Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Мірек БОДНАР

Мірек БОДНАР

my angel rocks back and forth

світ обертається довкола родимки внизу її живота.
у мене є небо чи будь-яка інша стрімка висота,
є бог, що за кожен мій вчинок щедро колись воздасть,
але наразі світ обертається довкола її зап’ясть.
є гори, річки, дерева, птахи, міста, дорога врешті-решт,
є це неспішне існування, що схоже на заслання чи арешт,
є гармонія, музика, тиша і спокій, дзвінке суголосся,
але наразі світ обертається довкола її волосся.
у мене є все (і навіть більше), чого я коли-небудь хотів,
є соняшники ван ґоґа і зграя бройґелівських хортів,
є перманентний смуток, є радість, є сльози і сміх,
але наразі світ обертається довкола її ніг.
є безліч релігій, є пекло, нірвана, шеол, джаханнам,
є дні і тижні, й місяці, коли найбільше довіряєш снам,
є незліченна кількість незрозумілих мені речей,
але наразі світ обертається довкола її очей.
є несміливий і дуже довгий початок (але немає кінця),
є темрява, в якій можна почути, як б’ються серця.
і як до лаури молився петрарка, а дон кіхот до дульсинеї,
так я молюсь в цій темряві до світу, що зупинився врешті біля неї

 
south is only a home

скільки на твоєму імені було розіп’ято чоловіків,
скільки ти придумала слів для опису своїх похміль?
зима в цьому місті триває постійно, споконвіків
(я лікую застуджене горло абсентом, тамую біль,
ходжу з кімнати в кімнату, натикаюсь на павуків),
сніг лежить на площах і скверах, ніби на рані сіль.

ніби на дні ріки, сни мерехтять, пропливають видіння,
весна не настане ніколи, занадто цупка ця зима.
часу немає (крім часу спокути і часу збирати каміння),
простір відсутній, світло загасло, усе поглинає пітьма.
я довго лежав нерухомий, я довго чекав воскресіння,
я довго спав і марив півднем, стиглим, як м’яка хурма.

але там, де починається осінь, – на самому початку літа,
в період зелених свят, коли гучно і буйно росте трава,
я лишив собі ключ від нашого міста, від колишнього світу,
я вигадав собі тебе, щоб згадати в надвечір’я різдва.
й сьогодні цій зимі кажу нарешті la commedia e finita,
hasta la vista, manana, добраніч, спасибо, au revoir.

й хоча над твоїм іменем було пролито безліч сліз,
і стільки ж звернено до нього теплих молитов,
я входжу у нове життя, неначе в чистий свіжий ліс,
я прикладаюсь до твого волосся, губ, як до пелюсток.
я знав, що повернусь колись назад, немов улісс,
й мене впізнає кожен камінь, кожна гілка і листок.

Тексти Мірека Боднара — це такий собі «disorder» у масштабі одного життя, в одній квартирі, в одному місті. В них повно самотності, яка переливається через край кожної чарки, яку йому подають у барі, коли він сидить і вкотре напивається. Але ще більше — інстинктів самознищення і самозбереження. І ще невідомо, який з них двох для нього важливіший.

І якби всі його жінки (яких насправді не так уже й багато, можливо, одна) не завдавали йому таких солодких до нудоти переживань, він мав би їх вигадати і записати (і жінок, і переживання), а потім, скориставшись магією тексту, переживати все знову і знову, знову і знову.

Обожнюю жінок у Мірекових текстах. Його жінки — це волосся і руки, приправи і рухи, голоси і гілки. І в усьому цьому вони прекрасні — настільки, наскільки прекрасними можуть бути жінки вранці, коли ще сплять. Поки він не пішов. Бо він усе одно піде. І саме тому вірші Мірека схожі на «road-poetry» з усіма її атрибутами, автостопами і ландшафтами. Ці тексти неспішні й ліниві, але водночас драйвові і динамічні, в них проступає запах чогось дуже глибокого, того, чого зазвичай соромляться і ховають, того, від чого відводять очі.

Я не можу відчути до нього і крихти жалю за те, що його так постійно лихоманить в усіх цих залежностях і коханнях. Навпаки, я (підло) радію з того, що в нього так усе шкереберть, що в нього такий безлад у серці і в душі і що цей безлад дає на виході такі тексти, які ще й навіть впорядковуються в цикли і піксельні книжки. Можливо, він так довго не протягне. Але поки він здатен щось відчувати, я хочу, щоб він і далі жив, кохав і писав так.

Якоїсь миті мені захотілося розтягти читання цих текстів надовше. Мене затягло проти моєї волі. І тепер я навіть не знаю, як звідси вибратись. Цікаво, як він сам вибирається звідти?

Ялина


Ми в кімнаті, кохаємось

Потім я, напевно, буду згадувати це все.
Згадувати, як важко входив у цю зиму і як легко з неї виходив.
Поїздами й автобусами добираючись з одного міста до іншого
й вертаючись назад, тільки щоб... що?

(Я не певен, чи варто це все описувати або переповідати комусь.
Точніше, я не певен, чи вдасться описати,
переповісти так,
як би мені цього хотілось).

Ми в кімнаті, кохаємось.

Ми у ванній кімнаті.
Стоїмо,
дивимось на свої відображення у дзеркалі
й чистимо зуби.

Ми в кімнаті, кохаємось.

Ми на кухні.
Вона стоїть біля газової плити і смажить м’ясо.
Я сиджу за столом і п’ю чай.
Час від часу підходжу до неї,
обнімаю
і цілую в потилицю.

Ми в кімнаті, кохаємось.

Ми на балконі.
Вона стоїть, кутаючись у светр, і курить.
Я сиджу на лавці,
кутаючись у светр і закинувши ноги на підвіконня,
обнімаю її однією рукою і курю.
Ми в кімнаті, кохаємось.

Ми у вітальні.
Дивимось телевізор,
розкинувшись на дивані.
Вона лежить, поклавши голову мені на коліна,
я сиджу і пещу її волосся.

Ми в кімнаті.
Лежимо на ліжку і дивимось фільми з ноута.
Час від часу тиснемо на паузу,
відкладаємо ноут набік
і кохаємось,
кохаємось,
кохаємось.

Кохаємось весь час.
Інколи навіть не знімаємо всього одягу.
Десь так —
вона всього лиш у рожевій футболці,
на якій великими чорними буквами написано «made in the 80’s»
(ага, всі ми з 80-х, нормальне таке, хороше покоління),
я — у зеленій футболці та коричневому розтягненому светрі на ґудзиках,
такому, які любив носити Кобейн
(ага, музика буває присутня навіть у такий спосіб).

І весь час за вікнами сідають та злітають літаки
(саме тому в її колажах стільки літаків).
І весь час за вікнами кружляють птахи
(саме тому в її колажах стільки птахів,
саме тому в її колажах стільки людей, що прагнуть літати).
І весь час ми кохаємось,
кохаємось,
кохаємось.

(Навчаючись описувати і переповідати прості історії просто,
я вчуся жити просто).

Ну, і звісно ж — потім я, напевно, буду згадувати це все.
Згадувати, як важко входив у цю зиму і як легко з неї виходив.
Так само легко, як входжу в неї і виходжу з неї.
Поїздами й автобусами добираючись з одного міста до іншого
й вертаючись назад, тільки щоб кохатись,
кохатись,
кохатись
і ще раз кохатись.

12.03.2010


Ідентифікація жінки

А знаєш, що найсмішніше, старий? Те, що мені спершу ніколи не хочеться сексу.
При тому, що я готовий злягатися з першою зустрічною більш-менш привабливою кобітою, тільки б вона покликала. При тому, що піддаюся мастурбації майже щодня.
Але коли починаю, як ви це називаєте, зустрічатися, коли зав’язуються оці, як ви кажете, стосунки, сама лиш думка про секс мені огидна. Я можу годинами пестити її, проводячи тильною стороною долоні по її обличчю, ще там щось подібне, але секс — в жодному разі. (Ні, ну бувало таке, що ми кохалися після першого ж побачення, але це такий один, може, два приємні винятки). Можливо, тому, що вони завжди були на добрі кілька років молодші за мене, ну, і, розумієш — як можна трахати дитину? Ну, так, дитину, для мене всі вони були дітьми, усі ці ранньо сформовані пластунки, що тільки увійшли в підліткову стадію і кайфували від неї на повну, при тому, що кожна з них була в десятки, сотні разів мудріша за мене (ну, це таке, будь-яка жінка, за дефолтом, мудріша за чоловіка) і знала життя з таких боків, про які я навіть не здогадувався. Нуось. Це в же потім, коли ви більш-менш пізнали одне одного, починається той період, коли ти буквально годинами не виходиш із неї. Ну, ти знаєш, я розповідав тобі про одну з них. Ми кохалися всюди, постійно, безперервно. Кохалися в поїздах, автобусах, таксі, літаках, кохалися в Косові під пам’ятником Шевченкові, кохалися на кримських пляжах і карпатських перевалах, кохалися в барах, ресторанах, туалетах, готелях, супермаркетах, театрах, філармоніях, на фестивалях, кохалися у дощ, спеку, мороз, кохалися на горищах, дахах, у підвалах, кохалися на самоті і в присутності інших людей (пам’ятаєш, на тій вечірці, коли ми кохалися на балконі, що з’єднує кухню і спальню, а ви ходили туди-сюди і переступали через нас), кохалися під час усіх тих автостопів — сходили з дороги і кохалися в лісосмугах, кукурудзі, горосі, соняхах, на суничних галявинах, кохалися у зелених, як трава, річках, кохалися у глибоких, як небо, травах, на деревах (черешні, вишні, шовковиці, кохалися і набивали писки стиглими ягодами, злазили мокрі, липкі, поплямлені і кохалися в кущах, посеред смородини, аґрусу, порічок, малини), кохалися стоячи, опершись на ветхі дерев’яні паркани, аж ті не витримували і падали під нашою вагою, одного разу кохалися у присутності її мами, аж мало не спалилися. Ну, коротше, ти зрозумів — рано чи пізно настає такий період, що просто зносить голову, і ти дивуєшся, що от, мовляв, можна таки бути одним цілим, всі ці язики, пальці, вилизування, проникання, обмін рідинами, ну, так, ми недалеко відійшли від канібалів. І, знаєш, потім, коли попускає і ви уже просто живете собі разом, кількість злягань зменшується і вам просто добре, ну, і вже пізніше, коли все закінчується, я ніколи не знаю, за чим шкодую більше. За нею? За сексом? За сексом із нею?
Ну, але навіщо я тобі це все розповідаю? З чого це почалося? Зрештою, не важливо. А, ні, згадав. Ну, ти в курсі, довкола кого крутяться мої думки останні кілька тижнів, і я всього лиш хотів сказати, що знову, знову абсолютно не уявляю собі сексу з нею. При тому, що вона далеко вже не дитина, давно сформована жінка, і нам із нею нічого не світить, і я навіть не хочу про це думати, бо мені вистачає кінчити лиш від того, як вона сміється (ха-ха, вчора вона сказала: «Вибач за цей дурнуватий сміх»), мені вистачає того, що я побачив шрами під її коліном, великі такі шрами (сказала, що впала колись на скло), і закохався у ті шрами, ну, ти ж знаєш мене, я б годинами стояв перед нею на колінах і цілував ті шрами, поки б вони не зникли, хоч я зовсім не хочу, щоб вони зникали. Так само її волосся і її голос, я б міг поеми складати про її волосся і її голос, якби не був настільки лінивий. Але ми, здається, відбилися від теми, що є дуже зручною нагодою закінчити це врешті і перейти до справ буденніших — пий здоровий.

Велика елегія для Жасі

Я пройшов крізь вогняну воду, крізь траву і пісок,
я став бронзовий і, наче індійський йоґ, пересох...

...і кожен янгол з кривавим чолом,
і кожен демон з перебитим крилом,
що сидять на моїх засмаглих плечах
й інколи порпаються в моїх речах,
знали, звідки я йду і куди я прийду,
знали про кожну страшну біду,
що мала трапитись зі мною в дорозі,
але мовчали, суки, були на морозі.

Я спав на пляжах, заводах, в лісосмугах, покинутих будинках, на гірських вершинах,
я знаю, як пахне розлите мастило, я знаю, як пахнуть чебрець й конюшина...

...але всі семафори, що освітлювали шлях,
та мить, коли я не здався й не вкляк,
всі стежки і всі прогірклі сліди,
всі річки вели мене до неї, сюди,
де більше не буде злості і зрад,
де кожна з підліткових втрат
видається здобутком, а всі перемоги
викликають почуття легкої знемоги.

знаєш я так багато думаю про неї
що інколи мені видається ніби ми живемо разом
ніби це вона оповідає мені все те коли приходить з роботи додому
думаю про її волосся і про її голос
про те з ким гуляє
про її звички
про те що їсть
про музику яку слухає книжки які читає фільми які дивиться
хоч я насправді майже нічого не знаю про неї окрім того
що читав у її щоденнику і того що вона іноді розповідає
але знаєш її слова каламутні як річки навесні
я плаваю у них з тривогою
і тільки коли вона сміється відчуваю за неї спокій

(Я знаю, яка тиша її огортає, коли вона засинає,
я знаю, чим вона переймається, коли минає
те, що було, а віра розсипається, як борошно,
коли у серці стає темно, волого і порожньо,
коли ходиш, як примара, стежками собачими.
Адже життя — річ прекрасна, але непередбачувана,
як румунський кордон, як просування товару на ринок,
сумна, як мелодії старих паризьких катеринок.
Але я думаю, що в неї все добре, що її уже не болить
те, що боліло недавно, що після всіх лихоліть
їй нарешті добре, не самотньо, не зимно, не важко,
що вже нарешті твердо там, де раніше було в’язко.
І навіть якщо я помиляюсь, якщо все це лиш мої вигадки,
густі, як вересневий туман, що встеляє видолинки,
наївні, як віра у Бога, смішні, як французькі кінокомедії,
поліфонічні, як у «Добре темперованому клавірі» інтермедії,
я знаю — все, що між нами ще буде, все, чого не було,
не має значення, є тільки небо, з якого витікає тепло,
а на небі є дві зорі — одна, та, що темніша, моя, друга — її,
і янголи, що стережуть наші душі, — чуваки два свої).

ти бачив які болісні спазми проходять моїм обличчям
коли я промовляю будь-яке слово?
навіть якщо ні то ти напевне знаєш як важко мені розмовляти
рвати цю міцну тканину мови
ще важче мені підбирати слова коли намагаюся розповісти тобі про неї —
кожне видається зайве неправильне неточне
як тобі описати те рахманне галицьке містечко де вона народилася і виросла?
що ховалося у тих верболозах на березі Дністра
коли вона затемна поверталася додому старим мостом?
які страхи приходили під її вікно коли вона спала і намагались достукатися до неї?
що я знаю про те як вона вростала в нове місто?
що я знаю про всі її переходи
про межі до яких наближалася і боялась перетнути
про жовтневі прогулянки парками мокрими
про сни — ці смоляні бурштинові згустки
про зимові світанки наповнені мороком
про застуджене горло закутане в хустку?
хто формував її дивні маршрути
хто їй складав запасні парашути
хто її друзі і хто вороги
які надбання і які борги?

Коли ми бачимось, я непомітно слідкую за кожним її жестом,
за кожним рухом, спокійним і виваженим.
Я намагаюсь вивчити її цілком, як вивчають тіло жертви,
хочу підібрати для неї правильний вираз.

Коли ми говоримо, я вживаю слова обережно й дбайливо,
ніби блукаю темними підвалами своєї мови.
Я збуджуюсь, коли її сміх проливається, як злива,
і коли її голос стає глухий, як ставок зимовий.

Моє життя позбавлене сенсу, я живу від зустрічі до зустрічі з нею,
я залежу від того, що вона собі сьогодні придумає.
Інколи я втрачаю терпіння, інколи я тішу себе своєю ж брехнею,
а після всього ще й почуваюсь обдурений.

Частіше ж я просто смішний в намаганні щось важливе їй сказати,
про що вона насправді давно уже знає.
І тоді вона замовкає, пустіють її голосу холодні казарми,
і я вирушаю за новим зіллям-розмаєм.

дзвоники зозульки півники настурції
футбол тополиний пух день конституції
волошки ромашки маки гортензії
я залишаю при собі усі свої претензії
шипшина жоржина грицики жасмин
її тіло пахне як базилік коріандр тмин
зернята гірчиці болгарський перець цукіні
музика бартока фільми фелліні
петрушка кріп морква хрін часник
я майже розчинився став непомітний зник
вишні черешні яблуні сливи шовковиці
я повертаюсь туди де виріс — на околиці
порічка смородина аґрус суниця
спадають сутінки тьмяніють лиця

знаєш як казав Буковскі:
«секс — велика річ тільки тоді коли більше немає чим зайнятися»
знаєш як я кажу:
«любов — велика річ тільки тоді коли є чим зайнятися»
подивись як всі ці пари добивають одне одного своєю любов’ю
я знаю всі механізми цієї пекельної машини
знаю як вона працює заводиться знаю коли має заглухнути
але продовжую робити помилки
і після кожної невдалої спроби — виригане серце розбита голова
порізані вени синці під очима шрами подряпини садна
і так ніби між вами нічого й не було
тільки зламане одне на двох весло
і річка оця що змінила русло
не було одкровень ридань і проклять
нічних шепотінь таємних заклять
сумнівів що ніколи не сплять

Про що я перш за все думаю, коли думаю про неї?
Про її волосся барви небес, що горять на світанку,
про руки — теплі і світлі, як літні вишневі алеї,
про втомлений голос, мов дні піхотинця у танку.

Ми познайомились у поїзді, у майже пустому вагоні,
був жовтень, і вечір, і ніч, і доторки ненавмисні.
Я почувався так, мов опинивсь на полігоні,
вона ж тримала рівновагу, мов рахувала зерна на намисті.

Наші зустрічі з нею випадкові, як виграшні цифри,
наші розмови не мають початку й кінця.
І я ладен терпіти усі її зриви, усі ті істерики й цирки,
лишень би водночас спинилися наші серця.

Я хочу писати для неї романи, поеми та вірші,
не знати нічого про злість, з якою живу, і втому.
І нехай погодні умови стають усе гірші та гірші,
лишень би чекати на неї й забирати додому.

Дай їй, Боже, спокійного сну, бережи все набуте,
захисти її тишу від хвороб, самоти й мудаків.
Так легко прощатись, так важко забути
сміх її, сльози, весь досвід прожитих без неї років.

і знаєш що — я справді почав писати для неї і про неї вірші
отакий наприклад:

Джон Донн підписує листівку для Анни Мор

Що завжди під рукою — пакет із травою,
що нас іще тримає— повітря між небом і маєм.
Скільки відведено втіх, щоб звідси ніхто не утік,
скільки на небі зірок, що стережуть наш крок?
І знову вона сама. Скоро прийде зима,
а в неї ні звичок, ні слів, тільки тужливий спів,
тільки волосся руде, а в чайнику лиш каркаде.
Між нами тече ріка — підземна, дзвінка,
між нами дерева і пси, знайомі й чужі голоси.
Я перейду мости, я буду для неї нести
срібло, вино, печаль, чорний, як північ, чай.
Гріти буду, плекати її, поки тривають бої,
поки вона сама. Ось і настала зима,
снігом вкриває дахи, до неї приходять страхи,
яблука в’януть, бліднуть камеї. Я буду молитись до неї:
«Добраніч тобі, засинай, хай сниться тобі Дунай,
хай сняться літні поля, тепла південна земля.
Моя душа над тобою, між небом, камінням, травою
оберігає тебе, стереже, між дійсністю і міражем».

хоч у тих текстах я навіть не наблизився до неї
до розуміння суті її життя

Пізно вночі, коли відшумів буревій і вляглася гроза,
коли запах жасмину б’ється у вікна і чути, як поїзд в’їжджає до міста,
дерева нарешті мовчать, на стеблах й гілках іскриться роса,
а я відкриваю її щоденник і читаю,
гублячись між формою й змістом.

Її речення встелені шафраном і жовтим дубовим листям,
її слова пахнуть корицею, ваніллю й прогірклим мигдалем.
Вона пише про свої страхи, про сни — каламутні й імлисті,
про те, як важко самій засинати,
вставати і рухатись далі.

Пише, що скоро зима, пише про те, як горло лікувала ялівцем,
про те, що спекла медівник, що знову потрібно усе забувати і вчитися знову.
Це з її текстів я знаю, що в неї сьогодні застуда й печальне лице,
а вчора їздила велосипедом до лісу
і загнала під шкіру скалку соснову.

І мої світанки, і ночі, і дні від цього читання стають щасливіші,
і я виходжу надвір, і набираю для неї чистого світла повні жмені,
і навіть готовий назавжди заткнутись, знищити всі свої вірші,
лиш би вона відкрила одного разу щоденник
й написала про мене.

от бачиш — все крутиться довкола її щоденника
і мені здається що це моя головна помилка
я перечитував його стільки разів що майже завчив напам’ять
і що виходить — її немає
є тільки її слова речення
її мова
і що виходить — мене теж немає
є тільки мої слова речення
моя мова

Мірек БОДНАР
ще, ще, ще, не зупиняйся!

Мірек БОДНАР

Мірек Боднар.
Народився 1985 року в Івано-Франківську.
Автор електронних поетичних збірок «Хороші вірші, погані вірші» (2010), «Не для продажу» (2010), «Фраґменти свободи» (2011), «молитовник-путівник для прочанина» (2012), «поґо» (2012), «самотні жінки, розлучений чоловік і ще дещо про буденні речі» (2012).
Учасник фестивалів «Потяг до Яремче», «Екле», «Meridian Czernowitz».
Засновник і учасник музично-танцювальних проектів «Франшиза» та «11 вересня».
Перекладає поезію з польської й англійської мов.
З 2010 року живе у Львові.

*
Нагору