Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Марія МАТІОС

Марія МАТІОС

* * *

З  КОЖНОГО  ДНЯ  МАРІЇ

Ох, ця ера – сумна гетера:
Робить з тебе вже циркача.
Шляк трафляє, бере холєра –
І несила (ох же ж!) мовчать.

Ох, ці ринки…Все стало дибки.
Ох, дивен-ні-і гримлять дива!
А я жінка – тонка, як скрипка, -
Голос з мене видобувай.

Ні, не скрипка.
Я сива дримба,
Я відлуння печальних скель.
Я з –під каменя сонна риба,
Я з потоку – в”юнка форель.
Я погідна – як осінь срібна.
Я солодка – як майський мед.
Я нечутна – як в жилах рідна
Кров.
Як пізній в саду ранет.

Ох, ця ера – сумна гетера…
А я чую, що кров горить.
Ломить пера ця чорна ера
І збиває серцевий ритм.

А я хочу в якусь печеру,
Хоч на пару якихось діб!
Чоловіцтво!
Змініть цю еру,
Цю гетеру,
Бо це ж ваш хліб.

Я ж бо можу отак пропасти
Поміж цих божевільних днів,
І нікому не будуть застити

Мого серця палкі вогні.

Ох, солодкі слова, як сливи.
Та долоні – як два хрести.
Чоловіцтво!
Я ще вродлива.
Мені важко свій хрест нести.

А я дримба.
Я хочу в губи.
А я срібна в руці форель.
Чоловіцтво!
Я ваша згуба.
Затрубіть мені з диких скель.

Учиніть нетерплячий рейвах,
Бо ж була я десь тут, жила.
Бо душа моя на деревах
Цвіт збирає, як мед бджола.

ТРИЄДИНА ПЕРСПЕКТИВА

1

Ти перелітуєш, як лань, –
Між трав, під небом, серед лісу.
Але проклята глухомань
Тебе не втримає.
Не бійся:

Ти зимуватимеш сама,
І далі житимеш – як палець.
Тебе крутитиме аркан –
На витривалість сольний танець.

Ти вийдеш з моди, як з води,
Схрестивши руки попід груди,
І пожинатимеш плоди
Своєї самоти.
Повсюди

Тебе питатимуть: хто ти?
Чиї тепер у тебе очі?

Тебе найближчі потолочать
Незгірш, як наймані кати.

2

Ридай, зализувачко ран
Відредагованої драми:
То чоловічий хист – аркан.
Ти ж затесалась між аркани.

А там – суцільний плебісцит.
Морозно, як у лютім січні.
І непомірний апетит,
І ритуали чоловічі.

А там – різниця і темниця,
Бакшиш,
гашиш
і нувориш.
Некоронована царице!
Ти не показуй, що дрижиш…

3

Парад дешевих Афродит
Тебе не скине із цариці.
Ти – не балетна танцівниця,
Аркан – твій танець і твій щит.

Верхи смерек – твої пуанти,
І косми хмар – твій колорит.
Танцюй сама.
Комедіанти
Хай свій ладнають реквізит.

Бо твій  а р к а н  не стане вальсом,
Хоч не жіночий то є хист.
Назвуть зухвальство – зубоскальством,
І навздогін приліплять свист.

Тримай аркан одна, як палець, -
І літуй, і зимуй сама.

Можливо, не один зухвалець
Колись повторить твій аркан.

ІЗ   ДНІВ  БЛУДУ

Стрижуть траву нічийні коні –
І вмерлі чують голоси.
З вершин і пропастей безсонних
Вітри гасають безпардонні,
І недержавницькі закони
Диктують букові ліси.

Непроминальні чи фатальні,
Тут роси падають з дерев,
Як віск зі свічей поминальних
Часів кривавих – бо каральних,
І майже що звучить астрально
Тут "шляк би трафив!" і "пся крев!".

По чорнім вишито червоним,
Немов підстрелено, немов…
Лякають стогони бездонні
Посеред півночі.
І сонні
Враз схарапуджуються коні:
Пече копита людська кров…

Але десь потім, там, над ранок,
Лиш втихомириться   т о й   світ,
Як трохи стверднуть давні рани…
Захочу ласки – як помани:
Бо я в собі твій чую плід.

Ах, ні межі,
ні стриму,
спину – 
Лиш сиві косми дримбачів.

…У верем’я чи у годину
Я хочу тут вродить дитину,
Запеленати в теплу трину –
Й заснути в тебе на плечі.

 
ІЗ  ДНІВ  ОПТИМІЗМУ

Веселої трави зелені походеньки,
Зеленої весни веселі молитви.
І що воно життя –
коли його лиш жменька?
А грішниць – мов ікон.
Закочуй рукави.

Отож,
Печалі вбік
І смійтеся жвавенько,
Любіться до плачу,
Мій голубе, і Ви.
Бо що воно життя?
Великі витребеньки,
Що скінчаться ось-ось
Під горбиком трави.

 

ОВЕЧА  СЛЬОЗА

Тоді, як я була ягницею
В нетесаних кошарах гір,
На запах вовни нишкнув звір,
Тоді як я – була ягницею.

І йшла крізь хмари, мов крізь трави,
Не досягаючи небес.
Лизав руно найлютий пес,
Тоді, як я – була ягницею
І йшла крізь хмари, мов крізь трави.

Мене любив старий вівчар,
Він грав на різьбленій сопілці,
Його боялась решта вівців,
Бо він  у с е  про вівців знав.
Мене чомусь любив вівчар,
Тоді – як я була   я г н и ц е ю.

І ти – теперішній мій брат,
Моє дитятко і ягнятко,
Моє кохане соколятко, –
Ти був білюсіньким ягням,
Ти білим відданий був дням,
Зіркам,
Воді,
Траві,
Вогням,
Тоді, як я була ягницею
Поміж молочних ще ягнят.

Тепер я нюхаю твій слід -
Стара вівця і вже без руна…
Але бринить золотострунно
В моїх вовнах той слід, той світ,
Тоді, коли я ще ягницею
Ішла слідами вівчаря,
І щотравинка – мов зоря,
Мені палала серед ночі.
Тепер мої сльозяться очі,
Коли я нюхаю той слід…

І трави вже мені – не хмари,
І я беру під бік ягня,

І бредемо ми навмання
Крізь хмари й трави,
Трави й хмари,
І так – до ближньої кошари, 

Де є усе.
Лиш вівчарі
Уже не ті,
й не до зорі,
А лиш – до ближньої кошари.

Побути  б ще мені ягницею…

Та хто полюбить цю вівцю?
Та хто вівцю полюбить цю?!

Хіба отой, що із рушницею.
Бо знав і він мене ягницею,
І хоче визволить мене…

ЦЕ

1
… це сіно, як свіжа кулеша
парує,
бо дощ перейшов.
І свіжа сльоза звіробою
Стікає до наших колін –
І пестить, як білих овечок…

Під боком ще лускає грім.
І двоє несідланих коней
Пощипують мокре сінце.

Попещені ситі овечки
Розходяться – хто куди.

… І твій жеребець здоганяє
Лошичку – пахучу, як дим…

2

…це хижий хижак.
І він
Погибель собі шукає –
І гори перевертає
Поки втихомириться.

Знай!
Він хижий хижак.
І ти
Пестися в порослу шкіру,
І пестощі хижого звіра
Приймай…
Це –
Спасіння для обидвох.

3

… це мокрий-мокріський ліс
до вогнища мокрого горнеться,
роздмухує полум'я чорне це –
і полум'я чорних кіс
по тілу кружляє, мечеться,
немов у вольєрі звір.

…Співає той звір, чи плаче –
ніхто ще не зрозумів.

4

… це позіхає на деревах лист:
його обмила тепла злива ночі –
і він їй вдячне щось таке воркоче
і позіхає…
Комариний писк
Розбудить їх.
І сонна чи сонлива,
Як в гойданці, гойдатиме їх ніч.

…І далі йтиме неупинна злива
на лист.
Чи лист ітиме їй навстріч.

5

… це сонне безсоння?
Чи безсонний сон?
Та ні, це –
Безсовісний сон.
А я кажу, що це –
Безсоромне безсоння.

 

А я кажу…
А я знаю,
Щ о  ти на це скажеш…
А я знаю, що  т и  на це скажеш…
То, може, не будемо говорити?..
Не будемо говорити.
…Але який він – безсоромний – сон.
… а-а-а…

 

6

…а-а-а…

… це пропасть – цей сонний край.
Це вина,
Шампанські вина;
Волосся жаркий дунай
Пливе по твоїх колінах,
І тихо пливе назад,
І зблідле лице вмиває,
А там, де у море впадина,
Муркочучи, засинає…

7

… це чисте чудо -  про-си-на-ння…
Ти вже не в'ялий, наче лист,
Але іще не клопітний, мов пташка,
Що з досвітку торкоче угорі.
Ти тільки роззираєшся довкіл…
Ти навіть голови  не повертаєш,
Лиш  тіло, як натягнута струна,
Бринить  ліниво, солодко і… сонно…
Ти знову хочеш повернутись в сон…
Але вертка відіспана лисичка
Ворушиться у пропастях твоїх.
І ти лиш повертаєшся очима –
І зустрічаєшся з ясним світінням віч.
… Ти вже не вивільняєшся з обіймів –
лиш відпускаєш в ліс вогку лисичку,
і ще ліниво, солодко й не сонно
чуєш,
що права рука
вже хоче когось обняти…
… це чисте чудо…

8

… це день почався.
Сонячний,
Тугий.
У ньому грають незбагненні соки.
І пахне ліс здоровий, молодий,
Тугими водами холодного потоку.

Цей день мине.
Мине…
А поміж тим –
йому зостатись вічно молодому,
Бо двоє – запашних, як ранній дим, -
Купаються в потоці вогняному.

***

Потік, наче коник, грає,
Стареньку скалу лупає
І гладить їй шерхлу шию…
Я ноги в потоці мию.
Коротка моя спідничина
Летить, як листок осінній.
Пасе жеребець в царинці…
І що мені – смілій жінці, -
Що світ десь ридма-ридає?
А я собі грудь вмиваю.
Така в мене нині потреба.
І поки тереблять ребра –
Вмиваю живіт і стегна.
Я гарна – мов ягід стебла,
Як риба під каменем, гарна,
Як ще не впольована сарна.
Сміюся солодким сміхом,
Твердіють соски-горіхи,
І чорна між стегон квітка
Уже не встидається свідка –
Гривастого жеребця…
Хай мить не смутніє ця.
Хай я собі так втішаюсь:
З ніг до голови вмиваюсь.
І знов з голови до ніг.
І мій безпричинний сміх
Хай стісує темні болі:
Радію ж бо я на волі,
На клаптику – не-ілюзій,
Де ні ворогів, ні друзів,
Де я і лиш мій поклонник,
Де скаче потік, мов коник…

***

М.Г.

Лісова мурашина орава
Лаштувала жалючу облаву
На дві сплетені наші руки.
І хвалились сороки-хвальки
Угорі… десь далеко вгорі…
Прокидалися ми на зорі.
Умивали птиці і трави,
І повзли мурашині роззяви
На дві сплетені наші руки.
І сміялися ми залюбки.
Віртуозив десь коник-скрипаль,
І нічого було нам не жаль…
Поміж сонця, зорі і між віття
Проминали хвилини й століття
І впивалися стебла у тіло…

… Я й сьогодні так само хотіла б,
Щоб жалка мурашина орава
Готувала нам знову облаву
На чотири самотні руки…

***

… обніме, наче молода бісиця,
В солодкім і глухім малиннику.
І ти перейдеш огненну ріку
Задля обіймів цеї чугайстриці,

Мольфарки,
Злодійки,
Бісиці із бісиць,
Змії,
Голубки -
Жінки золотої.
І запах кіс між сонця і ялиць
Сп’янить, як запах весняної хвої.

І ти затрубиш – олень молодий,
Гукнеш, голодний,
Цю бісицю в трави,
Під небеса,
До чистої води,
Де лиш обійми
й поцілунки правлять.

***

Поїдемо в наш ліс.
Він нас чекав і хоче.
В нім весело гуде
Вітрів гопак і жок.
І непомітно так
В нім кожна стежка збочує,
Й лояльне до усіх
Те збочення стежок.

За гіда буде нам
Зелена кобиличка,
Що розтовкмачить, як
Зостались ми живі.
Ми ляжемо в траву,
В травичку-шовковичку
Й спочинемо чи вмрем
Від радості в траві.

Ах, Боже-Боже мій!
За що такий ти добрий
До двійка втікачів
Від холоду й хули?!
О, цей старезний ліс,
Як тато, нас пригорне
Й до смерті промовчить,
Що ми у нім були…

ІЗ  ДНІВ  ПЛОТІ

Я добра прокинусь.
Рада.
Цвіркун просюрчить – і втече.
Бо дихає ніч на ладан,
А я – тобі на плече.

І соками винограду
Розбуджена плоть стече.
Бо дихає ніч на ладан.
А я – тобі на плече.

***

І на тому світі не забуду,
Не забуду, як твоя рука,
Розтинала жаром білі груди
І пускала серце сторчака.

І поїла тим відьмацьким трійлом,
Найсолодшим, що на світі є.
І кроїла навпіл груди білі,
І виймала серце, як своє.

 

ІЗ  ДНІВ  РЕКЕТУ

 Я согрішу у великодній піст –
В криміналістів це зоветься рекет, –
І про мій гріх ніхто не уповість,
З цнотливої – аж прісної – смереки.

Я украду тебе.
Я рекетну.
Я погляду зневолю – і підстрелю.
І приведу в палац – в одну стіну
Із лісу
Й небом – голубою стелею.

Не бійся, що такий великий піст –
Ми лиш церковні питимемо трунки
Тут, в найбезпечнішому
із можливих місць,
Де комашня з’ясовує стосунки.

Поміж іще не квітлої трави
Щось, певно, й мурашиний клекіт
Значить.
Ти притулись мені до голови
Чи до колін,
Бо я ось-ось заплачу.

Цього плачу не витримає ліс –
Він від жалю дуби повивертає.
І ми урвемо великодній піст,
Що майже пів-життя уже триває.

Та що я плачу?
Я ж бо рекетир.
Я завстидаюся.
А ти на це засмійся.
Я сильна. Сильна.
В мене сильний тил:
Мій глузд. Мій глузд…
Безглуздий глузд.
Не бійся:

Ми знов печаль поділимо, як світ
Політики за чаркою чикрижать.
Але що я змарніла й ти поблід,
Ми змовчимо й розійдемось на тиждень,

Щоб в натовпах смутне лице шукать
І кликати твій голос ошаліло,
Дуріти,
Мліти,
Снити,
Умирать, -
Бо лиш твоє тобою пахне тіло.

Та ми триматимемо цей великий піст –
Сумні, неговіркі, але небідні.
І про наш гріх ніхто не уповість…
Хіба лиш знак мурашки на коліні.

 

ІЗ  ДНІВ  ПОГОНІ

М.К.

Ви?
З цеї жахкої погоні?!
У коси вчепитись мені?!!
На коней, мій друже, на коней –
Стремена нові і міцні.

І коні гривасті і дужі,
І ми норовисті і злі.
Погоня підступна?
Байдуже!
Своєї нам стане землі.

Нас важко таки здоганяти,
Хоч з'їхалось їх і зійшлось.
Та від лісникової хати
Нам прийде підмога ось-ось.

Тримайся за гриву!
Не бійся,
Що коням копита спалиш.
Лісник заблудився у лісі?
На себе надіймося лиш.

Вже стріли подзвонюють в спинах,
Уже решето – не стегно.
Ми вже не народим дитину,
Та ми не впадемо в багно.

Ти чуєш, коротшає відстань…
Очима ці рани погладь
Я рада, що ти не відрікся,
Та я вже не можу сказать…

Кривава за нами погоня.
Я випаду зараз з сідла.
Вони нас беруть у облогу!
Не дай мені впасти, не дай.

За душу хіба що тримайся,
А там, на отому горбі,
Я коси спалю – та не дамся
Вчепитися в коси собі.

ЧЕКАННЯ

М.

Стрінемось саме на Стрітення, спраглі,
В час нетерпіння, як б'є озноб.
Схрестяться очі – і кров нам нагла
В жилах скипить, як вода в потоп.
Щ о  тоді буде
І  я к   тоді буде –
Знає, напевно, один лиш Бог…

Тіні хрестами впадуть на груди –
Хрест самоти упаде із двох.

 

ІЗ  ДНІВ  ПОДРУЖЖЯ

Умиюся рано в потоці.
Вода в нім шумна, крижана.
Сорока свій голос відточить:
Чия ти, чия жона?

Я смішно сороці фівкну:
Ну, хто тебе намовля?
Я тут не жона!
Я дівка.
Я дівчинка.
Немовля.

Тут вітер мене колише
Під сонні якісь слова.
Трава мені губи лиже,
Пугиче мені сова.

І голос сорока стратить –
Базарний такий кунтуш.
… А цей інцидент загладить
Павич – мій веселий муж.

ІЗ  ДНІВ БУКОВИНИ

1

              Носи мене в думках, як на руках.
Бо день, як ліс, – опеньками пропах.
І вільний дощ дзюркоче по дахах.
Мою ж бо волю знемагає страх.

                … Носи мене в думках, як на руках.

Тримай мене в собі, як у тюрмі.
Як  жид вино тримав би у корчмі.
Так, як пилок тріпоче на бджолі.
Тримай, як мед тримається в хурмі.

… Тримай мене в собі, як у тюрмі.

Рятуй мене.
Як сонце чи як сніг,
Як ластівку з-під обгорілих стріх.
Пали, як Скіфію немудрий печеніг, –
Я цілуватиму сліди від твоїх ніг.

Люби мене.

Я твій  останній  гріх.

2

Ми втекли від людей, бо не годні.
Ми десь там, де ніхто ще не був.
Нас ніщо не обходить сьогодні:
Зсув у місті чи в головах зсув.

Наші радощі зовсім маленькі:
Ми між буками ходимо вдвох.
Ми збираємо ранні опеньки
І зірчастий погладжуєм мох.

Я тулюся обличчям до граба.
Ти в мені уже скрізь… уже скрізь…
Я сліпа
І щаслива,
І рада -
Як в червоному золоті ліс.

Я відважна,
Безстрашна
І сміла.
Коло мене - безстрашний і він.

…І лежить голова його біла
На білюсінькій  пласі колін. 

3

Нас двоє  –  як двоє очей в голові,
Як дві голубінки в осінній траві,
Як  жолуді два на долонях землі.
Нас двоє сьогодні.
А  завтра  –  вже ні.

До завтра далеко.
Учора нема.
А світ говірливий,
І я –  крадькома.
Є ліс.
І є ми.
Кожен знає своє.

Є те, що вже є.

4

Мов тріск сухої лісової гілки –
Коротка радість втомленої жінки

І чоловіка – білого, як дим.
Учора він мені ще був чужим.

Тепер я до очей йому стою,
Стою – й сама себе не впізнаю.

Зійшовся клином світ чи світом клин
На срібнім сяйві золотих сивин.

                  Пливе з - під ніг тверда колись земля.
І я дивуюсь: я це чи не я?!

Боюсь зурочить лагідне тепло,
Бо так мені ще зроду не було.

Боюсь торкнутись білої руки,
Щоб знову все не стало навпаки.

Та тріск сухої лісової гілки
На землю опускає грішну жінку,

А з нею й чоловіка, як туман.
Як добре, що це зовсім не роман,

Що ми ще розрізняємо людей.
Лиш викотилось серце із грудей.

Лиш тріснув битий громом  чорний сук.

Я знаю: 
це  -  початок мук.

ІЗ  ДНІВ  ТУГИ

Стоїть мара з сумним  іменням – Мука
В димах розлук.
І чорна їхня річ.
І скавулить, як недобита сука,
Поранена душа моя крізь ніч.

Їй тяжко.
Та вона іще не мертва,
Бо є із тих незрозумілих душ,
Хто хоче, наче бідний коло церкви,
Не так монет – як хліба у кунтуш.

Жени мару.
Чи добивай ту суку.
Бо скавуління  –  то уже не спів.

Та інша сука на ім’я Розлука
Сміється мені  хитро із-під брів.

***

М.К.

Я згадую тебе – і умираю…
Ніхто,
ніхто,
ніхто –
коли не ти –
Не визволить мене із мого раю,
Де вісім кіл – самої самоти.

 

Де мружиться з погибельної пастки
Отой, що усотався в кров навік,
Мені святий – як великодня паска,
І клятий, мов питущий чоловік.

Безжалісний, як гадина кусюча,
Пригріта на білесенькій груді,
І рятівний, як у засуху туча,
І ніжний, як пісочок у воді…

Я згадую тебе – і, Боже милий! –
Розумний світ безтямнішим стає,
І так, як би труй-зілля ся напила –
Страчаю серце стомлене своє…

 

ІЗ  ДНІВ  КОХАННЯ

Зробить куряву стрічі порох –
Той, із присмаком полину…
І розсвищуть вітри у горах
Найсміливішу новину

У два тури,
в чотири пальці,
У трембіти і флоярки,
Що коханці – розлуки бранці –
Поскидали терпкі шовки.

Ми коханці – молока вранці,
Ми – замлілі в лісах дими.
Ми кохані і ми вигнанці,
"Пройди-горе" й "дай-душу" ми.

Ми розстелені, як полотна,
Як отави, зів’ялі ми.
Місяць з сонцем в танку спекотнім,
І приблуди межи людьми…

Нас боронять гуцульські гражди –
Ні жовнірів, ані межі.
Тут ми вольні – бо ми тут   г а з д и
І самі собі сторожі.

Ах, як відьми у горах вівкають! –
Шкіра тріскає чи кора.
Чабани у вітри нам фівкають,
Що пора вже, пора, пора…

Так пора, наче вівцям в струнку,
Так, як гадині у свій струп…
Та не знає чужих керунків
Цей небесний навіки шлюб.

Ці коханці – молока вранці,
Ці заблудлі в лісах дими.
Спів потоків і відьом танці.
Ці коханці – що ми… що ми…

Але заки світ-сонце встане
Полювати на баранців,
Скам’яніємо тут, коханий,
Ніж накинуть на нас ланці…

 

ЦИГАНСЬКА  ПІСНЯ

Не питай мене, чорний цигане,
Хто мої цілував уста.
Мене ті, що любили, - вигнали,
Як старого, сліпого пса.
Мене ті, що любили, – зрадили.
Ті без кого не вміла жить.
Я тебе не хотіла звабити –
Я хотіла поворожить.

Ворожи мені, о, бреши мені!
Ця свобода така легка.
Не допитуйся мого імені.
Ось тобі молода рука.
Осідлаємо проти ночі
Вороного твого коня.
Не кажи мені правди в очі,
А кажи, що я сонце дня.
Я вберусь в спідниці цвітасті,
Коси чорні – як вороння.
Нам багато хто буде заздрити,
Ну, бери мене на коня.
Ну, кради мене,
Ну, вези мене.
І в’яли мій манливий стан.
Ти люби мене, чорний цигане,
Поки ніч – як вино – густа.
А коли зникнуть чари ночі –
Ми не будемо вже хмільні.
Лиш горітимуть наші очі,
Як циганські в степу вогні.
І коли, мій солодкий цигане,
Заспіває трава дощем,
Укради мене,
укради мене
В ніч гарячу іще й іще.

З  АПОКАЛІПТИЧНОЇ  РОЗЛУКИ

Милий Боже, кайданні руки
Від судьби його відверни.
Я чекаю тебе з розлуки,
Як чекала б з тюрми.
З війни.

Із чуми.
Із хули.
Неслави.
Із полону.
Із вигнання.
Не суди мене, Боже правий, –  
Ти тяжкі мені дав знання.

Мені лячно.
Я гнусь поволі,
Як людина чи як лоза.
І стікає душею голою
Безборонна тяжка сльоза.

І пустинна пече постеля.
Дощ гримить – барабанний дріб.
І камінна в чеканні стеля
Тисне душу, як глина гріб.

Я скидаюсь.
Я прокидаюсь.
Де коваль той, що нас кує?!.
Не живу – лише прикидаюсь,
Поки ми у розлуці є.

Але милий мій Боже…
Ложе
Так співає у сні крильми!..

Я чекаю.
І Ти – поможеш …
Хоч з чуми, а хоч би з тюрми.

ІЗ  ДНІВ  ЛЮБОЩІВ

"Не спаде з тебе жоден волос,
Не вп’ється в тебе жоден терн…"
(Ігор Калинець).

Люби.
Ще ніч не розкололась
На дві дороги  – й спільний крах.
І руш! Ломи встидливий голос,
Поки гориш в моїх руках.
Рятуйся губ моїх отрутою,
І падай солодко до ніг.
Бо наша зустріч – наші Крути.
Ми завтра згинемо, як сніг.
По нас почовгають охочі
(Вони ж не знають,  я к  ти йшов…)
І витечуть циганські очі
Під прес байдужих підошов.
І сонний запах твого тіла,
Що зводить з розуму отут,
Згромадять вкупі з листям прілим –
І вітром в безвість розметуть.

Та поки мій бджолиний голос
На вітрі дикому не вмер,
Не спаде з тебе – жоден волос,
Не вп’ється в тебе – жоден терн.

***

Немов ожина павутиною, 
Двома руками оповита.
І кров гуде несамовита,
Мов літня злива конюшиною.
Рук і волосся плутанина…
Шал слів рвучких, як вітер, рвійних…
Я, мов ожина з павутини,
Виборсуюсь з твоїх обіймів.
І знову падаю в обійми,
І задихаюся,
Мов пташка.
Цілуй мене.
І не жалій.
Ми –
тепер  о д н е,
Моя бідашко…

*
Нагору