Злата-Зоряна ПАЛАМАРЧУК
***
Залий у мене трішечки вогню
з тієї ночі, коли гасло світло.
Під звук тонкого дзвону кришталю,
коли від жару навіть в’яли квіти,
залий у мене трішечки вогню.
І — загаси!
Щоб засвітились очі!
(Ти ж знаєш, коли очі світла хочуть…)
Залий у мене трішечки вогню
По вінця, до краплини, без жалю!
І — випивай!
Тобою перегріта
Розморена, захована у квіти,
сповзла, мов тінь від тіла молодого,
розкрадена для тебе і тобою.
Залий у мене трішечки вогню
І я тебе в тім спалю, спопелю!
***
Я забувала тебе.
Тричі на день забувала.
І запивала тебе,
Гірко тебе запивала.
А повертала тебе...
Скільки разів повертала!
Так забувала тебе!
Так я тебе забувала...
Потім приходила ніч,
Синім полотнищем крила.
Наче торкалася пліч.
Наче у мене просила,
щоб я тебе не кляла.
Щоб відпустила. Не бачила,
Як я без тебе жила,
Як я тебе не пробачила.
Скільки хотілось піти!
Скільки кричати і плакати!
Гнати в якісь несвіти,
Де б я була не при пам’яті.
Крилася бісова ніч!
Плакала синіми хмарами.
Вже не торкалася пліч,
Тільки ходила примарами.
Росами ранніх віршів,
Косами вітру над горами.
Так ночувалася ніч,
Снами напівневідомими.
***
Сполохаєш рукою до плеча
— Привіт, кохана, я вже за порогом
Я стримано попрошу, щоб мовчав
І тихо проведу тебе до столу
Гарячий чай і присмак на устах
Майбутнього цілунку
Щось смикнеться
Душею під
Впадеш, як до хреста
Помолишся на мене
і всміхнешся
***
Хотілося би тихого “піти”,
назавжди, і не дивлячись у очі.
Хотілося б не перейти на ти,
ніякого тебе у пізні ночі.
Хотілося б ні сліз, ані жалю.
Хотілося б закинути у море
усе своє безпомічне “люблю”
на дно спустити темне, непрозоре!
Хотілося б.., але усе, як є...
Є ти і ми — і ми в тім не щасливі.
Давно забули про свої світи,
в яких були реальні й неможливі.
Поглянь! Дивись! Та ми ж руйнівники!
Себе самі руйнуємо до днища!
Я стільки раз збиралася піти,
і стільки раз я падала все нижче...
Себе саму зневажу до кісток
за те, що так не зважилась сказати —
в мені буяло тисячі квіток!
Я вміла одного лише кохати...
Коли ж упала в дику круговерть,
коли я дна торкнулася ногами,
тоді відчула, як шепоче смерть
прощальним словом щирого кохання...
Тепер собі сама не розберу:
Чи я померла тоді в тихім смутку?
Чи я до цього часу ще живу,
І серце десь ховаю поза руки?
Прости мене за правду і рядки,
які НІЯК продовжаться устами!
Я так хотіла вільного піти,
ти так хотів продовження омани...
Моє кохання в сонця на межі,
коли на захід, а коли й на сходи...
Бог дарував загубленій душі
орієнтири і часи свободи.
І хай воно ніколи не мине!
Хай спогади завжди лікують душу!
Моє життя самотнє і хмільне,
до іншого не звикну, не примушу...
***
Стигнуть дні у холодних світанках,
просять кави і залишки сну.
Я до тебе, мов сонце у ранки,
увірвусь і в тепло загорну.
Стигнуть дні — непомітні і тихі.
Подих вітру і неба кришталь...
Я тобі заспіваю, як дикі
журавлі відлітали у даль.
Стигнуть дні золотисто-зелені
на осіннім подиху трав...
Зорепади шалені-шалені...
Скільки мрій через них загадав?
Стигнуть дні... Я у днях тих цариця.
Роси-роси збирай у кришталь...
Стій, не треба! У даль ластівниця!
Прийде час, ти мене пригадай.
***
Намалюй мені карту — ось тут, на долоні!
І білетик з плацкартом, ще букетик півоній.
Та й відправ мене в казку, подалі від себе.
Намалюй мені ласку — прозору, як небо.
Мандруватиму світом із твоїм білетом,
розмовлятиму з вітром. Про кого? Про тебе!
Я шукатиму в кожних світлих обличчях
Сині очі твої, як небесна криниця.
Намалюй мені карту — пусті континенти.
Я шукатиму в них усі рідні фрагменти.
Заселятиму сміхом так, як годиться.
Намалюй мені карту у моїх зіницях….
…Все! Достатньо пригод!
Повертаюсь до тебе!
Моя карта — Любов!
Моє сонце і небо.
Ти — мій компас в руках,
я — твоя поетичність.
Ти — мандрівка моя,
Із білетом у вічність.
***
Як ти прийдеш
Розійдуться тумани
Одним ривком
І помахом руки
Як ти прийдеш
Прокинуться вулкани
І спопелять
Самотності гріхи
Як ти прийдеш
Я стануся тобою
З твоїх плечей
Із рук твоїх святих
Бо ти прийдеш
Двобоєм і війною
Щоб миром наді мною
розцвісти
***
Не так той ти — як я тебе впустила,
із осінню в душі моєї вир.
Не так той ти — як осінь шурхотіла
сумним дощем непроханих сатир.
Не так та я — як сплять в мені гармати
несказаних до тебе просторіч.
Не так той ти — то осінь йшла до хати,
сповзаючи туманами до пліч.
***
У спину ти промовив: “Стій!
Сьогодні будь, поїдеш завтра...”
Губами доторкнувся вій,
і я, не знаючи, чи варто
спинилася...
І знову бій...
Під ранок догорала ватра...
Зібрала речі — знову: “Стій!
Сьогодні будь, поїдеш завтра...”
***
Любове, ЦИТЬ!
У мене ти неперша!
Іще одну тебе — в останню путь...
Хто вигадав тебе?
Хто перевершить?
Не будь мені, стомилася, не будь...
Любове, ЦИТЬ!
Сьогодні я говорю!
За все, за всіх, під силою вина.
Сьогодні відмовляюся від болю,
сьогодні розпиваю все до дна!
Любове, ЦИТЬ!
Ти вже відговорила!
В листах, віршах,
устами до зірок...
Любове, ЦИТЬ!
Я ще собі долила,
на ще один, і ще один рядок.
Любове, ЦИТЬ!
Я не нашкоджу тиші!
Тихесенько співатиму одна.
Закінчиться вино — дістану вірші,
у мене їх на два моїх життя.
***
Не вчи мене розуму, любий
Я, з погляду, наче учена
У всіх цих твоїх перелюбах
Ще більше жадна і нужденна
Не вчи мене вибачень, любий
Якби я й щодня помилялась
Розпухли б давно мої губи
Якщо б так як ти вибачалась
Не вчи мене стримувань, любий
В мені уже й так до іскриці
Підносить і гасне у грудях
Сиріє, мов порох в рушниці
Не вчи мене вистрілу, любий
Ще станеш у чомусь бо винен
Ти в мене ні перший, ні другий
Ти в мене, як завжди, єдиний
***
Попрошу в тебе трішечки тепла...
Тримай мене, тримай несамовиту!
Нехай я з пекла, хай не раз впекла,
Нехай дурна і навіть чимсь прибита!
Але не втрать, прошу, мене люби.
і серцем, розумом — усім люби, душею.
Пройде життя — згадаєш нашу мить,
коли до тебе в сни зійшла зорею!
***
В мені носилась тисяча вітрів
І тисячі чортів хапали міцно
Я так хотіла
Ти так того хотів
На день
А я чомусь — навічно
***
Запроси на вечерю, коханий,
подаруй дикі квіти з осені.
Поки світ білим снігом не вбраний,
прогуляємось берегом босими.
Запроси мене в вічність, коханий,
із розмовами тихими-тихими.
Із вулканами, із фонтанами,
із віршами, чорнилом пролитими.
Запроси мене, чуєш, коханий?
Хай за сотні миль усміхаєшся...
Уявляю тебе, намагаюся…
Запроси мене, чуєш, коханий?
Злата-Зоряна Паламарчук
Що на душі, те й у вірші
Уже й не згадаю, коли написала свій перший вірш, та це й не важливо — головне ж не те, ЯК ДОВГО ти пишеш, важливо, ЩО ти пишеш і чи вкладаєш ДУШУ у слово))
названа Зоряною, хрещена Златою, чекаю свого 21-го літа і радію,що перезимувала холод (дуже в носа вже змерзала!;))
Ціную людей, котрі поряд. Ба, навіть тих, хто, йдучи з мого життя, вмудряються залишити натхнення ще на кількасот тисяч слів)))
Людина я, без сумніву, віруюча, моя релігія — Любов. Вважайте це банальщиною, поглядом крізь рожеві окуляри,а я вам так скажу: Любов — це добро, а добро — це життя. Тому своє життя я пов'язую ні з чим іншим, як з Любов'ю…
Коротко — я не знаю, хто я у цім житті, але певна, ким хочу стати…
|