Оксана СЕНАТОВИЧ

ВІЧНА МАНДРІВНИЦЯ

Як добре, коли все добре.
І яблук вродило повно,
і ось уже скільки років
я ходжу до тебе
на сповіді...

Входжу повільно в осінь,
обвита бабиним літом
і оповита тобою,
любове.
Плоди — наші діти
такі запашні у радості,
і диво не дивне,
що я була та —
шістнадцятирічна,
котра дарувала тобі
тисячну молодість.

Входжу повільно в зиму,
кресну
і воскресаю.
І, як зима,
я не постарію.
Я розтану.

***

Ми — два світи.
Ми — два краї.
Пливемо вдвох.
Ти за кермом, господаре любові.
Пливемо звідкіля? Куди?
А я мовчу, бо я сліпа
в незвіданих просторах.
Керуєш сам, як знаєш, —
то ніжності блакитні зливи,
то зриви каяття.
І я мовчу,
як кошовий, попавши в кіш чужий,
вживаюсь у покору.
...Вже скоро мій Дніпро!
А мій Дніпро ти знаєш до пори.
Пороги скоро,
на порогах
господар — я.
І ти благатимеш мене
в керманичі.
І знову стану я собою —
ні сліпоти, ні пут!
А за покору заплачу,
востаннє заплачу — двобоєм
з порогами
на непрощаючій воді.

***

Щоб тебе переконати,
треба сто волів впрягти.
Треба сто волів з мажею
вушком голки протягти.

Щоб тебе переконати —
розіб’ю зелену чашку
на червоні черепки.

Щоб тебе переконати,
досить руки простягти.

***

За словами за твоїми,
за губами за твоїми —
на край світу. На краю
ти мені нарешті скажеш:
— Не кохав і не кохаю.

Повертаючись до тебе,
ті слова вже будуть мати
преспокійні жести, рухи
і печальні оченята.

КРУГОВЕРТЬ

Круговерть — ніби смерть.
Мушу вмерти. Кричу: — Не вмію.
Не сіючи, жну.
Не чекаючи, маю.
Круговерть. Шкереберть
покотилась земля на голову.
Згодою — н і.
Т а к — протестом летить,
під ногами розлоге небо,
яблуко-місяць мені до ніг.
Ти не міг не прийти, не міг.
Не мене не чекай,
не мене не люби.
Міріадами  н е
в круговерті.

***

Іграшковий лук... А стріли
пущені напевно.
Бережися —
я тебе
прострелю,
і певно

буду цілитися в глузд,
що стоїть між нами.
Бережися, бо
прострелю
голими руками.

***

Як вибродить вино
і визріє бажання мати дах,
я, не розчулившись, прийму
твої запросини весільні.
Бурульки тоншають і дзвонами падуть...
Прийду, прийду,
розбрунена, як брость.
Весільні танці розтривожують
і заохочують вертітись веретеном...
Та музиканти необачні
нараз взяли найвищу ноту,
і, щоб лицем не впасти в спогад,
падуть долоні дахом до лиця.
Я кам’янію, крем’янію
і вічним символом спливаю
по рівчаку твойого сну.
...Ти прокидаєшся, зітхаєш.
На тлі нічного столика стоять
малі фігурки, вилиті давно,
а поміж ними є одна
з руками до лиця.
Бурульки падають лишень напровесні.
Давно стоїть фігурка та мала,
до мене зовсім не подібна,
але така догідлива тобі.

В. Л.

Як дощі відшаленіють
і відпахнуть липи квітом,
я всміхнуся недоречно
і, як завжди, недоречно
втрачу розум. І розквітну.

Липам смішно. Їм не спішно
ні жовтіти, ні біліти.
Липи вклалися у літо.

А мені замало літа.
Ще як осені забракне,
я на свій шалений розсуд
гримнусь квітами у зиму.

А мені й зими замало,
і тепер — вже будь-що-будь.

Все одно весни забракне,
щоб відквітнути тобою.

***

Цілуються двоє на людях в трамваї,
і поки трамвай завертає на Руську,
двоє цілуються, двоє цілуються,
повз Ринкову площу їдемо далі.

Не б’ються, не сваряться — двоє цілуються,
і древня бабуся їм трішечки заздрить.
Та що там бабуся — місто ще старше,
і світ зовсім білий — їм заздрять страшенно.

Навчені досвідом, заздрять і мріють,
щоб настрій у людства був цілувальний.
Не сипати б солі на рани, сказати б:
дай поцілую — загоїться швидше.

Трамваєм гойдає, хитає, кидає
під стукіт «дай — я тебе поцілую».
Щоки в цілунках — світ їм належить,
і нам світ належить — цілуйтесь.

Двоє цілуються, двоє цілуються.
На вулиці Миру хтось за плечима
мене обережно за лікоть торкає:
— Виходите зараз?
— Та що ви. Їдемо далі.

ЛЮБА

Яке ім’я розкішне — Люба, —
любов, любисток любих губ.
Он кличуть Любу: «Любо люба!» —
а кличе той, хто Любі люб.

Яка то розкіш — Люба люба
сьогодні, як позаторік.
Не буде любою нелюба,
а Люба Любою повік.

Мені б таку розкішну розкіш:
якби почуть від тебе: «Любо, добрий день», —
хоч дотик імені, як сміх од лоскоту,
в оману вводив би мене.

***

Друже мій, долею даний мені,
така вже нам служба — дружити.
Останній день літа.
Над Бугом місток
і шнурок журавлиний —.
це все, що нас в’яже з літом.

Така вже нам служба —
ні пут, ні ярма,
ні шлеї золотої —
одної на двох.

А те, що між нами,
а те, що нам служить,
тримається на
волоску павутинки
роками.

Оксана Сенатович
Народилася 2 січня 1941 року в місті Бережани на Тернопільщині. Закінчила Львівський політехнічний інститут (1962). У 60-ті роки працювала інженером, у 70-ті – на профспілковій роботі, зокрема у Будинку технічної творчості молоді та юнацтва, із середини 80-х на творчій роботі, 1993–1997 – головний редактор щомісячної газети «Діти Марії». Член Спілки письменників України з 1976. Видала поетичні збірки «Стебло» (1968), «Діапазон весни» (1979), «Голубий голос» (1984), «Чоловік з трояндою» (1986), «Обличчям до голуба» (1990). Творчість Оксани Сенатович вирізняється із цілого обширу української поезії самобутнім ліричним голосом із іронічними нотками, специфікою тематики та версифікаційним розмаїттям. Вийшли друком такі збірки для дітей: «Червоні лелеки» (1970), «Вісім сотень колобків» (1972), «Вчиться вересень читати» (1977), «Сніговик» (1981), «Живемо в одному домі» (1983), «Шпаки на колесах» (1989), «Соловейку, тьох-мажор!» (1990), «У краєзнавчому музеї: Азбука для Левка» (1992). Написала повісті для дітей «Не виростуть хлопці без дощу» (1974), «Вуйко Пампулько і пані Будьласка» (1997), «Про Люлька Смока і Котів – місто чудес(не)» (1997). Двічі вийшли вибрані твори для дітей: «Вчиться вересень читати» (1991), «Малий Віз» (2007). Перекладала з різних слов’янських мов. Окремими виданнями вийшли: збірка перекладів віршів сербського поета Йована Йовановича-Змая «Малий велетень» (1986) та антологія сербської поезії для дітей «Кошеня в кишені» (2010). За свій літературний доробок для дітей Оксана Сенатович стала першим лауреатом премії ім. Олени Пчілки (1992). Окремі твори перекладено понад десятьма іноземними мовами. Померла 31 березня 1997 року у Львові.