
якої я не вміла розгадати:
якась молитва, бунт, проклін, розплата...
День очі опускав і проминав.

І все ховав по закутках своїх –
до того, що було і що ще буде;
гетери, гейші... молоденькі груди,
вуста зім’яті, рваний вітром гріх.

Повивачі горіли, мов нитки,
текли під ноги чарівливі трунки...
Та воля не дала мені рятунку –
вона лиш розтривожила зірки.

І так вони всезнаюче цвітуть,
і щось таке мені виповідають...
Душа мовчить...
Та як вона чекає,
коли впаде у синю висоту!..

Ранкова колискова для чоловіків

Бо красиві – засліплюють. Ваблять – гарненькі.
Він прицмокне услід і шепне: «Будь моя...»
Ще дрібніш каблучки... Фрейде, знов небезпека!
(Так безлисто дерева у серці стоять).

«Будь моя, будь моя...» – стан луна обіймає.
Відмахнись, посуворішай, брови зведи...
Але п’янко в тім голосі скрипочка грає,
Закликає-веде у льоди, у меди.

Втихни, розуме. Що? То зухвало, фривольно?
А безлисті дерева не судять. Обох.
Етикети святенників висміє воля.
«Будь моя, будь моя!» – над ревінням епох.

...Звично все: клопіт, черги, метання «у рамках»;
від безлистих дерев – тінь скупа і сумна.
Обертаюсь – прилюдно:
поклич мене, ранку,
нічиїй – прошепчи:
«Будь моя... будь одна!..»

Наталка ПОКЛАД родом із Вінниччини. Член Національної спілки письменників України та  Національної спілки журналістів України.
Вийшли друком збірки її поезій («Акценти», «День сповіді», «Обереги надії», «Ритуальний танець волі», «Горить свіча у чорних водах», «Молоде сонце», «Всупереч», «Всього-на-всього життя», «Хліби жертовні», «Це місто – наче Господа рука», «Німбом золотим», «Голос криці», «Поезії»); книжки для дітей («Хрущикова наука», «Абетка», «Небилиці», «Чарівні шовковиці», «Сонячні віршики», «Ходить червень-чародій»); фольклорне видання “Маньківське весілля”; посібник з українознавства “Слово”; художньо-публіцистичні видання «Майстер, або Терни і лаври Івана Гончара» (упорядник та автор щоденникових нотаток) і  «У всесвіті Івана Гончара»; перекладні книжки (з польської та російської).
Лауреат літературних премій: ім. Євгена Маланюка, Михайла Коцюбинського, «Благовіст», Міжнародної премії СФУЖО ім. Марусі Бек (США), ім. Наталі Забіли, журналу «Березіль» за 2012 рік; Василя Юхимовича,  «Кришталевий птах», ім. Олександра Олеся, конкурсу україністики 2013 року Фонду Воляників-Швабінських Фундації Українського Вільного Університету.