Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

БІЛА КНИГА КОХАННЯ

Антологія української еротичної поезії
Упорядкування Івана Лучука та Вікторії Стах

БІЛА  КНИГА КОХАННЯ

Сектор поезієзнавства
Львівського відділення Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка
Національної академії наук України

Біла книга кохання: Антологія української еротичної поезії / Упоряд. І. Лучука, В. Стах; передм. І. Лучука; післям. В. Стах. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2008. – 288 с.

Раніше вважалося, що еротика є незвіданою територією для української поезії. Проте виявилося, що еротичний струмінь таки присутній у ній, принаймні протягом останніх ста років. Доказом цього слугує антологія «Біла книга кохання», до якої увійшли 313 віршів 141 автора. Серед авторів – і визнані класики нашого письменства, і маловідомі поети, а теж сховані за псевдонімами персоналії.
Для широкого загалу повнолітніх читачів.

© Лучук І., Стах В., упорядкування, 2008
© Лучук І., передмова, 2008
© Стах В., післямова, 2008

ДИВОСВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ЕРОТИЧНОЇ ПОЕЗІЇ

«Біла книга кохання» вже виходила у вигляді брошури влітку 1992 року. Увійшло туди по одному тексту шістдесяти авторів. Вікторія Стах у ремарці до видання писала: «Ця збірка анонсує Антологію української еротичної поезії ХХ сторіччя “Біла книга кохання”, що її впорядкувала я з Іваном Лучуком за щирого сприяння Марії Ревакович і багатьох інших людей – складаю їм велику шану. Повна “Антологія” репрезентуватиме творчість понад сотні авторів. Вона буде, звичайно, цілісніша й повніша». Тепер, в остаточному своєму вигляді, «Біла книга кохання» презентує триста тринадцять творів сто сорока одного автора. Часова прив’язка в підназві до ХХ століття відсутня. І не лише через присутність у корпусі текстів, написаних вже у третьому тисячолітті, бо їх кількість незначна. А головно через те, що то була б майже недоречність, адже й так видно, що українська еротична поезія творилася упродовж саме двадцятого століття. У перспективу не зазиратимемо. А що ж діялося на цій ниві до модерни з молодомузцями? Власне авторських текстів практично немає. Наші Івани Баркови залишилися анонімними, їхні тіні сновигають по багатющому українському фольклорі.

Щоб поглянути бодай вибірково на загальну картину (властиво, на певну передісторію нашого питання), взяв би-м я бандурку. Я не лише взяв би бандурку в умовному способі, а таки взяв бандурку в дійсному способі, тобто придбав у книгарні тоді ще свіжу книжку під назвою «Бандурка», упорядковану Миколою Сулимою й видану київським «Дніпром» 2001 року. Уже тривалий час я очікував з'яви цієї книжки, бо знав про її формування вже принаймні з десять років. Адже її упорядник, літературознавець Микола Сулима, почав публікувати її фрагментами в часописі «Лель» якраз тоді, коли я фактично вийшов із редколегії цього еротичного часопису, а було це наприкінці 1992 року. Хоча формально я ще майже рік значився у списку редколегії «Леля», – і на це були дві поважні причини. По-перше, вони протягом того часу потужно друкували вже заздалегідь підготовані мною матеріали (багато із цих публікацій, слід зазначити, я так і не маю у своєму архіві – через недбалість, але не свою, звісно). І по-друге, так сталося, що я був реальним співзасновником еротичного журналу «Лель». Восени 1991 року в одній із київських кав'ярень зібралося на установчу нараду троє людей: я, Вікторія Стах і головний редактор юнацько-підліткового журналу «Однокласник» (колишня «Піонерія») Сергій Чирков. У Чиркова виникла ідея попри «Однокласник» видавати ще й еротичний журнал. Він залучив до цього Вікторію Стах, яка вже мала реноме збирачки еротичних текстів українською мовою, а Вікторія залучила відповідно мене, бо якраз тоді я став співупорядником задуманої нею антології української еротичної поезії «Біла книга кохання». Отож, того дощового дня остаточно сформувалася не лише ідея, а й структура майбутнього еротичного часопису «Лель». І все було б того дня добре, якби я не поставив на свій досить світлий плащ доволі об'ємисту пляму з вишневого лікеру. Наступного ж року після літнього пілотного числа «Леля» з осені журнал став виходити регулярно і, неодноразово змінивши своє обличчя, виходить, можливо, ще й дотепер.

У «Бандурку» увійшли українські сороміцькі пісні в записах українських етнографів та письменників XIX – початку XX століття. Сам термін «сороміцькі» стосовно народних пісень на пікантну (головно еротичну) тематику існує вже відносно віддавна (принаймні понад сто років) і видається доволі вдалим (як на термін). Можу порівняти його хоча б із сербським відповідником, про який я взнав ще на початку 80-х, студіюючи славістику у Львівському університеті. Окрім канонічного чотиритомового корпусу сербських народних пісень в упорядкуванні Вука Караджича, існує ще й п'ятий («ненормативний») том під назвою «Црвен бан», до якого найкраще б пасував український відповідник «Червоний прутень». От вам міжслов’янський паралелізм: бан і бандурка. Отже, цей ненормативний п'ятий том сороміцьких сербських пісень має підназву «безобразне песме». Правда, «сороміцький» звучить краще, аніж «безобразний», принаймні для нашого вуха.

Записи сороміцьких пісень здійснили знакові фігури української культури – дев'ять осіб. І більшість із цієї дев'ятки є людьми загальновідомими, навіть символами нашої культури і нації загалом. Дуже стисло розгляньмо ці записи по дев'яти пунктах. Зоріан Доленга-Ходаковський є одним із найперших і найвідоміших збирачів українського фольклору. У попередніх публікаціях записи весільних пісень виходили з купюрами. Зрозуміло, під ті купюри потрапляли саме сороміцькі пісні. Перший ректор Київського університету, учений Михайло Максимович дуже багато уваги приділяв збиранню та опрацюванню українських народних пісень. До «Бандурки» увійшли так звані «перезв'янські» пісні, що стосуються заключного епізоду весільного дійства – перезви. Перезва – це та акція, коли родичі молодої приходять після першої шлюбної ночі на гостину до хати молодого, а там уже пішло-поїхало, бо навіть і без жодних вагомих підстав є з чого пожартувати, сам собою виникає простір для масних жартів. Платон Лукашевич ще в молодості прославився як фаховий і прискіпливий збирач фольклору. І пам'ятають його тепер тільки завдяки цьому, а теж завдяки зв'язкам із діячами «Руської трійці» (а сам Лукашевич був полтавчанином, «дворянином і поміщиком Полтавської губернії» – як він сам підписував примірники своїх власних книжок) та прикрому інцидентові з Тарасом Шевченком (який, зрештою, достатньо описаний у біографічній літературі). Та майже не знають і не хочуть пам'ятати про Платона Лукашевича як про ультраоригінального вченого, бо, мовляв, «розум його затуманений важкою і невиліковною хворобою». А можливо, це власне і є геніальність, а не банальне божевілля. У доробку Лукашевича є праці про «чаромантіє», «коренеслов», навіть роздуми про паліндромію. Суперечки про те, кому належить Микола Гоголь, можна вважати безпредметними, і варто зупинитися на тому, що він таки належить і українській, і російській культурі. Усе решта – то вже деталі, нюанси, які можна досліджувати окремо чи цілими сукупностями. У «Бандурці» наведено десять українських народних пісень у записі Гоголя, і багато там т. зв. нецензурної лексики, та слід зазначити, до честі видавців, що жодних трикрапок там немає і всі слова наведені повністю. Пісеньок із тими словами наразі ми наводити не будемо, а наведемо лише одну цинічну, зате словесно нормативну, пісеньку:

У Києві на дзвіниці
Сидить чернець на черниці.
Прийшов к єму хлопець:
– Що ти робиш, отче?
– Спасаюся, хлопче. –
Отак чернець спасається –
На черниці хитається.

Чотирнадцять народних пісень подано і в записах Тараса Шевченка. Яких саме? А взнайте самі. Утримаюсь наразі від коментарів. Автор тексту українського національного гімну Павло Чубинський за фахом був етнографом, і в цій своїй основній роботі він не мав жодної спромоги оминути сороміцьких тем і мотивів. Хведір Вовк найбільше доклався до збирання, впорядкування та популяризації українського сороміцького фольклору. Це саме він ще наприкінці XIX століття ініціював паризьке видання збірника «Український фольклор. Сороміцькі звичаї, казки, пісні, приказки, загадки і лайки». Пісня «Бандурка», записана у двох варіантах Іваном Франком, дала назву цілій книзі. Щоправда, у Франкових публікаціях українського фольклору (і пісень зокрема) можна знайти ще багато чого сороміцького, проте до «Бандурки» воно не потрапило. Володимир Гнатюк, напевно, найбільше після Хведора Вовка, доклався до сороміцької теми в українському фольклорі, та до «Бандурки» потрапили лише відповідні зібрані ним коломийки, зате як їх тут багато і які вони дотепні! У вигляді додатка подано «Знадоби до української народної ботаніки» Митрофана Дикарєва, а я б особисто вибрав для подібного видання фрагменти зовсім іншої праці цього вченого. Годі вже. Картинка начебто зрозуміла: до початку двадцятого століття українська еротична поезія була анонімною, хоча й потужною, проте таки фольклорною.

На зорі минулого сторіччя вибрунькувалася й забуяла українська модерна. Хоча вже в «Зів’ялому листі» Івана Франка виникали еротичні мотиви, проте це ще була, сказати б, дуже вже легка еротика. Поволі еротичне поетизування ставало все відвертішим, хоча все ж не переходило у важкий формат. До еротичних тем вряди-годи звертався не тільки очільник нашої модерни Микола Вороний, але й інші поети, як от Грицько Чупринка, Спиридон Черкасенко, Олександр Олесь. Сливе всі учасники «Молодої Музи» не цуралися еротичних алюзій або й одкровень. Богдан Лепкий дуже обережно кружляв довкола, Степан Чарнецький притупцьовував десь поблизу, Петро Карманський був дещо сміливішим, а от Василь Пачовський найвідвертіше виявив у віршах еротичні візії чи й практики. Остап Луцький чи не першим у нас інтерпретував грецькі еротичні епіграми. На його «Грецькі строфи» (переспіви, зокрема з Руфіна) я натрапив наприкінці вісімдесятих майже випадково, тотально прочісуючи українську періодику зламу століть, що було необхідним для написання дисертації. Так от, у колишній бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка (тепер відділ україніки Наукової бібліотеки імені Стефаника по вулиці Винниченка у Львові) у щоденній газеті «Діло», здається, я й виловив ті грецькі строфи.

У доробку поетичної трійці (Павло Тичина – Максим Рильський – Володимир Сосюра) знайшлося трішки еротики; сюди вибрано відповідну кількість віршів кожного: першого – три, другого – два, третього – один. Цікава ситуація із Сосюрою: чи не найліричніший із ліриків еротику полишав десь поза кадром – або вчасно зупинявся, або ж хто його зна. У футуристів теж знайшлося дещо – в Михайля Семенка та Ґео Шкурупія; в Миколи ж Бажана щиро еротичні вірші належать до пізнішого періоду. Еротика проникала у творчість все більшої кількості поетів. Рано згаслі Василь Чумак і Володимир Кобилянський встигли віддати їй належне. Бодай по одному відверто еротичному віршу мають Микола Філянський, Павло Филипович, Майк Йогансен, Аркадій Казка, Валер’ян Поліщук. У Євгена Плужника таких віршів дещо більше. Василь Бобинський у 1921-22 роках створив цілий еротичний вінок сонетів «Ніч кохання». (Одразу ж варто зазначити, що в «Білій книзі кохання» є ще два сонетні вінки – Василя Рубана, створений 1977 року, й мій із року 1990-го). У Галичині після Бобинського до еротики зверталися Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський, Андрій Гарасевич, Богдан Беднарський. В Антонича, зокрема, еротичні мотиви важковловні, бо по-антоничівські екстраспецифічні. По одному сонету вибрано із циклів двох еміграційних поетів: у Юрія Клена – із циклу «Лесбія», а в Олекси Стефановича – із циклу «Античні мотиви». На еміграції про еротику не забули теж Юрій Липа, Олена Теліга, Василь Хмелюк. У Хмелюка, чий поетичний доробок і далі залишається наче поза загальним контекстом (його поетична збірка видана ледь не напіввручну у Празі року 1928-го), повнокровно по-чоловічому еротика увійшла в тексти. Найповнокровніше ж по-жіночому еротика проникла в нашу поезію через Наталю Лівицьку-Холодну, збірка якої «Вогонь і попіл» (Варшава, 1934) може вважатися етапною в цьому ракурсі. Зовсім нещодавно (2007) літературознавець Орися Легка влучно й метафорично назвала цілокупний поетичний доробок Лівицької-Холодної «еротичним романом у віршах».

Знаходимо еротичні вірші у Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Стуса, Ігоря Калинця. Є такі вірші й у доробку моїх батьків – Володимира Лучука й Оксани Сенатович. Також мають їх Ірина Жиленко, Микола Воробйов, Тарас Мельничук, Грицько Чубай, Павло Мовчан, Любов Голота та інші. Вираження еротики чи вплітання її у тканину поетичних текстів має широченну палітру: від найделікатнішого зашарілого підглядання – до найзухвалішого розпашілого хизування. Чимало віршів трактують еротику в ракурсі сміхової культури, деяка кількість доходить до певної вульгарної межі, у багато творів потужним струменем вливається іронія, деяким же властива пародійність, як от, для прикладу, віршеві Миколи Холодного «Інтенсивна любов» (щоправда, саме в цього автора пародійність є однією з домінант письма). Не оминула еротика й літературних груп, у першу чергу – «Бу-Ба-Бу». «Любовний хід...» Юрія Андруховича був цитований на всі боки. Олександр Ірванець декламував свою «Антарктиду» (тобто вірш «Роберт Фолкон Скотт») повсюдно. Літературний критик Микола Рябчук за різних нагод підносив на п’єдестал еротичні сонети Віктора Неборака, чий розлогий (вже не сонетний) «Міський бог Ерос» розповсюдив своє звучання по широких обширах. У доробку лугосадівців еротика отримала тривку прописку, ба навіть еротика здобула чітку реєстрацію у віршах належників до поетичної групи «Лугосад». Група «Пропала грамота» дала цілу низку віршів Юрка Позаяка, пісню Віктора Недоступа й нонсенснітницю Семена Либоня.

У творчості учасників Нью-Йоркської групи Емми Андієвської, Богдана Бойчука, Богдана Рубчака, Юрія Тарнавського еротика органічно співіснує з іншими моделями оновлення поетичної мови. В Андієвської, часами схильної до поетичних містифікацій, є навіть гомосексуальний цикл «Ліхноса», фрагменти якого й потрапили до «Білої книги кохання». Емігрантка з Польщі до США, Марія Ревакович, має в доробку лагідну еротику. У Бельгії жив Роман Бабовал, якого можна назвати також еротичним поетом. У Словаччині, наприклад, таким поетом є Степан Гостиняк, а в Польщі їх більше – Іван Киризюк, Тадей Карабович, Юрій Гаврилюк. Зрозуміло, в кожного-кожнісінького із названих авторів еротичність присутня лишень на рівні вкраплень. Втішно, що все ж вряди-годи еротичні вірші українських поетів публікуються по різноманітних виданнях, по найрізноманітніших виданнях.

От, приміром, вірш Любослава Зиморовича «Панни нові польські» був опублікований 1994 року в першому (і єдиному) випуску андеґраундної газети «Післяк» (тобто після Кремнюка, а «Кремнюк» – це самвидавний часопис Володимира Костирка) з такою (либонь що авторською) анотацією: «Львів’яни брати Зиморовичі встигли прославитися ще у свому ХVІІ столітті. Не так своєю діяльністю на відповідальних урядових посадах, як своїми поетичними вправами. Мертва латина і жива українська (руська) мова впліталися в їхнє польськомовне віршування. Молодший брат Симон (1608-1629) написав і подарував на весілля свого старшого брата Бартоломея (1597-1677) збірку любовних віршів “Roxolanki, to jest Ruskie panny”. Бартоломей видав друком цю збірку лише в 1654 році. А в 1663 році він видав цикл вже своїх власних віршів п. н. “Sielanki nowe Ruskie”. Наш сучасник, Любослав Зиморович, нащадок славних Зиморовичів по духовній лінії, написав у тому ж таки Львові свою віршовану варіацію на тему панн». І неозброєним оком видно, що Любослав Зиморович – це псевдонім. У «Білій книзі кохання» є чимало псевдонімних авторів, справжні імена яких упорядники антології не розкривають бодай задля інтригування читачів, а то й з інших міркувань. Словом, допитливий читач, коли захоче, до всього докопається. А як ні, то й нема на те ради.

У першій половині 90-х років я обіймав посаду Провідника Парнасленду у львівській газеті «Ратуша», тобто готував у супроводі своїх пояснювальних текстів публікації поетичних добірок у власній рубриці «Парнасленд». Від жовтня 1990-го до вересня 1994 року здійснив майже дві сотні публікацій, які з’являлися то регулярно, то з певними перервами; у серпні 1995-го спробував провести Рісорджіменто Парнасленду, а 30 грудня того ж року остаточно закрив рубрику добіркою під гаслом «Поезієзнавство і поезієтворчість». Чимало добірок друкувалося там і під псевдонімами. Зрозуміло, що далеко не всі псевдонімні автори цієї антології бодай щось чули про Парнасленд. Теж зрозуміло, що частина автури «Білої книги кохання» таки знаходила прихисток на Парнасленді. Зокрема й Іларіон Паркер, сонет якого був оприлюднений із моєю ремаркою «Виплід Іларіонової гарячки» (14 липня 1992): «Буває, що вірші пишуться в сні. А буває, що вони пишуться в гарячці. От Іларіон Паркер нам зізнався під час довірливої розмови, що його перлина під назвою “Зоре моя вечірняя” була написана при підвищеній температурі тіла. І тоді майже підсвідомо проклюнувся пласт гіпівської лексики, до болю знайомий певним колам людей. Ліпше, звичайно, коли вірші пишуться в нормальному стані. Але де набрати тих нормальних станів?» Не більша, але таки частина й автонімних, і псевдонімних авторів «Білої книги кохання» були гостями на Парнасленді. Наразі ж коротко зосередимо увагу на тій поетичній хвилі Парнасленду, яку спричинила Мстислава Чайка, а продовжили й підтримали її поетичні посестри та побратими.

На самісінькому початку дев’яностих на українські поетичні обрії впурхнула Мстислава Чайка, активізувавши на них еротичні рушення. Розлогіша парнаслендівська вступна ремарка «Мстислава Чайка – наша жадана гостя» (9 жовтня 1991) до першої повної публікації циклу (навіть розлогої поеми) «Готель для бомжа» закінчувалася пасажем: «Мстислава Чайка є наразі майже унікальним явищем нашої поезії. Вона настільки вільна і розкомплексована у вираженні своїх почуттів, що прямо нема жодної змоги не вірити їй, не захоплюватися нею. Ми дуже втішені, що Мстислава Чайка залетіла нарешті і до нас на Парнасленд, бо вона тут бажана гостя, її тут зрозуміють і віддадуть їй належне». Ця публікація не залишилася поза увагою зацікавленої публіки. Тому згодом з’явилася подача під гаслом «Резонанс від помаху Чайчиних крил» (4 грудня 1991): «На початку жовтня ц. р. в Парнасленді була опублікована поема Мстислави Чайки “Готель для бомжа”. Ми тішили себе надією, що: 1) М. Чайка буде й надалі нашою бажаною гостею, і 2) що її у нас зрозуміють і віддадуть їй належне. Мудрий думкою багатіє, тим більше – надією. І не даремно. Бо: 1) чекайте дуже швидкої появи у нас Чайчиного циклу “Пришельці”, і 2) її у нас зрозуміли і віддали їй належне, що органічно випливає із сьогоднішньої добірки. Правда, не для всіх поезія Мстислави Чайки (як і поезія будь-якого іншого автора) є сприйнятливою. Але якщо хтось захоче поетично (вужче – у віршованій формі) зреагувати на її поезію, то ласкаво просимо звертатися до Проводу Парнасленду. А нині пропонуємо увазі Вп. Читачів критиканський лист Мотрі Чуйбіски і її ж “Ніч кохання”, а ще екзальтований триптих “Ромео для Мстислави” Юрія Кмітя і доволі вишуканий (ха-ха) “Диптих до М. Ч.” Мирона Барбарона. Приємних сновидінь». Одразу три автори зреагували хто як, але листа Мотрі Чуйбіски варто тут зацитувати: «Друже Провідник Парнасленду! Після феміністичного і, за визначенням критики, програмного “Feminum ego”, я відчула, що колега по перу деградує. В поемі “Консервна бляшанка для двох” вже ледь-ледь відчувалися елементи власне Чайчиної естетики. Від сопливо-сльозливої ганьби рятували хіба що мариновані оселедці, прекрасні, як на мене, персонажі. Але цикл “Готель для бомжа”, видрукуваний Вашою газетою, привів мене до розпачу. Це однаково, аби зараз Віка почала співати у супроводі симфонічного оркестру класику. З усього видно, деградація М. Чайки продовжуватиметься. Тому я вирішила рятувати ситуацію. Вважаю, що маю на це право хоча б тому, що мої вірші, як і Чайчині, буде представлено в антології української еротичної поезії “Біла книга кохання”, дякуючи толерантності упорядників. Сподіваюся на подібне ставлення і Проводу Парнасленду, якому пропоную свого нового вірша. Мотря Чуйбіска». Ось так і було оприлюднено перше публічне перехрещення «Білої книги кохання» з Парнаслендом. Наступний твір Мстислави Чайки супроводжувався ремаркою «І пришельці ми, і тутешні» (6 грудня 1991): «Увазі Вп. Читачів пропонується обіцяний новий поетичний цикл Мстислави Чайки “Пришельці”. Славця (а наша чудова авторка любить, щоб її часом називали саме так) не зупинилася на вже досягнутому – і природно розвивається далі, незважаючи на гучну славу (слава Славці) і тотальне визнання (або ж невизнання). Адже сильна талановита натура мусить бути самоцінною без огляду на прихильність або зрадливість обставин. А якщо ця натура ще й така багатогранна у своїй чудовості! Можемо тільки щиро позаздрити ліричному партнерові Мстислави Чайки, образ якого наскрізно і рельєфно присутній у пропонованому циклі». Цим сюжет ще далеко не вичерпався, про що свідчить хоча б добірка під гаслом «Чергові причинки до Чайкіани» (20 лютого 1992): «Час від часу і далі з’являються поетичні присвяти Мстиславі Чайці. От Мирослав Мирдало-Кав’яр подав нам свою штучку п. н. “Ю” з усною присвятою М. Чайці. А Володимир Кепич значно удосконалив і розширив акростихон Чайкіани, так вдало започаткований Мироном Барбароном. В. Кепич дуже сумлінно поставився до свого завдання, тому не завадить процитувати і його листа: “Пане Лучук-молодший! Звертаюся до Вас як до Провідника Парнасленду з пропозицією через Вашу газету передати акровірш для Мстислави Чайки. Я майже впевнений, що видрукуєте і мій дарунок пані Чайці. Мені здається, що акровірш, котрий органічно вплетений в диптих до пані Чайки, хоча є неперевершеним поетичним мистецтвом, і моя спроба не залишиться поза Вашою увагою, пане Іване...” У цьому листі був актростих “Фіаско”, а “Різдвяну любов” ми за бажанням автора віддрукували з листа, присланого в редакцію. Крім того, містимо ще поемку Леля Олілея “Острів для двох” – неприховане наслідування Чайчиного “Готелю для бомжа”. Наслідування, не позбавлене все ж певної оригінальності, хоча й більше заслуговує на дефініцію “пошлєнькоє подражатєльство”. Отже, десь щось і далі резонує від помаху Чайчиних крил». Справді зарезонувало, проте до «Білої книги кохання» перейшло лише варте уваги, лише вартісне в поетичному плані. Найбомбастичнішою еротичною подачею «Парнасленду» була наступна добірка цієї фабули, куди увійшли твори, авторами яких стали: Пантелеймон Ясько, Мотря Чуйбіска, Мстислава Чайка, Вікторія Стах, Яніра Мева, Жирка Зигзиця, Іванка Ангельська. Ця добірка вийшла у супроводі ремарки «А ля еротичне розмаїття» (22 лютого 1992): «Застановившись свого часу на думці, чи справді існує еротичний струмінь в новітній українській поезії, ми дійшли висновку, що певні еротичні алюзії, інспірації чи просто теми перманентно відвідували україномовне віршотворення. Протягом приблизно останніх ста років українські автори створили достатньо віршованих текстів, які можна віднести до розряду еротичної поезії. Досить настільки, що час зібрати під однією обкладинкою найбільш вдалі або найбільш типові зразки. Така спроба упорядкування антології української еротичної поезії XX століття вже практично здійснена, треба лише зачекати на поліграфічну матеріалізацію “Білої книги кохання”. Але в даному випадку нас цікавить дещо вужче питання – а саме аспект розмаїття світоглядних підходів до вирішення у поетичних текстах приватних еротичних візій. Тому пропонуємо увазі Вп. Читачів вірші одного мужчини і шести представниць протилежної йому статі, в яких закладені зовсім відмінні один від одного ліричні героїзми. Спочатку ознайомимось із автентичними текстами, а вже потім, можливо, перейдемо до якогось аналізу або побіжних узагальнень. Перейдемо, якщо нам того захочеться. А наразі – веселої забави». Пам’ятаючи євангельську істину, що «останні стануть першими, а перші – останніми» (Лк. 13:30), остання авторка добірки (Іванка Ангельська) стала за абетковим принципом першою в антології, а перший автор добірки (Пантелеймон Ясько) за тим же принципом став останнім автором антології. Так, власне тоді «Біла книга кохання» вже набувала сливе заокругленого вигляду, вельми підкорегованого значно згодом. Ця добірка теж мала матеріалізований резонанс, про що свідчить хоча б ремарка «Весняні акровірші» (7 березня 1992) до циклу Володимира Кепича «Секстет, або Шестірко віршів акро для поеток», куди увійшли акростихи «Мотря», «Мстислава», «Вікторія», «Яніра», «Іванка», «Жирка»: «Нещодавно на Парнасленді зблиснула ціла полоса [в сенсі: газетна шпальта. – І. Л.] а ля еротичного розмаїття – у виконанні одного автора і шести авторок. Вже гряде справжня весна, і тому не дивно, що одного з наших дописувачів саме ця добірка надихнула на поетичні присвяти. Акроприсвяти шістьом чудовим поеткам. До речі, імпульси, закладені в даних віршах, можуть поширюватися не тільки на ці конкретні шість персоналій чи імен». Цей сюжет тривав ще й далі, проте його розгляд закінчимо подачею під назвою «Щось колосальне» (14 березня 1992). Властиво, це був троїстий ремарково-листовний супровідний блок до публікації циклу (чи й поеми) Мирона Меви «Невмируща Спляча». Спочатку я взяв слово: «Поетичні твори Мстислави Чайки, друковані у нас, викликали подиву гідний резонанс. І хоча в нас вона є далеко не єдиним автором еротичних поезій, але саме з її ім’ям пов’язане публічне розбурхання такої приспаної в нашій віршотворчості теми. Ще один доказ цьому – самопередмова сьогоднішнього нашого автора. І. Л.». А написано там було таке: «Здаю собі справу, що змагатися з Мстиславою Чайкою, прекрасною і міфічною, безнадійно. Питання не виникло б, коли б насправді (о іронія долі!) я не називався Мирославом Чайкою. Тому змушений або прибрати собі псевдонім, близький до справжнього прізвища за значенням – Мирон Мева, бо мева – це чайка у галицькому поетичному словникові. Або взагалі не писати. Що скаже на це критична громада? М. М.». Я зреагував на це таким чином: «Критична громада в особі Провідника Парнасленду (він же І. Л.) скаже, що прибрання псевдоніма – це завжди цікаво і що взагалі-то треба писати, тим більше – коли виходять такі шедевральні речі як – “Невмируща Спляча”, котра уявляється нам новітньою “Піснею над піснями”. Ми переважно скупі на компліменти, але в даному разі навіть мусимо придушувати у собі компліментарну щедрість. А позапарнаслендівська критична громада може мати свої навіть кардинально протилежні думки – це вже не наша справа. Але, без сумніву, ми всі в цьому конкретному випадку поставлені перед колосальним фактом в живій історії нашої поезії. П. П.» Жива історія нашої поезії тому і є живою, що триває далі. І триватиме, допоки світу.

Ще наприкінці 1991 року я написав був передмовку під назвою «Дещо про еротику в поезії» до «Білої книги кохання», яку з чистим сумлінням вмонтовую сюди, бо без неї таки годі обійтися: «Світ є дуже складним у своїй багатовимірності. І ця складність підсилена ще й тим, що існує безліч питань, на які завідома немає відповіді. Наприклад, що таке поезія? Коли ми захочемо дати конкретну чи вичерпну відповідь на це питання, то без сумніву, зайдемо в сліпу вулицю. Звичайно, утрировані майже однозначні дефініції поезії можуть існувати та й існують. Літературознавство може називати поезію жанром, психологія – видом творчості, медицина – аномалією збудженого мозку, метафізика – станом душі тощо. Та все одно, хто б не підходив до визначення поезії – однак залишиться в цій ситуації круглим дилетантом. Бо загадка не відгадується. Її можна тільки ледь відчути, навіть самим творцям – тобто поетам. Про банальну віршотворчість тут не йдеться, мається на увазі власне субстанцію поезії, окреслення якої не піддається жодним методам. Але залишимо розуміння поезії на совісті кожної окремої зацікавленої особи і перейдемо до дещо вужчого й актуальнішого зараз для нас аспекту. А саме – до еротики в поезії. Якщо вже про саму поезію не можна нічого конкретного сказати, то здавалося б, про якісь її нюанси зайве й розводитись. Але ж ні – треба говорити і сперечатися про поезію, тим більше про поезію еротичну.

Відколи існує поезія – домінуючою її інспірацією була еротика. Все виникало з об’ємної, всеохоплюючої любові, без якої життя втрачає свій животворящий сенс, без якої годі собі уявити не те що існування окремих суверенних осіб, але й усю історію людства. А історія поезії й поготів без любовного елементу, без еротики просто не мала б підстав для існування. Вже найдавніші поетичні тексти, що дійшли до нас (а саме ассиро-вавилонські), наскрізь просякнуті тим, що можна назвати еротизмом. Давньоєгипетська поезія підносила інтимні стосунки коханців до рівня взаємин богів. “Пісня над піснями” увійшла до Святого Письма. Анакреонтика і сапфічна поезія – майже суціль еротична. Катулл, Горацій, Овідій, Тібулл та інші римські поети культивували інтимну лірику. Давня поезія Далекого Сходу немислима без любовних тем. У Давній Індії любовне мистецтво відобразилося в мистецтві поетичному. Перські мудреці знаходили розраду не так у філософії й вині, як у приємних роздумах про кохання. Данте і Петрарка, Війон і Ронсар, Спенсер і Шекспір, Ґонґора і Камоїнш у відповідній формі віддали належне своїм любовним пориванням. Проскакавши так гальопом і не тільки по Європах, можна легко пересвідчитися, що без любовно-еротичного підґрунтя світова поетична скарбниця була б незрівнянно біднішою. І новітня світова поезія постійно культивує еротизм (що методологічно дорівнює поняттям інтимної лірики або любовної поезії). Найдавніша українська поезія (очевидно, ще глибоко дохристиянських часів) відзначалась яскравим еротичним змістом і відвертою відсутністю комплексів щодо інтимних стосунків. Але ж поезія (навіть первісна, або як деколи кажуть – примітивна) мусить бути інтеліґентною, і сама для себе встановлює межу між смаком і несмаком. Якщо це справжня поезія, то вона вже автоматично виключає несмак. Те, що автор в момент творення вважає сутністю свого існування, своїм інтимним і справжнім, і втілює це в найвідповіднішій для себе формі – не може бути не прекрасним. Але ще раз слід наголосити – тільки в тому разі, коли це справжня поезія.

Для нас ясно як білий день, що тематичний аспект у поезії не є домінуючим; головне, щоб була поезія, а решта все – похідне. Існування в ненормальних умовах дещо викривило нашу свідомість, і тому ми ще не можемо почуватися повністю вільними людьми. Крім наших особистих комплексів (що є, зрештою, нашим сокровенним), над нами тяжіє маса комплексів суспільних, отруйних комплексів паралітичної дії, що не дають простору для гармонійного розвитку кожної окремої особистості. Одним із таких ще не переборених забобонів є намагання нав’язати поезії конкретне обмежене коло тем. Поезія не має права терпіти навколо себе жодного кола, яке б її обмежувало. І навіть якщо таке коло наполегливо нав’язується, то поезія його розриває, і ще й тому вона є поезією.

Псевдоцнотливість у поцінуванні мистецтва є жахливою річчю. Навіть якщо брати до уваги розмежування станів – того, у якому твориться, і того, у якому сприймається творене, – то все одно існує якийсь універсальний вічний стан: мистецтво, справжня поезія, краса. Любов є найбільшим даром, який тільки може отримати людина, і найкращим даром, який вона може запропонувати. Часами любов заповнює ціле людське єство і якщо не тотально переважує всі решта екзистенційні моменти, то бодай відсуває їх на задній план. І якщо ти поет, і тобі ще вистачає снаги й хисту на щось інше, тобто якщо є непереборне бажання словотворити, то теми в цей час тобі не доводиться вибирати – бо конкретна тема однозначно володіє тобою. Але раптом може виявитися, що ця тема через незрозумілі з погляду вічності чинники є несприйнятливою для загалу. Бо вона нібито занадто особиста. Але ж усе мистецтво є дуже особистим. Будь-який твір не знати чи матиме право називатися мистецьким, якщо він не буде від плоті і крові авторським, тобто глибоко особистим.

Говорити про якийсь спеціальний еротичний струмінь у новітній українській поезії було б щонайменше ненауково. Бо такого явища не існує в природі. Є просто окремі речі окремих авторів – і саме це може служити предметом розмови про еротизм в українській віршотворчості ХХ століття. Та й поняття еротики в поезії настільки відносне, що можна керуватися виключно власним чуттєвим досвідом для диференціації – що ж тут еротика, а що ні. Тому з трепетом душевним віддаємо на суд наших Високоповажаних Читачів цю відважну і досить ризиковану спробу антології української еротичної поезії ХХ століття».

Вже в ХХІ столітті з’явилося принаймні дві всуціль еротичні поетичні авторські збірки. У 2004 році в київському видавництві «Дніпро» вийшла збірка Олександра Гавроша «Фалічні знаки», а 2006 року черкаське видавництво «Брама–Україна» випустило збірку Валентини Коваленко «Перелесниця: Любовні етюди». Це попри певні вкраплювання в інших авторських збірках. Ігор Римарук у передмові до збірки Гавроша зазначає: «Публікуючи цю дебютну збірку, Олександр Гаврош ризикує. Надто вона відверта. Втім, слово – це завжди ризик. Особливо – слово відверте. Але – іншого не буває. Олександрові, вочевидь, до ризику не звикати: має за плечима журналістські виправи, зокрема в "Україні молодій", та й у закарпатських медіях. Щоправда, ризик у поезії – особливий. Голову тобі не відітне навіть найвибагливіший читач. Проте, коли він відчує, що автор переступив за межу стилю і смаку, відкладе книжку і більше до неї не повернеться. До цієї – повернеться. Бо коли він зверне увагу на такі, скажімо, рядки, як: "Коли тобі добре, я пахну каштаном" – чи: "Ти – камінь жертовний, на якому щоранку чиню обряд таємничий" – або ж: "Сім пишних дерев у твоєму саду. Ростуть тут і дуб, й дика груша, і ясен. Для тебе ж я був кипарисом", – то отой вибагливий читач пробачить авторові менш вдалі "знаки". Бо зрозуміє (відчує): автор – талановитий. А що інколи переступає згадану межу, так то "гріхи молодості". Пробачимо їх закарпатському Гаврошеві». Коли я був Провідником Парнасленду, пригадую, як у «Ратуші» певний час Олександр був на стажуванні. Начитався моїх парнаслендівських поетичних добірок і сам взявся за віршування, особливо ж еротичне. А Ніла Зборовська у супровідному тексті до збірки Коваленко «Перелесниця» зазначила зокрема таке: «...Любовний поетичний мотив у новій книзі Валентини Коваленко – наскрізний і самодостатній. Тілесне кохання – насолода, радість і творчість. Статевий гін перемагає тотально й естетично стилізується формою вірша, образністю. Любовні чоловічі пестощі творять жінку, але в цьому творінні немає нічого брутально-брудного. Світ – суцільна еротична декорація для кохання. Еротичний потяг проектується у рослини, траву, росу, у конфігурацію вірша. Накохатися – то ніби найзаповітніша суть язичницького світовідчуття. Адже мовиться про повне життя, про потребу пізнати повноту тілесно й чуттєво. В еротичному просторі “Перелесниці” немає страждання, хоча почуття інтенсивні, палкі, тут чоловік силою своєї пристрасті пробуджує жінку, наснажуючи її незвичайною силою. Ліричний сюжет, що не знає страждання, формується від захоплення радощами кохання до бажання збагнути людську сутність, а саме – що таке чоловік для жінки, а жінка для чоловіка?» Збірка Валентини Коваленко значною мірою тяжіє до зорової поезії, недаремно ж сама авторка вклинила її підпрезентацію у презентацію альбому-антології Тетяни Назаренко «Поезографія: Сучасна зорова поезія українською мовою» в серпні 2006 року в київському Музеї літератури.

Наприкінці передмови доречно поглянути на прикінцеву частину антології, поглянути знову ж таки під парнаслендівським кутом, адже він, як вже знаємо, був напрочуд еротизованим. Еротопаліндроми Наталії Чорпіти, присутні тут, увійшли до найпершої подачі «Парнасленду», яка презентувала добірку її паліндромів з моєю передмовкою «Традиції бароко в поставанґардизмі?» (6 жовтня 1990): «Якщо значення терміна бароко (стосовно української літератури) у нас вже досить чітко визначене, то з поставанґардизмом питання надалі відкрите, чи то дискусійне. Бо й неможливо наразі дати однозначну дефініцію явищу, яке тільки розвивається і може мати невизначену кількість різних струменів і підструменів. Побутує чимало ілюзорно-літературознавчих термінів на означення найновіших напрямів в українській поезії: постфутуризм, неоаванґард, поставанґардизм, нова лірична свідомість тощо. Можна вибирати до смаку, або ще краще – винаходити нові назви. Але лише за однієї умови – щоб за назвою стояли таки справді добрі, якісні, неординарні плоди поетичних захоплень і вправ. Нас цікавить лише один конкретний сюжет: внутрішній зв'язок одного з виявів бароко з одним із виявів поставанґардизму (залишимо, зі свого дозволу, робочим цей термін). Чи не найвидатнішим представником українського літературного бароко визнано Івана Величковського, який у своїй творчості культивував і паліндроми, або як він сам їх називав – раки літеральні. За визначенням І. Величковського, “рак літеральний єст вірш, которого літери, і вспак читаючися, той же текст виражают”. Тобто паліндроми можна читати з однаковим успіхом і зліва направо, і справа наліво. І ось у наш аж ніяк не бароковий час теж пишуться паліндроми. До речі, буквально останнім часом друкувалися паліндроми киянина М. Мірошниченка і львів'янина М. Юрика. Маємо нагоду ознайомитися з паліндромами Наталії Чорпіти, які, можливо, і не були б написані, якби не було на світі Івана Величковського. Ось вам і увесь внутрішній зв'язок: сучасна львівська авторка, яку ми наважимося обізвати поставанґардисткою, почерпнула натхнення для написання паліндромів із барокового келиха». До речі, ще про паліндромію. У «Білій книзі кохання» присутній триптих еротичних паліндромів Миколи Мірошниченка «Ave, Eva!», який вперше був оприлюднений саме в «Парнасленді» й супроводжувався моєю ремаркою «Паліндромний триптих одержимого» (25 червня 1992): «Щоб займатися паліндромотворчістю, треба бути трохи “посунутим”. Або ж навпаки – паліндроми пишуть для того, щоб врятуватися від “посунення”. Але це лише припущення. Не можемо ж ми назвати всіх наших паліндромістів ненормальними штукарями або втікачами від шизи. Тим більше, жодне з цих визначень не пасувало б такому статечному ентузіастові паліндромотворчості – як Микола Мірошниченко. Паліндроми для нього – один із найважливіших моментів його екзистенції; принаймні, нам так видається. Треба бути просто одержимим, щоб так самовіддано ставитись до паліндромотворчості». Знову до речі, плоди Мірошниченкової паліндромії я публікував у «Парнасленді» неодноразово, зокрема в супроводі ремарки «Миколо, у нас вертеп» (21 жовтня 1993): «Микола коле коло, точніше, він коле круг. Або й зовсім не круг і навіть не коло. Одним словом, Микола. А ще двома словами: коле паліндроми. Тобто Коля коле щось завершене. Ой, верше, мій верше. Паліндромон – вічний, і поезія теж».

Передмовка до двоїстої добірки (саме тих віршів, які увійшли до цієї антології) Мирослава Ягоди називалася «Ліричні звуки з підземелля» (2 травня 1992). А передмовка до еротичної добірки Юрка Садочка мала назву «Ходять Музи коло Садочка» (5 травня 1992). Вірші Марії Шунь (зокрема й еротичні) часто гостювали на Парнасленді. Про Пантелеймона Яська (нашого абетково останнього автора) ми вже знаємо з контексту Чайкіани. А передостання авторка, Ярина Якуб’як, дебютувала теж у «Парнасленді», у супроводі ремарки «Пава серед півнів» (21 липня 1992): «Що таке “Мертвий півень” – зайвий раз пояснювати нема потреби. Але дещо слід уточнити, бо останнім часом навколо цього екстравагантного ансамблю крутиться багато пліток. Плітки – це є зовсім нормальна річ, без них просто неможливе існування навіть мінімально популярних осіб, тим більше скупчень осіб, та ще й таких. Але уточнення або заперечення плітки – це вже свіжа плітка. Тому наразі утримаємося від обіцяних уточнень і сконцентруємо свою увагу на єдиній представниці дещо ліпшої статі в згаданому ансамблі, а саме – на Ярці Якуб'ячці. Зовнішній вигляд її вже досить розрекламований, і це не дивно, бо їй не бракує шарму (і не тільки цього, а й усього іншого). А от внутрішній світ її ще не зовсім відкритий для поціновувачів оболонки. Правда, Ярка під час співу дещо відкриває свою душу, але то є ніц у порівнянні з тим – як ця душа відкривається у її власних віршах, у віршах єдиної донни “Мертвого півня”, решта складу якого – досить симпатичні хлопці, але все одно. Ярка Якуб'ячка ходить між них, як... (див. назву цього сюжету)». Через деякий час я знову опублікував її вірші, які оздобив шкіциком «Прімаверний прорив Ярки» (27 травня 1993): «Слово “яр” у персомовній поетичній традиції значить універсальне поняття коханої (любої, дорогої) особи (будь-якої із статей, між іншим, але то вже окрема стаття). А праслов'янський корінь “яр” має безпосередній стосунок до весняних семантичних мотивів. І ці два сюжети злилися в актуальному настроєвому звучанні Ярчиного імені. І вони (ці два сюжети) не злилися на Ярчинного прототипа, бо він виявився їхнім синтезом. А ім'я йому – прорив. Прорив із незвіданого у звідане, і автоматично – із звіданого у незвідане. Відай, віддай, ві-ай-ай-ай». Думка думку доганяє, слово слово викликає. Будемо надіятися, що видання антології «Біла книга кохання» стане саме проривом у нашому пізнанні української еротичної поезії.

Іван Лучук
Львів, (1991) – 11 квітня 2008

БІЛА КНИГА КОХАННЯ
Зміст

Іван Лучук. Дивосвіт української еротичної поезії

Ангельська Іванка
Дочки Газдрубала

Андієвська Емма
Із циклу «Ліхноса»:
«Якщо ти мене зрадиш...»
«Він, з гронами винограду в голосі...»
«Твоє тіло, як глечик крижаної води в спеку...»
Передрання
«Ти прийшов на моє ложе...»

Андрусяк Іван
«я ненавиджу цю істоту...»

Андрухович Юрій
«А це така любовна гра...»
Любовний хід по вулиці Радянській

Антонич Богдан-Ігор
Схрещення
Молитва за душі топільниць

Бабовал Роман
Дощ
Вчорашній день
Пристрасть
Інтимне
«коли чекаємо...»
«так знову прочитати б...»
«ніжніші груди твої за...»

Багнет-Багнера Назар-Назар
«в...»

Бажан Микола
Прощання
«В хмаринці пахощів, раптово пролетілій...»

Барандій Марія
«Твої руки, що мене обіймають, люблю...»

Барбара Михайло
«Зламані гілки...»

Беднарський Богдан
«Я складу поцілункові пісню...»
«На твої ноги – вітер...»

Бобинський Василь
Ніч кохання (вінок сонетів)

Бойчук Богдан
(в любовнім акті)
Із циклу «Любов у трьох часах»:
Одинадцять: 1. «Напне на грудях перкаль ночі...»
2. «роздерши на грудях перкаль...»
Тринадцять: 1. «Ти наповнишся ущертно нею...»

Винничук Юрій
Баляда бальконова
Баляда майточкова

Вінграновський Микола
«Коли моя рука, то тиха, то лукава...»
«Лошиця з дикими і гордими ногами...»

Воробйов Микола
Тонка одіж

Вороний Микола
О, не минай!..
«Припавши до дзбана...»

Гаврилюк Юрій
Половецька княжна в античному полоні
Lege artis

Гаврош Олександр
«Ти згинала його, наче лук...»
«Взяла горобчика в жменю...»
«Срібний хрестик на чорнім шнурочку...»

Гарасевич Андрій
П’яний вірш

Герасимюк Василь
«Я написав стільки віршів...»

Гнатюк Ніна
Мова твоїх долонь
«Стоять каштанів свічі...»

Голобородько Василь
«П’ятеро жерделин жіночого роду...»

Голота Любов
«Спить горілиць коханий чоловік...»

Гончар Назар
Го-о-ол
«одна моя знайома...»
Загравка
Проява

Гординський Святослав
Ти знов гориш...

Гостиняк Степан
Струмок життя нового
Своє відоме «ні» шепоч надалі
Дощові бажання
Багата ти
Ще один дует ЇЇ та ЙОГО

Груша Христофор
«я вистрибував...»
«страшенно хочеться...»

Ґудзь Юрко
«Немов окраєць хліба...»

Довган Ярослав
«Порожня пляшка, повний череп...»

Довжик Василь
«Ходімо до того дуба...»

Драч Іван
«Єдина, з твоїх фантазій...»

Жиленко Ірина
Віхола. Любов

Жовнарук Володимир
«Я цілую...»

Журлива Олена
«Мовчи, мовчи... Не треба слів...»

Зигзиця Жирка
«Ти гадаєш, так просто...»

Зиморович Любослав
Панни нові польські

Ільченко Олесь
Казанович (спогади)

Ірванець Олександр
Роберт Фолкон Скотт
Пісенька про пана Василя

Йогансен Майк
«Ах життя моє дороге...»

Казка Аркадій
«Як ніжна квітка в’яне у затінку...»

Калинець Ігор
«тієї ночі нас наздогнала погоня...»
«крізь воду вечора прозирає...»
«хто ти у сьому мороці...»

Карабович Тадей
«я народжуюся в тобі...»
«цей час коли огортає нас бездонна...»
«коли прийдеш до мене...»

Карманський Петро
Ерос
«Мені є зайві всі аксесуари...»

Киризюк Іван
«Снилось дзісь мні...»
«А я в єї твар...»

Кичинський Анатолій
«Наче в цілому світі – нікого...»

Клен Юрій
Із циклу «Лесбія»:
«Не раз поміж високих, вогких трав...»

Кобилянський Володимир
Сон
Гріх

Коваленко Валентина
«Воскресаю тобою в небо...»
«Зраджу спалахом тіла...»
«на дні трави...»

Коверко Олег
Teeny-Bopper
Іштар
«Темно. Тихо...»

Козаченко Іван
«Срібні русла світла...»
Незнайомка

Кононенко Олексій
«Не видно Світу – на віконцях диво...»

Кордун Віктор
Ця ніч

Костенко Ліна
Екзотика

Крат Анатолій
Я (анти-анатомія)

Крижанівська Тетяна
«Я боюсь наближати до себе...»

Крук Галина
«Світ, який ділиш з іншим...»
«Ми, Сіґісе, мокрі, як змилені коні...»
«Слід твоїх губ на моїм передпліччі...»

Кум Дарій
«Я жінкою цією володів...»

Лазарук Мирослав
«Цілуй квапливо і невміло...»
«Ти заціловуєш мене...»

Лепкий Богдан
Чи тямиш?

Либонь Семен
Нонсенснітниця-43

Липа Юрій
Лист Елісси

Лівицька-Холодна Наталя
«Нам шлюбна постіль вся земля...»
«Припасти знов до рук коханих...»
«О, стрункі твої ноги, стрункі...»
«Цвіте тобою кожна ніч...»
«Ваш поцілунок, мов отрута...»
«Ваших пестощів знов так хочу...»
«І знов спокусливо твої уста...»

Локіс Слава
Житіє поетки

Луцький Остап
Грецькі строфи (ІV, V, VІ, VІІ)

Лучук Володимир
«Ми шлях пройшли з тобою...»
Голуб
Цвіркун за пазухою
Афродіта (з балади)
Прекрасна мить

Лучук Іван
Only for you (вінокій сонетіїв)

Малкович Іван
Житіє молодого самотнього
Жінка з вужами
Матріархат. Житіє слабшої статі
Житіє оленяра
Лесбос

Махно Василь
«Та ніч була вільготна, як верлібр...»

Мева Мирон
Невмируща Спляча

Мева Яніра
Із циклу «Лесбіотики»:
«Маємо дві пари рук і ніг...»
«Кохана...»

Мезенєва Наталка
Лоно

Мельничук Тарас
«верни мені мене...»
«я знав...»

Микицей Марія
«Розпочинаймо гру...»
«Музика...»

Мирдало-Кавяр Мирослав
Ю

Миронюк Лавро
«Луни з обшару до яру збираються...»
«В саду богів, в саду богинь...»

Мірошниченко Микола
Ave, Eva! (І, ІІ, ІІІ)

Мовчан Павло
«Від доторку руки вода стає шовкова...»

Мовчок Марко
Сад маркіза де Сада – І (уривок)
Кафе бістро менует

Могильний Віктор
Вербове листя

Мойсієнко Анатолій
«Благала: перейди мою ріку...»
«Аероплан над білим ліжком твоїм...»
«Ти до ставу – стежечкою...»

Неборак Віктор
Міський бог Ерос
«Шістнадцять свіч. Вона в передчутті...»
Клітка з левом
Клітка з пантерою

Недін Лариса
«Коли чорно-синя ніч...»

Недоступ Віктор
«Я знав одну брюнетку на Подолі...»

Німенко Андрій
В ніч кам’яну (русалії):
3. «Губи твої створені для усмішки...»
8. «В ніч на Купайла...»

Няхай Маруся
«Ти знову приходиш...»

Олейко Володимир
Ерос

Олесь Олександр
«Вона приходе завжди в певний час...»

Павличко Дмитро
Лук

Павуляк Ярослав
«І навіть сонце безголово...»

Паркер Іларіон
Зоре моя вечірняя

Пачовський Василь
«Сміється луг і річка, і сміхом ходить гай...»
«Саля в цвіті, хата в зіллю...»
«Кровава розкіш наша, гей...»
«Простягнена на грудях у мене...»
«Вона дрожить, бушує кров...»
«Цілуй мене, згортай руками...»
«Розкрий мені груди з обслони...»
«Чи я не пив із тисяч уст...»

Плужник Євген
«По той бік пристрасті народжується ніжність...»
«Суха й тендітна лінія плеча...»
«Вона зійшла до моря. Хто вона...»

Позаяк Юрко
Квазіамор
Кохання близько
Фет-шоу
На філфаці
Люблю
Обірваний жіночий сонет про кохання

Поліщук Валерян
Гімн жінкам

Покальчук Юрій
«Непомітним акордом я в пристрасть пірну...»

Процюк Степан
Напівграйливі Ерос і Танатос

Рабенчук Володимир
Не забудеш. Було
Мандрівка

Ревакович Марія
«твої губи...»
«твоє тіло...»
«наше кохання...»
«літо...»
«те рожеве...»
«в моєму лоні...»

Рильський Максим
«Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі...»
Поцілунок

Римарук Ігор
Фрагмент
Ксерокопія

Рось Роман
«А зараз буде Ніч...»

Рубан Василь
Вінок сонетів

Рубчак Богдан
Донна з Генуї

Рудницький Михайло
Жагучий сонет

Савка Маряна
«Що він казав тобі, Анно, припавши губами...»

Садловський Роман
«Ніколи вже не бігтимеш...»
Іграшковий бунт

Садочок Юрко
З хати
При тобі. 1
При тобі. 2
«я до тебе молюсь...»

Семенко Михайль
Пестила мене
Тільки кров

Сенатович Оксана
«Ми – два світи...»
«Іграшковий лук... А стріли...»

Скунць Петро
Любов

Слововежа Волхв
Слов’янський Графієрос Є

Сосюра Володимир
Любов

Стах Вікторія
«плоди екзотичні й химерні створіння із ночі...»
«Фатальний збіг і час побіг...»
«Коли єдналися дерева...»
«Стегон, пальців, плечей, ключиць...»

Стефанович Олекса
Золотий дощ

Стус Василь
«Поверни мені, горличко...»
«– А скажи, Модільяні був ідіот...»
«Вона лежить, як зібгана вода...»

Тарнавський Юрій
Гола жінка лежить між своїм боком і рукою
Постійно відчиняються уста

Теліга Олена
Літо
«Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом...»

Тичина Павло
«– Зоставайся, ніч настала...»
Харків, ІІІ
На світанню

Ткач Вірляна
«Дикі коні моїх нерв...»

Федотюк Петро
«Дві чаші, факели сліпучі...»
«В сусідки ліжко – хить та хить...»

Филипович Павло
«Дотик блідої руки...»

Філянський Микола
«І недоласканії груди...»

Халахур Василь
Добування вогню
Дон Жуан
Вічний шах

Хмелюк Василь
«Обидві мої голови...»
«Вечором достигає вишня...»
«Легкою твоєю литкою...»
«В країні теплих образів...»

Холодний Микола
Інтенсивна любов

Цвид Антоніна
«Лечу тротуаром...»
Розмисли (нео)кіренаїка

Цибулько Володимир
Жіноча тонзура

Чайка Мстислава
Із циклу «Готель для бомжа»:
«Ми шукали Дім...»
«Так самотньо у місті...»
«Поки у цьому світі...»

Чарнецький Степан
«Коби я міг, як тії білі квіти...»

Черкасенко Спиридон
В чаду кохання
В полоні

Чорпіта Наталія
Еротопаліндроми (1–2)

Чубай Грицько
«Коли до губ твоїх лишається півподиху...»

Чуйбіска Мотря
Ніч кохання

Чумак Василь
«Люблю. Лелію. Обів’ю...»

Чупринка Грицько
Перед ранком
Гріх

Шкурупій Ґео
Вогко
Жах

Шунь Марія
Воскресіння Купалона (І, ІІІ)

Ягода Мирослав
«Сад. В постелі попід небом...»
«Коханко зелені й червоних блисків...»

Якубяк Ярина
«Нас заманює в хащі осінь...»

Ясько Пантелеймон
Моя Полярія

Вікторія Стах. Гра в бісер по-літературному

Книжку можна придбати в книгарнях, а теж "Kнига - поштою":
а/с 529, м.Тернопіль, 46008, тел. (0352)28 74 89
mail@bohdan-books.com

*
Нагору