Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Наталка ПОЗНЯК

Наталка ПОЗНЯК

***

Спливаю, мов свіча
у дивному вогні,
І обіймає ніч
тривожно-незбагненно.
Сльозою розтає
цнотливий білий сніг,
Цілунком на вустах:
— Ти думаєш про мене.

А я — немов у сні, 
і вірити боюсь.
У вихорі стрімкім 
сплелись земля і небо.
У схованці душі
на образ твій молюсь:
Не знаю.
Не питай.
Я думаю про тебе.

***

Мустангу потрібен воїн,
Мустангу потрібен друг —
Сильна рука, що зловить,
І той, що втримає, дух.

І буде двобій урочий,
Святий, як саме життя.
І гордість на камінь ночі
Ляже без каяття,

Щоб воскресить покору
В серці, як Божий дар —
Віра рухає гори,
Любов підносить до хмар.

Чи є які перепони
Для злитих в єдине двох?
І тільки вітер у скронях, 
І віра, що з нами — Бог.

… Коли випускає зорі
Ніч на небесний луг —
Сниться мустангові воїн,
Сниться мустангові друг.

***

За собою мене покликав.
Запалила мости — й пішла.
Ніч мовчала пусткою вікон,
Ніч самотньою теж була.

Тихих губ твоїх дві пелюстки
Наче спогад, несли тепло.
І уперше — зникала пустка,
І уперше cтраху не було

Зачарована, за тобою
Йшла, розгублена від думок.
Була ніч. І було нас двоє.
Був мій перший до тайни крок.

***

Вологі джунглі, спів ліани,
І дико дихає пісок.
Гудуть стривожені там-тами
В магічнім хаосі думок.

Безмежний час безмежно п’яний.
Зриває крик лахміття шат.
На ритуальному там-тамі
Танцює зголена душа.

***

Це було божевілля ночі.
В ночі, кажуть, душа свята.
На там-тамі твого:
— Ти хочеш?
Танцювала моя самота.

Білим воском спливало небо.
Ми ховались у тім вогні.
За стіною мого:
— А треба?
Спала прірва буденних днів.

Ніч гойдала казки прозорі.
Ми не вірили тим казкам.
Два мовчання молились зорям,
Кожне з пам’яттю сам на сам.

***

Загойдай мене, заколиш.
З неба зірка упаде у спориш.
Ти бажання їй загадай,
Може, десь на землі ще є рай.

Попливемо у небо удвох.
Хай розсудить нас чи ніч ця, чи Бог.
Може, доки з неба зірка летить,
Що не мій ти, я забуду на мить.

Ніч вітрило снів напина.
Келих ночі ми доп’ємо до дна.
Вранці знову станем чужі —
Міражі, міражі, міражі.

 

***

Світ прихилю до ніг,
Щоб наректись твоєю,
Майстре семи доріг,
Ім’я мені — Галатея.

Діва, а чи жона?
Праведниця чи грішна?
Білу цноту полотна
Ніч розмережить віршем.

Буде упертим віск
Грішного мого тіла.
Ти за мене молись
Словом, як небо білим.

Вкриє долоні мох,
Попіл впаде на скроні,
І проростемо вдвох
В небо, Пігмаліоне.

ОСТАННЯ НІЧ

Байдужі зорі в небі ніч колише
І студить пальці келих самоти.
Благословляю знов цю дивну тишу,
Бо з тиші в ніч народжуєшся ти.
Ще мить — і спалахне тривожно свічка,
І воском стане потойбічний страх.
І погляд твій, задивлений у Вічність,
Знайде мене, забуту у світах.

Ввійди в мій сон, я стомлена чеканням,
На плечі руки тихо поклади.
Ця ніч для нас — мов перша і остання,
Люблю тебе — на мить і назавжди.

Жаданих поцілунків дивний присмак
Солодким трунком упаде на дно,
І закипить, мов чорна кава, присмерк,
Як два єства з’єднаються в одно.
Я джерелом заб’юсь в твоїх долонях,
І ти по краплі питимеш мене.
І ніч зірками вибухне у скронях, 
Як наші душі спалахнуть вогнем.

І падатимуть довго і незвично
Пелюстки з душ, неначе перший сніг.
І ніч, така безмежна і велична
Свої коліна схилить нам до ніг.
І ми ввійдем, святі і безбороні
У світлий храм крізь тисячі століть.
І нам позаздрять в небі зорі сонні,
І люди, що лишились на землі.

ТИ ВІДПУСТИ МЕНЕ В ПОЛІТ

Мені ти в очі не дивись
Незрозуміло.
У землю ти корінням вріс,
Я ж чую крила.
Мене не втримають уже
Твої благання.
Правічна істина небес
Сильніш кохання

Ти відпусти мене в політ,
Я чую крила.
Безмежне небо інший світ
Мені відкрило.
Мене не втримає земля,
Її я втрачу.
Ти відпусти мене, і я
Усе пробачу.

Твої слова ховають суть
Земної правди.
Як боляче вони печуть, 
Неначе зрада.
Ти впевнений, що я твоя, 
Тобі я треба.
Але щоночі бачу я
Безмежне небо.

Тобі мене не зрозуміть —
В землі є сила.
Та вічність зоряна бринить
В моїх вітрилах
Колись межу я перейду
Земної муки
І з неба зіркою впаду
У твої руки

ЯНГОЛИ ДОЩУ

Я іду, я лечу, я втікаю туди,
Де калюжі вібрують під тиском води
Серед хмар. Де в потоках весняної зливи
Двоє янголів босих танцюють щасливо.

Двоє янголів, зітканих з Неба і Слова,
З неземного дощу і земної любові,
Із вологих очей, із вологого тіла,
Із вологого неба, що впало на крила.

Їм до нашого світу і діла немає,
Їхній світ — це вода, що між пальців стікає.
І не чують вони, як у сутінках тиші
У долонях своїх їх Всевишній колише —

Янголів дощу

***

Кохання жінку прикраша — 
І в цьому істина велика,
Коли бринить твоя душа:
"Я — жінка цього чоловіка!".

Цей погляд, що долає страх -
У Вічність котяться хвилинки.
І як молитва на вустах:
"Я — чоловік цієї жінки!"

А в час, коли ми лиш удвох,
І сім небес для нас відкрито,
Колисочку гойдає Бог,
Щоб не прокинулися діти.

ліро-епічна
еротично-драматична
БАЛАДА ПРО ВАРЕНИКИ

Вареники лежали на столі.
Вони були незаймані і голі.
Вони були, як грудочки малі
Чиєїсь нерозділеної долі.

Вони мене благали: «Зупинись,
Так холодно самотніми ночами».
І крапельки сиропно-сирних сліз,
Мов хвилі тіста солодко блищали.

Я узяла їх до своїх долонь,
І трепетно піднесла до кастрюлі.
І у окріп, у цей живий вогонь,
Вареники беззахисні пірнули.

Як радісно стрибали там вони,
Як аж росли від знайденого щастя.
І Африкою пахли їхні сни,
Де ріками тече селянське масло.

…Вареники стояли на столі,
Мов викупані щойно немовлята.
Вони іще не знали, що Сергій
Іде у гості до моєї хати.

Він смачно з’їв їх, смачно похвалив,
Він склав ціну їм, може й завелику.
І в темноті вареники пішли
Шукати шлях до серця чоловіка.

Не знаю, чи знайшли його вони.
Недосконала ще цивілізація.
Але сьогодні вже рожеві сни
Їм сняться десь на дні каналізації.

Наталка Позняк

Наталка Позняк
Спроба біографії:

Народилася на Поліссі славного травневого 13-го ранку десь разом із сонечком високосного 1972-го. З того часу обожнюю весну, природу, сонечко, вітер і все, що дає натхнення, політ фантазії і крила душі. Закінчила школу (звичайно ж — із золотою медаллю), два відділення (українське й російське) філологічного факультету Київського університету (а тут уже диплом не став червоніти за мене — посинів), і пустилася в бурхливе море журналістики, практично всі жанри якої на цей момент освоїла методом наукового втику. На цей шлях сподвигло близьке знайомство з українським музичним і поетичним світом, який на початку 90-х заявляв про себе на весь голос (фестивалі «Червона рута», «Тарас Бульба», «Оберіг», «Смолоскипівські» семінари творчої молоді, десятки інших музичних та поетичних імпрез, відвідати які було справою честі). Працювала на телебаченні, в газетах, журналах. Якби зібрати все написане — вийшло б кілька солідних томів, але газетні репортажі мають здатність старіти, а частинка найкращого зібрана у книжці біографічних есеїв «Українські вісники», написаній у співавторстві з моїм чоловіком Сашком Хоменком.
Щодо поезії, то вона стала яскравим підтвердженням другого закону діалектики про перехід кількості текстів, прослуханих на різноманітних фестивалях співаної поезії в якість власних текстів. Хоча, хто зна, чи відбувся б цей перехід, якби не іскра кохання… Так що, для мене поняття еротика і поезія майже тотожні. Як і поняття еротика і жіночність (якщо тільки сприймати це у первісному значенні, без примітивної вульгаризації). А що з цього виходить? У мене вийшла поетична збірочка «По дорозі до казки». А ще — дві донечки, Олеся і Яринка, які зараз надихають на дитячі мініатюрки. Що далі? Далі — буде. Аби в житті було достатньо любові.

*
Нагору