Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Вікторія Шевель

Вікторія Шевель

ВЕРЕДНІ

Літо в собі таке...
Посередні ранки...
Такі-сякі ночі-жриці:
стоять, довго дивляться,
в не-сновидіння — цицями...
То ти великим і вказівним
підкручуєш їм соски?!
Ніяковіють збуджені киці!..
Дряпають ледь зачату любов —
витанцьовують її на спицях
в петельнях смерті...
Ми теж— подерті...
Старенький диван
ховає зойки герані.
Темрява, в якій були скохані,
ковтає білого вірша.
Заточений ніж
в піту ранку нарізає кислиці...
Від сьогодні осінь
ти знову зрадиш медам...
Тричі одягатимеш золоті світшоти
у майстерні моєї самотності,
там, де вередні загусають
у варення з ожини...
І жоржини...
гойдають спогади
про таке-сяке...

-----

Відчуваю твій подих
у всіх музеях світу.
І думки твої посміхаються
краще за Мону Лізу,
хоч і зостаються
по той бік скла.
Дивлюся на них голосом.
Ніяковію від запитань
про особисте життя,
бо кордони минулих віків
штовхають у груди,
аби не стукала крильми...
Однак, я вже перепросила
в чужих околиць,
які відлюбили місто,
що знову й знову ітиму...
назустріч цілункам
твоїх слідів.

----

Він роззував її очима
аби пограти в таврійську гру:
спершу по п'ятдесят,
потім по сто,
а далі... накрило з головою.
Говорили про дітей, їхні ранки,
дні народження
і пасхальних чужих зайченят...
Упавші зі столу страхи
дозволили ніжності
потриматися за руки... І все.
Перегоріла блискавка закоханості.
Зносили ті двоє свої душі.
В головах.

___


"І am"

Літо його весни
виграло
повітряного змія
і злиняло.
В її настрою ламелі.
Злітаючи з катушок
на парасольці,
вона порубала
триголову
нісенітницю...
Содова Східниці
загасила
вологі хрипи
народженого
колись навзаєм...
Відтепер їхні
оновлені "I am"
бігатимуть
цілувалися
до бювету
вічності...
тої самої, що на
мінус першому
зашторила
замулену Лету.

ПІШЛА ПО ТОБІ

Пішла по тобі метричними
килимами.
Невідсканована (хочу!)
жодного разу.
Долоні гілок грали твоє
стакато
Загравання тренуєш...
до пульсації сказу.

Роздерто білизну.
Намацую градуси...
І в ліктики збудливі втискуєш
смайлики.
Любощі п'яні —
в пам'ять тактильну —
пафосно.
На згірках Венери цілуються
паводки.

ПОЦІЛЕНА

Лесі Мудрак

Замовчена!
Вишукує слова,
мов з літер
іншомовної
абетки...
Та їх в обміннику
купили конкурентки
хвилину як...
Чи Богу
данина?!
Закохана!
В лаванди фіолет
медів схиляє
запашні
секрети...
А сором яблук,
зірваних померти,
хвости самотніх
страчують
комет.
Поцілена!
Інакша, не така —
стихія — в сонячнім
тремтить
сплетінні...
Ховає гіркоту
твоєї тіні
жадана
чоловікова
рука.

----

НА ПОБАЧЕННЯ

В мурах — до останньої — заручниками.
Не уляжуться все,
безсовісні,
На повню. Щомісячно.
Порізно.
І над нами сміються,
мучениками.

Викручують сходи (терпи!
до вечора)
На Гончарну йдуть
перелякано.
Передумалося
усякого...
Це ж Поділ! Ти до котрої
тут, до речі?

Нарешті добралася
замикаюча —
Моє ціловане
поголів'я.
З понеділка займуся
здоров'ям.
Бо ця купа нервів не довгограюча.

 

СКЕЛЕТИ

Відчинила шафу.
Привіталася зі скелетами
і пішла варити каву.
Сьогодні питиму на одинці.
А щодо них... Домовилася:
від недавна вони — разом —
поскрипують суглобами,
цілують дверні ручки,
нюхають нашатир
і грають в покер...
до першої ліпшої згадки
про незмонтовану
love story.
І коли відмичка від старості
знаком відболілого питання
ввійде в мій хребет,
я облишу
розфокусованість відповіді
про значимість
завеликих розмірів відкриттів насподі суконь...
Візьму у співвідношенні —
один до... —
аміак з водою,
витру дзеркалу зачинені будні,
що мовчали отим смертним
про щасливого джокера,
І піду...
на запах діда, внуків
і гарбузової каші з молоком...
а ще — всього того,
чого не сховати
в чотирикутній
уяві
з жіночим
іменем.

ТЕМІНЬ

Твоє небо забулося, 
що таке світло і лежить 
у вимушеному положенні
посеред опочивальні,
терпне від холодної 
байдужості тіла. 
Ти продався давно вже  
твердій матерії, 
властивості якої 
кошлатити дійсність
і викручувати
гравітацію між нами. 
Я би врятувала тебе, 
взяла б на поруки,  
та лячно через ніщо і темінь, 
бо й зорі позамальовував, 
щоб не смикали думки 
про самопочуття  світу... 
світу, якого не мав.

УСЕ БУДЕ ДОБРЕ!

Твоя любов занадто висока.
Схиляється тільки тоді як усвідомлює,
що весь попередній досвід є ніщо
без падіння у ту,
яка заварює каву нецензурними словами Іздрика
і допиваючи каже "сука".
Її любов надто істерична.

Танцює в берцях незрозумілу чорну реальність,
відповідає, що дівчина в ній —
виключно біологічне та йде вбивати...
Ти знаєш як її повернути,
бо сам поцілив на згадку
й мовчки кинув "дурепа".

Одна порада, нічого не вимолюй у Бога —
його контузило ще у 2014.
Він кожному каже, що усе буде добре
і продовжує забивати хрести...
Просто злізь, піди й зроби їй дитину.
Для світла, сукні й високих підборів.
Тільки той один у ній знатиме
як покінчити з війною та початися спочатку.

P. S. Усе буде добре!

ТВІЙ ДОЩ 

             О. Козинцю

Твій дощ бентежить, надто вдосвіта.
Цілує ментолом перцевої м'яти.
Мої здивовані сонні погляди...
А я вагаюся — чи відпускати?

Обійми руками щастя мокрого, 
Прожиті щоразу наче уперше, 
Щезають в теплинь, шовком йокають.
І ягідна мить читається легше.

Літо ліпить вареники з вишнями 
І грає в класики з небокраєм... 
Хочеться знов твого — найніжнішого —
Холодних крапель-молитв із чаєм.

ЧИЛІ

Пекар-ботанік 
смажив
дозрілого чилі
в пательні 
у керамічних 
підборах. 
Чортики пристрасті 
влізли в пекло 
з надвору
і нагодовані 
смальцем 
впали безсилі. 

****

Тобі нагадають про мене хіба що меди
оті, із яких ніколи не виринала, 
бо не клялася любити. Просто кохала
і, навіть, опісля утечі до іншого  "ти". 
Мені нагадають про тебе сенсовні слова
з нотатника  снів і прохолодних Балканів, 
і дотиків смак на прикордоннім вокзалі... 
й поділена навпіл з морелі смола. 
А ця самовпевненість клята у стрічці  новин 
(бог крутить пальцем, каже:"Вони ненормальні!")
все заперечує. Хочу серед вітальні!.. 
Тобі нагадає про мене дорослим наш син.


ЖІНОЧИЙ БОГ

Про що і до кого говорить
жіночий бог
Коли вибухають зсередини
вимір та ритми
І без попередження змінюються
алгоритми
У всує, де множиться щастя
не тільки на двох?
До кого у темному ходять
янголи дня,
Де тіні неспокою рухає
стрілка маленька,
А із щедрівки вже виросла
доля рідненька,
Яка ще не тямить котрий чоловік
їй рідня?
Не чутно, як завжди. Прогалини
пісні пісень,
Що тишею мітять дівоче
та особисте
Й того, хто цілує відміряне
потай намисто,
Допоки приборкана богом
жіночим мігрень.

ЛЮБИТИ

Я ховаю свій білий налив під сорочкою
з льону.
Мовчизна милосердна під віями синім
предивна.
Воскресає із мертвих жага не заради
прокльону
І розгойдують глибоко подихи мить
не наївну.

Умлівають серця і хапають похмілля
утечі.
Зачепилася часом об тебе, збиваю
коліна —
На липневій єдиній сльозі так болить
кровотеча!
Чоловіча любов поруч мовчки цілує,
кармінна.

День плодів вислизає тобі поміж неба і
пальці —
Можеш душу зірвати мою доки хтось
не поцілив.
І вона вже у повні. Хто зна, що чекає
уранці?..
Щем та ніжність на пульсі тримають
"любити" безцінне.

***
Між понеділками й поділками
Сезонів чотири на душу.
Викреслюй все те, що зайве.
Стрілки свої витрушуй.
Прощатися час — не тисне.
Удосталь всього ще буде.
Між неподільним і поділками
Не зви й не шукай Іуду.
У торбі чудес світу множиться.
Ми теж поміж ними. Знакові.
Буденне зрізатимуть ножиці
У святість і грішність...
Однаково.

***
Завтра стане вчорашнім.
[У тебе написано інше]
Півкроку убік — потішне
З тобою. Моїм. Домашнім.
Стабільність крилом не б'ється.
Струшую "потім". [Знаєш.]
Я без прописки. В серці.
Ти мене й так кохаєш.

***
Я за тебе виходила двічі.
І проти вітрів.
Проросла у реальність слабку,
що такою рожденна.
Колисала неспокій і сповивала
буденне.
У долонях тримаючи хвилювання
меж та морів.

Споглядав зацікавлено світ
на чотири кути
Отієї стіни, що тобою стояла
зелена...
Щоб проходити і переходити
пустки душевні,
Нав'язала нові на майбутнє
для двох нас сліди.

І пішла. Нічия і не займана.
Вудити сни.
Аби вдруге навідався ти щодо
доброї звістки...
В моїй келії серця не ходить
гарна невістка,
[жінка — для тебе — від
хустки та до голизни].

Вимолив. Вихопив ніжно. Коханням,
яке щемить.
Своє прізвище, навіть, віддав,
із запасом на потім.
[Не сердься мій янголе, ти ж
на важливій роботі...]
Це у мене відпустка і бог при надії...
Щастить.

***
Ми нереально ближче
І нам усе hotter and hotter.
Кубики б льоду у water
І в клуню — на дране горище!
І хай нам там буде море
Із конюшини сухої.
Спека психує знадвору,
Бо хоче нас двох... Отакої!
Ми безсоромні в квадраті.
Липнемо — не віддерти
Ні літа, ні благодаті,
А ні післясмаку злету.

ЧИ УЖЕ МОЖНА ТЕБЕ?

Чудова нагода спитати чи уже можна тебе
Розібрати на зрозумілі солодкі терпкі частини
Та прикладати. Самій прикладатися. Чуєш, людино?
Я розрізаю табу самовільно, звільняю себе.

У мовчизні, що заходить у коси, стоїть гребінцем,
(Чи то надумала що, чи народжує вперше і стогін)
Хочеться. Вдвох. І не суди намір строго,
А враз перейди із крові у кров неминучим... Тихцем.

І щоб до знемоги знемог! То потім сльоза в один бік...
Скановане довше живе. Дорога у споминів краща.
Це травень впливає так мабуть — інтоксикація та ще!
А нам ще не можна усе... І так другий поспіль вже рік.

***
Більше не хочу знати тебе поверхнево.
Себе відчувати калікою та бити нерви...
Бальзамувати привидів безпорадності,
Стояти на покуті світлом у горі та радості...
Пустелею вбитою сіпатися до гарячки
І загортати груди свої у вогнище сплячки...
Більше не хочу губитися, дряпати серце
В роздумливості споглядально-ліричному скерцо,
Бо літ вже зо триста як дух твій мого шнурує
У береги, що в смиренності, — річку, що в сує...
А ніжностей вдосталь для боку твого кордону.
Лелеково літувати можемо і понад долом...
Ти просто ступи із-за такту зворушливо. Іншим.
Для знищення вищербів долі не треба нічого більше.

***
Хочу на море
в твоїй голові.
Губитися біля
зелених берегів,
які вдосвіта
відкриваються
світлом молитви.
Хочу мушлею
закручених сновидінь
ховатись у стручки
твоїх зрілих думок;
хочу знати, якого кольору
виростуть наші дороги
словозвершень, якщо
у теплі простирадла
пустелі загорнути
оливково-сірі
ящірки верлібрів...
Та наразі радію
подряпинам літер,
що ланцюжком
лягають на шиї
ведучи по суцільній
і вірую в тебе,
Первозванного!

***
Вона від сьогодні кохає вперше.
Ночі стають обережні й глибокі.
І погляди переступають межі
Безпеки її, тверді роблять кроки.
Спокій втрачає свій образ дитини
Десь усередині. Бо чоловіка
Ховають півкулі дві. Порожнини
Заповнює він, здається, до віку.
Щастям вона підфарбовує очі.
Собі не належить, про це йому збреше.
Перетинає дозволене... Отче!
Благослови ту, яка любить вперше.

***
колись Він
не контролював свої дії,
писав безперестанку
худих жінок, таких же чоловіків.
діставав із золи картоплю
мовчав, дивився, ковтав...
знову писав,
аж доки не зрозумів,
що і картопля, і жінка
мають родити,
а значить гладшати.
і ті, які поруч, неодмінно
повинні їм віддаватися:
земля — картоплі
муж — дружині
і, навіть Він, митець —
живому...

бодай один раз!

***
Коли тільки-но вісімнадцять —
Кохання лоскоче і хоче.
І дні — оригамі на пальцях,
Загинаються вмить охоче.
Насичені прозою Татри
Світобачення, як ніколи...
Замість пар —походи в театри.
А про секс, що стався, — нікому!

Коли двадцять п'ять ти вживаєшся
В OREANDA напівсолодке —
За мужем бажання тримаєш,
А мрії — в цукерки-обгортки…
Пересмажені сало й грінки,
Пересолені мелодрами...
Під рекламу ревнощі-стінки
Й перехід в господиню-маму...

А в тридцять? — Знову солодко спиться,
Уже теракотовий настрій,
Як зваба, смакує суниця,
По-іншому дихають айстри.
Не фентезі у босоніжках,
А цілісіньких сорок — в спідницю.
Катарсис лягає у ліжко...
Коханка? — Кохана. Цариця!

***
ти розголос мій болючий!
ти гол мій дурний розумний!
твої оббивала кручі...
твої роздирала думи...
ти ж міг свої сухожилля
на два лади розтягнути
низесенько «гиля-гиля»
і в мене сліпцем стрибнути!
гра збила тебе зарано...
ходив бо не по нагоді...
тепер я без далай-лами...
апостоли йдуть
насподі…

***
він дякує їй
що задурно дає отруту
розміром з жінку
що мовчить
подалі тримається
від забаганок
що не зраджує
а ні з дівчиною
ні з чоловіком
що любов
чорна світла діра
йому
наостанок

***
Залишаюся все ще у літі.
Щойно цвіт задихав коханим.
І думки прибувають зігріті,
Які десь зависали роками.
Дозрівають сліди поцілунків
На калині (під нею мліли).
Справжнє щастя не має ґатунку —
Тільки душу, сховану в тілі.

***
Наростає в повітрі [не вірю у] випадковість
Й відпускає коріння своїх плодоносних дерев.
Наливається соком очищеним сяюча совість,
Обирає єдину незайману із королев.
Буде дощити святими. І паростки істин
Межі імен облюбують до тріщинок уст...
Тепер — тобі жінка я небом насподі. І чиста.
Яка перестала боятися знаків пелюст.

***
На рівних з тобою питиму мед із гречки.
Добре, що серцю на користь і не для болю.
Зникають умовності, кріпне міцне словечко,
І відкриваються двері у диво тихе травою.
Все, що потрібно, не треба казати. Я знаю.
Очима вологими світу дивлюся на змія...
Ми надто близько. У горлі пересихає...
Про що я пишу, ти збагнеш...
Після сну та похмілля.

***
Відкупися за мене зів'ялими споришами.
І зупинку чуттєву зроби невелику.
Бог панує і котиться сонце між нами,
Але ж ми не розщедримось жити довіку.
Розберемо свої вогняні циферблати,
Перемелються в сіль сповідання мільйонні.
Та чи варто про це іще комусь знати,
Якщо скроні вже срібні і мудрі долоні?..
Не спиняйся, моє, посередині плесо.
Глибина, як на тебе. По вірі та духу.
А в піски ... То не зараз. Зустрічні експреси
Ще, на вдачу, для нас ненароджені. Тьху-тьху...

ПОПЕЛЮШКА

жодного разу ти не запитав мене
про почуття на першій зустрічі
першої нашої весни
і ще й досі називаєш мене
Попелюшкою
і мені ще й досі подобається
ховати свою кочергу,
якою назовні вигрібаю радість
коли почуваюся вбитою...
як ти там, мій Принце?
де ти наразі і скількох
сочевиць відштовхнув подалі?
жодного разу ми про це
так і не поговорили...
і, до речі, на ліщині поміж горіхами
ростуть смачні імена
та от тільки із трьох зірваних
жодне не було твоїм...

 

Анжеліці Якимець

У моєму гнізді —
Париж
із твоєї любові,
що ріжком зростає на ранок,
ховаючи ніч шоколадну...

У Провансі твоїм —
береги
із морської солі,
яка вийшла із мене на ґанок
ромових слів. Нескладно.

І дороги сюди—
мигдаль
подрібнений болю,
що тримає тут нас, рибалок,
і рятує щастям помадним.

***
Що з нами буде?.. Ця світла і справжня любов
Така невситима, що й простору божого мало!
Без тебе не можу. А ти як, кажи? Замовчала...
Так і подумав чомусь, що я твій птахолов.
Вагається небо донизу, до таїни.
Дивлюся, розчинний твоєю удачею вволю —
Ні жодних поміток вини. І не першим до бою...
Не треба хотіти. Бери мене і люби!

 

***
Ти ще можеш тримати струнку рівновагу,
Дозувати ночей інгаляції літні.
Почуттів на побачення іншу засмагу
Одягати, щаслива. Чомусь пообідній.
І не йти вже допоки мовчань павутинка
Не зірветься в останнє марення. Мною...
Витікаєш з очей незабутньою, жінко!
І тебе вже ніяк я в собі не загою.

***
Якщо береш, то забирай у плин,
Не тільки на нічліг у ясла повні...
Дорослість — це коли мовчання ззовні.
Дитинство — це бажань несталий тин.
А я ще юна, я ще смолоскип!
Зі мною треба почуттями довго...
Всміхаєшся... І сонце на дорогу
Перешиваєш в спільний логотип.

***
Тому і бути: спробував — бери!
Тепер це місто втратило раптовість.
Кульбабовим молочним випадковість
Стоїть, не переходить у двори.
Ймовірно це любов. Ну, ось, наразі все.
Тремтіти нам обом за душі в Бога!
От саме так і губиться дорога
Ота, що повстає письмом в есе.
Тому й не знаю доля це чи ні.
І прокидатися боюся не у тілі.
Уламками просторого дозвілля
Рятуй мої натільні голосні.

***
Між нами стоятиме травень ще, навіть, у грудні.
І полюватимуть вії черешень на срібло думок.
А ти не наважишся знову на незабутнє,
І я по-сучасному вкотре киватиму "ok".
Намочені для посівної одні обіцянки
Навряд чи згодяться для випічки, що на рушник.
Ніяковітимуть тишею старости скорених ранків
І найстаріший вівтар, який до відмови не звик.
Нам очі колотиме соком торішнім алое.
І все ж я наважуся вийти в білизні, що ню...
І будь те, що буде! У Бога наразі нас двоє...
Але ти вже йдеш накладати устами пеню.

***
любов клю_є
не тільки
навесні

***
ти ховаєш в устрицях
свої рибальські сіті,
у яких заплуталися
ті чоловіки,
які жодного разу
не прочитали мене
і передумали йти на голос...

твоя розхристана спека
вірить у реінкарнацію
коронованих берегів
з вживленими перлами,
а газетні кораблики
обманюють екосистему
глибинами першоджерел.



а я цілую пульсуючі щоки
мертвого моря,
яке відкривається тобі.
адамовим.

я очима всотую вузлики
твоїх переживань,
що ув'язують піну значущого,
аби не розлилися ми
на дороги,
де перемиваються кістки
коли котиться світ за очі.

ЗАВТРА

Завтра я йому зізнаюся
Що маю серце,
Яке зійшло з дистанції.
І ні слова не буде про
Позатілесну магістраль.
Сьогодні я сім разів подумаю
Про те, чи іще маю серце,
Приречене до страти...
І не відіб'юся почуттями.
Завтра я помиратиму наліво,
Але буду вгодна богові
Встати з правої.

***

настрій рук аж тремтить.
ти сьогодні нарешті багатий:
цілу душу із серця дістав,
просто так віддаєш.
дужче тулиться глід
до моєї самотньої хати,
де по осені свічка
не носить ні снів, ні одеж.
безкінечна надія
й до вуст пів зорі без підкови...
янгол молить сльозу
спопелити вже туги риллю.
пахне ніжністю світ
на межі поцілунку і слова...
й мовби повня ошатно вгорі,
дозріває «люблю».


***

довгі дні. важко дихати стало
без нього. і боязко, звісно.
його правила реанімації — не твоя
доказова на практиці медицина.
якість вчинків, уваги не залежить
від того, чи спільна дитина.
є прив’язка до всіх реальностей.
це, по суті, він сам. дійсно.
і щоб бути із ним, не уточнюй
про рівень щастя у кварті щему.
не запитуй про свято з тими,
хто прав донедавна для нього тишу.
не зважай ні на що. перемкнися,
бо в когось з любов’ю гірше.
жодного погляду нижче
опуклих глибин та високої теми.
всі нещасні відвертістю, а подекуди
накипілою прямотою.
головне, щоби час не збрехав про своє
й розказав про небесне.
забивається дихання через емоції.
він і відданість — це коли чесно.
буде певний момент для побачення.
і всього буде в нього ще із тобою.

***

забувай мене,
віддана муко,
і забирай
тут залишені жолуді
страхом спустошені
в завтра не прорости
дубами.
не для тебе я уціліла
всім серцем,
щоби стати за тим,
з ким пізнала свій рай,
з ким утримую
сонцестояння
губами.
забивай свій
від мене відхід
і тіняву непросту.
і не терпни вже більше
у гирлі душі,
ніби лісу в ногах
кілкий терен.
це я світ народила
з любові
від нього
ось тут,
але спершу
дала і йому
твоїх зерен.

***

роздягни мене
до останньої рими
піднебіння,
про яку ми удвох
мало що знаємо,
але доглядаємо корінь
її твердої спокуси
тілом і танцями крові,
криком без смерті та снів,
без звички себе пам’ятати
цитатою дня;
глибоко, попри кістки,
заганяти у плесо любові
раї і рої, повні медом,
і бути самими собою,
як колесо чорне землі,
як батьковий солод у вусах,
як дар від Стрибога
до неба любистом тягнутися
й дихати млинищем
з ранку й до ночі,
з ночі й до півнів,
життям голосистих.
у парі.

***

не чекай, що скажу про засмуту
та як я без тебе жила,
затуляла обличчя забутою піснею роду,
переймалася терпкістю спокою,
глибше ховала слова,
і у тиші безмежній
свою проклинала свободу.
небезпечності заздрила
яблунь пелюсток. авжеж!
такі вільні й легкі в передплідді
щорічного дива!
цілувала твою височінь там,
де губи торкались одеж,
і сльозу, що стомилась бриніти,
блакитно губила.
на коліна схиляю тобі
я пустелю мовчання того.
просто слухай як світ
починає щеміти медами.
як пильнує цю ніжність розпечену
стриману Бог
як душа повстає поміж зорями
і споришами.


***

дихає озеро в сором сідниць
полуденною заздрістю плоті.
вигини пишного дива під сукнею
руки твої величають до істини.
зрошена ніжність. освячує музика
жар у таємному гроті.
і сонце душі, яку ти віддаєш мені,
пахне сльозою вже відстані.
уста прийняли, як пологи, любов цю:
вразливу, щемку, нетерплячу.
і за плечима твоєї присвяти
світ непокошений сяє.
хоч придане скромне: сорочка з любистку
й розхристаний вітер козачий,
але в наших грудях ще яблуко євине
хлібом життя достигає.

***

прощайся зі мною. вже сонце розносить
бурштиновий сум самоти.
і вже на хресті розпинають до неба
тишу Різдва і любові.
ще рана глибока, ще біль
на всі сльози, але нам пора піти,
допоки ще гріх не виїв очей
і нашої теплої крові.
минай мене піснею з уст, що октавами
Божий собор береже.
крізь душі цей день на вигоні часу
сходить у наші зеніти.
і не цілуй, бо ти можеш здуріти,
як я, бо напевно, що вже...
згубилася зовсім у безміру щастя
твого недопита.

***

ти виходиш
у ніч
його зоряних слів
і мовчань
і благання летіти
не сахаючись чорних зіниць
чесних дів
у світлицях зеленого світу
вся тремтиш
мовби день
по обидва крила
наболівша йому і раптова
але справжня
осіння
молитва
журба
найдорожча
його колискова
не чекаєш обітниці
буде ще мить
цю настоянку літ
разом спити
він виходить
у ніч
на твій голос і цвіт
щоб сльозу
твою
в лет відпустити

***

ти нічого мені не винен як і я тобі
бо ніколи не ходили разом додому
й не виходили в світ глибинний
хоч мовчати удвох до вподоби
з голови пустоцвіт викидати
не моя стрічатиме мати
ліпша жінка віддасть чесноти
тільки ж слово не кровоспинне
чи напише за мене краще?
у душі я ношу як сина
усього тебе ладо нащо?!
нам по-різному вік хлюпоче
і заходить у скроні удача
поза очі кажу що хочу
і кляну себе ні не плачу
в Бога мудрість і бачення в сінях
то для наших голів світлиці
тільки він мав вгорі прозріння
що тут звів до зими... дурниця!
що ж буває... усе проходить
вітер голосу теж не пара
вкотре бабине літо бродить
і проймає терпіння жаром

***

всі ці обмеження що заважають
будуть безоднею страчені
місто в якому дощило терпіння
ні через кого не всохне
про те що стосується дії кохання
не до кінця розтлумачено
дорослі ж рятують ще й досі любов
яка рано чи пізно здохне
вони ще не знають як мають вчинити
з відведеним в голови часом
що вивертає смаки та відразу
привчаючи скиглити спомини
їм підсвідомо прищеплено біль
немов антидот до екстазу і
неважливо чи навмання
бо тут ключове — бути голими
він хоче у ній наслідити собою
це прямо стосується теми
й не стати убивцею довгих снів
таких безсистемних змолоду
тому вони разом й дивують людей
і створюють власні проблеми
втім несвобода — це гра не більше
аби не померти їм з голоду

***

він знімає шкарпетки
як молиться першій траві
і перед Богом зрікається
зимного даху
отак непрочитаний тихий
лишається в ній
розкручує в стеблах своїх
перелітного птаха
він знаний давно
у глибинах далеких морів
ніяк не вкладеться в підстрижене
поспіхом лоно
а їй яка й досі триває
в землі й нагорі
хочеться замироточити
наче ікона
він з резусом групою крові
шістнадцять плюс
усе розуміє тому так
і дивиться просто
на тіло зелене
гормоном прискорений пульс
без наміру вік заросити
захеканим зростом
він на місяців кілька
закляк у її хлорофіл
і це вже причина
аби не рушати в дорогу
та тільки й кається
що прибігає мов звір
і від краси божеволіє
вкотре на босу ногу

***

клялася фортеці вкотре
не турбувати її чоловіка
не розсікати брову його вдачі
власним та іншої ранам
стояла на відстані міри
та істеричного сміху
себе умовляла на серпень —
до завмирання зарано
ховала невипрілу ніжність
вишивкою у скриню
сколола серпом дорогу
і дурість таку ж неминучу
ковтала свій голос та літо
що в Бога на волосині...
хотіла тверезого світу й
гадала що він дуже скучив
тужила як річка Альта
що поруч під боком стихла
так і не ставши морем
можливостей для Трубежа...
колись Переяслав скаже
що зряча а бач не встигла...
була я тому чоловікові рідною
але чужа
ввижався мені медовим
перед та після спасу
увірувала застуду від нього
сльозами чесну
квіткою чистотілу
й людиною одночасно
гоїла думи душу а впала...
і не воскресла

***

не питаю тебе я чому
не питаю себе чи надовго...
у нагідковім присмерку липня
під небом із шовку
приміряю вервицю
нескошених днів
необроблені межі —
там де зойк поцілований
щему твоєму належить
пробираючись ближче до дна
споглядання мого Синевиру
відпускаєш сльозу мовби ляк
із неволі бо справді повірив
у поділений порівну плин
у зіниці повернення світла
і присутність дорослої жінки
у житню молитву
вся однині належу тобі
навіть сонячністю звіробою!
на вустах мокрий слід
від любові
як ранка маленька дугою
нам так добре удвох
що аж світиться
радістю тиша зісподу!
і стоїть добре літо у грудях
безпекою дикого глоду

***

ти любиш коли я мовчу
не говориш про мене знайомим
і там де ми робимо тишу
пильнують нас істинні дні
із того що знати потрібно
це кулі зі слів — безголові
я вбита упала вже тінь
ми з тобою удвох на землі
бачиш радіє трава і хапає
за ніжність та шрами
від добрих галявин свободи
легкість і жар водночас
під шкірою казиться сонце
щоб ребрами запам’ятали
і до глибокої старості
туляться скроні якраз
безпечність — належати світлу
припнувши до губ літо голе
в прочинені усмішки вливши
гостинності імені й див
якщо досхочу намовчались
давай пробиватись додому
на виріст принесені зморшки
не викажуть тих хто любив

***

наростає в повітрі
(не вірю у) випадковість
й відпускає коріння своїх
плодоносних дерев
наливається соком очищеним
сяюча совість
обирає єдину незайману
із королев
буде дощити святими
і паростки істин
межі імен облюбують
до тріщинок уст...
тепер — тобі жінка
я небом
насподі
і чиста
яка перестала боятися
знаків пелюст…

 


***

розтікаюся
каюся річкою
і течу
від долонь і на спину
по вірі вглибаю
свідомо
десь на лівім плечі
уповільнюся
промовчу
що потрапила в тебе
немовби до себе
додому
поміж смислами
поглядів світлих
у гирлі думок
відчиняються
двері мені
виливається голос
проступає
родимими плямами
літо підводних стежок
я кажу тобі — так —
і топлю неупевнений
хронос
можеш — дай
знати ліктям
про щастя що б’є
з-під грудей
зрілі Всесвіти голі
в тілах що засувом
інакші
нам ще довго
кохати і бачитися
між людей
може мить то є ми
які пристрастю повені
слабші

***

а ти скучатимеш а я розплачуся
суничним полум’ям у джинси
схованим
перетовкли любов на джаз у
головах
бувай до п’ятниці!
ми ще побачимось
ти хочеш більшого чогось
інакшого
давай між віршами а може й
прозою
ти розігрітий вже міцного дозою
а я відчинена
заходь поплачемо
тут стільки сорому що пекло й
казиться
а я трималася ближче до холоду
з тобою добре так ну що ж
виходимо...
ми ще побачимось
бувай до п’ятниці!

***

очима дорослої осені припадаєш
до спіднього на моїх літніх
стегнах
шкодуєш що не тобою
перегукується
пара фліртуючих черевичків
перепрошуєш у самого себе
за ще незрозуміле умлівання
від проєкцій ямочок на сідницях
бо для всіх аж нічого не сталося
бо для тебе щось настоюється
цар-зіллям
бери пий та воюй!
не скажу яким місцем
стріпується
уві сні бажання жити тобою
щотижня
та чому це комісує гарна пам’ять
бо на зиму свої хотіння ти заготував
сиропом медового сонцетривання
і мені виявилося не вдосталь
того дня яким ти зблиснув і
вдарив
по кількох срібних струнах
русявого чекання тебе
тебе
за новим старим стилем любов

***

ніколи не буду до неї готова
але зроби мені осінь!
хоч би одну і надовго
ручну та спокійну
давай домовлятися
про скасування прогнозів
давай не чекати від цього нічого
якщо не дитину
усе йде за розкладом
п’явки – безсоння цікавлять
своєю надутістю сили
тривожним смоктанням
і паводки їхні на губи
покусані давлять
і розум чорніє в зіницях
сп’янілим чеканням
у цій прохолоді кімнатній
музейні надії
на світ непустий
і намолене душами ліжко
прошу тебе бути за сторожа
поки ще вірю
у листопадовий мікс
та передбачення трішки
немолоді поцілунки
не люблять ходити наосліп
бо їх не чекають ні сонце
ні тиші гербарій
і ми ж простодушні
чіпляємо рівність в дорозі
хоч то вже таке
прошу
осінь зробімо
у парі!

***

ЧУЖОЮ

не цікався мною
не підходь
не приходь на мій водопій
де вода прибуває
не золотом
і не сріблом
а страхом
неприхованих слів
непотрібного голосу
розбовтаних тінню світанків
втоплених в значення брів
парадоксу
твого мегаполісу
не проси мене
вірити
тільки у свіжість
перетинань
що із першим
згуляним сонцем
щоразу
між нами
вір
і ріж собі те
що лежить на столі
твоїх уст
білий хліб — мої крила
чорний — розпачу світ
успадкований боєм…
повертаюся
тугою в землю
яка відродила
чужою

***

до трагічності радісна зустріч
вдячність
ми молоді
я себе присвятила тобі
увірвавшись у благо долонь
приросли до світання обіймів
та зречень дороги прості
відлились переляки тілесні
навмисне за істин горою
розростається сонце у спрагу
пришестя ночей
я не знаю коли захотілося
ритмів твоєї пустелі
в рухах поглядів — Всесвіт
говорить цілує тече
і за краплею крапля злітає
і моляться стіни та двері
про заглиблення світла
(бо силою ж день не візьмеш!)
неможливо без доторків бути
для тебе болем блаженства
ми живемо чуттями усі
але хтось носить більше одеж
несвідомо проходячи повз
доленосне любові шаленство

***

він зніматиме з неї
квітучу сорочку
даровану тишею
спільного космосу
ніжитиме її бажання
втримати цю щемку мить
якнайдовше
віддаватиметься поглядом
цій жінці яка останньою
розквітла
аби стати
єдиною болючою раною
серця
вчитиметься бути
для неї священником
та спати на схололій стелі
вкотре відпущених гріхів
берегтиме пуп’янки
зароджених пісень
слухаючи замовляння
на довгу зиму
плодово-ягідної любові
він ховатиметься у словах
цілу вічність
замирюючи бунт
її багатообіцяльних
уст
вона ходитиме
як на святе причастя
пробуджувати його сонце
опускаючи день на коліна
небезпечної висоти
плакатиме не розуміючи
чому янголи
не одружуються між собою
і дякуватиме силі його долонь
квітучим проліском
роби з нею те чого хоче вона — люби!
навіть якщо пів години у вас на втечу не більше
лови її загадок суть роздягай дозволяй хоч би
трішки своїх поцілунків обіймів найліпших
люди люблять мовчати людям про головне
навіть коли бажання і вчинки вільні від клеми
кохання направду робить прекрасним земне й неземне
і ми ним окрилені творимо власні поеми
роби з нею те чого хоче вона — лети!
вглибаючи в душу без остраху і без провини
ви в цьому світі — два океани і два кити
навіть якщо на любов у вас є лише пів години

***

МОЛИТВОЮ У СПАДОК

літо вибухає родимками
на соняшникових зап’ястях
зустрічає старостів вересня
піснею про відкриту навстіж
долю осені
приховує прохолоду між нами
пригадуєш
як ми колись кохалися
заплющивши очі?
а як потім випускали
із грудних кліток
жар-птиць у вирій?
тепер багаття почуттів
тріщать роздоріжжям
на пучках пальців
ми повертаємося
на старі місця голосів
нічого не пояснюючи
безіменним дітям пам’яті
якщо знаєш
чиї ребра
стали згубою
для нашого щастя —
мовчи
твій вітер знає адресу моєї
любові до тебе фактичну
мій вітер ходить за твоєю любов’ю
зареєстрованою в голові та серці
хотілося б вірити що вони
разом переживуть не одне
сонце щемкої ніжності
яка під лопатками пече
обіймами як уперше
вибиває з нас червоні
яблука повернень
розв’язує сидром язики
досвідчених днів
і всотує близкість
мовчи бо залишуся
молитвою у спадок
і більше нікого
ніколи
не любитиму



Вікторія Шевель

Про себе.
Я, Вікторія Шевель, з'явилася на цей білий світ 11 квітня 1976 року, на Київщині. В НМУ імені О. О. Богомольця на медичному факультеті № 2 отримала вищу медичну освіту. Працюю лікарем. Маю три поетичні збірки: «У любові спокою немає» (2011), «Я хочу зливи» (2013), «Намистинка» (2016). Друкувалася на сторінках «Антологія сучасної новелістики та лірики України» (2015, 2017) та літературно-художніх альманахів «Скіфія — ЛІТО — 2015», «Скіфія — ОСІНЬ —2015», учасник міжнародних поетичних конкурсів від видавництва «Склянка Часу*Zeitglas», Всеукраїнського фестивалю поезії та авторської пісні "Віршень" об'єднує міста (2018 рік) Маю публікації на мистецькому web-порталі «Жінка – УКРАЇНКА». Член Асоціації поетів-ронделістів НСПУ. Ідейний видавник, співавтор поетичної збірки «Метро всередині нас». Наразі готую до друку поетичну збірку «Вулиця Квітів. № 113».
Вважаю себе відчайдушною, енергійною особистістю, яка змінює все і всіх навколо себе, в найкращому сенсі. Черпаю натхнення з постійно пульсуючих емоцій, що вібрують в нотатках мобільного телефону, бо зазвичай записуються на ходу.

*
Нагору