Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Наталка ФУРСА

***
Жінка з минулого
жінка в минулому
жінка з минулим
чеше волосся
діти поснули
страхи поснули
болі поснули
мрії голосять

Ну чого довкола хати ви
ходите немов колядники?
Ну чого вам дати
аби відчепилися?

Дайте косу густу
дочесати
щоб нею
вкритися

***
А я для Вас – не наречена,
не безум Ваш і не вогонь.
Та Ви ще ходите до мене,
хоч і не кажете, чого.

А я для Вас – і не сирена,
що зве і губить жартома.
Та Ви ще ходите до мене,
хоч в мене зваби і нема.

І я це знаю достеменно,
як власну муку і вину...
Та Ви ще ходите до мене,
а я чомусь Вас не жену...

Приймаю радо, чи смиренно,
хоч знаю: чаша не мине...
Та Ви ще ходите до мене –
мабуть, жалієте мене...

І це приниження щоденне
і душу палить, і лице...
Та Ви все ходите до мене,
а я – Вам дякую за це...

***
Вже сіра пляма ранку у вікні –
немов чуже обличчя, в спину дише.
І наші тіні на глухій стіні
щомиті все чіткіші і чіткіші.

І ми рятунку просимо в пітьми,
бо нам не треба кольорів і звуків.
Ще мить тому, коли любили ми,
не відкидали тіней наші руки.

Та щастя залишає тільки сни.
І щойно сонце голову поверне,
Ви підете – тінь зійде зі стіни
і згорнеться, мов кішка, біля мене...

***
Немає в твоєму мурі
воріт – щілину шукаю.
Змії, щоб обдерти шкуру,
потрібен Каїн і… Каїн.
Два камені, дві твердині,
жорстокості дві – як жорна:
між ними біла зернина
в мукý перетреться чорну.

Змія не утратить труту,
а зéрно – помре в помелі.
Бо м'яко тече покута.
Бо твердо розплата стеле.

Не жди ні сльози, ні дяки.
Ховайся у камінь третій –
отой, що зоветься плаха,
отой, що на службі в смерті.
Його обмивають кров'ю,
об нього крила стинають…
А ще його звуть любов'ю –
оті, що її не знають.

***
І маска – кам'яна,
і сльози – кам'яні,
і погляд – кажеш ти…
й усі слова… і тиша…
ота, яка одна
лишилася в мені –
опісля всього,
що на волю вийшло…
А може, все не так?
А може, то – пісок,
пісок, який тече…
пісок, що тік зі мною –
рікою, що була
ще вчора – ніжний сон…
той сон, що ти зітер
рукою кам'яною?

***
Зорі у червні – незрячі.
З літом не буде побачень.
В осінь не буде мостів.
Ти мені раз не пробачив,
ти мені два не пробачив,
ти мені три не простив…

Квіти у липні – зелені.
Стайнею пахнуть стремена.
Вікнам не сумно удвох.
Ходять надії проз мене,
в гості до віри – проз мене,
блудить проз мене любов…

Яблука в серпні – червиві.
Пальцями мацане диво
дощ промиває – як скло.
Сотні побачень фальшивих,
сотні розлучень фальшивих –
там, де гріха не було.

***
Уста холонуть по краю,
сльоза спікається вмить.
– А те, що яро палає,
то дуже швидко згорить…

Від сажі пальці чорніють,
в очах зоря – як сова.
– А я без тебе зумію…
А я без тебе – жива.

Міраж пустелю ковтає –
важкий пісок видиха…
– Прощаю, любий, прощаю,
бо хто ж із нас без гріха?

Уста холонуть, по слову
виходить жар із грудей…
Нехай шукає любові,
а ні, то так собі йде.

***
Іди собі, а я собі сама
звікую вік як хочу, а не мушу.
Густий бур'ян ромашку не задушить,
густа трава не заховає мак.
Щось відпущу на волю – так, то й так,
а щось переламаю об коліно.
Поранюся? Ну що ж, ніхто не винен.
Є подорожник, деревій і… мак!

Є подорожній, дерево і дах,
є кава, щоби ранок пригостити,
і є робота – щоб її робити,
і кішка – то чорнильна, то руда.
Не горда. Чую: як же ми без вас?
Ну, як і ви без нас – нічим не гірше:
у однині – по норах і по тишах,
коли один не множиться на два,
чи в множині – у дзеркалах небесних
і звужених зіницями криниць,
або у снах – коли приходять сни
і залишають опіки тілесні.

Любов – вона завжди чомусь війна.
І дуже тихо в полі після бою –
бо переможець мириться з собою
і ворога уже не проклина,
а йде собі – по сонцю та дощу,
і відпускає світ увесь від себе…
І мне у пучках перебиті стебла,
які кричали в душу:
– Не пущу!

***
Обростаю травами і віршами.
Гущу снів не косить молодик.
Я для Вас – між іншим і між іншими.
Ви для мене – осторонь, один.

В'яне зірка без сузір'я – зокола
світу, що ні «проти», ані «за»…
Я для Вас – краплина між потоками.
Ви – моя, камíнна вже, сльоза.

Не тече, і на пісок не точиться,
бо така не точиться й на смерть…
Я для Вас – тоді, коли Вам хочеться
інше й інших відпустити геть.

Й отоді без мене – знаю! – голо Вам.
Бо пустелю стерпить лише дух…
Ви для мене – камінь, той, що в голови
я своєму тілу покладу.

***
Це я з Богом – на Ти,
а із Вами, мій друже, – на Ви.
Це із Ним я – вікую,
а Вас не пускаю – ні в душу,
ні в оселю, ні в долю,
хіба… на камінну подушку –
бо на ній не лишиться і вм'ятини
від голови.

Це я з Богом смакую
дари Його щедрі й дива.
Це із Ним я продовжую час –
із учора в сьогодні.
А із Вами, мій гостю,
я тіло годую голодне –
чимсь твердим, наче камінь,
на кóтрім моя голова.

Це із Ним я дійду до межі –
і за неї піду.
Це Його я люблю –
так, як більше нікого не сміла.
Це я в Нього,
при камені,
прóшу цілушку для тіла –
щоби Ви об той камінь
точили не шаблю, а дух!

Це Йому все віддам –
бо й цей камінь належить Йому.
Це при Ньому все можна
й казати не треба нічого.
Бо, мій враже, і ви
мені послані й наслані Богом –
легіони, що прийдуть і підуть
крізь мене
в пітьму.

***
Я проганяла тінь його:
– Іди!
Вертайсь до нього! Як же він без тебе?
Ти ж не прийшла напитися води –
ти з мене хочеш висотати небо:
всі промені ранкові і сонця,
і навіть той, остиглий вже, вечірній, –
бо ж треба щось тулити до лиця
господаря, аби лишатись тінню…

Я відпускала тінь його:
– Залиш…
Нехай вночі, коли тебе не бачу,
коли вогні погашені, коли
час навертає мертвих до побачень,
але вуста відкрити не дає
і руки міцно скручує, мов стебла…
Залиш усе, як є... усе, як є…
І не питай: а як же я без тебе?

АЛКОГОЛЬНИЙ БЛЮЗ

Він приходить нечасто:
в гості проситься,
каже, що хоче чаю,
він цукерку «Ромашка»
а чи «Мелодика» простягає,
запевняє: це те, що треба тобі!
Крізь щілину дверну
густо дихає сизим чаром.
Ти кричиш:
– П'яний знову! –
І давишся перегаром.
Ти то п'єш разом з ним,
то йому учиняєш бій.

– Це паскудне життя, – кажеш ти, –
варто й справді втопити в чарку.
Ні сім'ї, ні роботи, ні друзів –
образи, сварки...
Ні любові,
яка б весь цей мотлох кудись в тарари знесла…
Наливай – буду пить… Як поплачу, мо', легше стане…
Ми однакові,
зрештою, кожен наш день – останній…
Ти пробач, я кричу,
але ж знаєш – це не зо зла…

Він киває, він згоден,
він каже:
– Завжди готовий!
В тебе є?.. Я без грошей…
– Як завжди!.. Бувай здоровий!
На тролейбус? О ні – пішки йди в свій далекий рай!..
Чаю? Зараз! Скінчилась вода! І не сіпай крана!
Я тобі не сестра, не дружина і не кохана –
я не буду терпіти!..
Й цукерочку забирай!
І не треба тут шмарклі розводить –
втирать не буду!
Ти мужчина чи хто?!..
Боже праведний, що за люди!
Як дістали мене ці нещасні – немає сил!..
Ти – щасливий?! Ха-ха!
То чого ж ти прийшов до мене?
Випить чаю?..
Ну добре… То чорний чи, мо', зелений?...
Ні, не стану вмикати я музики – й не проси!

…Ради Бога, облиш! Тільки танців не вистачає!
Я не хочу!.. Забула!
Запий оцю пісню чаєм…
Так, без цукру! Осьо половинка цукерки – жуй!..

…І тобі оце хочеться зараз ще й танцювати?
Злидень, лисий, старий… Ну це ж правда!
Не хочеш правди?!
Може, хтось делікатний і змовчить – а я кажу!

…Ой, пробач, наступила… Цей вальс хіба можна в чунях?
Дуже холодно,
ноги задубли – немов чавунні…
Вальс і в Африці вальс, навіть в чунях? Ну, може, й так…
Та якби оце хтось нас побачив, мабуть, зі сміху
просто луснув!
Авжеж, варто щільно запнути вікна…
Та нікого я не боюся!...

Ти глянь: світа!..
Треба ж – ніч промайнула!..
Все! Досить! Пора прощатись!
Онде світло крізь штору
затоплює всю кімнату…

Чай допито, обгортка – сиріткою на столі.

– Ти куди?
– Та піду. Щось недобре мені...
– Та знаю –
похмелитися хочеш! За рогом вже наливають!

…Він мовчить і шука черевики –
тверді, як лід.

Двері сонно риплять – їм не хочеться прочинятись.
– Не приходь більше п'яним!..
Тепер ці сліди витирати
на підлозі, чаїнки витрушувать в унітаз…

Зарікаєшся знову пускати його в оселю,
і над ліжком вузьким, як Атлант, довго держиш стелю,
але зраджують руки –
і падає висота…

Він приходить нечасто – все рідше, рідше і рідше.
Ти читаєш китайців і вже забуваєш Ніцше.
Ти вивчаєш вікно. Прислухаєшся до дверей.
Ти твереза, міцна, крижана – наче стовп грудневий:
хоч розбито ліхтар, та у нього залізні нерви,
з нього досить і сонця зимового – не помре!

Та колись,
сколотивши за рік вечори у ступі,
ти завариш – собі –
чашку чаю, який він любить,
і чарчину наллєш,
розчахнувши останній схрон…
Скажеш: ні, я – ні вчора, ні завтра,
але сьогодні…
може, він десь замерз…
хоче пити…
а мо', голодний…
Жаль, цукерки нема...
Та працює магнітофон.

***
Луну твого голосу,
тепло твого дотику
зі світу стороннього
збираю долонями,
очима незрячими...
Спиваю вустами
вологу із каменя
під сонцем гарячим...

Та сухо у грудях –
ні квіту, ні росту.
Ніколи не буде
мені тебе вдосталь.

***
У вікні смолянім – золоте зображення,
а в ясному – чорне.
Напував не любов'ю, а кров'ю вражою
ти мій світ учора.

А сьогодні залив голубою річкою –
щоб текла-змивала…
Та стоїть, мов кілок, ота ніч у вічності,
та стримить як жало –
у медах золотих, мною спитих жадібно
на минулім тижні,
коли ти утішав не любов'ю – жалістю,
що з любові вийшла.

…А до того, давно, вже немає й спомину –
тільки біле небо, –
щось угору текло ручаями променів…
щось текло…
до тебе…

***
Політаємо? В жилах
у весни – голуба роса!
Не позичені ж крила,
не крадені небеса.

Політаємо, рідний?
Опадає і лист, і плід.
А розкрилені квітні
не затінюють білий світ.

Політаємо, сильний?
Бо нагло сніги падуть!
Бог вдивляється пильно
у нашу земну ходу.

Політаємо, милий? –
Коли зазимує сад,
необлітані крила
Господь забере назад.

***
Січень грів різдвяні свічі –
віск освячував рукав…
Березневий чоловіче,
чом ти березня чекав?

Лютий дрова в хату зносив –
закипала і смола.
Та душа, як пізня осінь,
все нагрітись не могла.

А в останні дні зимові
з милосердної руки
ти засіяв теплим словом
всі застуджені кутки.

Промінь стукає в віконце
довгим пальцем золотим:
дай я витру краплю в оці –
всі сніги стопила ти.

Всі дощі ковтнула річка,
розговілася – без меж…
Березневий чоловіче,
що ж ти в квітень не ведеш?

***
Ти не любив. Ти йшов з отих країв,
де мертві всі привіти і одвіти.
Ти руки брав простягнуті мої
так обережно, наче стебла квітів.
І не питав, а звідки я іду,
чому така червона в мене хустка.
Дивився мовчки у траву руду
й обличчя гладив ніжно, як пелюстку…

І я мовчала. А в останню мить
молилась безнадійно та сутуло:
нехай мені од тебе заболить,
щоб я тебе ніколи не забула...

***
Ти нікому не віриш.
Ти усе переміряєш:
глибину очей,
ширину плечей,
довжину ніг,
гостроту розуму,
тінь на стіні
і мережку росяну…

Ти й собі не повіриш:
настороженим звіром
губами братимеш
із очей моїх сонних
сльозу безборонну,
і всю нічку не спатимеш –
куштуватимеш:
чи досить вона
солона…

***
Текти по твоїх руках –
як віск по свічі – додолу,
і танути – як ріка,
що вийшла на суходоли.
А потім згоріти так,
щоб знову хотілось жити.
А потім гірчити всмак –
мов кава, яку надпито.

На світлих твоїх губах
загусли брунатні плями…
Як швидко тече доба
у пам'яті чорну яму!..
І хай би за нею вслід…
І хай би усю, до гущі…
Горнятка такі малі,
а щастя таке вмируще…

Текти по твоїх руках,
зливатися в щось єдине –
і хай у чужих річках…
і хай у тісних хвилинах…
Й забути уже навік
ту істину, всім відому,
що Бог, сотворивши світ,
самотнім лишився в ньому.

***
Ти давно уже не вершник
на сліпучому коні.
Розморожена черешня
не смакує навесні.
Я давно уже не квітка
і не дівчинка-струна.
Наспівалася по світу,
наридалася у снах.

І підбори, і копита
стерто в порох на шляхах.
Не мене носив по житу
ти на конику гріха.
Не з тобою я у хащах
стежку мацала в сльоту…
Сам Господь не знає, нащо
ми зустрілися отут.

І чому ти – як уперше…
І чому я… а проте…
І навіщо та черешня
так розхристано цвіте?

***
Низька моя любов – земна і тлінна.
Ти – пил. Ти – бруд. Ти світишся мені.
І світяться коліна і ступні,
якими йшла з тобою в блуд осінній.

Та вибухали чорні ночі світлом
і очі аж зоріли крізь пітьму –
і тіло, до світіння розігріте,
світінню віддавалось одному…

І світ земний, із горніми світами,
із пеклом, що навпроти вигорав,
у захваті покірно відступали –
й зрікалися усіх на мене прав…

Важкий туман зволожував чоло,
сліди іскрились і тепліли тіні –
вертаючи любов мою із тліну,
де жодного Орфея не було…

***
Я в цій любові, як у лісі дикім:
ні зірки, ні шатра над вівтарем.
Тут тільки звірі – точать кігті й ікла
об темні душі змучених дерев.
Я їх боюся – бо не знаю мови,
а кров'ю не освятиться пітьма.
І що мені робити в цій любові,
в якої навіть ідола нема?
Якій дарма, я хочу чи не хочу,
яка мені сповідує одне:
дивитись невідривно – очі в очі –
жерця, що завтра і не спом'яне…

***
Я тебе зрозуміла, хлопче:
мусиш… хочеш… хоча.. і все ж…
Ти в Сірка позичаєш очі –
бо у шкурі його живеш.

Я тебе не жалію, милий, –
мені шкода твойого пса.
Недарма він на місяць квилить,
бо ж у мисці – одна роса.

Так… простила… авжеж… та звісно…
рано… пізно… іще горять…
Квилить голос мій – просить пíсні.
Просить песик твій – сухаря.

Я його пригощала – вчора,
та сьогодні – спеклась роса…
За неділею йде вівторок –
розбирайся із Богом сам.

***
Тінь твоя – на камені,
а моя – на траві…
У чужої пам'яті
всі доріжки криві.

Сонце сяє в спину нам –
темні лиця течуть…
Нас зробили винними
ті, хто вина не п'ють.

Чорний камінь світиться,
зеленіє в траві.
Всім, хто хоче, віриться.
Всі, хто вірять, – живі.

Ми ж з тобою спечені
зовсім іншим вогнем.
Ми помрем увечері –
і вогонь заберем.

Й не залишать пам'яті
ні в ночí, ні в кровí
тінь твоя – на камені,
а моя – на траві.

***
Спити мене до денця
в тебе забракне сил –
треба глухого серця
й жадібності оси.
Треба очей незрячих,
рук – мов йорданський зруб,
щоби мене, гарячу,
втримати біля губ.
В тебе ж душа і тіло
висвячені – на скит.
Ти мене любиш, милий…
Отже, не зможеш пить.

***
Ти – місто-фортеця: ці стіни, вали і рови,
і піднятий міст, і висока зачинена брама…
Господь із тобою! Живеться тобі – то й живи.
На приступ не братиму ні порожнечу, ні камінь.

Отут розділюся – і перша, як птаха, злетить,
а друга – вповзе, як мураха, в найменшу щілину.
І щó мені – меч твій, і щó тобі – лати і щит,
раз я над тобою – у небі,
і я ж – у глибинах?

***
Я змінюю згадки, любий…
Тепер ти мені – не любий…
І вчора ти був – нелюбий.
А завтра – ніхто, чужак!
Нікого ця лжа не згубить,
бо правда у слід не ступить,
бо й слід скоро стане струпом, –
а струпа уже не жаль.

Це правда – моя, і, може,
вона всім святим поможе, –
її перекаже кожен
на істинно-божий лад.
А що там було хороше,
що – гоже, а що – не гоже,
я вже і сама не зможу…
та навіть якби й могла…

Кому ота правда треба? –
Ти з кимось, і я – без тебе.
Згоріла роса на стеблах.
І квітки нема давно.
Й дарма, чи літали небом…
чи пил підіймали – степом…
чи стужно було… чи тепло…
у тому смішнім кіно…

Я згадки змінила, милий!
А потім і схоронила.
І вирівняла могилу,
і місце забула те…
Забудь же і ти, забутий,
що був до стовпа прикутий, –
бо стовп отой навіть в лютні
відтоді цвіте й цвіте!

***
Та ніч протекла рікою –
бліді береги піщані…
Ти любиш мне слабкою,
а сильній ти не прощаєш.

Проміння прогнало тіні –
день б'є у високі дзвони…
Ти любиш моє коліно –
й не любиш мою корону.

Чорніють на сонці вишні,
тужавіє крапля слізна…
Ти любиш, коли я грішна,
й не терпиш, коли я грізна.

Для птаха й домівка – вирій:
не знає, де гнізда вити.
Ти любиш мій усміх щирий,
а щиру сльозу не витреш.

Цей захід, що на пів світу,
запалює нам пів неба…
Ти любиш, коли я – квітка,
але підтинаєш стебла.

У сутінках протяг студить,
у горах громам не спиться…
Ти любиш мене – як… люде.
А я тебе – як цариця.

***
Я усе переплутала:
сонце – посеред ночі,
місяць – посеред дня.
Я усе переплутала.
Як я тебе не хочу!...
не хочу тебе спинять…

Я усе переплутала.
Вовче, виходь із лісу!
Вовче, гукай у ліс!..
Я усе переплутала:
рану в'яжу – зі злістю,
ніжністю пещу – злість.

Я усе переплутала…
Це не навмисне, Боже!
Боже, ти знаєш усе…
Я усе переплутала…
Хай він мені поможе –
іклами розгризе!

***
Вже бенкет закінчився. Підвернули ніжки столи.
Биті чаші, розлите вино… і аж сизий чад.
Не нагадуй мені, не нагадуй… і так болить.
Хай ці привиди підуть у зáбудь. Або мовчать!

Це не гості й не зайди, що просять ковток води.
Це господарі дому – точніше, ними були.
Бачиш, той, що сміється, – він навіки вже молодий.
А отой, що вже сивий… то він накривав столи.

Ти питаєш, хто пив і хто їв і водив танок?
виголошував тости і стежив, аби до дна?
Не питай… За водою поплив голубий вінок,
а корона пливла чимось іншим… і не одна…

Не питай, де ті голови, котрі зреклися пліч…
не питай, де ті плечі… і руки, які сіклИ…
Та, мабуть, хтось за мене замовив багато свіч,
раз лишилась я тут – піднімати оці столи,

витирати підлоги і з глини ліпити глек,
щоб ходити із ним до далекого джерела.
Бо скінчилися вина для страчених королев,
а вода ще тече… бо вона і до вин текла.

***
Читай мене. Пиши мене. Малюй.
Шукай в очах прозорі таємниці.
Там вицвіла весна. Там серпень вицвів.
Там десь зимує птаха Гамаюн.
Гукай її. Вона знайшла там схов.
Десь глибоко – і звузились зіниці.
Пошли їй сон, бо тяжко вічній птиці
вмирати й воскресати у любов.

Співай до неї сто своїх пісень,
і, може, на сто першій, відігріта,
вона свій сховок розчахне до світу –
й тобі відкриє сотні райських ден.
О, не усі… Та що тобі до всіх?
Вона й сама не знає, хоч і віща,
куди вже нижче і чи можна вище
за святість, що ховається у гріх…

Гортай ті дена, пір'ячко поніж,
даруй їй вéсну, теплу і яскраву, –
нехай навік забуде вічну славу,
й себе забуде, і свої пісні…

Читай мене, пиши мене, малюй…

***
Віра завжди заплющує очі –
як жінка, коли їй добре.
Ти мене хочеш? Скажи, що хочеш, –
і відійди за обрій.
Повікам холодно – зіницям тепло,
а десь у глибинах – жарко!
Скажи, що любиш, – і станеш небом:
далеким, святим, безжальним.

Господи, довгі Твої тунелі
крізь пíтьми, світлá й неволі…
Цей чоловік мені душу стеле –
щоб я їх пройшла живою.
Щоб я пролетіла… щоб крила цілі…
щоб потім, коли за обрій
майну, цілувати пір'їни білі –
усе, що лишилось від того тіла,
якому зробив він добре…

***
Це літо розписане батиком –
у снах, що мене манили.
Авжеж, ти – моя романтика,
ну майже екзотика, милий.
Я зірку незнану іскрою
назву – й затулюся від неї:
я снилась собі одаліскою
в гаремі якогось бея.

Пташки розтуляли дзьобики,
квітки роздавали барви…
Я грілась в твоїх субтропіках,
таких нетутешньо гарних.
Ходила навшпиньках музика,
зливалося море й небо.
І ти мене звав спокусою
і не відпускав од себе.
І сміх не лякав розплатою,
а сяяв, мов бісер білий.
І щось, розписане батиком,
стікало з мойого тіла…

А ранок стелився крижмою
туману й змивав те диво, –
і я червоніла вишнею
від сорому, що щаслива…

***
…І дарма, з ким ти долю ночуєш,
з ким на землю зійшов із раю, –
ти у мене під шкірою, чуєш?
І того я її здираю!
Як важкі сургучеві печатки,
з-під яких витікають – із мене! –
сто відтінків твого мовчання
на один мій крик
нескінченний.

***
Єви вмирають на цій землі –
мабуть, із ласки Божої.
Вічно страждає вічна Ліліт –
та, що в Адамі кожному.

Мрія і помста, докір і стид
тих, що слабкі й стриножені,
тягнуть любові земні хрести
й просять любові Божої.

З ними згинає й вона хребет –
зрадивши волю й небесний лет
ради Адама гожого, –
та, яка райськими робить сни,
та, що готова платити за них –
без милосердя Божого.

***
Винограду молочне гроно
спрагло смокче руда оса…
День, як вистуджена ікона,
повертається в небеса.
Гасне сонця важка лампада,
згарок променя згас в росі…
А з-під шкірочки виноградин
мироточить надпитий сік.
І обмацують їх жадливо
пальці вітру із темноти –
наче перса жінок вродливих,
між яких вже нема святих.

***
І жодна квітка не одцвіла
цвітом своїм, як хотіла.
І не кажи, що я в тебе була –
бо ж ні сном, ні духом, ні тілом…

Букети дивляться зі світлин.
Слова – у пацьорках віршів.
І не кажи, що ми в них були
найближчі і найрідніші.

Мовчать шухляди, зшито роти.
У осені – шворки голі.
І не кажи, що в мене був ти, –
це тінь від літа, на горлі.

***
Стежка в травні – слизька, мов шовк,
безоглядна, як все, що квітне.
Надто близько ти підійшов –
так, що стала я рідна.

Від зела вже одна зола…
Кажуть, трави міцніші сталі?
Надто близько я підійшла –
майже ворогом стала.

Студить в кров смертний дух зими,
та весна рве льоди й судини!
Надто близько зійшлися ми –
як чужі… на крижині.

***
Ні шовків, ні парчі –
тільки небо і осінь,
сонні зорі вночі,
сині роси морозні…
Ні коралів, ні перл,
ні монет, ні дукатів –
тільки сонце сліпе,
тільки місяць щербатий.

Ні обіймів, ні вуст,
ні очей зі сльозою…
Тільки дощ – у траву.
Тільки вітер – косою!
Ні прощань, ні ридань,
ні розлуки, ні туску –
ні на спомин, ні в дар,
ні як кістку у пустку…

Та чому ж не забрав
те, що хтіла віддати, –
душу, повну добра,
і… любов винувату?

Наталка ФУРСА

Народилася 1964 року в Полтаві. Закінчила факультет журналістики Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала журналістом у багатьох засобах масової інформації, редактором у видавництвах. З 2011 року мешкає в селищі Ромодан на Миргородщині, на творчій роботі.
Автор шести поетичних книжок: «Окрик» (Київ, 1993), «Дар Любові» (Полтава, 1997), «Страсті по Страті» (Полтава, 2000, 2001), «Необлітане небо» (Полтава, 2002), «Нічого, крім повторень» (Київ–Хмельницький, 2004), «Пилок і пил» (Полтава, 2015), а також книги малої прози «Зінське щеня» (Полтава, 2017).
Член Національної Спілки письменників України (1997) і Асоціації українських письменників (2001).

 

*
Нагору