Олег Бородай

* * *
Очі — квіти, метеликом губи!
Наша зустріч — то щастя чи збіг?
Голос лагідно серце голубить.
Розчинитись нектаром в тобі,

розтектися теплом по судинах,
потаємних торкнутися струн...
Загубитись в секундах... годинах.
І відчути взаємності струм.

14.07.2024

* * *

Як мало знаю я тебе
і так багато...
Бо, сон утративши, тепер
я став фанатом
твоєї усмішки та губ,
чарують очі!
А серце просить: "Приголуб!"
Кохати хоче...
Чи в тім причиною весна?
Квітує мило.
Гітару взяв. Бринить струна.
Лаштую крила...

* * *

Трепет відчути в тілі.
Душі сплести і руки.
Близькістю ми сп’янілі —
серця шалений стукіт.

Спрагу втолити вміло
в пахощах трав і м’яти.
Суміш п’янкого зілля,
наче гурман, ковтати.

Згубні, звабливі, стиглі
чари гнучкого тіла.
Нас накривають хвилі.
В безмір пірнути сміло...

* * *

Загадкова, мов зірка на небі,
хоч гаряча, та обмаль тепла.
Захотів пригорнути до себе —
розсміялася й раптом втекла.

Що ж, напевно, нічого не "світить".
Хоч далека, та чимось близька.
Долі вдячний, існуєш на світі.
Я ж... — злетів би та стеля низька.

Ніжить серце й найменша увага —
у душі, мов гітара бринить.
Хай для тебе це, може, й розвага,
якось солодко стало на мить...

* * *

А ти мене хвилюєш, наче море,
безкрайністю, таємністю глибин, —
спокійне зранку, чисте і прозоре,
здіймає бурю в кожній із судин...

Цілує сонцем усмішка чарівна,
дуріє пульс і розганяє сон.
Русалка ти, а чи морська царівна, —
одна така, можливо, на мільйон.

* * *

Тілом зігріти тіло,
злити в обіймах душі,
все, що колись боліло,
змити словесним душем.

Стерти цілунком шрами.
Скільки було їх в тебе?
Пити вуста губами,
разом злетіти в небо.

Це — ні за які гроші!
Серцю так тепло стало.
Мила моя, хороша...
Де ти весь час блукала?

* * *

Покохай, щоб летіти на крилах
в неосяжних просторах вітрів,
щоб жагу зупинити не в силах,
місяць-звабник з вікна червонів.

Полюби, щоб упасти в знемозі
ув обійми щасливим вночі.
Де б не був, на війні чи в дорозі,
знай, що в тебе від серця ключі.

Щоб з роками любов не старіла
і текла, мов бурхлива ріка.
Щоб ти завжди мене розуміла.
Ось тобі — моя вірна рука.

* * *

Хай до тебе веде крутосхила доріжка,
та ніколи доступну собі не шукав.
Ти зі мною, мов з мишкою, бавишся, кішко.
У думках, наче жук, заблукав поміж трав.

Ти до себе п’янким тягнеш диво-магнітом,
опиратись йому, ні бажання, ні сил.
Мов метелик в огні, краще миттю згоріти,
ніж збирати слідів, що розвіялись, пил.

Як я довго чекав! Обійму за коліна
і відчую на щоках тепло милих рук.
У розлуці сумній, мов година — хвилина.
Тільки близькість душі
і сердець перестук...

* * *

Кафе. Десерт. Холодний сік...
І ти сидиш навпроти мене.
Сигнали шлють із-під повік
ці очі лагідно-зелені.

Від них аж кидає у піт,
хоч мучить трішечки сумління, —
бо погляд мій, немов магніт,
твої притягують коліна.

Такі гладенькі, осяйні!..
Ледь-ледь торкнувся їх рукою.
Ти — усміхаєшся мені,
а я — милуюся тобою.

* * *

Украла мій спокій,
закралась у сон.
Зіниці глибокі
забрали в полон.
Подівся десь розум,
співає душа —
за Зоряним Возом
услід поспіша
туди, де кохання
бузково цвіте,
де губ поривання
гріховно-святе,
щоб хвиля накрила,
щоб потяг не стих,
напнуті вітрила, —
твій видих — мій вдих!..
І серце тріпоче,
у чарах немов.
У маєві ночі
Богиня-Любов.

Олег Бородай
Військовослужбовець, поет, письменник, бард. Народився 23.05.71 у м. Миргород на Полтавщині. Мешкає в Харкові у вільний від бойових дій час. Лауреат премії ім. Василя Симоненка. Автор трьох збірок поезії та прозової книги.
Олег Бородай borodaio@ukr.net