Сергій ОСОКА
*
Ні квітень, ані паводок. Вона.
В чарки налито й випито відразу.
На стінах б'ються голі литки джазу,
юнацький страх вистрибує з вікна
у прохолодну жимолость, у млість,
де заплелися сутінки, і звідки
зайшов облізлий безпритульний гість,
і лиже руки, і зі столу їсть,
і тулиться натомлено до литки.
Ще тіні обступають зусібіч.
Лише десята. Не творити світу.
Лише губами випустити річ
у полохливу блуканину віч,
що в темряві чорніші антрациту.
Напризволяще. Нанівець. Ущерть.
Не роздягатись — нищити, зривати —
хай потім ранок буде винуватий
за одяг цей на скатерці картатій,
то байдуже, бо вранці буде смерть —
станційний квітень, мокрий і гіркий.
Чужого ліжка прохолодний присок...
На підвіконні — випиті чарки.
Позавіконню — голі литки лісу.
*
ти дивишся солоними очима
крізь тишину крізь колихання стад
о цей жагучий страдницький обряд
в якім для муки жодної причини
та голова тяжка і кармазинна
лягла на груди впала на коліна
заворушилась наче виноград
що вже помалу прочуває холод
гартує в зиму соки кам'яні
постій отак при темному вікні
схили себе невидиму додолу
нехай вуста покірно наче жолоб
вберуть мої огірчені крамоли
всотають чорні вигорілі дні
постоїмо хай нас укриють фари
потремтимо для них із темноти
такі як є без страху без мети
байдужі до подяки і покари
як недолуга виноградна парость
де перша гілка вже лягає в старість
а друга тільки пробує цвісти
*
де я тебе розлив
на повечірні села
розсипав наче сіль
з ослаблої руки
уже не буде слів
ні тужних ні веселих
лише обжатих піль
порожні сторінки
де голос мій лункий
гукав тебе закляту
де стерпла далина
нахилена до вуст
тобі залишу рій
самотнього багаття
і нашого човна
прозорий переплюск
де вижаті поля
тебе до себе приймуть
півоберту — на гнів
півоберту — на гріх
душа як немовля
розплачеться в обіймах
і не захоче слів
бо знає все без них
*
В темноті гойдаєшся, як човен,
а проте не спиш, не спиш, не спиш.
Вислизаєш, як з молитвослова
вже не річ, а вимовлена тиш.
Чорний, перепалений до зморшки,
як вогнем насипаний на сніг,
хоч би крику крізь могильну дошку
я благаю в коренів твоїх.
Ти ж бо тільки дивишся впівока,
світишся крізь темні жолоби
зі своєї синьої затоки,
зі своєї сонної плавби.
*
(Ользі Фреймут)
вона вздрівається тобі
вона зітхає не тобою
родзинка на її губі
тремтить мов камінь під водою
вона летить немовби сніг
одного подиву заради
в напіввідкритому вікні
твого занедбаного саду
її таку тамуєш ти
немов приховану провину
допоки з тиші й темноти
пливуть малюнки старовинні
допоки ждуть оддалеки
бучних погребних церемоній
її вишневі пелюстки
її гаптовані дракони
Кармен
(Оксані Луцишиній)
На мосту в Авіньйоні всі танцюють заклично -
і троянди, і леви, й сухозлітки імен.
А у Києві зимнім я вихоплюю січень
із твоїх рукавичок, моя чорна Кармен.
Я шукаю той Київ у своєму безсонні —
твій мізинець замерзлий, пильні очі метро.
Й дуже хоче зіткнутись над мостом в Авіньйоні
чоловіча сорочка із твоїм болеро.
Надто місячні пальці — то погаснуть, то блиснуть,
надто близько нас бачив молодий манекен...
Тільки міст нескінченний, тільки світ ненавмисний,
тільки час ненависний, моя біла Кармен...
*
квітнева ніч ми сонні і нагі
як білі гливи посеред проталин
ми теплий жах ми вигин і розгин
стулилися ногою до ноги
по самі зморшки вікон неоспалих
і хто торкне хто потривожить нас
хто нас ударить фарами із траси
шукають нас то голод то весна
і голос що за зиму не сконав
у глибині розпружнюється ласо
до серця що крізь нетрища веде
як вогнище вечірнього мандрівця
вуста ведуть зітхання із грудей
скришившися об марево бліде
що поміж нас послалось по долівці
ми пливемо і наскрізь і покрізь
й нічого не торкаємось настільки
що й ніч хитнувши темряву навскіс
стоїть над нами німо як колись
стояла над рукописами Рільке
*
як жінка спить то їй тоді не муж ти
і не тобі її химерні сни
де хиже нуртування бистрини
переростає камінь непорушний
де необорна і вода і суша
де мушля світ і світ увесь при ній
припливом виростає з глибини
відпливом повертається у мушлю
де марево де мерехтіння біле
неначе древа божого відгілок
неначе з льоту схоплена ява
де музика у тілі опочила
опале і безтрепетне вітрило
якого не розправити словам
*
я мабуть розлюбив тебе вві сні
ми вдвох стікали і стікали в ранок
були тіла ще теплі від кохання
терпкі від поту мерхлі від брехні
я бачив так уперше у житті
зім'яту ковдру під грудьми твоїми
круте стегно що наче квітка в зиму
зогрілось на моєму животі
а я тебе уперше не хотів
ні так у ліжку ані просто долі
неначе я й не знав тебе ніколи
немов оглух до тої наготи
липкої і сліпучої що так
уміла жити мною і для мене
служити наче вершнику стремена
живитись наче звуком німота
доспи цей ранок доживи у снах
темноту цю темницю і опалу
і я тебе зітру як воду талу
що взимку затуляла пів вікна
*
Ні, це місто над морем. Бо дахи тут прозорі як бджоли.
І обруси блакитні від спокою і винограду.
Залізниці не чути. І слова набираються в горло,
як у листя роса. Ні жалів. Ні задушшя. Ні зради.
Ти на сходах сидиш. Ти волосся довірила вітру.
Я ревную, мала. Я далеко, далеко, далеко.
Я пишу як молюсь, та на аркуші щось замість літер
наче клич або плач, або шлях із варягів у греки.
Ти сидиш угорі. Ти стеблинку зминаєш у пальцях.
І сукенка у крейді. І вечір виходить із моря.
Не засиджуйся довго й сьогодні уже не купайся.
Мабуть, осінь, мала. Як ми довго з тобою говорим…
Знаєш, я тебе бачу — зробила з акації свищик.
Тут якась німота. Там — прибій, і рибалка, і човен.
Я далеко, я сам. Німота підступає все ближче.
Тільки б слово одне, хоч яке вже тут, Господи, слово…
лежиш і німуєш і губи і світла не гасиш
і чорними брилами гнеться парує неспокій
ти поле ти пастка та дай я нарешті торкнуся
дай руки пораню об мерзлі завітрені пасма
об дихання й неміч об вигин як вирва глибокий
я рухатись буду ти будеш провалами в русі
ти будеш як вежа я з тебе стрибну і уб'юся
то віти змокріли то тіло занадто повільне
кору мою дряпай і розпачем бийся у горлі
цього не здолаєш най морем співає у вусі
ти будеш землею в зеленім і чорнім і білім
стужавіє плуг на твоїх переложистих ріллях
він сам собі плуг і тобі молода його воля
й коли ми із поля побачимо стежку і другу
як вітер пом'якне і шкірі захочеться вітру
нас птаство розбудить і хмару простеле над нами
ми хмарою навзнак укриємо стомлені ноги
несила підійде із нашого серця напитись
ми будемо їй ми зостанемось між полинами
водою травою грудками з-під чорного плуга
*
а він по той бік випрягав волів
а між тобою й ним ріка стояла
а перед нею сад із нив і слів
казали ниви він тобою снив
слова були та ще себе не знали
за ними ніч і німота була
вона світилась і вертала в річку
вона була мов хміль його чола
твоїм чолом вона йому була
замріяна ранкова і музична
а ти текла вустами до чола
таким небавним шереховим плавом
весь день між нив і музики текла
де понад плесом тінь його весла
а над веслом душа його русява
а за водою плакало тепло
а за волами обрію не стало
вже цвіркунами пташіло зело
а ти не й знала що тобі було
бо пів душі ріку перебрело
а пів до ранку у воді стояло
*
то вишня цвіла чи імла чи перга
між небом і небом стояла як влита
квітневим морозом тягнулась до квіту
і серцю жадалось стояти й світити
і чути як в тіло іде з верховіту
чи ти чи холодна юнацька юга
я муки не знав я тебе ще не знав
я думав ти повінь я знав що ти повінь
не з неба не птаха нечуте не слово
лиш іній в павітті і зав'язь і пов'язь
і хвиля яку не здогнати веслові
зірки в глибині і сама глибина
ти вишня була ти як вишня була
весільна як вельон ранкова як іній
як жаско і легко ти кидала тіні
на стіни мої о вечірній годині
зривала притьма мої яблука сині
корінням тонким мою воду пила
я був чи не був ти була чи була
як бути з тобою й тобою не бути
мій час наче в'язень до тебе прикутий
ти травень і червень і січень і лютий
ти трунок чарунок отрута затрута
і зав'язь і пов'язь і хвиля з весла
*
о як летіли ми у полі
ані душі ні мотоцикла
як литки наші литки голі
з роси вихоплювались криком
як ти на стегна мені впала
своїми пальцями тяжкими
немовби хтось осині жала
із вітру в груди мені вкинув
твоє цідилося волосся
мою розстрілювало шию
а ніч закутана у просо
гарячим диханням душила
аж зорі повернулись боком
аж просо збільшилося втричі
у небо кинувся високе
твій ошалілий черевичок
було нас двоє чи одно вже
ми вже не знали достеменно
нам кров безрога і безбожна
зубами грузнула у венах
спадали нам похилі стебла
шорсткими язиками в вічі
і місяцем стояв у небі
твій кришталевий черевичок
*
Ми роздягаємось при місяці,
так неоманно, звично так,
як ніби сто разів обмислена,
і навіть на піску написана,
і вже ось-ось як стане піснею
прозора наша нагота, —
Бо ми не знали, ми не вміли, ми
не розуміли, що є — ми!
Хіба ж були такими білими
тіла у місячних обмілинах?
Хіба несила так ятріла нам,
і так стояла під грудьми?
Ми так не сміли. І не в силі ми
цю тугу річчю обірвать.
Ці плечі, до води нахилені,
ці коси, вітром розковилені,
пливуть самі собою хвилями,
і не лишаються словам.
О як минаємося й мінимось!
Уже й не знати — ми чи ні.
Хіба тепер уже зупинить нас,
що хтозна де, за часоплинами,
поміж туманами й ожинами
холоне одіж на стерні.
*
як важко шелестить твоя одежа мокра
як важко дощ іде такий неправий дощ
і з бур'яну душа як визирає вовком
а краплі по хребту поздовж усе поздовж
як спина блискотить і як скидає вітер
а вітер навісний і ласий до розлук
і хочеться сурмить і хочеться служити
архангелом нічним осінньому теплу
як рукави горять достоту як стожари
так ніби цілий світ украли рукави
і як тремтить той світ як він благає кари
жагою молитов лови його лови
в сяйнистих ручаях розвитого волосся
уже знесилів дощ змарніла течія
а на хребті твоїм як на кленовім мості
останні краплі вже як вартові стоять
ще трохи поживуть і всохнуть невеселі
такого торжества не буде їм ніде
зостанусь тільки я на золотій орелі
на кульчику твоїм гойдатись між грудей
*
ти не бентеж мене коли засну
будь вічним сном в кожнісінькій хвилині
не бійся сну що скочив у Десну
там замість хвиль твоє волосся плине
ти не сором його як вийде він
з Десни нагий тривожистий і чистий
то сором твій його в габу сповив
а не безмовний трепет верболистя
не затуляй землі його плечей
хай тулиться хай упаде на неї
хай слухає як груди їй пече
гаряче море ніжности твоєї
його ти в суще з кручі не зови
в роки розчісуй сну мого хвилини
бо в сні своєму я настільки твій
що розбудивши втратиш половину
*
із бузини тебе украв із бузини
моя смаглява золота сопілко
я коней гнав я коней зупинив
на ній не ворухнулась жодна гілка
коли я взяв і пахощі твої
як музику налив собі у вічі
прекрасних слів незмислимі рої
літали німо над твоїм обличчям
а я ішов не бачив куряви
під бузиною залишались коні
і шерех твій нечутний в рукаві
до горизонту розпросторив скроні
ми так були і музика була
та музика ще й досі не погасла
щоночі білий цвіт твого тепла
до сонних коней сиплеться у ясла
*
а сніг на образах ти спиш у сіні
маленьке необлітане пташа
ходім в село там пахне вечір синій
солодше за найкращого вірша
село ласкаве там червоні лиця
на кухвайках там сиві рукави
а ми хто ми розкаяні провидці
чи може ми заблукані волхви
ти спи не вгадуй у селі там люди
живуть жують і жебрають життям
та не тремти бо що вже там не буде
я вже тебе нікому не віддам
в селі є відьма праведна родима
ночами сходить у якусь ясу
як я тебе закутаю й нестиму
повз її хату тричі пронесу
прокинешся та й підемо вже з миром
в це незнайоме золоте село
старої хати сволоки чотири
загоять все що душу нам пекло
впокоримось отим червоним лицям
на них який вже біль не замерзав
ти прокидайся можна помолиться
а сніг заплющив очі образам
*
знайди часину написати мені листа
почни його із середини як у полі
наблизь до мене місточки своєї волі
щоб я про неї вже більше тебе не питав
я вмію ждати навчився колись давно
слова чужі живуть у моєму горлі
живуть спокійно без придихів і без болю
дивлюсь на себе неначе дивлюсь кіно
але пишу й надсилаю свої листи
сідає почерк ламається від напруги
непросто дуже правдиво писати другу
триматися ритму помірної гіркоти
бо ще прослизне бо раптом на душу звалиться
ніхто не пройде шляхами чужих відлиг
живи спокійно зі мною нічого не сталося
і це не туга а лиш тимчасовий наплив
тому й не вір особливо в оцю журбу
лише написати листа знайди часину
на його сторінках я нарешті уже спочину
між слів «пробач» і «назавжди мене забудь»
хвилюйся хвилюйся і говори усе
на перехрестях залитих багряним світлом
на стінах угрузлих у землю чужих осель
на спинах пагорбів на зарошених вітах
віддай їй дрож самотиння своє віддай
зім'яті літери на останній сторінці
дивися крізь неї хай між вами біжить вода
в цю ніч порожніми прийдуть додому вбивці
коти свої хвилі обкутай її плащем
хай за ніч лоза проросте у вас в узголів'ї
розвішай як музику бризки любовних речей
на шию на руки на ноги і рівно і криво
усе їй скажи і хай шукає рука
опори за звичкою і не знаходить опори
полийся рікою і арфою стане ріка
пусти собі кров і кров'ю заллється море
ти мовою звірів до неї всю ніч речи
і зійдуться звірі і вас берегтимуть мовчки
по пізній стежці потягнуться сівачі
засіють житом глибокі провалля вовчі
заклякне в небі причинний грачиний грай
у ваші сни заплететься ясне тремтіння
кора запахне і скаже Господь: пора!
і перст підніме і сплутає ваші тіні
*
лукавий викрій вуст а решта все вода
як сховок тятива немов ріка ласкава
а решта все пливе і тоне кучеряве
одмерле і легке заходить у заплави
де ніжний викрій вуст і маківка тверда
торкаються щоки волосся і повік
зелені вітряки і видива печерні
знайду тебе тоді коли ріка оберне
своє каміння в цвіт свої піщини в зерна
і стане як стріла у млі береговій
тоді я вже знайду вуглистий вигин твій
вологість і печаль і душу рукотворну
вона в мені зійде як місяць вбрана в чорне
у полотно своє вона мене загорне
і стане як вітряк і сивий деревій
*
умерти під час весілля
хай гучно заб'ють музики
хай відьма укине зілля
боярину в черевика
хай довго танцюють п'яні
мов коні шалені в милі
а звінчані і кохані
на землю впадуть без сили
хай суджений наречений
цілує її під кленом
не перший
опісля мене
зігріє її студену
а я б там лежав кривавий
жаский і ще зовсім юний
а поруч тріщали б лави
й у вікна сочились луни
і щоб золоті підбори
хоч раз по мені пройшлися
горілки було щоб море
і листям летіли лиця
ще довго щаслива пара
хай б'ється в шаленім крику
не мучте його бояри
добийте його музики
Я, Сергій Осока, народився 23 березня 1980р. у смт.Велика Багачка, що на Полтавщині. Школу закінчив у 1997р. Полтавський державний педагогічний університет ім.В.Г.Короленка — у 2002р. Працюю у сфері журналістики та реклами. Лауреат конкурсів "Гранослов" і "Смолоскип". Автор збірок поезій "Сьома сніжинка січня" (Київ, 2002) та "Небесна падалиця" (Львів, Видавництво Старого Лева, 2015). Друкувався в обласній та всеукраїнській періодиці. Перекладаю з іспанської. |