Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Юлія Бережко-Камінська

Юлія Бережко-Камінська

***
Розгорнулось літо з гнізда під стріхою,
Злаки доросли до обжинків,
Ніжністю земля повногрудо дихає,
Наче молода і вродлива жінка. 

Тут — безмежжя спокою неквапливого,
Полуденних снів і чаїв медових,
У краю полину шляхетно сивого,
У краю одвічних садів сливових. 

Тут варенням пахне і абрикосами,
Сіном недосушеним і сирами,
Тут дощі проходяться над покосами
Босими дрібними ногами. 

Тут ранкова тиша високим куполом
Підіймає ночі м’яку завісу,
Тут росте розмашисто пряна рукола,
І вітри гуляють по кромці лісу. 

І не знають діти свободи більшої,
Аніж тут, де час обминає брами,
Де тебе зрання обпікаю віршами,
А вночі — губами. 

***
Пролітне літо сни пустило тихі вплав, 
Окрайці днів дощами узялись. 
Ти був мені за сон. 
А потім був за яв. 
А нині став за те, що вже колись...
Готує небо свій холодний саркофаг —
Насуне сіризни, і тільки шелест крил
Будитиме його в охмарених вітрах.
Лягатиме, як стяг,
Стелитиме настил 
Простого полотна мені — на самоту,
Тобі — на забуття одтворених стихій. 
Та навіть усліпу вхоплю я саме ту
Дорогу, що веде за горизонт подій. 
Та я... 
Хіба то я?
Комаха в бурштині...
Тобі — на медальйон, що віддаси за так.
Ти був мені за сон. 
І в тому сні мені
Сміявся й цілував і плечі, і вуста. 

***
З яких ти сил пустився так
В це повноводдя?
Моя не взята висота —
Твоя безодня. 
Моя одтворена жага –
Вогонь стіною,
Він непомітно остигав,
Забутий мною. 
Навіщо ти розпеленав
Слова дозрілі?
Мені самій їх дивний сплав
Незрозумілий.
Мені самій ізвідусіль
Сокриті строки —
Навіщо видивився всі 
Мої потоки?
Звідкіль наївна простота,
Зухвалий безум
Пройтись по виступах хребта,
Мов по дієзах?
А в губи кинеш, як в вогонь
Печаль глибоку —
Я заберу тебе всього
Своїм потоком!

***
Пощо тобі триматися мене
Як берега? Пливи собі обачливо. 
Сьогодні море тихе, як скляне —
Схиляємось — і душу його бачимо. 

А в ній  — потоки туги і жаги,
І шал життя, і смерті непідвладної,
І — як і в нас — чим далі береги,
Тим менше їх торкається і згадує. 

Пливи собі — кудись та й допливеш,
Утнешся в чиюсь долю необтяжену,
І з висоти чужих столітніх веж
Ніч надіп’єш м’яку, неначе пряжену. 

І, може, приймеш там свої жнива —
Незгойну пам’ять, часом перетовчену,
Як болем рикошетили слова
І виношені, й сказані, і змовчані.

***
Цілуй і зцілюй — я заворожу... 
Це літо знає, як мене надпити. 
Дерева тонко кинули ажур
Золоченої тіні малахіту. 

О, скільки в цьому сонної краси,
Яка не сліпить — тішить і колише,
Й тривожні замовкають голоси
Того, що вже не більше, ніж колишнє. 

В усе вкладає літо свій порив,
Свій запал жити — до сухого зносу,
Від коренів до листя, до плодів,
До кісточки тугої абрикоси. 

Лежу, лечу, і сни мені за яв,
І яв — що сон, але стократ добріша,
Де ти мене за плечі обійняв
І вже ніколи більше не залишиш. 

***
Як спровадиш цю ніч, що присіла в твоє узголів’я?
Мовчазна вона пані, та з нею мовчати душевно. 
І так само на тебе дивлюсь і не вимовлю слів я,
І так само, як ніч — до світанку ні в чому не певна. 

Та хіба я була хоч колись як за муром високим?
Світ сипкий, як пісок, і ослабли його коліщата. 
Я все згадую нас, мій незвіданий, мій темноокий,
Це тобою я сива,
Утомлена і багата. 

***
Які глибокі кольори у передгроззя!
Дощі впадуть,
Грудьми впадуть
На бездоріжжя. 
І мокрий колос підвестись не буде в змозі —
Так і лежатиме в скуйовдженому збіжжі. 

І буде пахнути земля усім відразу,
І колихатиме стебло холодні краплі,
І пропливатимуть порожні дирижаблі
По небу білому в легких потоках часу. 

І будуть зорі як нові, неначе вмиті,
І місяць вохристий світитиме волого,
І — тільки тиша — боязка і соковита. 
І — тільки ти. 
І — тільки я. 
І більш нічого...

***
Що в тобі такого — недовершена
Тиха пісня — лоскотом води. 
Я тобі освідчуюся першою,
Я тобі оголююся першою —
Не суди!

Не шукай ні хтивості, ні милості,
Ні лукавства вдаваних святих, –
Так немилосердно захотілось ті
Ягоди взаємності і зрілості
Віднайти...

Не приймай дарунком, ні оплатою,
Розписною вазою у дім. 
Я в тобі нікого не оплакую,
Я тобі — ні докором, ні дякою —
Світом всім! 

***
«Чого смієшся? Космос нежонатий,
а ти стоїш одна у полинах…»

Ліна Костенко, «Скіфська баба»

В краю вітрів — сухих крутих парабол,
Де звіяні прадавні імена,
У ковилі й полині скіфська баба
Стоїть навіки-вічні кам’яна.

Усім вітрам сестра неоковирна,
Згубила лік народів і століть,
Неначе їй уся скорбота ввірена —
Така важка і мовчазна стоїть.

Кого стрічаєш, бабо, на світанні,
В своєму кам’яному негліже?
Давно було…
Тепер одна з останніх
Неспокій степу вічно стереже.

Комусь вона була м’яка і вірна,
Стелила на ніч сни степовику,
І він вертавсь, нескорений, покірно
Клав на коліна голову важку.

Так і лишивсь, звестися вже не в силах –
Чи від стріли, чи тужної струни.
А що вона?
Й донині не посміла
Стривожити його глибокі сни.

***
Ну що ж ти робиш? Я ж не кам'яна!
Це скіфська баба – та не озоветься!
А я ходжу, як по струні, хмільна…
Звучить струна, аж закипає серце.

Я стільки слів в собі не утаю.
Вони ж такі – до опіків гарячі.
Іду і бачу посмішку твою,
Щасливі очі – і не хочу – бачу!

Не клич, не клич! Не певна, чи прийду!
Мої шляхи – на інших паралелях.
Це просто вітер сонячний подув,
Повіяв морем, ладаном і хмелем…

Це просто осінь кинула навскидь
Терпкої туги, як сухого листя.
Вогонь торкнувся, і уже горить
Між нами слово, думка, час і відстань.

Ну ж що ти робиш? Зводиш на дощі?
На прикрий вітер, не прикритий ніччю
Крилом гарячим рідної душі,
Цілунком ніжним, дорогим до відчаю?!
https://www.facebook.com/NacionalnaSpilkaPysmennykivUkrainy/videos/632007117572397/

***
Ти говорив, говорив, говорив
Зволоженим голосом ночі південної –
Тужавіли зорі,
Вмовкали двори,
Займались рум'янцем яблука
І смиренною
Я поверталася через поля,
Через ріки,
Ліси
І збирала тебе по слову,
Як грецьку амфору,
Шаленіючи від опромінень твоєї краси,
Та жила...
Та жила серед гамору,
Серед писаних
Дрібно
У стовпчик
Днів,
І життя оберталось колесом,
А в мені говорив –
Весь мій світ говорив –
Твоїм голосом!
https://www.facebook.com/DotykSlovom/videos/2779467812119305/

Юлія Бережко-Камінська

Народилася 29 травня 1982 р. на Херсонщині. За освітою — журналіст. Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Працювала головним редактором кількох друкованих видань на Київщині. Натепер — секретар Національної спілки письменників України по роботі з молодими авторами. Організатор і керівник літературно-мистецьких проектів. Авторка семи власних збірок поезії, одна з яких номінувалася на найвищу державну премію України — Національну премію імені Тараса Шевченка. Співавтор майже 60 літературних антологій, альманахів і колективних збірок та понад півсотні пісень.
Переклади окремих поезій здійснено на англійську, французьку, іспанську, болгарську, польську та російську мови. Переможець численних міжнародних та всеукраїнських літературних конкурсів. Нова книга поезій «Невідворотне» (2019 р.) відзначена Всеукраїнськими літературними преміями ім. Василя Скуратівського, Олександра Олеся та Анатолія Криловця.

*
Нагору