Олександр Олесь

Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють пiснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодiсть не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золотi:
Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серцi багаття,
І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухi й нечулі..."

Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють пiснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодiсть не буде!"

1904

Ти не прийшла в вечірній час...
Без тебе день вмирав сьогодні,
Без тебе захід смутно гас
І сонце сходило в безодні...
Ти не прийшла в вечірній час.

Тебе, здавалось, ждало море,
І все не гасли скелі гір,
І все дивилися в простори...
І довго їх останній зір
Шукав тебе і гас на морі.

Ти не прийшла в вечірній час...
Самотньо сонце попрощалось,
І сумно, сумно день погас...
Когось, мов, серце не дождалось,
Хтось не прийшов в вечірній час.

(Італія,1913)

ТАЙНИ НОЧІ

Тихше, тихше! Не диши!
Нас почують комиші…
Розлетяться, зникнуть чари,
І потонуть ненюфари.

Глянь сюди, — стрункий комиш
Осоку стиска міцніш
І, облесливий, шепоче
Про її літа дівочі.

Притулися! Вгледять нас…
Чуєш? — пісня полилась…
Ти не бачиш, хто виводе?
Не вставай, примітять води…

Зашуміла десь трава…
Ах! Русалка виплива…
Вся в каміннях, в сріблі, в росах.
І лілеї білі в косах.

Тихше! Тихше! Не диши!
Щоб не чули комиші,
Не розвіялися чари,
Не втонули ненюфари.

Краще стань лозою ти
І нас березі рости.
Я ж в комиш перероблюся
І до берега схилюся…

Ти — лоза, а я — комиш.
Будем дихати вільніш
І нікого не злякаєм
Більше в цім раю безкраїм.

***

Раз прийшла Церера вранці
І Еолу каже так:
“Всі мої щасливі бранці,
Всі раби в моїх квітках…

П’ють кохання насолоду,
П’ють повітря, сонце п’ють,
Хвалять Бога і природу
І життю поклони б’ють…

Ой повій, повій, Еоле,
З ними весело пограйсь,
Похитай гілля поволі,
Пожартуй і покохайсь”.

Сиплють квіти розкіш цвіту.
Стогнуть тяжко, вагітні,
І не раді уже світу.
Сонцю, Богу і весні.

А Церера із Еолом
Грають в фільку з пітним чолом,
Глянуть часом на квітки —
І сміються в кулаки.