Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Юлія БРОВАРНА

Юлія БРОВАРНА

Щасливий

Звиває присмерк в тугі сувої блакить небесну,
Ти позіхаєш, ти вариш каву, ти пишеш п’єсу.
І розсип зерен і розклад літер – одна байдужість.
Немовби вітер забравсь під светра – ти занедужав.
Короткозорість переростає в далеко-зорі-сть
І кістка в горлі, і звістка коле, й волає совість.
Слова воліють шляхів шукати і горлом здертим
Собі прямують… вона чекає на тебе вперто.
Листи, розмови, торішні фото, гріхи, горіхи…
Минає квітень і в літні мандри з’їжджає стріха,
А ти не певний, що варто бігти, наздоганяти
І гризти лікті й читати Свіфта…чи не читати…
Вона чекає… бо ти збираєш наплічник, доле,
Нашийник псові вдягаєш, пахнеш аморе-морем,
Бо чути кроки, рухомі тіні за видноколом
Й зникає протяг, й прямує потяг крізь ніч і холод,
Мости, вокзали, чужі світанки, спокуси ласі
І голоси… і стоголосся… й шеренги в каси.
Крізь тихий шепіт твоїх драконів про брак кордонів
У нетрях серця, про вибух дурі, про вплив гормонів.
Знайомі пики, слова тверезі, думки резонні:
Ти завеликий хлопчисько грати у робінзонів,
У гуліверів, у донкіхотів під страхом страти
Та потяг мчиться повз забобони, крізь стіни й грати.
Такою буде остання пісня, остання воля:
Дивитись з нею як світ згасає і йде поволі.
Без тебе будуть томати їсти, трусити сливи...
І Бог із ними…
___________________________
…І Бог – з тобою. Бо ти щасливий.

був...

Вересень був – кохання кіношне і голуби,
Вересень був помаранчевий, був голубий.
В тебе – за графіком, в мене був – без пуття,
Без шляхів, ниток аріадниних, без вороття.
Все у валізу не влізе – та й дідько з ним.
Добре не боса, а мотлох – молохові під хвіст.
Йшов тут казкар один, то тепер побіжу за ним
Зорі шукати в калюжах і попід тином зміст
Свого такого-сякого щасливого майбуття,
Що вироста, мов вірші, знали б з якого сміття!
Доки буденність пише нас у щоденник тижня,
Нижні та верхні чакри змішує чорнокнижно,
Я засинаю груба, а прокидаюсь – ніжна,
Просто луску знімай і клади під ніж – най
З нотою «ми» на пробитій гачком губі
Поглядом заклинаю: не відпускай – люби.
Жертва шукає ката, риба – рибалку. В юрбі
будь-якій вибір зупиниться на тобі.
Жовтень жене пожовкле листя чужих листів,
Я не знімаю пошту, бо забуваю айді.
Діти, в Тенетах заплутані, мо втечемо від грози
На піднебіння Всесвіту, де зійшли Терези.


львівське

Ніби даєш обітницю
Не розмовляти ні з ким.
З вікон померлі дивляться
На силуети пласкі.
Просто в обличчя дихають
Будинки вапном вологим
І відчуваєш шкірою
Давніх місцин некрологи.

Ніби даєш обітницю,
Ніби тримаєш її,
Ніби триває збитницька
Подорож. Пілігрим
Рухається на милицях
Вздовж площі, де небо тримає
Хмару за сірі вилиці
Над колією трамваю.

Ніби даєш обітницю...
Бруківка – луска змії.
Вулиця кожна – митниця, -
Так і проходиш її.
Кавою, вишнями, сечею
Мідним присмаком губ –
Пахне від себе втечею
Дощ з водостічних труб

Sorry, коханий, ми всі ...

Sorry, коханий, ми всі безнадійно хворі.
Море — лише попільничка, де згаснуть серпневі зорі.
Цілі світи помирають на ре мінорі, —
Досить цієї музики, досить курортних історій.
Підеш грудьми кидатись на вітряки примарні,
Вранці розплющиш очі в кнайпі, в піску, в кав'ярні
І зрозумієш з відчаєм: люди – тварини непарні,
Мов шовкопряд. А вицвітуть очі гарні, —
Буде окрема палата, сукенка символічна
В чорну та білу смужку, туї в алейках фалічні.
В вени життя три рази впирснуть трьома кубами
Й трубочку (пити кисень) втиснуть поміж губами.
Згодом зітруть тебе, любий. З сітківки, з жорсткого диску
Я, безумовно щаслива , з металевої миски
Сьорбати стану кашку, потім читати книжку
Потім дозволять прогулянки, і мобілку, і мишку –
Альтернативно жити з усміхом на обличчі,
Бути пустішою вдвічі, бути повнішою втричі.

Фрейд, гормональна осінь, оси у банці з джемом...
Бачиш, і справді самотність личить усім навіженим.

z-1

Міщанська квартирка у цій провінційній дірі
Собою мені затуляє півсвіту. У вікна
Тече сірий день з білим снігом на срібнім крилі
І стогнуть дерева під вітром і повагом стигнуть.
А ранком трапляється потяг, авто чи літак,
І в око втрапляє невчасно мураха чи вія.
Кохати не соромно – каже Марія Ремарк
І плакать від цього також – твердить Еріх Марія.
А я і не плачу, не плачу, не плачу, не пла...
Це так...кругообіг води і джерельна вода,
Це так відчуваєш, як протяг, бажання тепла,
Наосліп собі обираючи вектора руху.
І серце, і руку, і кров віддають задарма,
Прохати не варто — у хвіртку шепоче, у вухо,
Ця відстань – не в просторі і не у світі — зима,
То все — в голові. Як не вмієш почути – не слухай.
У слухавці: морзе, хурделиця, —
...голосу
твого
нема.

* * *

Весна без лоску і без гриму…
Хлопчина – зламане ребро —
Мрійливо й довго цмулить «Приму»,
Затягнутий в тугий корсет.
Де невитравний запах хлорки,
Там медсестра читає Лорку, —
Не час-бо мити туалет.
А десь, за вікнами районки,
Травою пахне і дощем,
За склом віконним, — як ікона:
Блакить і золото тече
Між телефонними дзвінками
Крізь леза пристрою Окама
Посеред хаосу речей.

опівночі на самоті

опівночі на самоті
насняться тіні… саме ті,
що танцювали на воді
своє стаккато.
сливове віття у вогні,
дешева сукня на мені
і десь та істина в вині,
як в вухах вата.
а там, навколо, глупа ніч,
пліч-о-пліч тепло, певна річ.
…як терпко пахне той панич
з чужого саду...
з-за гаю вийде молодик,
стрибне у човник чоловік
й багаття золотий плавник
пірне в леваду.

без ціни

Чим платити за газ, чим платити за воду й світло
Та за сонний сніг, що на тлі його силуети: як вії – віти…
Чим за те, що коптиш, мов піч архаїчна повітря
тридцять років… і від вівтаря до цвинтаря носиш вістря, –
Незагострене вістря суму в незагоєній сумці серця…
Чим за те, що ні час, ні горілка з червоним перцем
Не стривожать минулого, пам’яті не стриножать…
А нічим…не вітчим мій добрий єдиний Боже;
За життя не заплатиш, вар’ятко, тепер – лічи:
Підбивай рахунки, серпанки, густі цілунки
В передпліччя, в губи, в чоло. Та мовчи-мовчи.

Йоль
Ганні Осадко

Втримайся на плаву, тримаючись за плавці,
Бачиш, яке тавро на спині у цього дня?
Дівчина з міста Т, білий полин в руці,
Часу мінливий плин ловиться на живця.
Десь на узбіччі шляхів меле луску чорний млин,
Меле дурниці і сум твій перемелює він.
Рими та пахлаву слів запашних і снів,
Трощить людські голоси, та не торкає один.
Тихо говорить Бог . «Тихо...» — луна в душі.
Із стільників небес ти дістаєш вірші
Без коливань. І біль буде зватись — Любов.
Боже, іще кажи! Cестро, пиши-пиши,
Бо найкоротша ніч, бо найщедріший улов.

* * *

Жінка, що ти їй наврочив безсоння:
Синці під очима, колодязі у очах, —
Невідворотна хвороба кесонна,
Коли від безсоння втопаєш в ночах.
Знімає панчохи, знімає слухавку і на плівку.
Трохи мінорна, і старомодна, і дивна, а ще
Жінка ця — ніби таємне, ніким не відкрите, горище
З сотнями схованих пасток, відкритих щурячих пащек,
Зі сторінками щоденників без кінця і початку,
Із таємницями в темнім і теплім своїм нутрі,
Де замість серця — годинника коліщатко
Тахікардично виклацує раз-два…-і-раз-два…і-три.
Так от. Вибираючись прудко на підвіконня,
Ноги тримаючи не на твоїх плечах,
Бачить, як жилка пульсує у тебе на лівій скроні,
Вторить на унісоні: «важко без тебе...
...хоча...»

Двірник

Янголя витрушує напірник,
На курник вилазить молодик.
Дядько Йосип, на півставки двірник,
Чухає замріяно кадик.
Снігу понасипало по литки,
До снаги двірницький реманент.
Спить містечко. Тільки напідпитку
Вийде прибирати світ поет.
Шарудить мітелка до світанку,
По габі прошиють двір сліди.
Зорі зійдуть в снігову альтанку
На гілля, як ноти на лади.
Із ряхтливих слів складеться ранок,
Абрис міста і його людей.
Там, де свіжий аркуш – чистий ганок,
Спорудять тубільці дім-музей
Дядькові, що дням малює лиця,
Бавить риму, любить добрий жарт,
Тим був кумом, там копав криницю,
Перетнув життя і…зник в жнивах…

Ніби вийшов й двері не закрив,
А тому – ще недалеко досі.
Інколи забудуться на мить,
(Варто чарки три перехилить)
І весілля з дальніх хуторів
Заголосить:
«Де ж той дядько Йосип?»..

* * *

В Празі писати легше аніж, скажімо, отут…
Впаде рядно сутінків (ніби з Бермудів родом),
Дзенькнуть пляшки порожні, зойкне нічний одуд,
Осуд людський спатоньки вляжеться в темну воду.
Там, де твій сад з лампою, грушею, тишею та
Віршами чи то прозою (не роздивитись звідси)
Краще листи перечитувать і оселитись в листах, -
Зрештою, рештки тілесного знехтував римський патрицій…
Осінь із шатами-мештами вештається селом
Під листопад, що як музика глухонімим створена,
В ринві вода калатає чи «for whomm» а чи «омм»,
Потім і зміст втрачається, губиться заговорений.
Що я тобі? Що ти мені? Імені не забудь.
Може, колись звільнимось від відомих причин.
Хто кому долю дописував, кажеш, — не в тому суть.
Зимно…і, власне, з незмінного – сон…
………………………………………..(на твоєму плечі).

* * *

Ноги підуть, але я залишусь і тоді
Там, де здіймається дим понад садом і домом,
Де не важливо якщо ти помреш невідомим
Там, де повітря – узвар на ранеті й воді.
Де по дорозі ідуть мовчазні корови,
Тонуть в тумані, а потім рятуються звідти.
Віти, важке ніби груди жіночії, літо
В яблука зібране, гублять в тенетах трави.
Яблука гупають, діти привозять дітей
То до сусіда, а то до спустілої хати.
Добре, що майже не треба чекати вістей,
Добре й не буде уже до дощів пелехатих
Ані хазяїв на хуторі, ані гостей.
Тільки старі і собаки, а ще вайлуватий
Дурник тутешній і я – ніби цар над царями –
Сам собі буду писати, палити, встеляти
Постіль пустішу від вітхозавітних пустель.

Може і ти приїжджай, коли щось до нестями,
може й не слухай мене, що любов – то пусте…

Юлія Броварна

р.н. – 1979
Вінниця
Художник-графік, дизайнер. Учасник поетичних фестивалів «Літаючий дах», «Пушкінське кільце», «Сінані-фест», «Каштановий дім», «Київські Лаври» та інших. Співорганізатор Всеукраїнського поетичного фестивалю «Підкова Пегаса» та конкурсу одного вірша «Малахітовий Носоріг». Входить до літературного угрупування «Лірики Т», а також до Асоціації українських письменників.
Друкувалась у періодиці, альманахах та антологіях України, Росії, США.
В Інтернеті:
http://poezia.org/ru/personnels/35
http://maysterni.com/user.php?id=1286&t=1
http://litfest.ru/publ/0-0-49-0-17

*
Нагору