Христина Давидчак

***

Ситість твого цілунку,
Сяйво моїх зіниць,
Солод п’янкого трунку
В мареві блискавиць.
Голос нічного грому
В плескоті спраглих тіл,
Я не повім нікому
Таїнство наших діл.
Я не порушу слово,
Сказане до війни,
Гречки дрібна полова
Сипеться без вини.
Всотую перші сходи
Жадібно, без вагань…
Зрошують грішні води
Надра моїх зітхань,
Я без вина хмілію,
Крутиться голова,
Зріє твоя надія
В лоні мого єства.

 ***
Ябком доспілим
Скочуюсь з верха в долину…
Солодом, соком,
Спраглим нектаром прилину
В руки бійця,
Зашкарублі, згрублі війною,
Святістю скpoплю,
Рани кроваві загою.
Їж мене, пий мене,
Нинішня ніч — без гризоти;
Пробуй на присмак,
Я — терпкуватої плоти,
М’якуш  рожева, зернята
Чорні агати,
Ябком червeним
Буду тебе спокушати.
Ябком доспілим,
Що покотилось на Спаса...
Ниньки я — рай твій,
І солодкава окраса,
М’якуш  рожева,
Притерпкуватої плоти,
Їж мене, пий мене,
Нинішня ніч — без гризоти.

***
Мені так душно в плетиві надій,
Мені потрібні бризи прохолодні,
Мені потрібен відданий крадій,
Потрібен вже! Негайно! На сьогодні!
І най би крав мій спoкій дотемнa,
І най би розплітав з волосся стрічку,
І най би білих стегон голизнa
Манила го на подвиг всеньку нічку.
І най би цупив доленосний час,
І най би го наповнював по вінця
Терпким нектаром волелюбних фраз,
Забутих фраз прадавнього вкраїнця.
Мені так млосно межи сивих мрій,
Мені потрібні страсті первородні,
Мені потрібен відданий крадій,
Потрібен вже! Негайно! На сьогодні!

***
Притулятись до тебе тихо
І мовчати з тобою ніжно.
Мати з того велику втіху,
Навіть най безсоромну й грішну,
Навіть най божевільну, хвору,
Ненаситну, нестримну, дику,
Як потік, що тече по долу
Без вагань, без мірил, без ліку.
Брати в руки твої долоні
І шукати границю серця,
Що в мої проникає скроні
Й штрихпунктиром у них там б’ється.
Відчувати до млості знову,
Що ти — мій, попри все на світі!
І втрачати від цього мову,
І безмовно тебе любити.

***
Впали влoси на твої рамeна
водоспадом виплеканих мрій.
Я тобі тепер, як Маґдалена,
Згою рани, найсвятіший мій.
Я тобі тепер відкрию душу,
проведу до серця навпростець.
Демони страшні тебе не рушать — 
я давно звела їх нанівець.
Я тобі тепер омию ноги,
Радісно — пречистими слізьми.
Тільки дихай, дихай, ради бога,
не лети ув урвище пітьми!
Учепись за мене, милий, цупко,
впийся в губи, передай свій щем.
Я тобі тепер —  законна любка,
не ховаю тайни під плащем.
Я тобі тепер, як Маґдалена,
стану найвірнішою з дівиць.
Впали влoси на твої рамена,
як блудниці припадали ниць.

***
Лину до тебе, як вoди, що линуть до рік,
Лину, як пташка, що стиха відбилась від зграї.
Ти — той єдиний, однісінький той чоловік,
Той неймовірний, до кого знов серце взиває.
Серце не здуриш і серце нічим не затьмиш,
Серцю не вкажеш, його не примусиш мовчати,
Серце не має ні міри, ні грані, ні меж
В час, коли знову так рветься з грудей, щоб кохати.
Слухаю серце, воно мені каже: "Спіши!
Часу не гай, бо на завтра — непевні прогнози...
Той чоловік — то частинка твоєї душі,
Ритм твого серця і лірика будньої прози".

***
Сoчаться спомини милі з глибокого денця,
Зрошує губи присохлі солодкий нектар,
Я, як відьмачка, по знимці намацую серце,
Вина червені кладу на магічний олтар.
Ниткою пам’яті в’яжу любовні сюжети,
Спиці проколюють пучки далеких тих днів...
Як ти тепер, мрійний мій? Хто ти, радосте? Де ти?
З ким зустрічаєш прийдешність досвітніх вогнів?
Я не нав’язуюсь, ні… Просто так враз пригадалось,
Образ дівочий явився в жіночому сні:
Файна була, моє личко тобі усміхалось,
Музика мoцна лилaсь під батярські пісні.
Де ти тепер? Хто черпає з глибин твого денця?
Най хто завгодно! Мені б лише знати: ти є?!
Тож, як відьмачка, по знимці намацую серце:
Вловлюю ритм... І втішаюсь — теплом віддає.

***
Коли ти дивишся на мене,
Два сонця котяться з орбіт,
І випрямляються рамена,
І пломеніє білий світ,
І щічки криються рум’янцем,
І груди розпирає млість,
А серце б’ється калатальцем,
Мов древні дзвони середмість...
І я не знаю, що робити,
Куди від погляду втекти,
Ці несподівані візити
Руйнують царство самоти,
І я уже не королева,
А бранка у твоїх руках,
І витримка моя сталева
Розвіюється, наче прах...
Коли ти дивишся на мене,
Два сонця котяться з орбіт,
І випрямляються рамена,
І завмирає білий світ.

***
Поведи мене в сни,
де на вітах гойдається літо,
де шумлять ясени,
де волошки сховалися в жито;
де червоні черешні
лоскочуть сережкою вушко,
де світанки прийдешні
зовуть мене лагідно: «душко».
Поведи мене в сни,
де розпалює вітер багаття,
де в обіймах сосни
задирається пристрастю плаття;
де черешні — сережки
так рвійно спадають додолу,
й завмирають мережки
на тлі бунтівного подолу...
Поведи мене в сни,
ті, що пахнуть нектаром із м’яти,
і світанок спини,
бо не хочу без тебе вставати. 

Христина Давидчак
Народилася 6 лютого 1982 в м. Ходорові Львівської області. Зростала в Новому Роздолі. З 2002 р. проживаю в м. Жидачеві разом з чоловіком та сином.
У 2005 році закінчила з відзнакою факультет журналістики ЛНУ ім. І. Франка. З 2006 р. по 2023 р. – асистент кафедри зарубіжної преси та інформації ЛНУ ім. Івана Франка.
З 2024 р. – провідний бібліограф КЗ «Жидачівська міська публічна бібліотека».
Автор та ведуча кількох радіопрограм на місцевих радіостанціях.
Поетичні та прозові тексти публікую у соціальних мережах, місцевій пресі та всеукраїнських альманахах.