Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Ольга Береза

Ольга Береза

ЗАВЧАСНИЙ РАНОК

На синьому морі імла,
я схилилась тобі на плечі.
Чи то з нами жартує весна,
чи таки нетверезий вечір?
Розчиняюсь в твоїх очах,
спокій серця твого порушу.
Мені би тебе на вустах,
мені би до тебе в душу.
В горнятку холоне чай.
У сусідів — гучна гулянка.
Далі що?
Не кажи, не питай,
я подумаю про це зранку
або завтра.
Чи може я
не подумаю про це зовсім.
У цей вечір я лиш твоя,
у легкому халатику й боса.
Ти, як завжди, бажатимеш снів
найсолодших,
а далі — смайлик.
Ранок знову завчасно поспів,
вже на кухні посвистує чайник.

****

Люби мене понад усе,
як зорі — небеса.
Люби мене, кохай мене,
як ніжний квіт — роса.

Як книгу мене розгортай,
мов з глека з мене пий.
В своєму серці заховай,
на сім замків закрий.

Читай мене, немов псалом,
неначе мед, ковтай.
Як повний місяць за вікном,
у душу заглядай.

Люби мене більш за усе,
як птиці — небосхил.
Кохай мене, жадай мене,
допоки стане сил.

***

Відчуваю себе, наче птах,
що має потужні крила.
Йду не по стежці — по голосах.
Що за могутня сила!
Якось на хвильку здалося мені —
зорі ідуть за мною.
Але то сьогодні, а завтра — ні,
розвидниться — тай по всьому.
Не можу здрімнути — думки-шукачі,
хіба я кому що мушу?
Палаю, а ніч, немов до печі?,
дров підкидає в душу.
Перед очима за якусь мить —
я в житі, серед колосся.
Посріблений місяць, що зовсім не спить,
розчісує моє волосся.
Як розпізнати, що то воно —
справжнє моє кохання?
Ллє із душі, мов з відра молоко, —
вперше, наче востаннє.
Втекла би, сховалась від тих почуттів,
та що я, хіба щось вкрала?
Чом серце карає потоком вогнів
за те, що лише покохала?
Де ж назбирати таких молитов,
аби не згоріти тобою?
Чи варто було впускати любов,
чи стати було до двобою?
І що є страшніше у тій боротьбі —
перемога чи, може, поразка?
Як я втомилась, сама собі
кричу: «Відпустіть, будь ласка!»
Що то за любов? Не знаходжу слів.
Втекти? Та хіба я злодійка?
Стою серед сотні чужих колосків,
немов золота копійка.
А місяць шепоче: «Не йди, не тікай, —
мої коси вмиває в росах. —
Поки ще молода, люби та кохай,
бо назавтра
посріблю твої коси».
І раптом десь чую зяблика спів —
таж то сонце уже високо.
Питаю: «Коли ж отой день підоспів?»
Ото наснилось нівроку…
Дивлюся на коси, а в них — колосся,
а ще ниточка — срібна-срібна…
Як же серце в цю мить життям налилося —
я духом до птаха подібна.
Встаю знов окрилена, наче орлиця.
Що за могутня сила?
Якщо вже кохаєш — годі спиниться!
Тож дайте розправлю крила!

****

Я — ВІДЛУННЯ

Не мовчи…
Не дивись кудись наскрізь.
Тобі подарую світ.
За усмішку твою і, власне,
за кохання у кілька літ.
До тебе торкаюсь думками,
тебе випиваю до дна,
йду до тебе солодкими снами:
дивовижна, твоя і чудна.
Що з того,
що наївна для когось,
ну і що
що сміюсь, як дитя.
Я — відлуння на твій щирий голос,
відгук твого серцебиття.
Не мовчи,
не дивися далеко.
Я для тебе в цей світ прийшла,
щоб водою тобі бути в спеку.
Я в тобі себе віднайшла.

****

Як на зіниці вляжеться жага —
всю душу вип'є, як той день світання.
Хай буде щемно, доки є снага,
і п'янко красномовністю кохання.

Хай буде млосно думкою без дна
і любо-мило дотиком очима.
Шептали мені вслід: «Якась чудна!»,
бо я сміялась дзвінко, безпричинно.

Так палко хтось запалює вогні —
на щоках, на устах і на повіках.
Лишень би не згоріти в них мені,
не потонути у нестримних ріках.

Хай буде слабко пестощами слів,
шалено, ніжно й до знемоги просто.
«Дивачка!» — шепотіли мені вслід,
бо я ішла посеред міста боса.

Вітаю, я Ольга Береза, українка залюблена в рідне слово, пісню, вишивку та традиції. Народилася на Галичині в обіймах Матінки Природи, тому часто чую, як б'ється її серце.
Ви запитаєте чим займаюся… дозвольте відповісти так: «Пізнаю Божий світ та його красу, люблю життя та насолоджуюся кожним днем, а ще вчуся бачити у сірому кольорове, а в малому багато.
До світу поезії стежку знайшла давно, ще в дитинстві, але тоді дуже соромилася своїми рядками. Сьогодні ж, радію що пишу і дякую Богові за дарунок жити в цьому світі.
Поезія то є світ, куди дорогу знайти можна, але дороги назад вже не існує.

Я жінка з ароматом кави.
Я жінка з ноткою ванілі.
Я та, що любить влітку трави,
а взимку — заметілі білі.
Я часом равлик, часом — дзиґа.
Подеколи така спекотна,
порою зимна, наче крига.
То повна справ, то безтурботна.
Буваю тиха, наче квіти.
Буває, б'ю, мов громовиця.
Я та, що з пахощами літа,
я та, що із польотом птиці.
Люблю я книги, дощ і зорі,
повно браслетів на зап'ясті.
Я жінка з крапелькою моря.
Я жінка з ароматом щастя.
Ваша Ольга Береза


*
Нагору