Сергій САВІН
запалив свічку навпроти твоєї,
щоб оберігати її сонце,
називаючи це моєю вірою.
…вона дихала приземлено,
немов 7-річна дитина з будинку піклування
дихала так…
як світяться ребра на чорному фоні
після радіації.
дихала….-..-..-..
хотіла існувати
бодай в малій п'ятикутній квартирі,
яку люди називали церквою.
віра — не згасати.
щораз невідворотно скрапуючи воском.
віра — рятувати
прилегле сонце свічки…
хоча б в цю
писану воском
молоду осінь.
віра в твоє світло !!!
в безлюдних містах !!!
в заїжджених тролейбусах !!!
в прокурених залізничних вагонах !!!
віра в тебе
яка врятувала мою поминальну релігію.
10.10.2015
любити італію означає грати в карти коли ти певен що програв
коли козир — серпень в колоді малої ведмедиці і зайвих шісток
коли кожна дама яка відбиває — більше ніж жінка вона сестра
яка приховує валетів — як італія римський куток
любити італію це коли між вами може бути більше ніж шлюб
це коли всі карти биті, а до римського форуму ніхто не дійшов
коли остання гра складається з блефів як венеція із підземних труб
а ти розумієш що ти граєш на легені і національну кров
любити італію — це коли в Болоньї зникають всі обличчя, крім ДжезУ
який відростив бороду філософії як Умберто Еко свою смерть
любити цю країну — це щоразу відпускати пречисту сльозу
як Мама Санта відпускала від себе Ісуса
не на життя а на його чверть.
любити її як любить "tu scendi dalle stelle"* національний бог
який щоночі перед молитвою хреститься в Адріатиці
любити італію — це любити біль який домінує в обох
це відчувати жінку,
з якою
заборонено кохатися.
14. 08.2016
* "tu scendi dalle stelle"— найвідоміша італійська колядка в піріод святкування Епіфанії.
Хотів дістатися моря і обжити його берег як старий і мокрий підвал
де час від часу з нічної стелі викрапує газ і цемент
біля будинку де паралізовані авта градом з високого рукава
де спершу поетизуєш кайф
а за добу — дихаєш на смерть
хотів дістатися підводного човна і заселити повітря для двох
де назовні — з пісків і скель цілковито однакова морська глибінь
яка перевертається — як диявол — коли прибувають кораблі на Різдво
зачекаймо різдва
в цьому морі з інтимних стін
щоб дістатися повітря і чайок в персональному березі три на три
хай це зона відчуження, і ми ставатимемо чужими лиш раз в добі
на нічному піску я залишив тобі цілунок.
говори до нього…говори…
— і я відчуватиму море
в твоїй солоній губі.
23.09.2016
***
життя як червона гілка київського метрополітену.
щоб не в'їхати в підземну темінь, необхідно вийти на останній станції перед рухом в тунель*,
але навіть якщо ти проїдеш станцію з виходом на праву платформу —
знай: попереду 12 можливостей вийти до світла
12 назв зупинок де можна сховатися
12 спроб підземного самогубства
…і тисячі секунд ЗМІНИТИ ВСЕ
перед оголошенням :
«Кінцева станція Академмістечко. Звільніть будь ласка вагони».
* Остання станція перед рухом в тунель — ст..м. Дніпро, єдина станція з виходом на праву платформу.
***
Ти так бинтувала кров на околиці — як віск тіло свічі
вздовж холодних естерів вилитих з цистерни світла
і на палець нанизувала небо,
як єврейські втікачі
які звикли тримати втечу за цельсієм вітру.
ти так бинтувала кров на околиці — як дощі вересневу траву
вздовж дороги де цвяхів більше ніж живих людей
на дорозі де Пантелеймон тицяв зеленку в Ісусову брову
за спиною тримаючи для Марії вінок з орхідей.
ти так бинтувала кров що я слухав — як цокотить пульс
і бачив як втомлюються жінки що ходять по крові як сходах
ти просто була тією яка слухала внутрішній блюз
в лікарні …
на кухні…
…і в брудних переходах.
09.07.2016
***
Розвідка звуків збирала хрипи крізь бетоні стіни 13-ти по верхівок
коли на одному з поверхів вона дихала йому у південне вухо
тоді їхні погляди розбивалися,як апельсини,падаючи з вантажівок
і вони цілувалися — подекуди стабільно
але якось скупо.
між ними був ендосимбіоз — іноді звуковий,назовні — біологічний
де співжиття в'язало цілу урбаністику на кінчиках між пальцями
де кожна споруда притулена до неба — телефонічна
наче на дроті музиканти,
які не стануть коханцями.
вони вигадували босоногі звуки наосліп як спудеї незнаних консерваторій
і кожен шанс померти від музики не закінчувався по-англійськи
коли їхні погляди розбивалися, як апельсини фантасмагорій
він її цілував
з витримкою
ірландського віскі…
***
перев'язував пам'ять як кровотечу в будинку де століття не було бинтів
і ґудзував паростки ласки на покірних збитих колінах
я хотів оберігати твою кров — як ґрунти темряву для кротів
мовчки маскуючи світло на чорних стінах.
я хотів оберігати твої вії від напруги яка висихала на вітрах
як цятки вологи під шапкою силабо-тоніки спеки
коли ти усміхалася сонцю — промені ховалися на стовпах
відчуваючи ревнощі і небезпеку.
коли ти падала в зайве тіло — як вірус чужих реакції в кров
хоч знала що на тебе чекає сто восьмий удар
я перевязував пам'ять як кровотечу німих побудов
коли ти слухала голос судини,
як Сімону де Бовуар.
***
Вона відчувала мільйони звуків серед мільярдів букв
як будівники — цигарку під вологим тонким цементом
дівчинко в арт-просторі акустики і розлук
ти як море втомилась від звуків
в своїй плаценті.
і скільки б ти не мовчала — в арт-хаузі чужих дощів
і скільки б не тримала цигарку — як небіжчика в останню північ
я чутиму твій голос ТАМ де бозя везе калачі
я чекатиму на твій голос
де ще не померли півні
дівчинко в арт-просторі часу де непритомні цифри мовчать
в технічних саркофагах двадцять першої епохи
ти продовжуєш вірити звуку
як в пастернака ще вірить свіча
напередодні інтуїтивно вивчивши його кроки.
дівчинко мила дівчинко цей вечір — музичний маршрут
незмонтований необрізаний де звуки твої і нічийні
і кожен фрагмент — унісон усіх спокут
і кожна ілюзія — рух на 9-ій хвилі.
***
«озброєна жінко!…як рідко живеш між туманами?»
кричали тобі чоловіки з найвищих материків
ти ставала на пальці втоми, які в черзі дощили ранами
на тілі скоцюрблених небом
несподіваних літаків.
невидима жінко. над якими ридала стихіями?
як бог завантажував в долю холодних чоловіків
час від часу ставала брутальною
як годинники над повіями
коли стрілка мізинця в тріщині
шукала своїх батьків.
не впіймана жінко…о котрій вмикаєш будильники?
щоб іти на втечу від себе — в онлайні на денці ваги
жінко моя замучена.
втомою від світильника
ти втретє молилась за того
кого зневажають Боги.
***
ти йдеш по канатній дорозі — де не має ні ям ні кисню
цитуєш впівголоса канта і НЕ довіряєш ідеям
я заходжу в твої долоні як в щойнозбудоване місто
де кожен квадрат і лінія— між тандемом і колізеєм
метафізика в русі чується надто безкарною
коли в стінах долонь замість долі — сухі манекени
хоч ти живеш в порожнечі — маючи свій акваріум
болі тебе засвічують як привиди у ренгені
і хоч мені видається що філософам з нами затісно
і кожен регіон пальців специфічний для виживання
ми з тобою з зони чорнобиля — інфіковані єдиним тиском
серце б'ється по-різному.
відчуваємо територіально
***
Пам'ять скановує голос що звук вириває гранатами
повітря обірване містом як струм зайшло у дроти
чую звикає мозок — до тієї що скоро вбиватиме
Цвяхи у мої легені — як в деревяні хребти
нерви мої як система запозичені з залишків тиші
кожен нейрон формує не тканину нервову а день
коли вона наближається — її очі стають темнішими
хоч я не соромлюся зору
АЛЕ кожен погляд — рефрен
неначе в асиміляції дУмки питань поезії
речення далі хитаються у СЮРнереальній формі
наче це кроки у відстань де швидкість немає обмеження
і шум тебе не зупинить — коли почуття сонорне
Пам'ять скановує голос — і звук виринає гранатами
повітря уже не повітря а межі твоїх приходів
і знаєш — я все одно попри все чекатиму
тебе
у мільярді знесилених пішоходів.
19.04.2016 3-05
***
Замовчував співвідношення літер яких любити не варто
циркулярами в нігтях пам'яті і язику
але тексти циркулювали всередині як повітря в плацкартах
не в моєму вагоні.
з квитком роздрукованим на піску
де всі дати і лінії — наполегливе вивіряння формул
і жодна з них не готова лягати в папір
так я люблю твій запах.
він повертає мене на платформу
з якої я не повернуся але ти не вір
і лиш не мовчи тиша не прагне довільних ритмів
бо хочеться взяти в танець ноги долоні й губи
але я не танцюю бо танець — не цілунок на бритві
бо мої краплі крові давно осіли на зуби.
але літатиму якщо стоятимеш на злітній смузі
і навіть не впаду в асфальт чужого аеродрому
я ще сотні днів себе запевнятиму що ми друзі
і летітиму — з падіннями АЛЕ свідомо.
03.04.16
***
Його залишають клапани. Аорта гримить без крові
серце ж моє замулене ритми твої випадкові
імпульси заміновані кроками у судинах
вибухни діафрагмою — ревністю у клітинах.
вибухни ендокардом з ніжністю у бетоні
просто злякайся падай — лиш не в її долоні
з будь-ким і де. не прагни в власність її волосся
це лиш набута вада ! легеням її довелося
…потребувати вчасно — тиснути горло від диму
тікати у капіляри від погляду як карантину
де віра лише аналіз коли все життя здиміло.
ставлю в сповіді кому — і поруч тіло Аттіла
і скільки б не сповідався на цьому глухому папері
засинатиму псом під місяцем.
що дивиться в її двері.
***
вона навчено дихала і стріляла в морози
одним дублікатом пульсу наче вцілілим жестом
і кожен подих між нами — вривався анабіозом
як звуки між аритмією — як слово між палімпсестом
між нами немає напрямку і колії заміновано
і хоч я щодня босоніж не хочу іти з вокзалу
зостанусь (навіть як виженуть) АЛЕ реабілітований
як той хто чекав відвертості і зазнавав провалу
вона навчено дихала , а я — ще слухав морози
як кардіо-лікар серце записане на диктофон
де кожне биття — голос переслуханий під наркозом
де кожне биття — голос не записаний на мікрофон
***
Холод заломлював лікті — в усі 220 болю.
квадрат. сантиметр і рух — предтеча інферно-муки
де прострація — не кордон любові і алкоголю.
де ти електрична візія. Ні взяти, не оминути.
де тебе не було по суті. Чи була у моїх теоріях
на терезах сліпих вечорів, які залишилися снами
ти навіть не довжина моєї єдиної траєкторії
ти дівчина, яку НЕ Я торкатимусь губами
і як тебе не любити — ну як? у квантовій локації
де крок. ковток і дотик — спростовується дощами
і кожне моє вертання — це поетична імітація
якщо ти ще потребуєш цієї нестями.
ВІНСТОН ЛЕННОН, ЙОКО — і ми
Ти знаєш?
…якби я не був малою людиною
всередині нереалізованої любові,
я би надовго став рок-музикантом
в старому районі Нью-Йорка.
…якби ти була для мене меншою
(хоча б на відстань меншою) —
я б не зголював бороду,
і навіть на її пагорбах — звучав би саксофон …
в ритмі голосу —
схожого на твій…
в такті бек-біту
Ерла Палмера.
…якби я міг стати Вінстоном Ленноном —
я б ним став —
щоб дивитися на зморшки твоїх очей і губ,
як Джон НА Йоко.
…став би Великим ,
щоб жити з тобою в маленькій пластівці
невипущеного альбому.
…щоб з нього ми виходили:
а) — на музику
б) — на поцілунок,
— і невідворотно повертались в повний склад одного тіла
на двадцять пальців музичної ніжності.
…ми б створили гурт «PLASTIC ONO BAND»,
цуралися б бороди Ісуса
читали б Тімоті Лірі
і раз на рік відмовлялися одне від одного,
— ЩОБ вчергове змерзнути,
як холодний час — в картонних коробках.
і вчергове — знепритомніти.
від тісноти,
на яку лише здатні полишені тіла…
ТИ ЗНАЄШ !!!
!
Я би став будь-ким,
якщо всередині моєї маленької людини
житиме
Велика ТИ!
13.10.2016
***
можна чекати доки пам’ять не витре з мене безсоння і її лице
мокрою ганчіркою — по всіх безвізових точках — але лише один раз
і так, аби я не зміг домальовувати її тіні і пальчики олівцем
пам’яте — залиш хоча б її запах — на однісінький місяць про запас
пам’яте, я ніколи зайвого у тебе не просив, і тим більш — не благав
і твої самовільні міграції не порушував — я їх навіть любив
але не забирай цю жінку — яка створена з молочних октав
яка створена майже місяцем — з ласки зірок й голубів
пам’яте, я тобі не молитимусь, бо це видимий тиск — без перерв
я навіть з тобою не говоритиму аби не було змови мурах
які уже не ходять а перелітають шкірою — і розривають нерв
нери мої розривають... й кожна ніч — найстарша сестра
сестра, яка про тебе турбується, заколисує, й обезболює щем
сестра, якій ти розповідаєш історію — без альфи і кінців
про єдину жінку, якою ти дихав, але прагнеш дихати ще і ще
жінку яку ти ніколи не втримаєш в одній руці
жінку, яку тримаєш в чоловічому дзьобі — щоб тримати сам дзьоб
бо без неї повітря реінкарнується в довгий радіаційний ліс
але ти не витримуєш — ні радіації, ні нових тотальних спроб
відшукати інакшу! Та й навіщо, якщо Твоя живе на чолі.
можна чекати доки пам’ять не витре моє безсоння і самого мене
можна чекати її — як ціле життя, яке розростається як лінії на руці
і коли дочекаюсь — а я дочекаюся! — вона мене проклене
за цей вірш — і цю ніжну любов — на поетичному молоці.
***
ти ніяк не повіриш, що ніч ця хронічна — виходь із пальців твоєї руки
що ніч ця у пошуку знаків щоденно згинається мов бита трава
і мені не сховатись, бо вікна ховаються в мене як травневі жуки
і мені не сховатись від тебе до ранку, бо ніч не зав’язує рукава
і мені не сховатись бо місяць дивиться — і кидає погляди наче цвяхи
що застрибують в вени — і кров стає раптовою як думки в голові
доки знаю що ти не спиш — я не спатиму — і сповідатиму твої страхи
сповідатиму хоча би ті, які автентично-жіночі і ще живі
і мені не сховатись бо уздовж кімнати засинає небо — із твого сну
мені хочеться лягти поруч — і розписати віршами хмари і кольори
і доки дим віддаватиметься цигарці — я сумуватиму і не засну
доки дим кохатиметься з цигаркою — я оберігатиму небо згори
а ти не віриш: моя ніч хронічна, спить в твоєму волоссі коли ти сама
і не знаєш, що мій вітер не дихає аби не зірвати вишні із твоїх снів
якби ти сказала відверто, що в пальцях ночує зима
я б просто віддаленів.
***
Збираю зорі, що стукають в руку — і відраховую пульс поїздів
з вірою, що в цих коліях прокладена весна по твоїх слідах
і ця віра лягає в долоні і дихає як молитва на святій воді
ніби є в кого вірити, але він не тут і не в цих поїздах
збираю дерева, що стукають в очі — і відраховую кроки в землі
хоч знаю скільки ще не впаду — без твого звуку і сонця Ісу
а поїзди все пульсують зорями — з оточення скрипалів
а поїзди все пульсують хмарами — на росу
і не хочеться більше холоду — лікарняного — з архаїчних палат
і не хочеться більше жінок — фантомасів — в ворожих тілах
бо є небо над коліями — розрізане дротами втрат
бо є ти — моє серце — висіяне з тіла тепла
тому збираю все що стукає в голові — і тримаю тебе
а ти резонуєш темряву — в яку я вірю поки ми незрячі і німі
я знаю — завтра бог прокинеться — і усе розгребе
і на колії пульсуватиме час — на травневім коні!
і щоночі я стукатиму в двері — у пошуках твоїх губ
з вірою, що голос в пальцях відвертий і до кінця
тому, збираю зорі, що падають в руки — з повітряних труб
і чекаю на поїзд до тебе — який немає лиця
ДОМОВИК
Твої пальці цілували зрілі Моцарти і маленькі Бетховени
коли ти сиділа в літаку,
який ще не злетів з живота твоєї матері.
Твої пальці пестили старий Ренуар і юний Моне,
коли ти сиділа на своєму зморщеному підвіконні —
і розфарбовувала шалик місяця,
на якому повісилися усі зірки молодих небес.
Твої ніжні вухасті пальчики бачив у своєму сні Пауль Целан і Сергій Єсенін —
в ніч перед Різдвом і самовбивством.
На твої пальці свій поцілунок поклав старий Фройд,
і досі тінь від його сигари на твоєму мізинці
повертає Зігмунда з того світу.
Твоїм пальцям хочеться перерізати усі дороги світу,
аби вони ходили лише маленькими пагорбами
по моєму обличчі.
Твої пальці хочеться взяти в заручники —
одягнути в наручники поцілунку —
і чекати — Коли вони виростуть?
А коли твої пальці виростуть...
я цілуватиму всю твою руку!
Руку, в якій виросло ціле зоряне небо поцілунків.
а я став його сіячем.
Руку, в якій виросло ціле зоряне небо поцілунків,
руку...
в яку я вселився Домовиком.
13.07.2017
Пояснювальна записка
принаймні доки я тебе не бачив —
я уявляв — як виростає холод
серед двох моїх жмень, коли ти відєднана від мене дотиком.
!!! я запрошував сонце у жмені — аби не дозволяти холоду рости,
а він ріс — апозиційно, як пухлина мозку,
ріс уже не долонями, а по ліктях і голові, перескакуючи на ноги,
ріс — аби завадити любити тебе Сонячно.
холод віднаходив собі харч аби не вмерти просто так,
холод вирощував собі манюніх холодненят — аби мати поміч
я непритомнів від бажання побачити тебе випадково,
але це бажання одразу ж замерзало, хоч і трималося мого тіла,
як твій запах,
що я час від часу придумував серед пішохідниць,
і так би хотілося — аби твій запах пішки ходив до мене
і його хода не прилипала до слідів іншого чоловіка.
я наближав сонце як міг:
ніжно клав руки йому на живіт,
натирав сонячну спину своїм поглядом,
але холод, який росте всередині вирубується не сонцем і не любов`ю,
а холодом навзаєм.
холод, який росте в мені...
шепоче задубілими губами про однісіньку жінку,
сонце якої уже стоїть над головою іншого чоловіка.
!
Господи, якщо тобі не складно:
поміняй мою голову на голову цього чоловіка,
або
хоча би, перестав її сонце ближче до мене.
30 липня 2017.
ЛЮБИТИ В ЛІКАРНЯНІЙ ПАЛАТІ
кожнісінька хвилина в цій лікарні — спроба замерзнути наодинці з вікнами
в склі, що дихає фатальним світлом, деревом — і пустіє тобою
кожнісінька хвилина цієї ночі нізвідки вагітніє болем і свідками
свідками, що заселяють будинки — покійниками під вербою
кожнісінький крок у цій сліпоті — намагання знайти нестерпну дорогу
на стіні, яка схожа на вогнище, що обертається — з найменшого дотику
і температура у тілі — спроба торкнутися тебе як холоду на вимогу
температура у тілі –… коли тебе немає …а повітря висить на дротику
а любов у тілі — це коли тебе немає, але стіни дихають твоїми звуками
і лікарня уже не лікарня — а збирання символів — між сходами
я вгамував самотужки нерви і перестав мріяти про бешкетство з суками
мої кроки почувають себе просто вбитими
а легені — пішоходами
лише куди іти у цій темноті коли тебе немає а усе світло зрубане
лише куди іти в цій лікарні коли кожна хвилина замерзає у ліжку з вікнами
краще буду степовим вовком — і любитиму місяць обскубаний
і кожні зорі у небі здаватимуться хвойдами бездітними
***
якби ти на вечерю залишала запах свого волосся — я б не їв і не спав ночами
якби стіни мого тіла були списані твоїм почерком — я б годинами шукав коди
і як зомбі би прокидався — згадуючи про яблуко Єви і Адама
і як зомбі би засинав — в яблуках насолоди.
якби на сніданок ти залишала забуті звуки імені — я б боявся фонетики голосу
і мовчав би — словами під шкірою — як забутий у дзеркалі хлопчик
і просив би діву марію — або когось іншого — в сонячнім колесі
показати дорогу до тебе — хоч якоюсь рукою — просто
якби на обід ти залишила миску — слізьми насипану, я біг би за тобою колінами
і приймав би від тебе ляпаси — та не зраджував…чуєш? — ніколи
бо з тобою як пес виривається — моя кров — екстремальна …рубінова
бо з тобою як пес виривається — моя кров — поетична і гола
***
Ці дерева утворюють таку висоту, що голос тримається за руки губів
і не те що б йому так холодно — він просто не прагне тебе відпускати
а дерева гілками просяться в шкіру — гілками у вени вносячи біль
ніби вірус, що точно не має свого адресата.
ці дерева утворюють 9-ть дантових кіл — висота видихається ніби звук
що не вміщує жодних апостолів … тільки дірку в повітрі — і втомі
тільки дірку в моїй голові, яку спрагло годуєш немов сову
темрявою без притулку, яка втомилась вертатись додому.
ці дерева спотворюють мене і нас — висоту ночей і лінійність птахів
які з часу лісів літають артхаосно — ніби вивершують поворотом небо
і любити тебе серед дерева — це всього лиш потрапляти в зелений архів
коли стебла від болю ходять парними ребрами.
для сторонніх ця сповідь зелена не матиме ні сенсу, ні коду — ні кінця
тільки сум, що ще не зів’яв як листя з цих підвішених богом дерев
з тобою я навчився орендувати висоту — перед якою я звісно не встояв
і навчився любити так — як ходять годинники — без світла і перерв
для сторонніх ця сповідь зелена — просто сповідь хлопця з поетичних домів
і комусь у ній тісно, як мені у квартирі світу,коли звідти не видно тебе
я просто хотів сказати, що доки я чекав на тебе — я закохався і зміцнів
і — без тебе — я — просто дерево, яке тихо дятел довбе.
Народився Сергій Савін на початку травня 1997-го року в Україні в місті — Могилеві-Подільському, що є останнім пунктом на кордоні з Молдовою. Це, певно, і стало його філософією прикордонності, коли кожна сутність мусить бути оснащена чітким глибинним сенсом, аналізом, віком життя і віком смерті,між якими довжелезний поетичний кордон. В шкільні роки любив географію, історію, уроки національної мови, не любив англійську і був екскурсоводом у музеї імені Миколи Буянова — єдиного національного героя Італії серед українців. Певно, з того часу почав захоплюватися італійською історією, мовою і літературним феноменом «герметизму», серед якої в світові стіни літературного процесу врослися імена — Джузеппе Унгаретті , Еудженіо Монтале , Сальваторе Квазімодо.
У 2013 році захищає роботу з мистецтвознавства «Марія Руденко: життєвий і мистецький подвиг» у Всеукраїнському конкурсі дослідницьких робіт учнів-членів МАНу, де отримує II місце в Україні.
Навчається у стінах Інституту журналістики Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка.
Працював піарником, екскурсоводом, літературним агентом.
Любить бритонівське поняття «сюрреалізм» у всіх його межах: від Фріди Кало до Емми Андієвської, захоплюється венеційними дахами і парижською архітектурою.
Не уявляє своє життя без Амадео Модільяні, Олени Теліги, Камю, Сартра і Марини Абрамович.
Сподівається на утвердження у світі екзистенційної психології Віктора Франкла.
Друкувався в літературних часописах: «Полесадник», «Кременчук літературний», міжнародна антологія «Terra poetica».
|