Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Оксана РОМАНЕНЧУК

Оксана РОМАНЕНЧУК

Небесноокому

Я у вічності тебе назавжди не просила,
Ти прийшов несподівано, якось лагідно й тихо,
Ти не стукав, лиш скинув зморені крила,
Лиш скупався у небі, наче небо так диха.
Ти частинка дощу — тільки дощ так полюбить,
Тільки він омива у душі давні рани,
Я торкнуся тебе. Кажеш, день нас осудить?
Та що світ проти нас? Він ж пульсує серцями.
Ти пройшовся по небу, ти не витер сліди,
Лиш збирав на долоні окровавлені сльози,
Просто небо молилось, щоб тебе зберегти,
І молилось за нас, бо ви з небом так схожі.

***

Пробач, що я за тебе не молюсь...
Тепер, напевно, буде надто пізно,
Об спогади спаковані спіткнусь,
Й блакитні очі, де все ще тепло й ніжно.
Не твоя вже. І не з таким ім’ям,
Я пізня осінь, що зруйнувала тишу,
Коханий, а є спогади тривалістю в життя,
Хоч ти їх викинув, а я собі залишу.

***

Пролог завершено. І основна частина в дії.
Я дмухатиму ніжно на ці уривки днів…
Й босоніж-незахищено писатиму несмілі,
Проте надщирі мемуари теплих снів.
Багато не прошу — лише наївний смайлик.
Й за руку міцно. Так щоб до ковтка й усмішки…
І я не з тих, хто щось в тобі принеблене шукає.
Просто візьму собі натхнення й щастя трішки.

***

Сонливо-позолочене мовчання твоїх уст
Неначе струм по незахищених ще мріях,
Ми так відверто спалюєм цей міст,
І ще відчайдушніше його в собі лелієм...
Я вип'ю все безалкогольне у тобі,
Щоб приглушити відблиски сумних емоцій,
Коли століття раптом вирушать в похід,
Я стану сном твоїх хвилинних ночей.

***

Оксана РОМАНЕНЧУК

Що я тобі скажу? В мовчанні більша сила…
Мій світ далекий від постійних революцій,
Пісочно-мокрий час стече по твоїх схилах,
А я надам йому нових палких озвучень.
Я змучилась приходити як випадковий гість,
Світанок. Душ. Дві кави. І за руку знову,
Пробач за вміння не приховувати зміст
І ту нічну, без сліз й сценаріїв розмову.

***

Я лоскотатиму тебе віршами і вином…
Вдихатиму навшпиньки від губ останні речі,
Найщасливіші долі з одним тонким веслом
Причалили до берега й торкнули наші плечі…
І всіх купальських ночей не вистачить для світу,
Якщо ми розпочнемо творити їх удвох…
Й нехай оте найвище плистиме проти вітру,
Я берегтиму в собі твоє святе тепло.

***

Імпровізую. Зачіпляюся об твої очі.
Болить всередині від надлишку емоцій,
Пакую, наче сувеніри, ті уривки ночей,
І день сьогоднішній — врочистий і пророчий.
І байдуже на слухи всіх озлоблених земних,
Я тут, з тобою — з трояндами, вином й причастям,
Тепер я знаю, як малювати в комусь щастя,
На тобі я завершила останній штрих.

***

Все так обачливо й непередбачливо, як ніч…
Хапаю твої руки, немов святий притулок,
Каблучка на руці — найбільша справжня річ
Тих почуттів, що б на мільйон шкатулок.
І теплий дощ, що бродить по чужих дахах,
Своїми краплями торкнеться, щоб назавжди.
Не хочу зустрічати більше тебе в снах.
Я хочу казку — цю щасливу й справжню.

***

Сумувати, наче востаннє, закутана в мрію, як в тебе,
І байдужо-терпляче ділити тебе серед всіх,
Простіше було б закохати в себе невагомість неба,
Та я земна. А ти — найлегший і найдальший гріх.
Ліпитиму тебе в акорди, щоб залишити в нотах,
І видихну, щоб другий все-таки до дна,
Ти сам себе постійно губиш в своїх аеропортах,
Та я земна. А ти моя найвідчайдушніша весна.

***

Останній видих. Твоє фото на стіні.
Альбоми спогадів, закриті у конвертах,
А я все стримую не перші сльози вперто,
Хоча ми вже дорослі і смішні…
Зафіксуй поцілунок на моєму зап’ясті,
Хай вологі повіки обпечуть, наче доля,
Тепер вже я не відчуваю твого болю,
Бо вже давно живу у іншім щасті.

***

Я прозою окутаю цей день,
Лиш так, щоб він лишивсь мрійливо-сніжним,
Нехай вже літо крутить карусель
Тих перших зустрічей, коли не було лишніх.
Я дякую тобі однак за справжнє й щире,
Тепер в моїх долонях лінія твоя,
Лиш тим не зрозуміти, хто ще не любили —
Святе в коханні, більше святості нема.

***

Пролите вино з післяприсмаком ночі,
І нестерті бажання — незмиваюча туш,
Непобритий і виспаний, як коханець душ
А я не помітила твого кольору очі…
Обережно? Не треба. Так нічого не сталось,
Наші тости на вітер, так не буде вже втретє,
Залишаю у Львові стерті ночі в конверті,
Й свіжокуплену прозу, де і все обірвалось.

Оксана РОМАНЕНЧУК

Про себе

Моє палке гуцульське серце, буревійний темперамент та природжене прагнення свободи завжди перемагало будь-які сили. В душі я завжди залишалась отим дівчиськом, яке при першому-ліпшому подиху вітру зірветься і побіжить, залишаючи все позаду. Не можу жити без емоцій і з їхньою відсутністю починаю відчувати себе нещасливою. Тоді розпочинаються пошуки: я тікаю в велике місто, з великого повертаюся до малого, дозволяю носити мене на руках, пишу вірші й… прокидаюся. Насичена. Спокійна та врівноважена. Однак згодом усе повторюється – вимагаю чаю і розмов, видовищ і провокацій… Я люблю блукати дощовими вулицями, укутавшись теплою курткою і слухати, як барабанить дощ. Навкруги – одинокі перехожі з однотонними парасолями, хтось біжить по калюжах, а неповороткі машини їх обхлюпують болотом… Мене це заколисує. Мій маленький світ ворушиться, споглядає, мріє, але не вилазить назовні.

Люблю поїзди та трамваї. Здається, вони хоча б на трішки затримують пришвидшений темп життя. Розкриєш книгу – і… поринаєш в інший вимір. Звичайно, дорога все ж закінчується. Але скоріш пізно, ніж занадто рано. Трамвай собі тупцює по дзвінкій львівській бруківці, мандрує замислуватими вуличками і дорогами… А в поїзді я люблю слухати чи то підслуховувати розмови випадкових сусідів по сидінню. Інколи засинаю, опершись на плече того ж самого випадкового сусіда чи сусідки…

З творчістю пов’язане все моє життя – вільно й невільно. Чомусь думки часто перенасичені філософією – якщо я не знаходжу під свій настрій вірша чи афоризму, то пишу їх сама.

*
Нагору