Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Олена РИЖКО

Олена РИЖКО

 

Передчуттям, зачаєним бажанням,
очікуванням свята твоїх вуст
назву я день, в якім тебе немає,
який минув без доторку до рук, —
швидкого доторку —
на довгу-довгу згадку
невимовлених слів перетворив
твій ніжний погляд
у серпанку смутку…
Чи все це я придумала собі?

• •

Колись я була султанкою,
незбагненою, як Місафір.
Ти — тінню чорною блукав
в сералю темряві солодкій,
щоб опівночі — о магічний часе! —
піалу запашної кави
до ніг володарки поставить.
У цілім світі четверо не спали:
ми та ті двоє, у гуртожитку старім,
(що двері їм обчовгані притулком),
сиділи долу й говорили про кохання.

• •

Я скучила.
За метеликовою невагомістю
поцілунка при зустрічі.
За нашими розмовами.
За любощами.
За легкою ейфорією шампанського.
За ніжною владністю твоїх рук.
За нами.
За химерним танцем,
який ведемо так довго
і ненабридно.

Утомлений вечір схилився мені на плече.
Мабуть, ти відправив його замість себе сьогодні!
В надії, що він оповість, як без мене тебе
хотів цілий світ вполювать. Але де йому! Годі!
Ти дав йому гребінь, щоб коси мені розчесав
й обличчя занурив у хвилі рудавого моря,
їх дух увібрав й до знемоги мені цілував
і перса, й вуста, а, між тим, би закравсь аж до лона.
І він був готовий утілить прохання твоє.
Та ніч сповістила байдуже: моя нині воля!
Усе, що він зміг — це схилитись мені на плече.
І так і не став ні спокусником, ані тобою...

1. Прийде ніч цілувати повіки:
матіоловим духом п’янким її повні вуста.
Знай, що в миті оцій (чи примхливій, а чи чарівній)
вона — тільки твоя, і цілує за всіх,
що жадав був, любив і забув (чи забути не зміг, не схотів),
а чи тільки намріяв солодким розмаєм карпатських медів,
а чи ледь терпкуватим цілунком
малої поліської відьми...

• •

2. Їй байдуже до тих, кого ти любив, чи водив у танок, чи ім’я шепотів молитовно...
(Зрештою, як і тобі до її НЕ-кохань, НЕ-бажань, НЕ-хотінь чи любовей...)
Їй байдуже до шляхів чи доріг, а чи трактів широких
(які так чи інакше до слави ведуть, обіцяють багатство і благісний спокій).
Їй байдуже. Так, розгубила жалі й сподівання і, заплющивши широко очі, мандрує над краєм.
Що в такої візьмеш? Чим попросиш її поділитись?
Все, що дати змогла б, — необіцяно-бажану ніжність
і веселий козацький гопак чортенят у безодні незміряній (чи незміримій)
золотаво-пшеничних очей малої поліської відьми...

• •

3. Цієї ночі вона прийде, вмоститься в узголів’ї
й розчісуватиме руду гривку.
Золотавий пилок сновидінь нечутно осідатиме
поверх денної втоми на важкість туманну повік.
І не буде в тих снах якихось особливих див
(як і дів довгоногих), а саме тільки передчуття —
бажання, жаги, любощів шалу чи й навіть кохання...
Може, ти й не помітив, але вже пустив її —
малу злотооку поліську відьму —
не лише під повіки, а навіть під шкіру...
Але хіба то був не твій вибір?!..

• •

І серце, розіп’яте вкотре, тремтить упокорено
в долоні холодній і слуха, як стишує плин,
забувши про нурт, і горіння, і шал, леденіючи, кров...
О серце! Чи ще ти — оселя для духу мого? А чи просто —
забутий любов’ю, обпалений сонцем, прихисток байдужих вітрів?

• •

О любове моя! Осолодо терпка й пожадана!
Не дозволь мені плакать щоночі на ложі холоднім!
Як з пісень Соломонових ніжна саронська троянда,
хай утіхою серця твого довгожданою стану.
О любове моя! Осолодо терпка й неминуча!
Не дозволь вичахати коханню моєму намарно!
Хай твій подих, що мирра текуча, мене наснажить.
Хай обійми твої передвісником радості стануть.
О любове моя! Осолодо мого натхнення!
Не дозволь мені марно вслухатися в тишу на сходах!
Хай я краще намрію нам шепіт ліванського кедра
і в уяви садах відшукаю плоди мандрагори!

• •

Я вибираю жорстокі слова і жорстку правду.
І дивуюсь щоразу: як же можеш мене терпіти?
Та все ж… я люблю бути з тобою, говорити з тобою і з тобою ж мовчати.
Люблю свою в тобі впевненість і твоє бажання мене повертати.
Насправді… треба просто трохи часу разом,
щоб моя пристрасть відродилась і відживила в тобі одвічне життям захоплення.
Це так само просто, як почуватись щасливим у часи розквіту
й кидати виклик усьому, під час холери закохуючись.
Це справді просто. Одна біда: потрібен час, якого в нас ніколи не буде. —
Спільним часом і простором благословляють не кожного.
Навіть тоді, як усі жертви складено на вівтар (любові, обов’язку, свободи чи манії…)
і всі рахунки закрито.

• •

Я не знаю, хто ти, але вірю, що ти є.
І безоглядність цієї віри не можна порівняти з вірою в Бога.
(Наскільки б природною не здавалась така аналогія!)
Бо та, остання, оприявнена в культі —
люди і речі (хай по-різному, але невідворотно) —
візуалізують Бога в найрізноманітніших Його виявах.
Поміж ікон, екстатичних осяянь і співпричетності вірити легше.
Я ж вірю без найменшого свідчення твого існування.
Іду до тебе шляхом, на якім — ані натяку на дороговказ.
Не відаю, що веде мене: світло чи фатальна жаги невтоленність.
Але вірю, що ти є, хоч і не знаю, хто ти, непізнаний чи просто невпізнаний
мій коханий!

• •

Любощі — екстатичне поривання в безодню космосу душі коханого.
Як тріумфальність “Abba, Ojcze” в безмежній блакиті Ясної Ґури
і падіння огнистої блискавки на відстані витягнутої руки.
Коли ніжність струменить на оголені плечі невагомою білістю хмар,
змінюючись феєричним вибухом двох наднових.
Любощі — вгадування і відгадування іншого в собі і себе в іншому
в одвічній круговерті умирань і народжень.
А ще... (саме так і ніяк без цього, що б там не казали фарисеї!)
невтомні мандри маленького язичка твоїм тілом
(...стежками добре знайомими чи прокладеними наново,
але — неодмінно! — солодкими — як-то від жилочки на скроні
через ямку ключиці до шорсткої подушечки мізинця...)
і пожадане сп’яніння од випитих уст.

• •

Ти ж знаєш, коханий мій, рідний: мені все одно — краплинки роси чи поту краплинки на тілі твоєму губами збирати однаково жадібно буду...
І мій язичок стежками новими і знаними добре свій танець нескромний вестиме, забувши про сором — ба! більше! — його не згадавши...
Я буду Колумбом, що простір новий (попри нехіть чужу) відкриває, вестиму свої кораблі до краю землі, а чи пристрасті краю,
щоб, мрії сягнувши, пізнавши блаженство довершень, в мандрівку податися знов без страху і догани...

• •

Ти — світло, яке пофарбує печаль мою світлим?
Ти хоч усвідомлюєш — як то? — весь час зоставатись крильми?
І чуть, як дружинами любими кликано інших?
І бути довіку заручницею висоти?
О так!.. Визнаю, я хотіла завжди побратимства…
Не просто любові, яка підкоряє й в’ялить…
Я друга хотіла… По духу й по крові єдинства…
Відкритого серця, яке невичахно горить…
Далеко світанок, а барви вечірні — поблідли…
Офіра любові й офірою вічна любов…
Усе, що я знаю, усе в що я вірю: ти — світло!
А я — тільки свічка, яку зі щедрот запалив тобі мудрий Господь…

• •

Я така як є. Одна з багатьох і єдина водночас.
Не обов’язково любити мене, але брати до уваги доведеться.
Можна сприймати як мрію: щось, що заледве видніється на обрії — не наближається, але й не зникає.
Або як натхненні крила власної душі, що підносять до сонця попри хмари.
Або ж (що логічно, хоч далеко не всім до снаги чи потреби) як вільну жінку з плоті і крові,
Яка пройде краєчком твоєї долі, зоставивши тільки погляд, або ж зоставить тебе у своєму серці,
щоби в житті твоєму побільшало ніжності чи того, що називати його треба дуже обережно,
аби не сполохати чи не обпектись…

 

Це така неймовірна спокуса — довіритись ближньому.
Довіритись близько — спокуса надзвичайна!..

• •


Навіть не знаю, чого між нами більше:
любові, поезії чи поезії про любов…
Мандрівок поодинці, незібраних валіз,
розкиданих по хаті Семенкових віршів
чи видивляння планет у червневім небі…
Знаю одне, що від нього, часом, сумно, а часом — смішно:
Ти так і не навчивсь цілуватись,
а я — попри вміння робити вигляд — любити інших…

• •

Я так давно веду танок сама.
Звітую тільки Богу. Й трохи — мамі.
Мою печаль, відіпрану дощами,
Вже згорнено в сувій. І десь на дні
старої скрині я її забуду.
Я так давно плачу за нелюбов,
що мала б звикнути або експертом стати.
Та не мені на долю нарікати —
так думають усі. І Бог із тим.
Я так давно веду танок сама.
І більше в тім ані жалю, ні болю.
Усе, що зосталось, — сталева воля.
І лиш вона над прірвою трима.

• •

Думаю: ти любиш підкоряти.
І мені це сподобається.
(Ну хто ж не любить владну ніжність рук!)
Але сьогодні вдаси, що хочеш підкоритись.
І мій язичок-пустунчик
легко висковзне з солодкого полону твоїх губ
і прокладатиме дедалі нові стежки
твоїм тілом, аж доки не зачепиться
за голівку твого хлопчика. Зупиниться на мить,
та лиш для того, щоб колами аркана
спуститись донизу, аби знову братись угору...
Думаю: час від часу ти захочеш підкорятись.
І мені це сподобається.

• •

Розкажи мені про жадання моє
й покажи, як народжується жага.
Як владність рук упокорює волю,
що в любощах тільки упокорення визнає і воліє,
і, впокорюючись, підкорює сама,
щоби всіх можливих кайданів позбутись.

• •

Вона іде. О, як вона іде!
В її очах — і гордість, і натхнення.
У неї серце — злотно-осяйне,
спроможне цілий світ піднять до неба.
В її ході — достоїнство гетьманш.
З її наснаги — і краса, і сила.
Коли така пройде життям твоїм —
ти чуєшся омріяно-щасливим.
В її усмішці — таїна весни.
В її руках — ключі від брам небесних.
Вона іде. І музика душі
на свято перетворює буденність.

• •

Любове моя! Що не знаєш межі й берегів,
що страху не відаєш, що не падеш на вівтар
офірою вічному «треба!», чи «мусиш!», чи «хай буде так!»,
що спосіб умовний Твоїх не торкається крил,
що воском стікає до ніг Твоїх імператив,
що суттю Твоєю завжди зостається весна,
що Ти невідступно мене увесь час берегла,
як падала долу, а чи підіймалась до зір, —
осново мого існування! — спасибі Тобі!

• •

Як багато з того, що оточує нас, — лише брязкальця й кольорові скельця...
Наче діти калейдоскопом, бавимось людьми й речами.
Та гра набридає. Раніше чи пізніше, але неодмінно.
Що ж зостанеться, аби тугу за справжнім розвіяти?
Спрагу щирості втамувати? Філософія книжна чи любомудріє життя?
Заратустра, який ішов до жінок з канчуком, чи жінки, які (ніби в насмішку)
ставали послідовницями найвідданішими, шукаючи власного полудня?
Що, крім сонця й духу свіжоспеченого хліба, розрадить нас?
Червоногаряча краса макового поля чи облудна втіха з макової соломки?
Свобода від, а чи свобода для?
Так багато з того, що оточує нас, — лише брязкальця й кольорові скельця!
Й усе, що в нас є, — це істина, яка завжди десь там, і правда, яка в кожного своя.
А потрібно водночас так мало і цілий світ —
любов як входження в смерть, але завжди — повернення до життя.

• •

Я скучатиму за тобою й за усім, чого в нас ніколи не було:
за своїм обличчям у твоїх долонях,
за непізнаним смаком твоїх уст,
за дбайливо-лагідною силою рук і
за не-мандрами мого язичка
найпотаємнішими куточками твого тіла,
за тоненькою смужкою обпаленої сонцем шкіри на твоїй шиї,
якої не торкнулися мої губи, щоби випити біль.

Я хочу сказати тобі так багато!
Але... що є слова порівняно з магнетизмом твого єства,
який захопив мене, наче кульку маленьку, у свою орбіту.
Трохи ближче — і я зникну, згорівши у твоїй атмосфері.
Трохи далі — загублюсь назавжди
в незміримості космосу людських душ.
Тому... просто не відпускай мою руку.
Навіть тоді, як тримаєш її тільки подумки.

• •

Коли тобі блаженно-все-одно:
чи ти любив… чи любиш… чи полюбиш…
чи ти гориш… чи сунуться льоди
(невидимо для ока й невмолимо…)
твоєю кров'ю… Як з таким іти
до світла?.. до весни?.. чи до людей?..
Коли тобі блаженно-все-одно —
не плаче серце й не сміється серце!..
не знаєш навіть, чи ще є воно!..
Ну хто в тобі такім шукатиме опертя?!..
Коли тобі блаженно-все-одно
впади у вись! здіймись на саме дно!
Та не дозволь собі в собі померти!..

• •

— Ти називала справді поважні причини.
Але любов не знає ані національності, ані релігії!
Любов сама собі релігія! Ти маєш це визнати!
— Ти не почув мене. Я називала тобі причини.
Якби я справді тебе хотіла, то шукала би можливості.

• •

А давай ти будеш моїм натхненням? І сьогодні, й завтра, і через рік…
Безпомильно вестимуть шляхи буденні крізь кошлату втому у кожен вірш…
Хтось не вірить, скаже: це ж аби щоденно пагін щастя ніжний у серці ріс,
сили волі треба — майструвати денно над рікою часу калиновий міст.
Усміхнися світло (знаю достеменно: той, хто душу іншого відчитати вмів,
не лукавить серцем!), нагадай таємне: великодній погляд як найбільше з див…

• •

Не залишай мене, прошу, любове!
Хай будеш світлом чи відбитком тьми!
З долонь своїх — чи ніжних, чи жорстких —
Росою скупаних, а чи омитих кров'ю —
Не відпусти й на мить! Не відпусти…
Я задихнусь в повітрі найчистішім!..
Я захлинусь у крапельці сльози!..
Хай стану попелом чи, може, стану вітром,
Балансуватиму на линві таїни, —
Не дай мені зоскніти в супокої!..
Благослови чи, хочеш, прокляни,
Та кожен день хай повниться тобою —
Хоч будеш світлом, а чи будеш тьмою —
Не залишай мене — молю! — моя любове!

• •

Не знаю, чи щось я змінила, чогось додала, а чи просто обманююсь...
Та венами смуток густий, як смола, ледве сунеться й шепче: терпи!..
Терплю, губу прокусивши. Вдягаю усмішки. Й мости калинові не спалюю.
Заради хвилини, в якій, все забувши, в тобі розчинюся... тебе обійму...
І вирветься крик...Я не знаю...Чи стогін...Чи звіра гарчання...
Усе, що в мені клекотить, і нуртує, й до відчаю хоче на волю...
Інстинкти прадавні,в культури благеньке остроєні вбрання...
В тобі — своє умирання й відродження вічне — однім — віднайду...

• •

Я мушу розповісти
тій замислуватій
м'язовій торбинці,
що в тебе —
напружений розклад,
що ти мотаєшся
між двома
(а часто — більше)
містами
задля ідеї чистого руху,
або поступу,
чи ще якоїсь вищої мети…
А вона промовчить:
все, що не з любові — мертве,
все, що не для неї — марне.

• •

Отож — я сильна,
як годиться.
І, для годиться,
усміхаюсь.
І навіть щаслива.
Аж так,
що іноді й сама в це
вірю.
А ти — лишаєшся
незбагненним мітом
у моїй долі,
якого не годен спростувати
жоден чоловік.
Хоч я й старалась.
Справді.

Олена РИЖКО

Олена Миколаївна Рижко – поет, прозаїк, науковець.
Член Національної спілки письменників України (2004). Відзнака київського міського голови (2005). Кандидат філологічних наук (2006), доцент (2007).
У 1992–94 рр. навчалась у Житомирському державному педагогічному інституті ім. І. Я. Франка. 1998 р. закінчила з відзнакою Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова. 1998–99 рр. – літературний редактор видавництва «Горудень» (м. Київ); 1999–2002 рр. – науковий співробітник КБ Енциклопедії Сучасної України Національної академії наук України; 2002–2008 рр. – доцент кафедри теорії та історії журналістики Київського міжнародного університету; з грудня 2008 р. – доцент кафедри журналістики Інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету; з грудня 2014 р. – докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Авторка монографії «Рубаї в українській поезії: від канонізованої строфи до поліжанру» (К., 2005), дослідження «Образ Міста в поезії Михайля Семенка» (К., 1999), посібників «Типові лексичні помилки у діловому мовленні» (К., 2004), «Стилістика української мови. Практикум» (К., 2008), «Практична стилістика» (К., 2013) та понад 70 наукових публікацій.
Поетичні збірки: Суїцизм // Тен-клуб. – Житомир, 1994; Любов до чорного строю. – К., 1998; В обіймах Місафір. – К., 2002; Між бажанням і вчинком. – К., 2004; Любов/Ненависть. – К., 2006.
Романи: «Карнавал триває» (К., 2008. – 248 c.), «Сни» (Житомир, 2011. – 346 с.)

*
Нагору