Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Лілія НІКОЛАЄНКО

Лілія НІКОЛАЄНКО

Цикл інтимної лірики
«Яблуко Афродіти»

***
Я знов закохалась у вітер. Бо він — невловимий.
Палкий Казанова, володар любовних штормів.
Розбились на вірші мої кораблі-пілігрими.
До грішного раю прокладено зоряний міст.
Ефіром сочаться у кров аромати троянди,
Червоні пелюстки, як шкіри його оксамит.
Той погляд — вогонь, а уста — мармеладні принади,
І голос у серці отруєним жалом щемить.
І кришиться небо дощем діамантових літер,
І падає місяць у келих рубінових зваб.
На карті фантазій нектаром сузір’я розлиті,
Цунамі кохання розбурхує пристрасті шквал.
Йому — всі бажання. Бо він — неповторно-шалений.
Йому — всі омани, що гріх перемножив на біль.
Спокуснику-вітре, мій сон заколишуть сирени.
Якщо я прокинусь, дозволь закохатись «на біс»…

***
Сьогодні репетиція у нас.
Театр пустий. На еро-сцені — двоє…
Змішалась кров із присмаком вина,
І викував Гефест солодку зброю.

Кинджал кохання прагне насолод.
В твоїх очах — божественна отрута.
Від ласки шаленіє спрагла плоть,
Цілунки — чаші меду і цикути.

Здійняли вир метелики спокус,
У голосі твоїм — жагучі ноти.
Закони тут — капризи юних муз.
На еро-сцені дико і спекотно.

Вирують хвилі дотиків і слів,
І п’ють уста нектар хмільного плоду.
Вже сам Амур під куполом зомлів,
А я — твоя богиня насолоди.

***
Зроби для мене ліки від безсоння,
Настояні на зоряному трунку
Із пристрасно-медових поцілунків,
І небо принеси мені в долонях.

Втамуй хоч раз мою нестерпну муку,
Собою напоївши до безтями,
І не питай, що далі буде з нами,
Чи на сторожі не стоїть розлука…

Звари для мене рятівну отруту,
Настояну на місячних зітханнях,
На світанкових ніжних щебетаннях,
І пелюстках чарівних диво-рути,

Щоб я померла і родилась знову
В обіймах невагомості і ласки.
Нехай безмежна і щаслива казка
Співає нам до ранку колискові.

***
Я в снах твоєю музою була,
П’янила душу запахом конвалій.
І місяць, як лимонний мармелад,
Ділили навпіл ми, і смакували.

Цілунками шалів той дивний смак.
Колиску сонця загойдала пристрасть.
Світанок запізнився… придрімав…
Ми пили зорі, як вино іскристе.

Пірнули між рядків, як в океан,
Сягнули глибини і стали ніччю…
Нас полонив поезії дурман,
І дотик слова — ніжний і магічний,

Пекельна спрага… грація гріха...
І діаманту мрій сліпучі грані.
Ти був моїм… у снах і у рядках…
Поезія і ти — коктейль бажання.

***
Нависла ніч солодким виноградом.
Міцне вино вогнем тече по жилах.
Відкрила нам любов свої принади,
Напоєм божевілля спокусила.

Блукає між зірок сп’яніла казка.
І пристрасть миготить багатолика.
Пронизує нас гріх очима ласо.
А ти не кайся. Пий мене до крику.

А ти не обіцяй і не клянися.
Своїм ключем відкрий мою стихію.
У тіло уп’ялись гарячі списи,
І гроно шалу по секундах спіє.

Цвітуть по шкірі золоті лілеї,
Таврується губами спрагле тіло.
Розтане ніч у запахах елею,
А ми зірвали Всесвіт… ми посміли…

***
Прийду, як уві сні, твоя Ерато.
Кохай мене шалено, до безтями!
Як солодко в рядки твої вливатись
Вершково-полуничними струмками…

Проснувся твій вулкан, тремтить від жару.
Нестримно закипає в ньому лава.
А погляд блискавицею ударить,
Жагучий і принадливо-ласкавий.

Пиши про мене палко, як і любиш,
Натхненням підривай зірки й планети.
І жадібно цілуй медові губи
В обіймах рим спокусливо-відвертих.

Пиши про мене на склепінні ночі
Зірками і гарячим шоколадом.
Прийду, як уві сні, до тебе… Хочеш?
Небесна і земна…
Твоя Ерато…

***
Упала ніч, як синій оксамит,
На плечі… та із пліч… під гру кіфари…
У вічність перейде солодка мить,
Потоне час у келиху нектару.

Ти чарував мене казками зір,
Не довго опиралася — сп’яніла…
Твої обійми, мов шалений вир,
Амура військо випускає стріли!

У тебе погляд — боротьба стихій,
У тебе запах дикої троянди…
Той хміль і біль, та пристрасть і двобій
Злилися в шторм… гуркоче вал дев’ятий…

У шибці снів — магічний перелив,
Володар-місяць підкоряє Всесвіт.
Він золотом нам постіль устелив,
А ти люби… мій грішний і небесний…


РОЗПУСНИК

1. Та ніч була із шоколадним присмаком.
Руно бажання гаптувала грація.
Який бардак!.. Куняє день невиспаний,
Забризкані шампанським декорації.
2. Це знову Ви? Нарешті повернулися!
Ну як гастролі по світах зашторених?
Ой, ми ж «ти»! Дощем сплакнула вулиця…
Ну що, тоді на брудершафт? Повторимо?
3. Твоє життя — сценарій злого генія.
Моє — кораблик у тісному плаванні…
Залишилось фальшивити комедії,
Збирати по думках жертовні камені.
4. Хоча, давай не будемо лукавити,
Не думати про те, що скажуть критики,
Врятуємо цей день гіркою кавою,
І знов пірнемо у безумні витоки…
5. У мармурі застигли всі філософи,
І не рятують мудрими порадами.
Привалена душа облуди стосами,
Земні ж вистави перетерті правдою.
6. Ні-ні! — мовчи! Не рви пітьму прологами.
Твої уста здаються майоранами.
Ти молишся спокусі, наче богові,
Очима кличеш в море затуманене…
7. Ти — адвокат п’яниць і марнотратників,
Розпусник і творець шляхетних проступків.
Записуєш на незгорілих клаптиках
Уривки заримованого досвіду.
8. Твій німб шаленим місяцем золочений,
Я не боюся. Ми ж давно союзники.
В тобі побачу тільки те, що хочу я…
Для інших залишайся ти розпусником.
9. Так можемо лиш ми… Крізь сльози тішитись.
Ми вміємо жаліти всіх без винятку,
У милосерді співчувати грішникам,
І плакати над жертвами безвинними.
10. Давай разом писати цю історію,
Не клястись, не чекати, і не вірити,
А просто бути цим натхненням хворими,
А просто грати, як лиш ми уміємо…
***
Я знаю, це був ти. Пів-небокраю
Розмалював у пристрасні знамена.
Прекрасний, як Нарцис. На лоні раю
Твій образ сяяв. Розливав по венах

Натхнення забороненого плоду.
Я питиму повільно, аж до ранку
Його шалену й ніжну насолоду.
В тобі зникати хочу без останку.

Тебе кохати хочу, як востаннє,
Із уст зривати дикі орхідеї,
І серцем споглядати до світання
Картини у небесній галереї.

Я знаю, будеш мій. Обійми ночі
Нас заворожать, доведуть до краю…
Застигне світ. А я почути хочу
В солодкій невагомості: «Кохаю…»

***
Ти ділиш навпіл яблуко спокуси,
А я з тобою душу розділю.
Вогонь і шторм злилися у союзі,
Як смак вина і запах мигдалю.

Шалений плід в раю зірвала Єва,
Відкривши для Адама грішну суть.
З тих пір зриває вітер яблуневий
Із юних душ незайману красу.

Котилося те яблуко по світу,
Скоряючи і смертних, і богів,
Його взяла в Паріса Афродіта,
Щоб світ ціну кохання зрозумів.

І зрештою спинилось поміж нами
Щоб напоїти еліксиром втіх…
Ми люди, але станемо богами
У власнім раї, де любов — не гріх!

***
Передчуттям любовного екстазу
Бентежне серце солодко тріпоче.
Звучать в мені твої відверті фрази
Мотивом оксамитової ночі.

Лечу до тебе у думках, як вітер,
Та поглядом боюся доторкнутись.
Сонетами із диво-срібних літер
В душі моїй щемить хмільна отрута.

Тобою марять німфи і дріади,
А музи пелюстками стелять ложе.
Як магія, твоя зваблива влада
Бажання грішні на секунди множить.

На музику спокус кладеш свій голос,
Маестро ночі, чарівник безсоння!
Ще мить — і міражів замкнеться коло
В обіймах і в очах твоїх бездонних…

***
Наповнюй насолодою поволі
Мене, мов келих, чарівним напоєм.
У пристрасті гарячо-ніжний колір,
Під зорепадом щастя — тільки двоє.

Тіла сплелися у стрімкому танці,
Уста і душі від жаги зомліли,
Цієї ночі ми таємні бранці,
П’янкий порив здолати вже не сила.

Граційний дотик, як вогонь шалений —
Ідуть по шкірі хвилі оксамиту,
Вином жагучим закипить у венах
Солодкий біль — у подих перелитий.

Рельєфи тіла спрагло я вивчаю,
Пірнаю в забуття, щасливо-вільна.
Мій Аполлоне, стань для мене раєм,
Гріховним і терпким до божевілля…

***
Яка адреса у твоєї тиші?
Я надішлю їй, ніби сповідь, лист.
Зірву з небес кохання стиглі вишні,
Щоб сокровенних мрій відкрився зміст.

Скажи мені пароль свого безсоння,
Я музою влечу в твої сади.
Натхненням зацілуй уста і скроні.
Щоб зашарівся місяць молодий.

Переклади жагу мою на щебет
Обласканих весною солов’їв,
І в амфори бажань розлийся небом,
Щоб ми торкнулись веселкових див,

В обійми впали, як в шовкове море,
Де ніжністю штормлять палкі слова,
Де млість терпка на сон солодкий морить,
І погляд твій — Амура тятива…

***
Мій грішноокий… Недосяжний мій…
Скажи… о, як мені тебе назвати?
Самотній геній… Повелитель мрій?
Втомилась я миритись-воювати.

О, хто ти — ворог? — ні… Не ворогів
Ненавидять так пристрасно-гаряче.
Ми муз ділили… Нам гріхи богів
Натхненням стали і солодким плачем.

Ти друг мені? — Та друзям не несуть
Бажання на жертовники гріховні…
Спиваєш із рядків моїх красу,
І маревом ведеш, як місяць вповні.

Ти — чаша нерозкаяних бажань.
Прекрасний гріх страждання не відмолить.
Та тільки втішно… і водночас жаль,
Що маски ми не знімемо. Ніколи.

***
Моя свобода кровоточить віршами,
Твою самотність віддзеркалить римами.
Всі болі оксамитом ти завішуєш,
А я його зриваю так нестримано.

До раю ми удвох пролог напишемо.
Так довго я літала небом відчаю,
Горіла льодом і кричала тишами,
Щоб у твоїй спокусі стати вічністю.

Янтарні сльози застигають ніжністю,
П’янкі вуста зливаються рубіново.
Люблю тебе. Такий розкішно-грішний ти!
В твої бажання упаду лавиною…

Твоя самотність із гріхами вінчана.
В твоїх зіницях — міріади пристрастей.
Моя свобода, у вітрів позичена,
Медовим каяттям в душі залишиться.

***
Іду до неба віршами і снами.
Ти білий шлях пролив у каву ночі.
Там зорі місяць у обійми манить,
І спокушає на солодкий злочин.

Мені до тебе — тисячі зупинок,
І кілька вічностей… Будую храми
Для мрій, таких медових і перлинних.
Із рим і рун складаю орігамі.
Твоєї зваби мигдалевий присмак
Шовковить кожну часточку повітря.
Бажання захлинаються у римах,
Твій погляд, ніби зоряна палітра.

Мені до тебе — крик… і кілька воєн…
Спокуси-сни збираються у зграї.
Тавро щемить на серці невигойне.
Лиш сумнів-меч візьму… але програю!..

***
О хто ти, хто забрав мій спокій?
У мріях стиглі зорі розливав,
І дарував в лугах зеленооких
Для серця купіль із цілющих трав

Носив мені вінки із ніжних лілій,
Духмяним вітром біль мій цілував,
Чарівну музику у снах ванільних
Дощем на лірі дивострунній грав.

Натхненням фарбував небес висоти,
Красою обіймав мою печаль…
Благаю, покажи себе… О хто ти?!
Зірви завісу золотих мовчань.

Прийди із снів заквітчаних, проникни
Смарагдовим промінням у вікно,
І стань моїм… Бо я до тебе звикла,
Бо я люблю… люблю тебе давно!

Цикл інтимної лірики
«Дванадцять казок місяця»

I. Коханка місяця

О, місяцю, це я — твоя коханка!
Я — зоряний туман твого безсоння.
У сяйві ніжності засну до ранку,
А потім розчинюсь у міжсезонні.

О, любий, я весну вплела у коси,
А сукня — із прозорого серпанку.
У хмарах-подушках заснула просинь,
А я — твоя покірна муза-бранка.

Твоє кохання — чудодійне зілля,
Настояне на зорях і дурмані…
Осяй мене медовим божевіллям,
Торкнися оксамитовим бажанням!

Просочуються щем і насолода
У відчуття трояндовим ефіром.
Для нас, коханий, голосом свободи
Звучатимуть всю ніч небесні ліри.

 

II. Принц на білому Пегасі

Таємно він краде мене щоночі,
Мій грішний принц на білому Пегасі.
Мільйонами бажань зірки мигочуть,
Звабливо ніч скидає темну рясу.

В його палаці не стихають співи
Чарівних муз, одягнених у мрії.
Метелики спокус — медові діви,
Втішаються у танці ейфорії.

П’ємо всю ніч гранатові нектари
У забутті гріховного екстазу.
Лукаві німфи — жриці п’яних чарів —
Встеляють ложе травами Парнасу.

Таємно він вливає в мене силу,
Щоб до зірок торкнутися думками,
І щоб відчути поглядом і тілом
Усі відтінки зоряної гами…

 

III. П’ята стихія

В тобі злилися всі чотири сили —
Земні стихії, породивши п’яту —
Стихію грішно-оку, бурно-крилу,
Що прагне нас шаленством поєднати.

Розбурхала в мені бажань вулкани,
У кров гарячим вітром увірвалась,
В солодке море, як у вічність, кану,
Тебе і кисню мало мені… мало!

Ми впали у полон хмільної втоми…
Вирує неприборкана стихія!
Тіла й серця так солодко судомить,
Від тебе шаленію і п’янію…

Заповняться всі амфори любов’ю
У храмі золотої Афродіти.
Мій всесвіт завагітніє тобою,
І буде над безоднею зоріти…

 

IV. Володар пристрасті

Спокуснику, скажи своє ім’я!
Воно звучить у скрипках і органах,
Його шепоче вечір солов’ям,
Складає із пелюсток майорана.

Володарю кохання, не зникай!
Торкнися до струни мого безсоння.
Хай розіллється музика палка,
І небо упаде мені в долоні.

Твої цілунки, як зірки, на смак,
Відкрий свою солодку таємницю —
Де пристрасті цвіте червоний мак,
В садах бажання спіють полуниці…

Мій місяцю гарячий, обійми…
Рожевим сяйвом у тобі розтану,
Горітиму медово-вічну мить,
І райським світлом запалю світанок.

 

V. Ванільний шлях

Зварила ніч міцну магічну каву,
(Тому в її полоні нам не спиться),
І чорним шовком обняла ласкаво,
Сипнула чар у зоряні криниці.

Очима ми п‘ємо небес палітру,
Ванільним шляхом забрели у вічність.
Танцює в такт легесенькому вітру
Грайливий вогник воскової свічки.

Як стиглий плід, завис у шибці місяць,
Жагу надпив із келиха любові.
І проколов серця солодким списом,
Промінням нас голубить метелково.

Із тіл земних у небо рвуться душі,
Вбирають ніжній аромат ванілі.
Палають почуття в червоних ружах,
А ми одне від одного сп’янілі…

 

VI. Цукрові тумани

Укрилось небо ковдрою бажання.
У темно-оксамитовий полон
Нас манять фіолетові тумани,
Ми дихаємо ночі в унісон.

Зірками проростають дивні ноти,
Кладуть серця на музику жаги.
Ніжніший невагомості твій дотик,
Мені дарує райські береги.

І перли слів палких, як насінини,
У землю щастя падають… ростуть…
Люби цю ніч… Цілуй мене невпинно!
Пізнаємо гріха блаженну суть…

Я — спіла ніч, а ти — її коханець.
Напившись диво-місячних пісень,
Прокинемось в цукровому тумані,
Нектаром із казок почавши день.

 

VII. Факел божевілля

Ти — ніжна мука, ти — ласкавий біль.
Болиш в мені медовими словами.
Ти — амфора бездонних божевіль,
Що в небесах душі руйнують брами.

Розмила береги ріка бажань,
Надихатись тобою я не можу,
І ласкою цвіте солодка грань,
Від солоду тремтить пелюстка кожна.

Нап’ється ніч цілющої води
Із озера хмільного поцілунку.
На шкірі — губ невидимі сліди,
Як пристрасті гарячі візерунки.

Мою пітьму жагою запали,
Як факел божевільний і гарячий.
Хай небо сколихне шалений блиск,
І хай воно цю пристрасть нам пробачить…

 

VIII. Міріади муз

Мій генію, відчуй нестримний шал,
Налий вогню іскристого в чорнила.
Пером, як лезом гострого ножа,
З паперу серця ніжно виріж крила.

Герою мій, володарю спокус,
Хай запал твій медово душі ранить!
Пришлю до тебе міріади муз,
Палких, шалених, як весна у травні.

Хай з розуму зведе їх дивний спів,
І вигини звабливих тіл дівочих.
Та хочу, щоб крізь них ти мною снив,
Щоб поглядом шукав єдині очі.

Щоб суть багатоликої краси
Ти вклав у серце, що горить тобою,
І в неба зорепадного просив
Солодкого безпрограшного бою…

 

IX. Музика зоряної кіфари

Пірнає місяць у ванільні хмари,
Мережить сріблом неба полотно.
Бентежить серце музика кіфари,
Що пролилася золотим вином.

Зірки кружляють під мажорні звуки,
Мов німфи у античному танку.
А очі зваби солодко-глибокі
Нас поглинають у жагу щемку.

Крильми торкають ноти спраглу шкіру,
Вливаються медами в почуття.
Тобі лише і музиці я вірю,
І п’ю безодню зоряних безтям.

Поліфонія пристрасті полонить.
Відтінки щастя — сім небесних нот.
Стають нектаром ночі стиглі грона,
Скарбами манить нас небесне дно.

 

X. Трояндова німфа

До тебе я прийшла, як німфа моря.
В’юнкі троянди обвивали тіло.
Ти образи мої бажанням твориш —
То пристрасні, як ніч, то ніжно-білі.

До тебе я прийшла, як ореада.
З гірських дібров озвалась дивним ехом.
Краси твоєї надпила принади,
І колискову заспівала тихо.

До тебе вийшла я з морської піни,
Божественно тебе причарувала.
Я — дика квітка, я — нічна перлина,
Вогонь бажань, що солодко обпалить…

Для тебе я із неба народилась,
Як пісня вітру, як ласкаве світло.
Звучатиму в тобі медово-дивно,
Весною вічно-юною розквітну!

 

XI. Солодке покарання

І знову ніч на ложе снів простелить
Той спогад щастя солодко-голосий.
Чому розлука — крижана пустеля,
А дотики твої — цілющі роси?

Я звабила тебе… О так, я винна!
І знаю, що знайдеш для мене кару
Медову, і гарячу, як лавина,
Щоб душу віднесла у світ захмарний.

Прийди і покарай мене! — я грішна…
Я випити тебе до краплі хочу.
Прийди, почуй щемливий стогін тиші,
І голос казки, трепетний, співочий…

Убий мене жагучою стрілою,
Що змочена у місячному трунку.
Прийди і покарай мене собою…
Втопи у морі ніжних поцілунків…

 

XII.  Джерела меду

На карті пристрасті — джерела меду,
Жагучі ласки — гейзери пустель.
Це власний рай… омріяна планета…
Де плід наш заборонений росте.

На карті насолод — тіла-рельєфи,
Очей озера із прозорим дном.
Жага веде у ніч, як в давні міфи,
Де із небес зірки течуть вином.

Серпом блискучим косить місяць тишу,
А ніч гаптує шовком почуття.
На скелях снів сонети вітер пише,
І кожне слово — в такт серцебиття.

І дихання палке відчують зорі,
Із чаші ночі розіллється шал,
І стане неосяжним диким морем,
В стихію медом увірветься шквал.

***

Лілія Ніколаєнко Лілія Віталіївна.
Народилася 28 травня 1988 року в смт Теплик Вінницької області. За освітою — юрист. Лауреат конкурс «Золотий Тризуб». Автор книг «Солов’їна пісня», «Меч  і роза». Публікувалась в колективних збірках, антологіях, альманахах.

*
Нагору